• швидкі зміни в соціально-економічному становищі одних етнічних груп стосовно інших;
• внутрішня боротьба за лідерство в межах однієї етнічної групи (посилення етнічних пристрастей);
• існування етнічних спільнот за кордоном, які підтримують етнічну групу і втягують її у конфлікт та ін. [43, с.28]. Ці проблеми тісно пов'язані з етносоціологічними проблемами і не можуть бути відірвані від них. Нова хвиля етнічних конфліктів у світі і на теренах колишнього СРСР стимулює розвиток соціологічних досліджень етносу, в тому числі і в Україні. З одного боку, йде активний пошук та визначення етнічних стереотипів у найширшому розумінні цього слова. З іншого боку, етнічні групи вивчаються з погляду підґрунтя, соціальної бази певних політичних угруповань. Аналізується також і світоглядно-доктринальна спрямованість представників етнічних груп, ідеологія
Отже, соціологія етносу — це наука, яка, головним чином, займається порівняльними дослідженнями етнічних груп, акцентуючи увагу на методах соціології, систематизуючи різноманітні підходи до етнонаціона-льної сфери суспільного буття.
Серед традиційних методів спостереження, опитування,
експеримент — особливу роль в соціології етносу відіграє метод аналізу документів. Залучення його різновиду — контент-аналізу, статистико-математичного опрацювання інформації, використання комп'ютерної техніки значно підвищують ефективність кількісного методу аналізу документів. Набувають поширення також методи формалізації, типологізації, квантифікації та моделювання. У той же час соціології етносу притаманні деякі специфічні методи. Наприклад, останнім часом великого значення набув метод, запозичений з культурної антропології. Це кроскультурні дослідження, які вивчають особливості різних національних культур і дозволяють при аналізі суспільної свідомості нації або якоїсь етнічної групи зосередити увагу на механізмі адаптації тих чи інших явищ дійсності, на специфічному соціально-культурному полі. Особливо широко застосовують в соціології етносу, при аналізі національно-змішаних родин. Перевага полягає в тому, що впливом соціальних, кліматичних, мовних та інших чинників можна до певної міри знехтувати, а головну увагу приділити етнічним розбіжностям. У цьому напрямі працюють такі добре відомі на Заході соціологи, як Д. Ціммерман, П. Філмер, Н. Смелзер, Р. Едгертон та ін.
Як і кожна наука, соціологія етносу має свою систему наукових категорій і понять, за допомогою яких, власне, і розкривається зміст цієї наукової дисципліни. До основних понять цієї соціології належать: етнос, нація, народність, плем 'я, народ, соціально-етнічні інтереси, цінності, відносини, процеси, взаємодія, конфлікти, національна свідомість, самоусвідомлення, етнічна ідентифікація, асиміляція та ін. Через сутність і взаємозв'язок саме цих категорій та понять розкривається сутність самої соціології етносу як науки.
Слід звернути увагу і на такі досить нові ключові поняття, що з'явились у західній соціології етносу і ще не набули достатньої "легітимності" у вітчизняній соціологічній літературі:
• "етніцизм"— соціальний рух етнічного відродження, який охоплює нечисленні й середні за кількісним складом етнічні групи, існуванню яких загрожують процеси асиміляції, акультурації і які займають у структурі суспільства чи домінуючої соціальної спільноти нерівноправну соціально-політичну позицію;
• "етнік"—етнічна одиниця принципово нового типу, яка виникає завдяки імміграційним процесам і утворює плюралістичні нації (Канада, США, Австралія). Останні містять у собі колективи етніків, або людей, що перебувають в межах певного типу етнічності;
• "етноклас"—сегмент національного утворення плюралістичного типу, що має імміграційне походження з яскраво вираженими класовими
12.2. Методологічні аспекти вивчення етнічних спільнот
Соціологія етносу як наука, що виникла зовсім недавно, ще не має
своєї завершеної, тобто ґрунтовної методології. Це стосується також ви-
значення сутності таких базових понять, як що ви-
магає розглянути сутність та взаємозв'язок більш детально.
