Внаступний період Середньовіччя(IX—XІV ст.) в розумовому житті Європи запанувала схоластика.

Внаступний період Середньовіччя (IX—XІV ст.) в розумовому житті Європи запанувала схоластика.

Схоластика (лат. scholastikos – учений, шкільний) — це специфічна система середньовікової філософсько- теологічної думки, яка зародилась в монастирських школах. Це філософське вчення, в якому поєднані релігійно-філософські основи з раціоналістичною методикою та формально-логічними проблемами. Схоласти прагнули дати теоретичне обґрунтування релігійному світогляду; вони вбачали осягнення Бога в логіці і міркуванні, а не в надчуттєвому спогляданні (як у містиків). Цей особливий тип філософствування («шкільна філософія») зводився до раціонального, з логічними прийомами обґрунтування християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Схоласти вважали, що істина вже дана в Біблії, її тільки необхідно вивести звідти. Основна увага тут зосереджується на пізнанні Бога в людській душі. З виникненням середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (XII – XIV ст.).

Філософія викладалась у школах при монастирях, вона була шкільною мудрістю, звідси і назва – «схола» (з грец. школа). У розвитку схоластики існує два періоди: 1) до XII ст. – на цьому етапі домінують ідеї блаж.Августина (августиніанство); 2) з ХIII по XІV ст. – поширюються ідеї Фоми Аквінського (1225–1274), який пристосував учення Аристотеля для зміцнення позицій католіцизму. Його вчення пізніше було канонізоване в папській енцикліці (1879) як істинно католицька філософія (і психологія) і отримало назву томізму.

Схоластика, і особливо – томізм, практично вирівнює в значущості віру й розум: знання, яке осягається в акті віри, можна передати розумом. У підвищенні статусу розуму в схоластиці порівняно з патристикою полягає суттєва відмінність католицизму від православ'я, які розійшлись у XI ст. Католицька теорія сформувалась на основі більш раціональної схоластики, а у православ'ї домінує патристика. У схоластиці були різні течії, загальною була установка на коментуваннятекстів. У практичному плані схоластика виросла з тих специфічних форм освітницької діяльності, які складалися в західноєвропейському середньовічному суспільстві наприкінці VIII – на початку IХ ст.

Основні представники схоластики: Іоанн Скот Ериугена, Ансельм Кентерберійський, Альберт Великий, Фома Аквінський, Іоанн Дунс Скот, Вільгельм Окамський та інші.

Освітницьку тенденцію на терені ранньої схоластики представив Іоан Скот Ериугена (бл. 810-877), який у творі “ Про розділення природи ” представив світовий космічний процес, який починається з “ першої природи ” – “ Абсолютна Божественна Єдність ”, яка породжує “еманацію” (другу природу) – Божественний Логос, “Сина Божого”. “Розділення природи” на цьому рівні представлене безтілесними родовими та видовими ідеями. “ Третя природа ” – світ конкретних чуттєвих предметів. Одинична, індивідуальна є “нестійким буттям”, яке неминуче гине, повертаючись у божественну першооснову, – це “ четверта природа ”, що непомітно знову повертається на “першу”. Центральним пунктом космічного процесу є людина, гріхопадіння якої призводить до роздрібнення буття на одиничне, а необхідність спокутування визначає повернення до божественної єдності “четвертої природи ”. Отже, гуманізм Ериугена змикається з антропоцентризмом. Він вважав, що між справжньою філософією і релігією не може бути суперечностей, а всякий сумнів стосовно релігії може бути відкинутий розумом. Але, християнський догмат про створення світу Богом Ериугена пояснював в дусі пантеїзму і християнського монізмуодночасно. Цей процес здійснюється у нього за наступними шаблями: 1. Бог - найвище буття - природа, яка творить, але не створена (це Бог Отець). 2. Сукупність ідей в Божественному розумі, Логос, посередник між Богом і світом - природа, яка творить і яку творять (це Син Божий). 3. Природа, яка не творить, але яку творять - це реальний світ (людина - це прояв Божества, тобто "Богоявлення"). Отже, тут проповідується єдність Бога з породженими ним "богоявленнями" – природою і людиною; Бог ототожнюється з природою (пантеїзм).

