Від автора бестселерів «Самотність у Мережі» та «На Face з сином» 9 страница

Навіть «на конвеєрі» і в Будинку рибалки всі називали його «Босом». І вона теж. Вона стояла за віконечком у їдальні та видавала обіди. У неї завжди був бездоганно чистий білий фартух і нафарбовані яскраво-червоною помадою губи, а волосся перев’язане шовковою хустинкою. Її звали Ірена. Як його матір. Вона завжди давала йому подвійні порції та завжди усміхалася, а її щоки вкривалися рум’янцем, якщо він задивлявся їй в очі надто довго. Інколи вона зникала на кілька днів, і тоді він виглядав її та сумував. Потім поверталася за віконечко і часто у неї на обличчі або руках бували синці. Одного вечора він перестрів її біля службового виходу з їдальні, де стояли смітники. Провів до автобуса. Вони пішли довкола парку, щоб було далі. Потім він чекав на неї біля смітника вже щовечора. Через кілька тижнів вона взагалі перестала їздити автобусом. Усю дорогу до її дому вони йшли пішки і розмовляли. Він повертався сам тою ж дорогою до Будинку рибалки і пригадував собі кожне

*

її слово.

Незабаром він зауважив, що тепер для нього має сенс тільки чекання спершу на обід, а потім на вечерю. Через кілька тижнів Ірена зникла. Без попередження. Він відчув себе тоді так само, як інколи почувався у дитбудинку, коли залишався сам-один на лавці у коридорі, і директорка забирала його до кабінету, давала олівці й папір,

щоб він зайнявся чимось і не сумував. А йому хотілося малювати самі цвинтарі.

Коли через тиждень вона повернулася з пере-в’язаною рукою і спухлою губою, він наважився запитати. І вона розповіла йому про свого чоловіка. Він слухав її розповідь і пригадував собі, що найгіршими у дитбудинку були моменти, коли якийсь підліток-придурок із татуюванням бив малюка, котрий ледь сягав його плеча, цього боцман ніколи не міг стерпіти. Вони саме йшли через парк. Він обійняв її. Вона тремтіла. Була така маленька і така беззахисна.

Він тренувався, як говоритиме їй це. Цілий тиждень тренувався. Повертався від конвеєра, змивав із себе рибний сморід, замикав кімнату на ключ, щоб ніхто йому не заважав, голився, вбирався у костюм, який замовив у кравця, бо костюмів його розміру не було у жодному магазині, зав’язував краватку, ставав перед дзеркалом і уявляв, як скаже їй, що він дуже просить її, що ніхто ніколи її більше не вдарить і щоб вона... ну, щоб вона його... ну, щоб хотіла...

То не був якийсь особливий день. Він просто не пішов на роботу. Одягнув костюм, зав’язав краватку. Чекав на неї з квітами, як завжди, біля смітника. Він не встиг їй нічого сказати. Вони підходили до парку, коли під’їхало таксі й зупинилося з виском гальм. Із таксі вискочив чоловік, підбіг і вдарив її кулаком в обличчя. Вона мовчки впала на траву. Чоловік замахнувся копнути її. Боцман кинув квіти і зловив чоловіка так, як брався за велику тріску перед тим, як розпанахати їй черево. Потім вдарив обличчям об своє коліно. Тоді ще раз. І ще. Подивився на її закри-вавлене обличчя і кинув чоловіка на траву. Підбіг до неї і взяв на руки. Вона навіть не плакала. У цю мить під’їхала поліцейська машина, викликана таксистом.

У її чоловіка були зламана щелепа й ключиця, перебитий ніс, струс мозгу, травми черепа і зламане ребро, яке пробило праву легеню.

Боцман вийшов через три роки. Вона не відвідала його у в’язниці ні разу. Через рік після звільнення він випадково зустрів капітана, який їхав із Ґданська до Свіноуйсьця, щоб там вийти в рейс, і затримався на час пересадки у Слупську. Точніше, це капітан його зустрів. На вокзалі, близько п’ятої ранку. Під стіною вокзалу біля замкненого газетного кіоску сиділа група бездомних. П’яна жінка в обісцяних штанях лаяла й обзивала найгіршими словами велетенського чоловіка із закривавленими бинтами на носі. Чоловік тримав у руці пляшку пива й цигарку. Жінка підбігала до чоловіка, копала його, била кулаками і відразу ж тікала. Коли вона підбігала, щоб копнути велетня, інший чоловік — невисокий, у чорній куртці з написом Unloved на спині — впихався поміж них, безпорадно намагаючись

розділити їх. У якийсь момент жінка зупинилася і сказала щось невиразне, чоловік у куртці відсу-нувся, велетень вийняв із вуст цигарку і дав жінці. Вона глибоко затягнулася. Якусь мить дивилася на цигарку, а потім віддала її велетневі і так, ніби нічого не сталося і не було цієї перерви, підбігла, щоб знову його бити і копати з криком:

— Ти, козел!