Перш за все слід зауважити, що дефініція терміна "нація " виступає не тільки як результат логіко-когнітивної діяльності, а й як відображення різних рівнів почуттєвої сфери. Більшість вітчизняних вчених донедавна визначали націю як історичну спільність людей, наголошуючи на її головних ознаках: спільність території, мови, способу економічного життя, психіки тощо. Іноді до цих ознак додавались ті чи інші складові елементи культури, історичні традиції, релігія, побутові стереотипи
Ілюстрацією подібного підходу до дефініції "нація " є визначення українців, що дав В. Наулко, який пише: "Українці являють собою сталу спільноту людей, що історично сформувалась на певній території і зберегла відносно стабільні особливості культури (включаючи мову) і психіки, а також етнічну самосвідомість" [32, с.16].
Якщо на цьому етапі дослідження абстрагуватися від проблеми роз-
гляду етнічної самосвідомості, важко не помітити основні "матеріальні"
ознаки нації, які присутні у її визначенні. Аналогічну позицію щодо ме-
тодологічних принципів займали й інші відомі українські вчені. Зокрема,
до цих ознак К. Михальчук додавав особливості фізичної природи, мови,
характеру, темпераменту, занять, звичаїв тощо, О. Шульгін — спільні тра-
диції та психологію, а — спільність господарювання, мови,
матеріальної і духовної культури та інші [25, с 102-104]. І навіть тоді,
коли об'єктивні ознаки нації спеціально не вирізняють, вони опосередко-
вано виступають як досить впливовий етнотворчий
Наприклад, Р. Ільницький у визначенні нації виходить із моральної єдності народу, яка, на його думку, формувалась на таких цінностях, як мова, народні звичаї, пісні, танці, народні легенди та вірування, любов до рідної землі [23]. При цьому у багатьох випадках були спроби побудувати ієрархічну систему об'єктивних ознак нації, з поділом на базові та не-базові, етноформуючі чинники та етнічні ознаки [16, с.23]. Проте вони суттєво не розширюють методологічну базу дослідження через недосконалість логіко-понятійного апарату, недостатню його цілісність, непереконливість інтуїтивних припущень. Відсутність методологічної призводить до того, що вчені, які займають якщо не діаметрально протилежні, то явно несхожі позиції, можуть формально, за тією чи іншою виділеною ними об'єктивною ознакою нації, опинитися в одній групі.
Наприклад, Л. Гумільов та К. Іванов вважають, що етнос виникає як цілісність, що протиставляє себе всім іншим цілісностям того самого типу і зникає як система з втратою почуття "своїх" та "чужих" [14, с.52]. Зі свого боку В. Жмир обстоює думку, що залежно від кількості ознак, які визначають протилежність "ми" та "вони", межі етносу розширюються [20, с 146]. Однак, якщо у Л. Гумільова цей поділ грунтується на розумінні етносу як феномена біосфери, системної цілісності дискретного типу, яка працює на геобіохімічній енергії живої речовини [12, с.51-54], то у В. Жмира на перший план висувається уявлення членів етносу про себе, яке грунтується на відмінностях власної території, мови, релігії, права, етноніму [20, с 146].
При цьому необхідно зазначити, що традиція виокремлення об'єктив-
них ознак нації як основи визначення має глибоке коріння не тільки у
вітчизняній соціально-філософській думці. Наприклад, англійський до-
слідник Д. Толанд неодноразово звертав увагу на генетичну спадкоємність
головних рис та якостей характеру людини і народу [43, с.ЗО5]. Вольтер,
у свою чергу, відзначав опосередкований вплив клімату міс-
цевості, де люди об'єднались у суспільство"[9, с.268]. Ж. Ламетрі також
наголошував на ролі клімату та спадковості у формуванні як людини, так
і народу: величезна кількість спадкових вад і чеснот, які пере-
ходять від батьків до дітей... " [28, с.202], а його співвітчизник Кабаніс робив акцент на фізіологічних особливостях нації.