Пантеїстичні погляди цього філософа знаходились в суперечності з християнськими догмами, і тому його вчення було засуджене Паризьким собором в 1201 році!

З освітницькою тенденцією пов‘язана творчість Алкуіна (бл. 735-804), яка мала визначальний вплив на весь хід наступної історії філософії середніх віків. Виділивши діалектику з-поміж інших мистецтв, він надав їй значення головного інтелектуального мистецтва систематизації питань віри (формує теоретичні засоби схоластики).

Захоплення діалектикою було настільки серйозним, що деякі її прихильники почали ставити міць її логічної аргументації вище теологічних догматів. Так, чинив Ансельм з Беати (народився біля 1000), якому різко заперечували інші мислителі того періоду, найбільш відомий серед яких був П.Даміані (1007-1072), який твердив про цілковиту зверхність віри над розумом, теології над філософією. Компромісне рішення представив Лонфранк (лб. 1010-1089) і його більш знаний учень Ансельм Кентерберійський (1033-1109) – в кінці життя став Кентерберійським єпископом. Його авторитет дуже високий, його називали “другим Августином”. Ансельм не заперечував виключно діалектики, але максимально прагнув перетворити її на суто формальну (байдужу до змісту), “технічну” дисціпліну, яка б функціонувала в системі середньовічного мислення за принципом “ не для того міркувати, щоб вірити, але вірити, щоб розуміти ”. Виходячи з цього, Ансельм формує своє знамените “ онтологічне доведення” буття Бога: Бог – існує, бо існує поняття найвищої, максимально досконалої істоти - уявлення про об’єктивне існування загальних понять (“універсалій”). Ця позиція в конкретній формі, у А.Кентерберійського, дістала назву реалізму, бо визнавали реальним існування “універсалій”.

На противагу реалізму Росцелін (бл. 1050-1120) - богослов, висунув позицію номіналізму, згідно якої - реальним існуванням володіють лише одиничні, індивідуальні речі, ніякої «ідеї» людини окремо від всіх людських особистостей немає, а загальні поняття - лише назви. В питанні про сутність Божественного триєдинства привело Росцеліна до визнання кожного лику Св. Трійці самостійним і окремо існуючим Божеством, а сутність, що об`єднує їх в одному Богові, не більш як назвою. Собор в Сусоні засудив його вчення як єресь!

Полеміка між “реалістами” і “номіналістами” розтяглася на всю подальшу історію середньовічної філософії і тривала в схоластиці протягом кількох століть. Вона мала с уттєве значення для подальшого розвитку європейської філософсько-психологічної думки. Центральна проблема дискусії — природа загальних понять. Основна полеміка між цими напрямками була з теологічного питання про сутність “реальності” Святої Трійці та її “іпостасей”. Реалізм настоював на реальності саме “єдності” Триєдиного Бога. Номіналізм справді реальними вважав “лики” (іпостасі) Трійці (Отця, Сина, Святого Духа). Згодом полеміка набула суто філософського характеру - про статус реальності категорій загального і одиничного. Реалісти щодо єдності “Божественної Трійці”, обстоювали традиційно об’єктивну - ідеалістичну тезу про незалежність від матеріального — чуттєвого світу існування ідеального (загальних понять “універсалій”), даючи останньому статусу єдино справжньої реальності.

Номіналісти, твердили про реальність іпостасей Св.Трійці та р еальність існування одиничного, індивідуальних окремих речей і явищ, пов’язуючи справді реальне існування з чуттєво-конкретним існуванням конкретних речей. Номіналізм (лат. nomen - ім'я) — напрямок в середньовічній філософії, що заперечує онтологічне значення універсалій (загальних понять), стверджуючи, що вони існують не в дійсності, а тільки в мисленні. Тобто, універсалії – не мають онтологічного змісту, а реально існують лише окремі речі ( об’єктивне існування предметів і явищ природи ). Речі одиничні, не приховують ніяких універсалій. Загальні поняття - це створювані нашим розумом назви, імена (nomina). Представники Н.: Дунс Скот, Росцеллін, В.Оккам, Жан Буридан та ін.

