Тема 1 поняття економіки як науки 1 страница

Тема 1 ПОНЯТТЯ ЕКОНОМІКИ ЯК НАУКИ

1 Поняття економіки як науки, її принципи і методи.

2 Народногосподарський комплекс України. Поняття галузі. Поняття груп А і Б.

3 Сучасний стан економіки України (самостійно - огляд періодики)

1. Всі вчені погоджуються, що економіка відрізняється від інших наук тим, що не може дозволити собі чистого експерименту у лабораторних умовах. “ Полігоном “ для досліджень завжди буде якась країна, або її великий регіон, і, врешті-решт, людські долі. Це накладає на економіку, як науку, велику відповідальність і вимагає від неї впевненості у своїй правоті.

Той, хто починає вивчати економіку, повинен перш за все засвоїти таке важливе правило: не слід сприймати речі такими, якими вони здаються!!! Це правило можна проілюструвати такими прикладами:

1. Якщо всі фермери прекрасно працюють, і природа допомагає їм виростити небувалий врожай, то загальна сума доходів фермерів … зменшиться.

2. Підвищення цін на один продукт може принести вигоду тим, хто з ним має справу (виробник, продавець), але якщо одночасно і однаково збільшуються ціни на всі товари, то від цього ніхто не виграє. Таке явище часто зустрічається в економіці країни. Це схоже на таку ситуацію: коли, спостерігаючи урочистий парад, всі стануть навшпиньки, то це нікому на принесе вигоди, хоча окрема людина могла б від цього виграти.

3. Те, що вважається розумним для окремої людини або фірми, іноді буває безглуздим для всієї нації або країни (протизаплідні та наркотичні засоби).

Взагалі, існує кілька визначень ЕКОНОМІКИ як науки.

ЕКОНОМІКА – це наука про:

- прагнення та вміння заробити собі на прожиття;

- збільшення національного багатства;

- гроші, капітал, багатство;

- економічні закони, які регулюють виробництво, обмін, перерозподіл та споживання продукції протягом всього існування людства.

Але найчастіше вживають таке коротке та влучне визначення економіки:

“ Економіка – це наука, яка аналізує вибір суспільства при обмежених ресурсах ”.

Отже, економіка є найбільшою сферою суспільних відносин, це наукова дисципліна, що займається вивченням народного господарства, його галузей, окремих підприємств, а також окремих елементів виробництва (капітал, фонди, праця тощо).

Економіка підприємства - це наука про ефективність виробництва, шляхи і методи досягнення підприємством найкращих результатів при найменших витратах.

Принципи економіки як науки

1 Взаємодія теорії та практики

Практика дає замовлення теорії на вироблення кваліфікованих рекомендацій при матеріальному забезпеченні, виробництві та реалізації продукції на внутрішньому та зовнішньому ринках. І саме практика перевіряє ці рекомендації та виносить справедливий вирок будь-якій теорії

2 Взаємозв’язок макро – та мікроекономіки

Макроекономіка вивчає економіку країни в цілому або її величезні складові частини (державний та приватний сектор). Макроаналіз розглядає такі показники:

$ - загальний дохід державного сектору;

$ - загальний рівень безробіття у Східній Україні тощо.

Мікроекономіка вивчає роботу конкретної економічної одиниці (підприємства, фірми, банка…). Мікроаналіз досліджує як під мікроскопом такі показники:

$ - прибуток окремої фірми;

$ - ціну конкретного товару тощо.

Отже, будь-яке підприємство, хоча воно знаходиться на мікрорівні, у своїй діяльності повинно враховувати процеси та зміни, які відбуваються на макрорівні. У той же час, наприклад, державні органи влади та контролюючі організації повинні враховувати реальний стан, в якому знаходяться підприємства країни.