Послідовно розвивав природничо-фізичний підхід і французький мислитель П. Гольбах. Розглядаючи умови формування та розвитку нації і людини, він особливу увагу звертав на демографічні та географічні чинники: "Права нації визначаються кількістю населення, його працьовитістю і здібностями, багатством громадян, підприємництвом, родючістю земель у країні, величиною території та її географічним розташуванням" [17, с.484]. Ролі клімату, географічного розташування країни, розмірів її території, навколишнього середовища на формування та життя нації тією чи іншою мірою торкались у своїх творах Г. Бокль, Ш. Мон-теск'є, Ф. Лепле, К. Ріттер, М. Бердяев та ін.
На об'єктивних ознаках нації великою мірою грунтуються теорії виникнення націй у багатьох зарубіжних дослідників. Так, американський дослідник Ф. Нойман будує свою концепцію утворення націй, виходячи із спільності походження, мови, культури, розселення, а також соціальної мобільності суспільства, розпаду традиційних соціальних структур та соціальних антагонізмів. А американський соціолог К. Дойч, який вперше запропонував ввести у науковий обіг принцип соціальних комунікацій, особливо наголошує на етноформуючій ролі спільності культури [27, с.98]. Його співвітчизник У. Хоманс головну увагу у своїх працях приділяє впливу на формування нації зовнішньої системи, або екзогенних чинників [42, с.49-50]. В той же час Н. Уайт відзначає взаємозв'язок культури та етнічності [42, с 94-95].
Тим часом американські вчені — автори Гарвардської енциклопедії етнічних груп диференціюють нації на етнічні групи і вважають, що останні характеризуються таким: 1) загальним географічним розташуванням; 2) імміграційним статусом; 3) расою; 4) мовою або діалектом; 5) релігійною вірою або віруванням; 6) зв'язками, що виходять за межі родинних, сусідських та інших; 7) відмінними традиціями, цінностями, символами; 8) літературою, фольклором, музикою; 9) пріоритетами в
10) професійними особливостями та особливостями поселення; особливими політичними інтересами у країні походження та в США; 12) інститутами, які соціально обслуговують та підтримують групу; 13) внутрішнім розумінням своєї відмінності; 14) зовнішнім сприйняттям відмінності [42, с.65].
Виникає запитання: чи не є більш перспективним пошук дефініції ція" через відображення структури або змісту свідомості? Тим більше, що така традиція має досить глибоке коріння. Прихильником такого погляду був відомий дослідник І. Фіхте, який розглядав народ як сукупність людей, що живуть разом, фізично породжують самих себе та духовно формують одне одного, перебуваючи під владою одного визначеного і особливого закону розвитку духу. Про "дух народу" у своїй "Філософії історії" писав і Г. Гегель, а також М. Лацарус,Х. Штентальта ін. [21,с.226]. Як особливу духовну реальність, закони якої відрізняються від законів індивідуальної психіки, розглядав суспільство і відомий французький соціолог Е.
Ця традиція має вірних послідовників і сьогодні. Зокрема, американський соціолог Ф. пов'язує поняття нації усвідомленням відмінностей її представників від інших. А його колега І. Сампер також пов'язує на-
цію насамперед з психологічними відмінностями між "ми" та "інші"
[21, с.38]. Його співвітчизники В. Коннор та Г. Кон вважають, що по-
няття "нація" пов'язане з психологічними настановами, а не з даністю,
фактом [35, При цьому соціолог І. Даугелл робить висновок,
що нація існує тоді, і саме тоді, коли ідея нації як цілісності є у свідомо-
сті індивідів і визначає діяльність [24, с.35], а дослідник К. Гірц
пов'язує націю із загальними символами, що дають людям мотивацію
та спрямованість соціальних ідей.
Водночас американський вчений Р. Аліано вважає, що в процесі того, як держава постає живим організмом з особливою волею і власними інтересами, нація виникає як життя та душа цього організму. Південноафриканський вчений Д. Котце, у свою чергу, розглядає націю як репрезентуючий орган загальних характеристик, цінностей та інтересів. При цьому Б. Андерсон проголошує, що нація є уявленою спільністю [29, с. 140141]. М. Бантон також розглядає етнічні відносини як функцію колективних цінностей, що не можуть бути зведені до рівня індивідуальних і домо обраних цінностей [42, с.52], а Т. Парсонс досліджує націю як систему з усталеними ціннісними орієнтаціями.