По суті йшла суперечка навколо старої проблеми: відчуття здатні сприймати лише певні предмети, але не загальну сутність (субстанція не сприймається відчуттями). Висновок номіналізму: загального немає, є окремі предмети. Крайній номіналізм заперечував навіть існування загальних понять в голові суб`єкта, який пізнає. Світ перетворюється в них в суму різноманітних предметів. Номіналізм близький матеріалізму, бо визнавав первинність речей і вторинність понять (ідей), але він відділяв поодинокі речі від загального, не визнавав загального, а отже, не визнавав і поняття матерії. Відхилялось існування субстанції, бо воно не є предметом безпосереднього знання. Звідси висновок, що матерія теж універсалія.

Реалізм (лат. realis — суттєвий, дійсний) — філософський напрям ( об`єктивно-ідеалістичне вчення), згідно з яким загальні поняття (універсалії) існують реально як сутності речей, або передують поодиноким предметам (вчення Платона про ідеї як первинну реальність). Ідеї – це образи, які знаходяться в розумі позаприродного Бога-Творця, а конкретні речі є лише копіями цих ідей. Розрізняють три види середньовічного реалізму: 1. Крайній реалізм (універсалії існують "до речей"); 2. Помірний реалізм (універсалії існують "в речах", як форми Аристотеля); 3. Концептуалізм (універсалії існують лише "в думках, після речей..."). Реалісти — Ансельм Кентерберійський, Фома Аквінський — вважали, що людина осягає ці сутності в поняттях розуму. Універсаліям спершу надавався статус реального буття — сутності речей, а вже відтак — загального поняття розуму.

Обидві концепції по-різному інтерпретували пізнання. Для реалістів пізнання — осягнення розумом сутності, розкриття її через умоспоглядання (зародки майбутнього раціоналізму). Для номіналістів пізнання є чуттєвим пізнанням одиничних речей. Це живило їх увагу до досвіду, фактів, дало поштовх для емпіричного напряму у філософії Нового часу.

Відмінність у співвідношенні одиничного і загальногов світі речей передбачала різні тлумачення способу їх творення. Реалісти вважали, що Бог є передусім розумом, а ідеї (загальне) як думки Бога передують творінню (є своєрідним планом творіння) і в самому творінні, в речах складають їх сутність. Усе це зумовлює ланцюжок: ідея, що існує в Бога, — сутність речі — ідея в розумі людини. Вони визнавали ієрархічну будову світу.

Номіналісти щодо розуміння Бога схилялись до біблійної традиції, яка тлумачить Його як Вищу Волю – Бог творить речі за своєю волею, вони не є втіленням ідей. Речі одиничні, що є підставою для заперечення ієрархічності будови світу.

Один з відомих номіналістів – Іоанн Дунс Скот (1265-1308) – філософ схоласт і богослов.

Вчення про пізнання: в людині над усіма видами її діяльності владарює не розум, а воля. Людина робить лише те, що бажає; розум лише вказує на можливість вибору, вибирає ж воля. Предмет богослов`я – Бог, предмет філософії - буття. Доказ буття Божого можна отримати із досвіду. Йдучи від наслідку до останньої і вищої причини, ми неминуче приходимо до ідеї Бога, тобто до першопричини буття. Люди не здатні осягнути природу Бога:Бог – абсолютна свобода, чиста форма; всі інші істоти або речі складаються не лише із форми, але і з матерії. Душа є форма матерії.

Буття. Завдяки поєднанню з різноманітними формами, матерія здатна набувати різних способів буття або модусів. Матерія - одна і та ж, змінюються лише способи її оформлення, вона - умова єдності і загальності, форма - умова уособлення і визначеності всіх речей, тобто речі стають формою. Всі форми (ідеї) споконвічно існують в розумі Бога. При цьому загальне існує не лише до речей (як ідеї Бога), але також і в самих речах (як їх сутностей) і після речей (як поняття в нашій душі).