Капітан підійшов ближче зі своєю валізкою, щоб роздивитися цих людей. І тоді впізнав:

— Анджею, ну що ти... З жінкою б’єшся? Бос, що ти... Бос!!!

Чоловік із перебинтованим носом повернув голову. Жінка використала момент його не-уважності, підбігла і з усієї сили вдарила долонею його в обличчя, аж зсунувся бинт із носа. Велетень проігнорував удар. Він стояв із опущеною головою, ніби маленький хлопчик, якого зловили на брехні.

— Пане капітане... Я її не рухаю. Ви ж знаєте, що я ніколи. Вона завжди так. Під ранок починає скаженіти, то я і дозволяю їй зняти напругу.

Капітан забрав боцмана з вокзалу в Слупську і привіз на корабель. Звелів йому спершу скупатися, а після купелі лікар поміняв бинт на зламаному носі. Потім капітан на добу затримав вихід у море, щоб боцман міг залагодити всі формальності, пов’язані з офіційним прийняттям на роботу. Хоча насправді всі ці формальності

було залагоджено аж тоді, як капітан подзвонив до одного з директорів судновласника — свого товариша по моршколі — і сказав, що без боцмана він вийде «хіба на прогулянку, але не в море» і що «має в сраці, що Бос відсидів, бо рибам усе одно, хто їх витягає з моря — рецидивісти чи церковні служки».

Відтоді боцман на цьому кораблі, ніби якір. І тепер він раз і назавжди запам’ятав, що жінки — це біль. Спершу болить, коли робиш татуювання їхніх імен на руках, а потім болять спогади.

Нарешті боцман встав зі швартового стовпчика, постояв трохи біля борту і перехрестився, дивлячись на лінію горизонту. За мить повернувся сходами на середню палубу.

Він уже стільки років плавав із боцманом, але тільки тепер довідався, що той має щось спільне з Богом.

Вітер поволі затихав.

Він закурив чергову^ цигарку, заліз глибше під якірну корбу і щільніше закутався ковдрою.

На тих кораблях, на яких йому довелося ходити, було мало Бога. Рибаки частіше бувають забобонні, ніж релігійні. Попри екстремальні побутові умови, постійну небезпеку, страх і своєрідне анахоретство, з яким він небезпідставно асоціював моряцтво — адже після семи місяців рейсу вісімдесят чоловіків на кораблі відчувають себе радше в’язнями однієї тюрми чи ченцями одного ордену, аніж товаришами по спільній подорожі, — попри це він не зіткнувся із виразними проявами релігійності на кораблях. У кают-компаніях висять розп’яття, деякі з моряків тримають у своїх шафках молитовники, носять образки та хрестики на ланцюжках, але Бог і віра ніколи не стають темою розмов і релігійні почуття не демонструються. Хоча ці почуття є, і часом релі-гійність змішується з інстинктами, а якщо все це відбувається на кораблі, з якого немає можливості втекти, то часто трапляються трагедії.

Вони ловили рибу біля берегів Аляски. Через сімдесят днів уночі ненадовго увійшли в Анко- ридж, щоб залишити хворого з підозрою на апендицит. На його місце судновласник знайшов філіппінця, котрий чекав там на якесь судно. З певного часу на польських кораблях працювали іноді моряки-іноземці, тож нічого особливо дивного в цьому не було. Конфлікти траплялися часто, але судновласник-американець знав, що «поляки найбільше люблять сваритися зі своїми».