Аналіз свідчить, що методологічні підходи, в основі яких лежить по-
шук змісту дефініції "нація " через структуру свідомості, умовно можна
поділити на психологічні, культурно-символічні, духовно-соціальні та іде-
ально-статичні аспекти. загальною вадою є "екстремальність" оці-
нок, заперечення або ігнорування об'єктивних ознак нації, абсолютиза-
ція ідеальної сфери етнічного тощо. Проте, як свідчать сучасні тенденції
розвитку соціально-філософських уявлень про націю, останнім часом ро-
бляться наполегливі спроби подолати крайні погляди на націю, які ґрун-
туються або на її об'єктивних ознаках, або на пошуках національної іден-
тичності в структурі свідомості. Синтезувати ці значною мірою полярні
позиції пропонують зарубіжні Дж. К.
А. Гіданс та інші, які спираються, як зазначає І. Берлін, на творчу спадщину Н. Макіавеллі, Д. Віко, О. Конта, котрі вважали, що консолідуючими елементами суспільства виступають спільність предків, мови, звичаїв, а також традицій, пам'яті та ін. [З, с.98-99].
Р. Гайнутдінов, зокрема, під поняттям "нація" (етнос) розумі(історичну спільність, що виникає і розвивається на певній території в процесі соціально-культурної адаптації та характеризується інформаційними генетичними зв'язками і відзначається загальними, відносно стабільними особливостями мови, культури, психіки, а також свідомістю своєї єдності і відмінностей від с.4]. Поєднати об'єктивні ознаки нації
та елементи структури свідомості намагається і академік Ю. Бромлей. Він визначає "національність" як міжпоколінну спільність людей, що історично склалась та об'єднується системою комунікативних зв'язків (синхронних і діахронних), які забезпечуються в першу чергу мовою, і сигні-фікативних, де головна роль належить культурі і психіці, характерні риси яких служать підставою для ідентифікації членів кожної такої спільності (самосвідомість), що дістає зовнішнє вираження у самоназві (ендо-етнонімі) [7, с 42].
Таким чином, як свідчить аналіз, існують два найпоширеніших загаль-
нометодологічнихпідходи щодо понять "нація " та "етнос ". Перший з
них на виокремленні об'єктивних ознак нації (етносу), дру-
гий являє собою спробу знайти підстави національної (етнічної) ідентифікації у структурі свідомості та самосвідомості. Але загальною світовою тенденцією у визначенні понять "нація" і "етнос" є інтеграція (синтез) зазначених підходів.
Чим же відрізняються поняття "нація " та "етнос "? У руслі марксист-
ської теорії етносу лежить типологізація етнічних спільнот (плем'я, на-
родність, нація) відповідно до поділу складної історичної реальності на
соціально-економічні формації. При цьому нація "з'являється" на етапі
виникнення капіталізму і являє собою вищу форму розвитку етносу. Та-
ким чином, етнос постає як певна соціокультурна система, що складаєть-
ся, за визначенням академіка Ю. Бромлея, з організ-
му ", якщо розглядати етнос у широкому розумінні слова, або "етнікосу "
— у вузькому [5, с.35-37]. В той же час абсолютизація самодостатності
етносу — інший погляд, що поділяє соціально-економічний та історико-
культурний аспекти в процесі розвитку людства. Поняття напов-
нюється у західних, зокрема американських дослідників, тим змістом,
який відповідає етнокультурним реаліям сучасного індустріального сус-
пільства. В їхньому розумінні етнічність виступає як те спільне в гру-
пах, що характеризується не стільки мовою, кольором шкіри або релігі-
єю, скільки спільністю історії та згуртованістю навколо загальних сим-
волів. Нерідко це групи меншин у контексті більш широких соціальних
спільнот.