Полеміка між реалістами і номіналістами то призводила до різкого розмежування її учасників, то набувала таких більш прихованих (“стертих”) форм, як “ концептуалізм”. Позиції останнього поділяв П’єр Абеляр (1079-1142) — видатний мислитель середньовіччя. Найвідомішою рисою його позиції було звернення до розуму, як провідного інструменту і критерію в пошуках істини. Він вважав, що хоча ідеї окремо від речей не існують, їх не можна визнати тільки словами. Ідеї — продукти (conceptio) розуму і виражають істотну властивість думки, але їм відповідає щось в самих речах. Звертання до розуму в Абеляра мало принципово інший характер. Він створив свою школу, де викладав на власну манеру, що надзвичайно імпонувала учням, які вимагали від нього людських і філософських доказів того, що може бути зрозумілим, а не тільки висловленим.

Абеляр надавав раціонального тлумачення теології і тим самим самоцінності людського розуму, але разом з цим він підійшов до ідеї істотної автономії (по відношенню до “Божественної любові” та “благодаті”) моральних (добрих і злих) вчинків людини (принципова автономія розуму і совісті (морального чуття).

Він настоював на раціонально-док азовому прийнятті істини, оскільки її необхідно не лише сприймати, але й уміти захищати. Офіційні ідеологи церкви вороже зустріли “новації” Абеляра. Обґрунтування до теологічних “істин” змістовно-раціоналістичної аргументації вело його раціоналізм до конфлікту з самим змістом християнського вчення.

На спеціальному Церковному Соборі в Суассоні у 1121р. було прийнято звинувачувальну щодо Абеляра ухвалу, за якою він мусив власними руками кинути свою працю у вогонь і по цьому відправитися в монастир з суворим статутом. Проте, невдовзі Абеляр знову відкрив школу, слава якої швидко поширилась за межі Франції. Проводячи раціоналістичний аналіз теологічної літератури, він дішов до того, що піддав сумніву Святе Євангеліє, а також праці деяких Отців церкви (блаж.Августина). Він прагнув ототожнити поняття “християнин” і “філософ”, урівняти теологію з філософією. Також він вдався до такої єресі, що тлумачив Господа Іісуса Христа як своєрідного філософа раціоналіста, який володів невблаганною силою логічних аргументів. Така інтерпретація була відвертою єресю!

У 1140 р. в Сансі відбувся собор, на якому Абеляр не був присутній, але собор засудив його заочно, а папа Інокентій ІІ затвердив цей вирок. Дізнавшись про це по дорозі до Риму, Абеляр тяжко захворів, а помер він через 2 роки в монастирі.

Відомим мислителем європейського середньовіччя ХІІІ ст. є Роджер Бекон (1214-1292). Він ознайомився з працями Аристотеля та арабомовних філософів аль-Фараті, Ібн-Сіни, Ібн-Рушда та ін. Глибоко цікавився також ідеєю природознавства та досвідним пізнанням природи. Бекон категорично заперечував теорію “двоістої істини ” і взагалі аверроїзм, кваліфікуючи останній як “гріховний”. Він захищав ідею єдності філософії та теології, вважаючи, що вони не суперечать одна одній, бо друга вчить для чого всі предмети призначенні Богом, перша – як і через що виконується це призначення”. Проте єдність теології з філософією мислилась ним не як підпорядкування другої першій, а як визнання раціональної необхідності філософії, її самоцінності щодо теології. Всі науки за Беконом повинні служити теології, у чому їх цінність. Сама теологія відповідає на питання “божественого” порядку: про сутність Бога, святої Трійці, слави і благодаті Божої. Для висвітлення інших питань теологія користується філософією (питання руху небесних тіл, матерії і сутності, питання про види тварин і рослин, часу і вічності світу, про перебування душі в тілі людини, про нескінченні види матерії проблеми пізнавальності світу). На всі ці питання теологія не лише коротко формулює відповіді, взяті з філософії, а вказує на властивості надприродних сутностей, філософія ж розкриває властивості зовнішнього світу.