3 Принцип історичного реалізму

Правильний аналіз економічних процесів та явищ у будь-якій країні неможливий без урахування конкретних історичних обставин відповідного проміжку часу. Наприклад, неможливо описати просто “ стан економіки України “, бо з історичної точки зору існує декілька періодів “ економіки України “: скіфських часів, гетьманський період, більшовицька та, нарешті, незалежна Україна.

Методи економіки як науки

- Описовий;

- Метод порівняльного аналізу та графічних зображень (графіки, діаграми тощо)

- Гіпотетичний (від лат. “ припущення “)

- І ндуктивний (від лат. “ наведення, спонукання “) – з окремих випадків, явищ тощо виводиться загальне правило, закон…

- Дедуктивний (від лат. “ виведення “) – виходячи із загальних законів, правил, аксіом тощо, можна зробити конкретні висновки в окремому випадку, по окремій проблемі.

2. Народногосподарський комплекс України - це сукупність галузей та видів виробництва, продукція яких задовольняє потреби людей. Його структура формується під впливом суспільного розподілу праці, який призводить до виділення окремих виробництв і формування галузей.

За створенням сукупного суспільного продукту народногосподарський комплекс поділяється на сферу матеріального виробництва і нематеріальну (невиробничу) сферу.

Загальний поділ праці призвів до виділення у сфері матеріального виробництва таких галузей:

· промисловість;

· сільське господарство;

· транспорт (у виробничій сфері);

· будівництво;

· торгівля тощо.

Невиробнича сфера - сфера, яка споживає національний дохід. До неї входять:

· заклади державної безпеки і оборони;

· судові, юридичні і митні служби;

· заклади соціального забезпечення, охорони здоров’я та освіти4

· банкові установи, страхові компанії;

· міністерства, відомства тощо.

У невиробничій сфері зайнято більше третини робочої сили країни, приблизно 43 % основних фондів, біля 30 % всіх капітальних вкладень. Характерною є дуже велика питома вага жіночої праці – приблизно 70 %.

Промисловість є основною ланкою народногосподарського комплексу. Провідна роль промисловості пояснюється такими причинами:

”È - саме промисловість виробляє товари, які є основою добробуту народу;

@ - промисловість є провідником сучасних досягнень науково-технічного прогресу в усіх галузях народного господарства;

k - промисловість є основою обороноздатності країни.

Галузь промисловості - це якісно однорідна сукупність підприємств, об’єднань різних форм власності, що виконують однакові функції в системі суспільного поділу праці і поєднуються за такими схожими ознаками:

· сировинна база;

· технологія та обладнання;

· спеціально підготовлені кадри;

· і як результат – однорідна готова продукція.

При віднесенні підприємства до тієї чи іншої галузі враховується економічне призначення продукції, яку воно виробляє. Відповідно всі галузі поділяються на ті, що відносяться до групи А – виготовлення засобів виробництва, наприклад, машинобудування і металообробка “. Продукція галузей групи А призначена в основному для виробничого споживання.

Підприємства, які виготовляють предмети споживання, відносяться до групи Б. Наприклад, целюлозно-паперова, кондитерська, легка промисловість тощо. Продукція цієї групи призначена як для особистого споживання (одяг), так і для виробничого (робочий одяг).

Цікавим є питання про пропорційність відношення між обсягами продукції груп А і Б. Очевидно, оптимальним є співвідношення груп А і Б, приблизно 55: 45 або ж 60: 40. Треба мати на увазі, що продукція групи А дає технічну базу розвитку галузей групи Б. Тому частка продукції групи А повинна трохи перевищувати частку групи Б.

Тема 2 ПІДПРИЄМСТВО В СУЧАСНІЙ СИСТЕМІ ГОСПОДАРЮВАННЯ

1. Поняття підприємства його класифікація за різними ознаками.

2. Види підприємств залежно від форм власності.

3. Акціонерне товариство. Характеристика видів акцій. Дивіденд (самостійно).

1. Суспільство здійснює безліч видів конкретної праці для того, щоб забезпечити собі достатньо комфортний рівень життєдіяльності. З цією метою люди об’єднуються у трудові колективи, організації і діють на засаді певних правил. Але мета і характер діяльності таких організацій різні. За цією ознакою їх можна поділити на 2 групи:

· підприємницькі (комерційні) – функціонують за власний кошт;

· непідприємницьці (некомерційні) - залежать від державного бюджетного фінансування.

Організації з підприємницьким характером діяльності називають підприємствами.

Підприємство – це організаційно відокремлена та економічно самостійна первинна ланка виробничої сфери народного господарства, що виготовляє продукцію, виконує роботу або надає платні послуги, з метою отримання прибутку.

Основними законодавчими актами, які регулюють діяльність підприємств в Україні, є Закони України: “ Про власність “, “ Про підприємництво “, “ Про підприємства в Україні “ (втратили чинність з моменту набуття чинності Цивільного та Господарського Кодексів України – з січня 2004 р.) та ін. Діяльність підприємства також регулюється його статутом і колективним договором.

Статут підприємства – це зібрання обов’язкових правил, які регулюють його внутрішню діяльність, а також взаємовідносини з іншими суб’єктами господарювання.

Колективний договір – це угода між трудовим колективом (в особі профспілки) та адміністрацією або власником, яка щорічно переглядається і регулює їх виробничі, економічні і трудові відносини (зарплату, соціальні пільги, додаткові відпустки тощо).

Крім поділу за ознакою форми власності (далі в цій темі - питання 2), підприємства розрізняються:

· за економічним призначенням:

- виробництво засобів виробництва;

- виробництво предметів споживання;

- виробництво продукції ВПК;

- виробництво ідей та послуг (консалтингові, страхові фірми, інжинірінг тощо)

· за масштабами виробництва:

- індивідуальні

- серійні

- масові

· за ступенем спеціалізації:

- спеціалізовані

- універсальні

- змішані

· за галузями виробництва:

- промислове

- будівниче

- сільськогосподарське

- торгівельне тощо

· за сферами виробництва:

- виробничі

- невиробничі

· за новими формами господарювання:

- фірми

- бюро, агенції, контори

- товариства

- фонди

- біржі

- ферми

- банки тощо

· за розміром персоналу:

- малі

- середні

- крупні

2 За ознакою форм власності підприємства поділяються на:

1. Державне – засноване на загальнодержавній власності;

2. Державно-комунальне - засноване на власності комунально-адміністративних одиниць (міста, району тощо);

3. Індивідуальне – засноване на особистій власності фізичної особи та виключно її праці. На Заході індивідуальне підприємство називають “ одноособовим ”. Власник відповідає по зобов’язанням підприємства всім капіталом, вкладеним у підприємство, та навіть всім своїм майном, якщо воно не відокремлено від капіталу індивідуального підприємства. За умови швидкого росту та нестачі коштів на розвиток таке підприємство може перетворитися в акціонерне товариство. Прикладом такого перетворення з одноособових підприємств є відомі фірми: італійська фірма “ Оліветті “ (1960 р.), німецька фірма “ Крупп “ (1968 р.), американська фірма “ Форд “ (1956 р.).

4. Приватне – засноване на власності фізичної особи з правом найму робочої сили;

5. Сімейне – засноване на власності і праці членів одної сім’ї;

6. Спільне – засноване на засадах поєднання майна різних власників, у тому числі іноземних держав;

7. Колективне – засноване на власності колективу підприємства.

В свою чергу до колективних підприємств відносять:

1. ПОВНЕ ТОВАРИСТВО – об’єднання осіб з метою здійснення підприємницької діяльності і отримання прибутку. Його учасники несуть ПОВНУ (необмежену) відповідальність по зобов’язанням підприємства, тобто не тільки вкладеним капіталом, а й усім своїм майном. Збитки та прибуток розподіляються пропорційно до частки кожного учасника у майні підприємства. Товариство не повинне публікувати у пресі відомості про свою фінансову та господарську діяльність.

2. ТОВАРИСТВО З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ – відповідає перед кредиторами тільки майном підприємства, тобто вкладами у нього кожного учасника, але вимоги кредиторів не стосуються майна учасників. Капітал товариства ділиться на паї. Після оплати паю (грошима, обладнанням, правом на володіння земельною ділянкою тощо) учаснику видають пайове свідоцтво, яке не є цінним папером та не може бути проданим іншій особі без дозволу товариства. Товариство не повинне публікувати у пресі відомості про свою фінансову та господарську діяльність.

3. КОМАНДИТНЕ ТОВАРИСТВО (або товариство на довірі) – його учасники поділяються на дві групи: а) повні товариші – несуть повну відповідальність по зобов’язанням підприємства, тобто не тільки вкладеним капіталом, а й усім своїм майном; б) командитисти – відповідають тільки своїм внеском у капітал товариства. Тому природно, що укладати угоди від імені товариства мають право тільки повні товариші.

4. ТОВАРИСТВО З ДОДАТКОВОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ – учасники відповідають по його боргам своїми внесками у капітал підприємства, але у випадку, коли цих коштів недостатньо, кожен учасник має внести додатково суму в однаковому для всіх учасників кратному розмірі відповідно до свого первісного внеску. Максимальний кратний розмір повинен бути вказаним у засновницьких документах товариства (наприклад, 5 –ти кратний розмір).

5. КООПЕРАТИВ – за видами діяльності існують: виробничий, промисловий, споживчий, збутовий, постачальницький тощо. Кошти кооперативу складаються з пайових та членських внесків, прибутку від господарської діяльності. Широке розповсюдження на Заході отримали споживчі кооперативи, які з’явилися в Англії ще у кінці 18 ст. Зараз частка споживчих кооперативів в Англії, Норвегії, Данії, Швейцарії становить 8 –11 % всього роздрібного товарообігу, у Швеції – 14 %, у Фінляндії – 36 %.

6. МАЛЕ ПІДПРИЄМСТВО – створюється у будь-якій галузі народного господарства. Характерні риси МП:

· Сприяють розширенню ринкової конкуренції;

· Мають більшу швидкість у реагуванні на зміни кон’юнктури ринку;

· Менше шкодять навколишньому середовищу;

· Створюють додаткові робочі місця у галузі;

· Сприяють розвитку невеликих міст та сіл тощо.

7. АКЦІОНЕРНЕ ТОВАРИСТВО (АТ).

3 АТ – одна з найбільш зручних форм колективного підприємства в умовах ринкової економіки. Першим АТ вважають створену у 1602 році Голандсько –Ост - Індську компанію.

АТ – абсолютно самостійне підприємство, воно підпорядковується тільки загальним зборам акціонерів – вищому органу управління АТ. Але такі збори відбуваються раз на рік, а для постійного управління справами АТ збори обирають із своїх членів – акціонерів правління на чолі з головою правління. Саме правління координує діяльність АТ протягом року і до наступних щорічних зборів (а також на вимогу держави для публікації у пресі) готує такі документи:

· річний звіт про діяльність товариства;

· річний баланс;

· проект розподілу прибутку.

Акціонери відповідають перед кредиторами тільки своїми внесками у капітал товариства. АТ бувають двох типів: закриті – їх акції розподіляються тільки серед акціонерів і не надходять у вільний продаж, та відкриті –їх акції вільно продаються та купуються на фондових біржах та поза ними.

Акція – цінний папір, який засвідчує участь її власника у капіталі АТ.

Види акцій

1. ПРОСТА (ЗВИЧАЙНА) – одна така акція надає право одного голосу на зборах акціонерів. Розмір дивідендів залежить від результатів роботи АТ за рік і більше нічим не гарантований. Купуючи пакет акцій, акціонер отримує відповідну кількість голосів на загальних зборах. Логічно, що маючи більше 50 % акцій, він набуває повного контролю над АТ. Тому пакет акцій такого розміру називають контрольним. Але на практиці через велику кількість дрібних власників акцій (так звану “ розпорошеність “ – рос. “ распыленность “ акцій) розмір контрольного пакету часто значно менший за 50 %. Чим крупніше АТ,тим більше дрібних власників, і тому - тим меншим є контрольний пакет. Для середніх АТ – це приблизно 20 %)

2. ПРИВІЛЕЙОВАНА – у власника немає права голосу на загальних зборах (а за законодавством деяких країн – є, і навіть, вирішальний голос). Таких акції не повинно бути більше 10 % статутного фонду. Привілеї: а) власник отримує дивіденди незалежно від результатів роботи АТ за рік (з резервного фонду); б) при ліквідації АТ власнику у першу чергу виплачують ринкові вартість його акцій.

3. ІМЕННА – дані про власника записують на самій акції та реєструють у “ книзі власників “ АТ. Ці акції можуть і простими, і привілейованими. Вони видаються на крупну суму, тому вільному продажу не підлягають (при продажу слід двічі змінити ім’я власника – де?).

4. АКЦІЯ НА ПРЕД”ЯВНИКА – на відміну від іменної, ніде не реєструють ім’я власника.

5. “ ЗОЛОТА “ – на підприємствах військово-промислового комплексу та підприємствах-монополістах власником такої акції є держава. Це дає їй змогу накласти вето на рішення таких підприємств про перепрофілювання.

6. КУМУЛЯТИВНА – дивіденди по таких акціях не видаються кожен рік, як звичайно, а накопичуються, “ акумулюються “ на період, зазначений в угоді між АТ та акціонером. Вигода АТ - ці кошти спрямовують на його подальший розвиток, а вигода акціонерів – загальна сума виплат по дивідендах за кілька років значно більша, ніж за кожний рік (за рахунок % за користування дивідендними коштами).

Види цін акцій

1. НОМІНАЛЬНА ЦІНА – вказується на самій акції. В умовах ринку ця ціна майже не має значення, бо необов’язково при випуску (тобто, “ емісії “) буде продаватися за номінальною ціною. При розміщенні на первісному ринку емісійна ціна є вищою або нижчою за номінальну, це залежить від інформації про АТ або позиції АТ на ринку.

2. РИНКОВА ЦІНА (КУРС АКЦІЇ) – за цією ціною акція котується (тобто, оцінюється) на вторинному ринку цінних паперів, іншими словами - при кожній наступній купівлі-продажу.

3. БАЛАНСОВА (КНИЖКОВА) ЦІНА – визначається на основі фінансової звітності АТ.

Дивіденд від лат. “ частина від ділення “, тобто частина від отриманого за рік прибутку. Розмір дивідендів впливає на ринкову ціну акції. Нарахування дивідендів може бути щоквартальним, раз на півроку, щорічним. Вигіднішим для АТ є щорічне нарахування. Тенденція до росту дивідендів свідчить про стабільну позицію АТ на ринку.

Сукупний дохід акціонера складається з суми двох частин:

· різниці між ринковою та номінальною (емісійною) ціною акції;

· нарахованих дивідендів.

Тема 3 ПЕРСОНАЛ ПІДПРИЄМСТВА

Поняття і види класифікацій персоналу підприємства.

Кадрова політика і система управління персоналом підприємства (самостійно).

Найбільш важливим елементом продуктивних сил і головним джерелом розвитку економіки є люди, тобто їхня майстерність, освіта, підготовка, мотивація діяльності. Існує безпосередня залежність конкурентоспроможності економіки, рівня добробуту населення від якості трудового потенціалу персоналу підприємств та організацій даної країни.

Персонал підприємства формується та змінюєтся під впливом внутрішніх (характер продукції, технології та організації виробництва) і зовнішніх (демографічні процеси, юридичні та моральні норми суспільства, характер ринку праці тощо) факторів.

Трудові ресурси — це частина працездатного на селення, що за своїми віковими, фізичними, освітніми даними відповідає певній сфері діяльності. Слід розрізняти трудові ресурси реальні (ті люди, які працюють) та потенційні (ті, що колись можуть бути залучені до конкретної праці).

Для характеристики всієї сукупності працівників підприємства застосовуються терміни — персонал, кадри, трудовий колектив.

Персонал підприємства — це сукупність постійних праців­ників, що отримали необхідну професійну підготовку та (або) ма­ють досвід практичної діяльності.

Окрім постійних працівників, у діяльності підприємства можуть брати участь інші працездатні особи на підставі тимчасового тру­дового договору (контракту).

З огляду на те, що багато підприємств поза основною діяльні­стю виконують функції, які не відповідають головному їхньому призначенню, усіх працівників підрозділяють на дві групи: персо­нал основної діяльності та персонал неосновної діяльності. Зокре­ма у промисловості до першої групи — промислово-виробничого персоналу — відносять працівників основних, допоміжних та об­слуговуючих виробництв, науково-дослідних підрозділів та лабо­раторій, заводоуправління, складів, охорони — тобто всіх зайня­тих у виробництві або його безпосередньому обслуговуванні. До групи непромислового персоналу входять працівники структур, які хоч і перебувають на балансі підприємства, але не зв'язані безпо­середньо з процесами промислового виробництва: житлово-кому­нальне господарство, дитячі садки та ясла, амбулаторії, навчальні заклади тощо.

Такий розподіл персоналу підприємства на дві групи необхід­ний для розрахунків заробітної плати, узгодження трудових показ­ників з вимірниками результатів виробничої діяльності (для визна­чення продуктивності праці береться, як правило, чисельність тільки промислово-виробничого персоналу). Згідно з характером функцій, що виконуються, персонал підприємства поділяється здебільшого на чотири категорії: керівники, спеціалісти, службовці, робітники.

Керівники — це працівники, що займають посади керівників підприємств та їхніх структурних підрозділів. До них належать директори (генеральні директори), начальники, завідувачі, керуючі, виконроби, майстри на підприємствах, у структурних одиницях та підрозділах; головні спеціалісти (головний бухгалтер, головний інженер, головний механік тощо), а також заступники перелічених керівників.

Спеціалістами вважаються працівники, що виконують спе­ціальні інженерно-технічні, економічні та інші роботи: інженери, економісти, бухгалтери, нормувальники, адміністратори, юрискон­сульти, соціологи тощо.

До службовців належать працівники, що здійснюють підготов­ку та оформлення документації, облік та контроль, господарське обслуговування (тобто виконують суто технічну роботу), зокре­ма — діловоди, обліковці, архіваріуси, агенти, креслярі, секретарі-друкарки, стенографісти тощо.

Робітники — це персонал, безпосередньо зайнятий у процесі створення матеріальних цінностей, а також зайнятий ремонтом, переміщенням вантажів, перевезенням пасажирів, наданням матеріальних послуг та ін. Окрім того, до складу робітників включають двірників, прибиральниць, охоронців, кур'єрів, гардеробників.

В аналітичних цілях усіх робітників можна поділити на основних — тих, що безпосередньо беруть участь у процесі створення продукції, та допоміжних — тих, які виконують функції обслуговування основного виробництва. Поступово, з розвитком виробництва, його механізації та автоматизації чіткі межі між основними та допоміжними робітниками зникають, а роль останніх (зокрема наладчиків, механіків) зростає.

Важливим напрямом класифікації персоналу підприємства є розподіл за професіями та спеціальностями.

Професія — це вид трудової діяльності, здійснювання якої потребує відповідного комплексу спеціальних знань та практичних навичок.

Спеціальність — це більш-менш вузький різновид трудової діяльності в межах професії.

Відповідно до цих визначень, наприклад, професія токаря охоплює спеціальності токаря-карусельника, токаря-револьверника, токаря-розточувальника тощо.

Професійний склад персоналу підприємства залежить від специфіки діяльності, характеру продукції чи послуг, що надаються, від рівня технічного розвитку. Кожна галузь має властиві лише їй професії та спеціальності. Водночас існують загальні (наскрізні) професії робітників та службовців (економіст, бухгалтер).

Класифікація працівників за кваліфікаційним рівнем базується на їхніх можливостях виконувати роботи відповідної складності.

Кваліфікація — це сукупність спеціальних знань та практич­них навичок, що визначають ступінь підготовленості працівника до виконання професійних функцій відповідної складності.

Рівень кваліфікації керівників, спеціалістів та службовців ха­рактеризується рівнем освіти, досвідом роботи на тій чи тій по­саді. Вирізняють спеціалістів най­вищої кваліфікації (працівники, що мають наукові ступені та звання), спеціалістів вищої кваліфікації (працівники з вищою спеціальною освітою та значним практичним досвідом), спеціалістів середньої кваліфікації (працівники із середньою спеціальною освітою та певним практичним досвідом), спеціалістів-практиків (працівники, що займають відповідні посади, наприклад, інженерні та економічні, але не мають спеціальної освіти).

За рівнем кваліфікації робітників поділяють на чотири групи: висококваліфіковані, кваліфіковані, малокваліфіковані й некваліфіковані. Вони виконують різні за складністю роботи і мають неоднакову професійну підготовку.

Ці класифікаційні ознаки персоналу підприємства поряд з інши­ми (стать, вік, стаж, освіта) служать основою для розрахунків різних видів структур. Для ефективного управлі­ння важлива не проста констатація чисельності (або її динаміки) окремих категорій працівників, а вивчення співвідношення між ними. Це дає змогу виявити вплив фактора персоналу на кін­цеві результати діяльності підприємства.

2. Персонал фірми є найважливішим чинником виробництва. Саме від нього залежить, наскільки ефективно використовуються на підприємстві засоби і предмети праці, наскільки успішно працює підприємство в цілому. Тому на кожному підприємстві повинна розроблятися і здійснюватися кадрова політика, яка є вихідною базою для планування персоналу.

Сучасна кадрова політика підприємства повинна бути спрямована на ринкові умови господарювання. Головна її мета полягає в забезпеченні нині і в майбутньому кожного робочого місця, кожної посади зі штатного розкладу персоналом відповідних професій, спеціальностей і належної кваліфікації.

Для досягнення цієї мети, керівництво підприємства повинно виконувати такі функції:

Набір необхідних категорій персоналу (відбір, професійна орієнтація, адаптація)

Підготовка персоналу до відповідної професійної діяльності (учнівство, загальна професійна підготовка, підвищення кваліфікації, просування по службі)

Дотримання належного режиму праці та високої продуктивності праці

Постійний моніторинг безпеки праці

Забезпечення соціальної захищеності персоналу

Постійний контакт з представниками трудових колективів (профспілками).

Ці функції виконують відділи кадрів у тісній співпраці з адміністрацією, а також із підрозділами підприємства, які беруть участь у розробці та реалізації кадрової політики.

Результативність господарювання на підприємстві великою мірою залежить від якості чинної системи управління персоналом. Під системою управління розуміють багатовекторну діяльність відповідних відділів підприємства, галузевих органів та органів центральної виконавчої влади; вона охоплює низку функціональних підсистем, перелік яких наведено далі:

Умови праці: виконання умов психофізіології, ергономіки та охорони праці;

Трудові відносини: аналіз і регулювання групових та особистих взаємовідносин, усунення конфліктів;

Оформлення та облік кадрів: оформлення та облік прийому, звільнення та переведення, забезпечення зайнятості;

Маркетинг, прогнозування і планування персоналу: розробка стратегії управління персоналом; аналіз ринку праці; прогнозування потреби та оцінка персоналу;

Дата добавления: 2015-08-27