Як вважає американський соціолог Д. Белл, падіння престижності ідей нації та класу в деяких регіонах світу пов'язане з прагненням людей до підвищення значення груп та відповідних прав. Американці називають цей процес "масовою ретрайбалізацією". Німецько-англійський соціолог Р. Дарендорф також пише про повернення до витоків етносу на противагу набутим у соціальному житті якостям та характеристикам [27,
З 60-х років XX ст. починається піднесення етнічної ідентифікації як основи ефективних політичних дій, і західні вчені пов'язують ці процеси з розпадом традиційної соціальної структури суспільств, бюрократизацією та тенденцією до створення синкретичних культур. Саме через етнічну ідентифікацію особа прагне знайти свою неповторну індивідуальність, самобутність. Етнічна група стає зручним засобом досягнення повноти групових прав, або, з другого боку, відіграє роль захисту від зазіхань інших груп.
На думку західних дослідників, етнічність завжди пов'язує інтереси з емоціями, передбачаючи певний набір групових характеристик (мова, література, музика, прізвища тощо). Але вона не є рушійною силою сучасного суспільного поступу. Проте за певних умов етнічні інтереси, що виступають переважно у латентних формах, можуть актуалізову-ватись.
На наш погляд, досить вдалий спосіб "зняття" суперечностей, що існують між двома підходами до визначення сутності етносу, запропонували польські соціологи. Вони вважають, що етнос визначає об'єктивні риси надплемінної спільноти, головним чином з огляду на культурні відмінності, що є як результатом спільності походження й історичної зумовленості, так і наслідком первинного зв'язку з певним середовищем — етнічною територією. Науковий термін "етнос" містить у собі як надплемінні культурні спільності, так і об'єктивні аспекти ідентифікації націй, що формуються, функціонують і навіть зникають. Поняття, що стоїть за терміном "етнос", є ключовим для визначення етнічних спільнот і тим самим охоплює різні рівні свідомості, соціальної струк-туризації, від етнічної групи, що перебуває на низькому рівні цивілізації або живе у діаспорі, до формування нації і держави [27,
Отже, етнос може бути визначений як усталена сукупність людей, що історично склалася на певній території, має спільні риси (в тому числі й расові), стійкі особливості культури (включаючи мову) і складу, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших соціальних спільнот (самоусвідомлення).
Перші соціально-етнічні спільноти виникають у формі племені, в основі єдності якого лежать родові стосунки, окремість території, культури. Об'єднання в складі племені відбувалось на основі близької мови, культури, спільної території і давало право індивідам на спільну власність, на частку в спільному продукті праці та на участь у громадському
житті. Поступово на зміну родинним відносинам як основи етнічної
льноти приходять соціально-етнічні. Витіснення родових відносин това-
рними призвело до розпаду племен та їх об'єднання в народність. На-
родність — це форма мовної, територіальної, економічної та культур-
ної спільноти людей, що утворюється в результаті виникнення приват-
ної власності і має у своїй структурі соціально нерівні групи (заможних
і незаможних). Нація приходить на зміну народності і історично вини-
кає на основі спільності умов життя (в тому числі й економічних), те-
риторії, мови, певних рис психології (свідомість, інтереси, національ-
ний менталітет та інше) і національного складу характеру, що вияв-
ляється в особливостях, своєрідності культури та побуту. При цьому
національна єдність не означає відсутності соціальної різниці між
групами в межах нації. Серед найголовніших характерних ознак нації,
зумовлених розвитком економічних зв'язків та відносин, виділяють такі
[39, 1) прагнення спільноти до внутрішньої консолідації; 2) актив-
на взаємодія між національними спільнотами; 3) подолання національної обмеженості та замкнутості, активні відносини з іншими соціально-етнічними спільнотами людей.
Зазначені ознаки забезпечують та історично зумовлюють цілісність народу, його економічні та культурні інтереси, комунікативність, внутрішній зв'язок у суспільстві. Народ — це соціально-етнічна спільність, яка включає в себе на різних етапах розвитку суспільства ті спільноти, прошарки та соціальні класи кожного етносоціального утворення, які, виходячи із свого об'єктивного становища, здатні брати спільну участь у прогресивних перетвореннях та розвитку країни в контексті конкретних історичних умов.