Заперечуючи проти тертуліанівського принципу “ надрозумності” догматів теології, Бекон вважає необхідним для торжества теології розвиток філософії і взагалі позитивного знання, за допомогою знань можна навертати до християнства іновірців, не вдаючись до насильств і хрестових походів. Проте, теза зміцнення теології по суті розхитує її зсередини шляхом так би мовити “ тотальної раціоналізації ”. В цьому він близький до Абеляра. Посідаючи позиції поміркованого номіналізму, Бекон вважає природу більш фундаментальною природу індивідуальною. Останнє і є визначальною в існуванні речей, адже Бог створював світ не заради універсальної людини, а для кожної окремої особистості; Бог створив не людину взагалі, а Адама. Названі номіналістичні засади Бекона мають виразний гуманістичний підтекст. Основні твори Р.Бекона:“Великий твір”, “Третій твір” і “Менший твір”, - разом складають енциклопедію тогочасного знання.

У формі логічної суперечки про універсалії ставилися корінні питання філософії і психології пізнання. Але, пануючою в середні віки була позиція об'єктивного ідеалізму, а номіналізм був першим виразом матеріалізму.

Але у XIV ст. в спорі про природу універсалій перемогу отримав номіналізм (В.Оккама).

Вчення Фоми Аквінського. Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома (Тотаз) Аквінський (1225-1274рр.) – італійський філософ і середньовічний католицький богослов, монах домініканець, що заснувавсвою філософську концепцію у розумінні душі людини на аристотелівському розумінні пасивної матерії та активної форми. Філософський релігійний напрям, що базується на системі Аквінського і отримав назву від його ім’я – томізм. Аквінський створив грандіозну філософську систему я к синтез всього, що було вироблене середньовічним мисленням. Головні твори: "Сума теології", "Сума проти язичників..."

Основний принцип філософії Ф. Аквінського – гармонія віри і розуму: розум здатний раціонально довести буття Бога і відхилити заперечення проти істин віри. Догми віри він поділяє на раціонально осягнуті (Бог існує, Бог єдиний, душа безсмертна) і раціонально неосягненні (Триєдність Бога, створення світу, догма первинного гріха, втілення Логосу) – ці істини надрозумні, але не протирозумні. Він описував Бога як першопричину світу і кінцеву мету нині існуючого, як "чисту форму". Взагалі, у вченні про матерію, і форму він солідарний з Аристотелем: матерія - спадкоємниця форм, є "чистою потенцією" (можливістю) і не існує поза формою.

В суперечці про універсалії Ф. Аквінський стояв на позиціях помірного реалізму – визнавав існування загального, однак лише в кінцевих предметах як форми і як думки Божества. Всезагальні універсалії існують троїсно: 1. "До поодиноких речей" - в розумі Бога, як ідеї майбутніх речей; 2."В самих речах" - як ті ж ідеї, що отримали конкретне здійснення (як загальне в одиничному); 3. І "після речей" - в мисленні людини, як результат абстракції.

Ф. Аквінський учив, що душа безсмертна, є субстанцією, чистою і незалежною від всякої матерії взагалі і тілесної оболонки зокрема (хоча і поміщається в тілі) – нематеріальна та індивідуальна, проте сама по собі вона не є цілою людиною і отримує своє повне розкриття лише через тіло. Душа – формуючий принцип, що дає основу людському життю та виступає джерелом руху тіла. Здібності, властиві душі – розум (нус) та воля, а також вегетативні (фізіологічні функції) і тваринні функції (сприйняття, довільні рухи). Рослинні і тваринні функції потребують тіла для діяльності в земному житті. Розумна душа, властива тільки людині, має в собі розум (інтелектуальну здатність), і вміщає дві попередні нижчі рівні душі.