Філіппінець був невисокий і худорлявий, носив окуляри і здалека, коли він стояв на набережній у своєму синьому костюмі й білій сорочці, можна було подумати, що це хлопець, який іде до першого причастя. Ніхто не хотів прийняти його до своєї каюти, тож його відправили до практикантів на носі. Усі знали, що це дуже несправедливо, бо каюта практикантів була найменшою на кораблі. Там було три ліжка, але третє заміняло практикантам шафу, на яку бракувало місця. Він пригадує, як колись молодий моторист, який прожив у цій каюті місяць, жартував за обідом:

— Ця каюта така маленька, що коли у мене була ерекція, я змушений був відчиняти двері у коридор.

Практиканти познімали свої речі з найвищого ліжка, позапихали, де могли, і філіппінець ліг спати. Наступного дня, коли практиканти обідали, філіппінець, не питаючи нікого про згоду, зняв із полиці стереосистему одного з них і на її місці, біля рукомийника, зробив невеличкий вівтар. Звичайний церковний вівтар у мініатюрі. Зі сходами і хрестом, на якому висів крихітний Христос, перероблений із ляльки Кена, прибитий крихітними цвяхами і в мініатюрному терновому вінку, зробленому з тоненького шнурочка, обмазаного для більшої твердості кремом для взуття, до якого були приліплені уламки зубочисток. Довкола хреста висів чорний дріт із червоними та оливковими діодами, які час від часу спалахували. Батарейка, від якої живилися струмом діоди, лежала біля фігурки Божої Матері, зробленої з косоокої ляльки. Ляльку закутали у шматок

білого полотна, скріпленого шпилькою на плечах, а там, де стирчали непропорційно великі груди, було намальоване червоною фарбою велике серце, пробите терням.

Коли практиканти повернулися з обіду, фі-ліппінець стояв на колінах і голосно молився, кольорові діоди миготіли на мініатюрному вівтарі, а ціла каюта наповнилася димом від кадила у склянці для полоскання рота на рукомийнику.

Філіппінець виявився ревним католиком, і пообідня молитва належала до його щоденних ритуалів.

Він не міг зрозуміти, що вони по-іншому уяв-ляють собі віру в Бога. Витягав із кишені гаманець, у якому носив фото Папи і при них цілував це фото.

Коли новина розійшлася по кораблю, всі почали сходитися до каюти практикантів і лише мовчки кивали головами, а філіппінець гордо сидів на найвищому ліжку під самою стелею, усміхався і складав руки в молитві.

Філіппінець був добрим рибалкою. Він не гірше за них годинами чистив тріску, радо бігав по ци-гарки, а потім прикурював їх і вкладав до вуст іншим, і завжди сміявся разом із усіма. Через три тижні він умів у правильний момент сказати «курва» і на прохання практикантів відмовився від використання кадильниці в каюті. Його навіть полюбили і почали запрошувати на перегляд порнофільмів у каюті електрика. Але потім знову перестали його кликати, бо він під час перегляду так збуджено дихав, що всім ставало ніяково.

Через шість тижнів електрик зловив філіппінця у носовій частині корабля.

Він прийшов до каюти, викликав його за двері і сказав:

— Слухай, цей жовтошкірий ходить зі спуще-ними штанами і показує світу свій апарат! Слово честі. Не брешу. Я якраз іду звідти. Нормальний ексгібіціоніст! Тільки цього нам і бракувало.

Це було, ясна річ, абсурдно. Ексгібіціоніст на рибальському судні! Стюард, який жив в одній каюті з електриком, відразу ж додав:

— Католицький ексгібіціоніст на рибальському судні!

З іншого боку, чому серед випадково зібраних разом вісімдесяти чоловіків, які на довгі місяці відрізані від нормального сексу, всі мають бути гетеросексуальними і, як казала Аліція, «като- лицько-гетеросексуально-благонадійними»?

Те, що електрик не відразу зреагував і удавав перед філіппінцем, начебто приглядається до його апарата, заохотило того повторити свою акцію.

Вирішили всі разом чекати на філіппінця у сховку. Він просив, щоб вони не робили цього. Але його ніхто не слухав. І полювання почалося. Засідку влаштували після вечері. Стемніло. Електрик вийшов прогулятися на носову частину корабля із цигаркою в роті. Філіппінець у якийсь момент з’явився із темряви і став біля підйомника. І тоді вони раптом засвітили всі лампи на носі, і навіть ту, найпотужнішу, біля вантажного бума, і скерували всі ці рефлектори на філіппінця, який стояв зі спущеними штанами. Перший механік увімкнув сигнал тривоги, а практиканти почали кричати англійською в мегафони. Філіппінець був такий вражений, що усцявся. Він стояв із напруженим членом і сцяв на штани, і тремтів, як епілептик.

Раптом він підтягнув штани, підбіг до борту і стрибнув.

Коли його витягли на палубу, він був такий холодний, що лікар сумнівався, чи виживе. Вижив. Його поспіхом відправили назад у Анкоридж. Двоє санітарів з американського Синього Хреста віднесли його на ношах до машини швидкої допо-моги, яка під’їхала під корабель. Практиканти несли слідом за ним запакований у картон мініатюрний вівтар.

Капітан подав наказ до морського відомства, щоб першого механіка позбавили ліцензії за «несанкці-оноване використання сигналу тривоги, яке спри-чинило небезпеку для життя члена команди».

До самого кінця рейсу ніхто більше не ходив на порнофільми до електрика.

І хоча всі прагнули якомога швидше забути про випадок із філіппінцем і не розмовляли про це,

саме після того рейсу він уперше по-справжньому серйозно замислився про Бога.

Він повертався з рейсу до Польщі. Сидів у літаку, який летів із Анкориджа до Москви, — останнім часом трапляється, що наймають цілі команди для іноземних кораблів, і тоді їх літаком транспортують на корабель. Він летів першим класом, а поруч сидів капітан, якого він знав ще з навчальних рейсів. Капітан був живою легендою польського рибальства. Закінчив Королівську морську школу у Швеції, понад сорок років плавав, а поміж тим два роки був ректором польської морської школи, довше не міг витримати без моря.

Вони розмовляли майже всю дорогу. Зокрема про Бога й релігію.

— Бачте, пане офіцере, — капітан до всіх звертався «пане офіцере», навіть до практикантів, — я почав вірити в Бога тільки два роки тому, після смерті дружини, — сказав він, дивлячись у вікно. — Поки вона у мене була, я не потребував Бога. Вона

стільки разів просила мене, щоб я вірив. Водила

*

по церквах, а коли я надовше залишався на суші, то тягала за собою на шлюби, хрестини і похорони. Чотири роки тому, в неї тоді вже знайшли рак, я повернувся до Ґдині на Різдво і попросив її, щоб вона вдруге вийшла за мене заміж. І вона, пане офіцере, погодилася. Після всього, що я їй заподіяв, після того, як десятки разів на цілі місяці залишав її саму і гасав по світу за рибою.

Після усіх цих святкувань Різдва без мене, після уродин і дитячих хвороб, які минали без мене і після стількох похоронів без мене. Уявляєте собі, пане офіцере?! Вона погодилася! І я подзвонив тоді до знайомого священика, який був із нами на «Турлейському» — ви, здається, були зі мною на «Турлейському», пане офіцере, правда? — Тоді він був другим механіком, а потім щось йому заскочило і він став священиком. І я сказав йому, що через тиждень ми з Мартою приїдемо до Люб-ліна і хочемо взяти шлюб у його костелі, шлюб, на який у нас не було часу тридцять сім років тому, бо тоді я саме повинен був вийти в море. І щоб він подбав про хор і орган, і щоб усе відбулося без тих курсів, які тепер мусять проходити наречені перед шлюбом.

Він пригадує, що після цього капітан зупинився на мить, махнув рукою стюардесі, а коли вона підійшла, попросив:

— Чи не могли б ви більше не приносити мені шампанського, а замість нього дати нормальної холодної горілки?

А коли стюардеса пішла, повів далі:

— Але навіть тоді, коли я разом із нею ішов до вінця, під час того шлюбу, я все ще не вірив у Бога. Бо тоді мені ще не були потрібні ні Бог, ні релігія. Особливо релігія. Релігія, пане офіцере, часом трохи затуманює мозок. Бо з релігії, пане офіцере, часом можна зробити висновок, що значно легше

любити все людство, ніж колегу з вахти. Я пові-рив тільки тоді, коли її не стало і світ спорожнів для мене настільки, що я був змушений знайти собі когось, аби не почуватися таким самотнім, як палець, коли повертаюся до своєї каюти з капі-танського містка. І тоді я подумав собі, що, мабуть, Марта теж не хотіла бути сама і що вона все життя мала слушність. І тоді я знайшов Бога. Інколи я думаю, що знайшов Бога, а часом, що після смерті Марти просто поміняв його, не міняючи віри. Але на кораблі можна обійтися і без Бога та релігії. Принаймні я тридцять років обходився. Тож, будьмо, пане офіцере, — завершив він із по-смішкою і підніс до вуст чарку.

А коли випив, нахилився до мене і додав:

— Але скажу вам, пане офіцере, що коли у вас немає своєї жінки, то з Богом людині в житті краще...

Зміст

Синдром прокляття Ундіни 5

Anorexia nervosa 33

Коханка 73

Шлюбна ніч 113

Менопауза 147

Замкнутий цикл 175

В55 Коханка: оповідання / пер. з пол. Н.Сняданко. — К.: Махаон-Україна, 2013. — 224 с.

ШВМ 978-617-526-634-2.

У черговій книжці з промовистою назвою «Коханка» по-пулярний польський письменник Януш Вишневський, який здобув світову славу першим же своїм романом «Самотність у Мережі» (2001), залишається вірним собі. Інтелектуальність і чуттєвість його оповіді, неабияка динамічність сюжету, легке перо створюють ту неповторність, що забезпечує феноменальний усдіх творам цього автора. Шість драматичних історій кохання, зібрані у книжці «Коханка», тримають у напруженні та знаходять відгук у серці, залишаючи після себе схвильованість, роздуми та бажання нового знайомства з книжками Януша Вишневського.

ББК 83.34ПОЛ

Януш Леон Вишневський

КОХАНКА

Оповідання

Переклала з польської Наталка Сняданко Директор видавництва Олег Погребний

Редактор Галина Кирієнко Технічний редактор Лариса Аленіна Коректор Дарина Андріяшик Комп’ютерна верстка Вадим Булахов

Видавництво «Махаон-Україна»

Свідоцтво ДК № 141 від 08.08.2000 р.

04073, Київ, проси. Московський, 6. Тел./факс: [phone] E-mail: [e-mail] Наша адреса в Інтернеті: www.machaon.kiev.ua

Філія ПП «Видавництво «Махаон-Україна» 61070, Харків, вул. Акад. Проскури, 1.

Тел.: [phone] E-mail: [e-mail]

Торговельне представництво у Донецьку «Східноєвропейська книготорговельна компанія» і мережа магазинів «Буклет»

83000, Донецьк, вул. Артема, 160, p-к «Маяк». Тел.: [phone] E-mail: [e-mail]

Торговельне представництво у Севастополі Книготорговельна мережа «Гала»

99000, Севастополь, просп. Ген. Острякова, 80. Тел.: [phone] E-mail: [e-mail]

Підписано до друку 15.04.2013.

Формат 84x108 УЗТ Папір офсетний. Друк офсетний. Ум. друк. арк. 11,76. Тираж 1000 пр. Зам. №106/04.

Віддруковано у ПП «Юнісофт»

61036, м. Харків, вул. Морозова, 136 Тел./факс: [phone]-10

© GUGU Photography, New York

Інтелектуальність і водночас чуттєвість оповіді, неабияка динамічність сюжету, легке перо створюють ту непов-торність, що забезпечує феноменальний успіх творам Януша Вишневського.

Шість драматичних історій кохання, зібрані у книжці «Коханка», тримають у напруженні та знаходять відгуку серці, залишаючи після себе схвильованість, роздуми та бажання нового знайомства з книжками цього автора.

Януш Леон Вишневський ([e-mail])

(1954 р. н.) — один із най- популярніших письменників сучасної Польщі. За освітою — моряк риболовецького флоту, магістр фізики, кандидат наук з інформатики, доктор хімічних наук.

Живе у Франкфурті-на-Майні, займається молекулярною біологією. Дебютував у літературі романом «С@мотність у Мережі», який упродовж трьох років входив до списку бестселерів, неодноразово перевидавався, був перекладений багатьма мовами (зараз саме виходить у Китаї*). Восени 2006 року за цим романом було знято фільм, який за перший місяць польського прокату побив рекорди касових зборів, обійшовши всі голлівудські новинки.

У доробку Вишневського повісті, оповідання, есеї, казки для дітей. Він написав також два твори у співавторстві з Малгожатою Домогалік.

На своїй веб-сторінці Януш Вишневський написав: «Боже, допоможи мені бути таким, яким вважає мене мій пес».

ISBN 978-617-526-634-2

www.wisniewski.net

www.vishnevskij.ru

Дата добавления: 2015-10-21