Як бачимо, поняття "етнос " є базовим для етносоціології. Воно об'єднує в собі поняття, які відображають практично всі форми етнічно-соціальних спільнот, дають можливість досліджувати широкий спектр процесів виникнення та розвитку, а також вивчати як суб'єкти етнічно-соціальних відносин. Етноси проходять складний і суперечливий процес етногенезу — виникнення, становлення, піднесення, занепаду народів. Цей процес справляє великий вплив на соціальне життя та розвиток. Більшість з існуючих нині народів склалися в результаті тривалої еволюції, змішування, міграції та взаємодії, зберігаючи при цьому свою соціальну структуру, спосіб економічного життя, традиції, культуру, мораль тощо. У багатьох народів існує значна внутрішня диференціація, в тому числі і за етнічною ознакою. Водночас існують і такі мегаетнічні спільноти, як, наприклад, слов'яни.
12.3. Соціально-етнічні процеси в Україні: стан і проблеми
За етнічним складом населення Україна належить до поліетнічних країн. На її території проживають представники понад 130 національностей, всього близько 49 млн. осіб. Серед них 72,6% (37,4 млн.) становлять етнічні українці, 22,1% (11,4 млн.) — росіяни; з-поміж 5,3% представників інших національностей (за переписом 1989 р.) — євреї (486 тис), білоруси (440 тис), молдавани (325 тис), болгари (234 тис), поляки (210тис), угорці (136 тис), румуни (135 тис.) греки (99 тис), татари (88 тис), вірмени (54 тис), цигани (48 тис), кримські татари (47 тис), німці (44 тис), азербайджанці (37 тис), гагаузи (32 тис). Близько 7 млн. українців проживає у країнах СНД, а понад 4 млн. — у традиційному зарубіжжі [30, с 128-129].
Характерно, що корінне населення нашої країни диференційоване за ступенем етнічного розвитку. Так, більшість його самоідентифікується як українці, частина — як росіяни, а дехто усвідомлює себе русинами. Така неоднорідність підсилюється регіональною етнографічною специфікою (поліщуки, слобожанці, волиняни, галичани, буковинці, подоляни, гуцули, лемки, бойки та ін.). Звичайно, така диференціація вимагає формування виваженої державної національної політики, врахування та узгодження соціально-етнічних інтересів різних спільнот. Досягненню такої мети сприяє законодавча база, що створюється в незалежній Україні, основи якої закладено в Конституції України, Декларації про державний суверенітет та Декларації прав національностей України. Приділяючи головну увагу національно-культурному відродженню українського народу, держава гарантує всім етнічним спільнотам і окремим громадянам рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права.
Разом з тим в умовах соціально-економічної та політичної нестабільності, кризових явищ у різних сферах суспільного життя процеси консолідації народу України, національного відродження проходять досить складно, супроводжуються суперечностями, труднощами, що породжує певні проблеми, в тому числі і соціально-етнічного характеру. До них слід у першу чергу віднести суперечності між принципом рівності усіх націй і народностей та неоднаковими можливостями задоволення потреб; між утвердженням державної мови і конституційною рівністю усіх інших; між загальносуспільним патріотизмом і патріотизмом окремих етнічних груп тощо. Дають себе знати і деформації в міжнаціональних відносинах колишнього СРСР (унітарність держави, депортація окремих народів, ігнорування регіональних умов, штучний, подекуди територіально-етнічний розподіл етносів між союзними та автономними республіками тощо).
Для вирішення цих та інших проблем національного відродження України слід спиратися на соціологічний аналіз соціально-етнічних тенденцій, що впливають на процес державотворення та консолідації української нації. Серед них визначаються наступні тенденції [45, с.73-74]:
Скорочення питомої ваги українців у складі населення (якщо у середині 20-х років XX ст. українці становили 80,6% населення, то наприкінці 80-х — на початку 90-х років — лише 72,7%.
2. Зростання кількості росіян, що проживали і проживають в Україні, з 3 млн. у 20-х роках до млн. наприкінці 80-х років.
3. Звуження сфери вживання української мови (якщо 1959 р. 93,5% вважали рідною українську мову, то через 40 років стало 87,7%, і відповідно 12,3% українців у 1989 році назвали рідною мовою російську; відсоток останніх за 10 років не зменшився, а зріс на 1,4%).
4. Поділ населення України на три великі лінгвістичні групи: україномовних українців (40%), російськомовних українців (33-34%) та російськомовних росіян Навіть серед тих, хто вважає себе українцями, більше третини — російськомовні.