Співвідношення між душею і тілом розглядається як співвідношення форми і матерії. Розрізняються чисті форми в безтілесному світі і форми, що здійснюються лише в матерії. Людська душа – нижча з чистих форм (тому вона безсмертна) і вища з форм другого роду (тому є принципом всього органічного життя). Завдяки такому розчленовуванню понять душа – вузловий пункт у всесвіті, а людина покликана з'єднати в собі обидва кола буття. Душа, що зараховується до чистої форми, замкнута в собі, її не стосується руйнування тіла, вона безсмертна. Але природа її не цілком Божественна, бо процес пізнання у Аквінського не є чисто духовним процесом. Лише дві потенції зберігаються в душі, яка залишає тіло - це мислення і воля (бажання).

У вченні про пізнання розрізняються людське, «природне» пізнання – природний розум – і «надприродне» – основа для релігійної віри, одкровення. Людині притаманні два способи пізнання: почуття (відчуття) і інтелект. Пізнання починається з чуттєвого досвіду, але в нас закладені деякі зародки знань (перші поняття).

Природне пізнання – це пізнання істини за допомогою відчуттів і інтелекту, з двома рівнями: 1) утворює область чуттєвого пізнання, що функціонує за допомогою зовнішніх і внутрішніх пізнавальних органів. Зовнішні органи – це органи чуття. Сприйняття починається дією будь-якої речі, цей процес нематеріальний – образи, що сприймаються відчуттями – безтілесні враження душі, позбавлені матерії – в особливій формі інтенціональності. В них відкриваються чуттєві якості окремих речей. Відчуття – акт тілесного органу (очі, вухо тощо) і дає знання про одиничне. Чуттєвий образ – подібність одиничного предмету – у цьому, а також в тому, що він не охоплює суті, виявляється обмеженість сприйняття. Отже, У Ф.Аквінського джерелом пізнання є досвід і чуттєве сприйняттяіндивіда, а весь матеріал пізнання з'являється з відчуттів, а інтелект, розум обробляє цей матеріал далі.

Вчення Ф. Аквінського також акцентує увагу на наявності у християнському одкровенні двох істин, якими можна оволодіти за допомогою людського розуму і які за своєю природою є "надрозумними" – виходять за межі пізнавальних можливостей людини, але вони не "протирозумні". Перші істини досліджуються за допомогою пізнання реальних речей і явищ, що оточують людину. Другі – пізнаються лише через одкровення Бога за допомогою Церкви.

Етика Ф. Аквінського спирається на наступні принципи: 1.На визначення волі людини як вільної. 2.На вченні про Бога як абсолютного блага. 3.На вченні про зло як позбавлення блага. Зло – є лише менш досконале благо; воно допускається Богом заради того, щоб у Всесвіті "здійснились всі ступені досконалості ". Блаженство існує в пізнанні абсолютної істини, тобто Бога. Але досконале пізнання Бога можливе лише в раю.

Ф. Аквінський, використовуючи вчення Аристотеля, розробив систему п'яти доказів буття Бога засобами людського розуму на основі вивчення природних явищ:

1. У світі все рухається, тому повинен існувати " Першодвигун ", яким і є Бог.

2. Одна природна річ обумовлює іншу; у світі існує загальна причинна обумовленість. Такою " першопричиною" є Бог.

3. Світ також складається з випадкових явищ, які не можуть існувати самі по собі, вони повинні породжуватися необхідною причиною, тобто Богом.

4. Різні речі містять у собі й різні " ступені вдосконаленості ". Про них можна говорити лише у порівнянні з чимсь більш досконалим. Такою абсолютною досконалістю є Бог.

5. Розвиток світу підпорядкований певній меті. Отже, повинен існувати Початок, що визначає напрям розвитку світу до означеної мети – це Бог.

Католицька церква високо оцінила вчення Фоми Аквінського. Він, як і блаж.Августин, був канонізований як святий. У XIX ст. його вчення було поновлене церквою (неотомізм), проголошено офіційною філософією Ватикану.

---

Дата добавления: 2015-08-27