5. Наявність різного ставлення до проблем державного суверенітету: прихильників входження України до міжнаціонального утворення на зразок Співдружності Незалежних Держав на чолі з Росією є значно більше у східних, південних і частково в центральних регіонах, натомість у західних регіонах переважає прагнення до існування України як самостійної і незалежної держави.
6. Наявність різних політичних симпатій населення у цих регіонах: коли на Сході традиційно підтримують політичні партії лівої орієнтації, то на Заході — радикальних і поміркованих націоналістів і демократів.
Як бачимо, складність соціального управління процесом консолідації української нації полягає у переплетінні етнічних проблем із соціальними, політичними, регіонально-демографічними, що й надає їм особливої гостроти у період радикальних перетворень у суспільстві. Отже, важливого пріоритету в державній політиці України набуває лінія на створення умов для формування в країні єдиної політичної нації, тобто такої соціально-етнічної спільноти, всі представники якої усвідомлювали б себе українцями незалежно від своєї етнічної, лінгвістичної, регіональної чи політичної належності.
Орієнтиром у досягненні цієї мети мають бути принципи гармонізації міжнаціональних відносин: право націй на самовизначення; реальна рівність прав та обов'язків соціально-етнічних суб'єктів міжнаціональних відносин; визрівання та еволюційний розвиток етнічних процесів; демократична і гнучка національна політика держави та інші.
На соціологію етносу при цьому покладається функція соціологічного моніторингу стану і тенденцій соціально-етнічних відносин у країні та її регіонах, виявлення зон соціального напруження на етнічній основі, аналіз громадської думки щодо міжнаціональних відносин і проблем державотворення. Дослідження цих та інших аспектів соціально-етнічних відносин має стати підґрунтям для вироблення виваженої політичної лінії української держави, а також дієвим засобом зворотного зв'язку в процесі реалізації державної національної політики.
ІПЗгІ Резюме
Соціологія етносу — це спеціальна соціологічна теорія, що походження, сутність і функції різних етносів (плем'я, народність, нація, народ) з метою виявлення закономірностей взаємодії та пізнання механізмів інтеграції в систему існуючих соціальних відносин.
2. Об'єктом соціології етносу є люди, що утворюють різноманітні соціально-етнічні спільноти, які представлені у різних соціально-етнічних організаціях та інститутах та виступають дієвими суб'єктами в подіях, явищах і процесах соціально-етнічного характеру.
3. Предметом соціології етносу є сукупність соціально-етнічних
син, що виникають між представниками різних соціально-етнічних груп і спільнот в процесі утворення, життєдіяльності та розвитку.
4. Основні категорії та поняття соціології етносу: етнос, нація, плем'я, народність, народ, соціально-етнічна спільнота, інтереси, цінності, відносини, процеси, конфлікти, національна свідомість, самовідчуття, етнічна ідентифікація, асиміляція тощо. Через сутність і взаємозв'язок цих категорій та понять розкривається власне і зміст етносоціології.
5. Методологічні підходи соціології етносу базуються на розумінні етносу як усталеної сукупності людей, що історично склалася на певній території, має спільні риси (в тому числі й расові), стійкі особливості культури (включаючи мову) та психологічного складу, а також усвідомлення своєї єдності та відмінності від інших єдностей (самосвідомість). Етнос має свої закономірності виникнення, розвитку та занепаду (процес етногенезу). В межах етносу співіснують різні його форми: плем'я, народність, нація, народ, які є етапами розвитку етносу. Розуміння закономірностей етногенезу та особливостей прояву в різних соціальних умовах — необхідна передумова ефективного управління соціально-етнічними процесами, яка закладається у національну політику держави.
Частина III. Спеціальні соціологічні теорії Ю^писок використаної та рекомендованої літератури
1. Арбенина В. П. Методологические проблеми зтносоциологического исследования // Харьков. Социологические чтения-95. Докл. и сообщ. участников. — X., 1995.
2. Арутунян Ю. Н. Зтносоциология: цели, методи и некоторие результати исследования. — М.: Политиздат, 1984.
Дата добавления: 2015-11-04; просмотров: 13 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |