За це Анджей не любить Марту. А ще він любить коментувати її особисте життя, бо вважає, що Марта «просто психічно хвора» і тому постійно тікає від одного чоловіка до іншого у пошуках «сексуальної різноманітності, яку вона плутає з коханням». А потім єхидним тоном додає життєву мудрість, яку моя свекруха повторює за кожної нагоди:
— Не має значення, до якого ліжка покласти хворе тіло, воно завжди буде хворе.
А я кожного разу, коли він говорить це, думаю, що Марта кладе своє тіло до того ліжка, в якому хтось хоче її, а «хворіти» починає тільки тоді, коли ліжко вистигає. Тоді вона просто встає і йде геть. Її не хвилює ні чийсь осуд, ані страх перед самотністю. Марта іде від вогнища, в якому вже не горить вогонь, і шукає тепла в іншому місці. Бо для Марти не існує «невчасного кохання». Невчасно може прийти гикавка, місячне, смерть або сусідка. Але не кохання.
Насправді Марта ніколи не шукала кохання. Але воно завжди знаходило її, попри те, що у неї на це залишається дуже мало часу після дванадця-тигодинного робочого дня. Можливо, тому що вона ніколи не погоджувалася бути для чоловіка тільки дзеркалом. Вона рідко затамовувала подих із захоп-лення, слухаючи розповіді про те, як «він врятує і покращить світ» своєю мудрістю, грошима або талантом. Бо Марта рідко мала менше грошей чи таланту, а менше мудрості не мала майже ніколи.
Крім того, Марта хотіла стати для чоловіка саме тим цілим світом, який він збирався рятувати. Усе це вона сказала мені не так давно. Прилетіла колись із Відня зі своїм Юрґеном, щоб показати йому Ґданськ. Щоб, як вона казала, він «нарешті зрозумів польські мотиви у творчості Ґрасса, без яких Ґюнтер ніколи б не отримав цього вашого розхваленого Нобеля, на котрого, щиро кажучи, насправді заслуговують хіба що автори енциклопедій».
За два дні вона показала йому Ґданськ, а в четвер звеліла «якось організувати собі вікенд», бо вона збирається «вечеряти зі своєю найкращою подругою, у якої буде і ночувати, а він тільки заважатиме».
Так і сказала!
І подзвонила на роботу до Анджея, попросила його не турбувати нас у Сопоті, бо «у нас бабський вікенд», а вже потім зателефонувала мені.
Ми сиділи в піжамах на ліжку номера люкс Ґранд-готелю у Сопоті й об’їдалися мільйонами калорій у вигляді морозива, шарлотки і сирника, пили шампанське з пляшки, слухали Ґрехуту і роздивлялися старі альбоми з фотографіями, плакали то зі смутку, то з радощів. І тоді Марта розповіла мені, як познайомилася з Юрґеном і як роздягалася, поки він цілував її волосся, в таксі в Монреалі дорогою до його помешкання. І додала:
— Бо жінки відразу добре знають, чого хочуть, після першого ж сексу. Все або нічого. Знають навіть уже після першого поцілунку. Правда?
— Правда, Марто, правда... — сказала я і притулилася до неї, але зовсім не думала у цю мить про Анджея.
І розмірковувала, чи змарнувала я своє життя, бо у мене не було нікого, про кого можна було б думати в ту мить. І нікого такого насправді не було. У мене завжди був тільки Анджей.
Це трапилося тої ночі, коли Анджея обрали до наглядової ради і він подзвонив о четвертій ранку, попросив забрати його з Яхранки, де відбувалося засідання. Я одягнула плащ просто на бавовняну нічну сорочку і поїхала.
Анджей був збуджений. Я знаю цей його стан. Кожен успіх викликає у нього сексуальне збу-дження. Протягом останніх років найкращий секс у нас був, хоч би що в цьому контексті означало
слово «найкращий», коли йому обіцяли більшу платню, коли він успішно здавав звіт «до централь-ного офіса в Женеві», коли його кабінет підіймався на наступний поверх в офісному центрі або ж коли біржовий індекс його фірми підвищувався «мінімум на дванадцять пунктів незалежно від фондової вартості WIG». Якби мені раптом спало на думку детально відтворити своє сексуальне життя за останні кілька років, мені достатньо було б мати архів записів динаміки WIG варшавської біржі, а також біографію свого чоловіка. Чим вищою ставала нова посада або біржовий індекс WIG, тим кращою була ерекція у мого чоловіка.
Але тієї ночі, коли його обрали членом наглядової ради, Анджей був збуджений по-іншому. До нас у машину сів також його шеф. Вульгарний чоловік, зовні схожий на гіпопотама у занадто тісному костюмі. Він обпльовував себе і всіх довкола на відстані метра щоразу, коли сміявся. А сміявся він постійно. Але він був шефом.
Він попросив висадити його о четвертій ранку біля Саського оґроду, попри те, що його вілла, у якій мешкали дружина, три доньки і син, була на Мокотові. Щойно шеф вийшов із машини, Анджей пересів поруч зі мною на місце пасажира. Ми рушили, але майже відразу зупинилися на світлофорі. І тоді Анджей, навіть не імітуючи якоїсь ніжності словом чи жестом, запхнув мені руку між ноги. Я була без трусиків під бавовняною
нічною сорочкою, сиділа, розставивши ноги, щоб діставати до педалей газу і зчеплення у його служ-бовому «мерседесі», тож він легко запхнув у мене свій палець. Я цього зовсім не сподівалася. А це було ще гірше, ніж дефлорація! Під час дефлорації навіть якщо і стає боляче, то знаєш заздалегідь, що так буде, і переважно хочеш цього.
Я крикнула. Він думав, що від задоволення. А це було від болю. Повернув кермо, і ми поїхали на освітлене подвір’я якогось банку. І тоді, сім років, десять місяців і чотирнадцять днів тому, він стягнув з мене плащ, вирвавши усі ґудзики, і задер нічну сорочку. А при цьому говорив страшенно вульгарні слова. Як у якомусь огидному порнографічному фільмі. Від нього смерділо горілкою, потом, а він казав, що зараз він мене «трахне так, що я запам’ятаю це до кінця життя». І це «трахнути» було ще найніжнішим з усього, що він белькотів.
Тому я дуже добре пригадую, коли востаннє мій чоловік роздягав мене. І дуже б хотіла колись забзгги це.
Я думала про це все, поки мій доктор медичних наук з гінекології, який закінчував аспірантуру в Гейдельберзі, підійшов до заскленої шафи біля стіни, біля якої висіли його численні дипломи у дерев’яних рамках, відсунув картонні коробки з ліками та страшними рекламними буклетами внутрішньоматкових спіралей і витягнув чергову пляшку.
— «Ремі Мартен», — гордо сказав він і підступно посміхнувся.
Потім зсунув на ніс окуляри у золотій оправі (у них він завжди нагадує мені німецького лікаря з фільмів про концтабори), пересів на диван, на якому нещодавно «роздивлявся мої бактерії», натиснув вимикач і підсунув пляшку під галогенову лампу, схожу на рефлектор.
— Чудовий темно-золотистий колір. Це остання пляшка такого класу. VSOP, їй п’ятнадцять років, а у мене в шафі вона пролежала шість, тож їй більше, ніж двадцять один. Боже, як летить час... — зітхнув лікар.
Звичайно. Це було так недавно. Того року, коли у нього з’явилася ця пляшка, я народжувала Мацея. Мені досі здається, ніби це було минулого тижня. Ніколи потім Анджей так не кохав мене, як тоді, коли я мала народити йому Мацея. І все між нами було так чудово. Так піднесено й еротично. Він клав мені руку на щоку в університетській бібліотеці і це було краще за більшість оргазмів, які у мене були останнім часом.
Це було так давно.
Одного вечора у березні він пізно повернувся з інституту. Запалив світло по всій квартирі, увімкнув Pink Floyd і витягнув мене з ліжка по-танцювати. О другій ночі. А потім, коли я дрімала під час танцю в нього на плечі, прошепотів мені на вухо, що отримав стипендію в Америці і що «Мацей народиться біля Тихого океану». Він не питав мене навіть про те, чи хотіла б я, можливо, мати донечку, або хоча б, чи хочу я, щоб нашого сина звали Мацей. Не питав і того, чи хотіла б я народжувати нашого сина тут, у Кракові, де у мене є мама, Марта і де медсестри говорять польською. Він ні про що мене не питав, а просто танцював зі мною і ставив мене до відома. Шепотів мені на вухо про своє рішення, а я, притулившись до нього у танці, думала, що маю найкращого в світі чоловіка і що мало хто може народити дитину на березі Тихого океану, а не тут, у цих злиднях, де у лікарнях немає навіть шприців. І тоді я, його дружина, ставала дзеркалом, у якому відбивалося його збільшене відображення, а сама робилася ще меншою. Такою ж крихітною він бачить мене і зараз.
Він вивіз мене на п’ятому місяці вагітності з Польщі до Сан-Дієґо, на кінець світу. Далі вже тільки Гаваї та Галапагос.
Примусив мене одягнути широкий плащ, щоб працівники летовища не помітили, що я вагітна, бо у візовій анкеті він збрехав, що я не вагітна. У Сан-Дієґо була спека, бо там майже завжди спека, а я, перелякана так, ніби у своїй матці під зимовим плащем перевожу контрабандою як мінімум два кілограми кокаїну, а не Мацея, віддала свій паспорт товстій жінці-шерифу у формі та з пістолетом.
Через чотири місяці я народила. У клініці в передмісті Сан-Дієґо. У Ла-Джолла. У західному крилі клініки в палатах пацієнтів були балкони з видом на Тихий океан. Але це було тільки для пацієнтів зі страхуванням від Синього Хреста. Анджеєві ледь вдалося назбирати грошей на Чер-воний Хрест. На східне крило. З його вікон було видно пральню і морг.
Я ніколи не плакала так часто, як тоді, протягом чотирьох місяців у Сан-Дієґо. Я сиділа сама у помешканні, до якого чотирнадцять разів приїз-дила поліція, бо я регулярно забувала відключити сигналізацію, коли виходила на подвір’я. Сиділа і чекала Анджея, а він виходив з дому вдосвіта і повертався незадовго до півночі. Я була така самотня, що відчувала, ніби всередині у мене виростає злий висушений кактус, який може поранити мою ненароджену доньку. Бо на початку потай від Анджея я хотіла мати доньку. Потім, перед самими пологами, з помсти, хотіла, щоб це напевно була донька. Помсти за цю самотність, під час якої у мене було враження, що я ділю увесь смуток світу з телевізором, який вмикала, щойно прокинувшись. Попри те, що не знала англійської.
Не має значення, що він «працював для нас трьох», не має значення, що він працював для «кандидатської та світової науки», а крім того, кілька годин на день розносив від дверей до дверей рекламні буклети, щоб зібрати гроші на Червоний
Хрест. Це все дурниці, нічого не варті дурниці. Він повинен був хоч трохи часу проводити зі мною, а не лише зі «світовою наукою». Повинен був торкатися мого живота і дослухатися, чи маля копається. Повинен був переживати через мої виділення, бігати до аптеки по прокладки, ходити зі мною по магазинах і вибирати голубі сорочечки і зворушливі до сліз мікроскопічні біленькі черевички для немовляти, повинен був тримати мене за руку, коли я тужила і плакала за домом у Кракові і хоча б раз бути вдома, коли приїздила та дурнувата поліція, озброєна, готова стріляти, бо я забула відімкнути сигналізацію, коли виходила надвір, щоб вивісити його випрані сорочки, труси та шкарпетки.
А потім я народила Мацеюшка біля пральні і Тихого океану. І висушений кактус кудись зник, розплився в мені, я більше не вмикала телевізора, щойно прокинувшись.
Боже, це було аж двадцять один рік тому. Як швидко летить час...
УЗОР, якому двадцять один рік! Боже, його не можна мішати з банальним «Джеком Дені- ельсом», яким ми напивалися протягом перших двох годин моєї менопаузи. Це відчув і мій гіне-колог. Він устав із-за столу і витяг нові одноразові горнятка з шафи біля дивана. Напевно такі самі горнятка його асистентка дає жінкам для того, щоб здати аналіз сечі. «Ремі Мартен», якому
більше двадцяти років і який коштує мінімум сто доларів, на додаток до урологічного направлення! Невже він і справді ставиться до мене так по-особ-ливому? Невже справді не пив ні з ким раніше у своєму кабінеті?!
Він сів навпроти мене, розв’язав краватку, роз- стібнув ґудзик сорочки і зняв свій білий халат з ініціалами, вишитими зеленими нитками. Без халата він раптом дуже змінився. Перестав бути схожим на лікаря і перетворився на звичайного чоловіка.
Я не дуже люблю лікарів. Вони такі обмежені у своїй ортодоксальній самозакоханості й захопленні тим, що роблять. Захищають магістерську роботу з медицини, але вимагають, щоб їх називали докторами. Звичайна людина мусить заслужити цей титул кандидатською. Після десятихвилинної розмови на будь-яку тему вони завжди знайдуть можливість якимось чином повернутися до меди-цини. Коли спілкуєшся з ними, то постійно склада-ється враження, навіть якщо йдеться про ортодонтів, що вони виконують на землі якусь важливу місію, а такі собі адвокати, листоноші чи касирки просто заробляють на виплачування кредитів.
Узагалі-то я ще не маю права так думати про свого гінеколога. Я ніколи не розмовляла з ним довше десяти хвилин і завжди тільки про медицину. А колись випадково з’ясувалося, що він був добрим колегою, а протягом певного часу навіть «важливим другом» (хіба бувають неважливі друзі?) мого чоло-віка. На початку мені було трохи складно з цією інформацією. Не надто приємне відчуття мати амбулаторну картку і розсувати ноги перед «важ-ливим другом» власного чоловіка. А потім радитися з ним щодо надмірних виділень із вапни і при цьому знати, що наступного дня можеш зустрітися з ним на уродинах у подруги або в товаристві, яке грає в бридж у тебе вдома. Але нічого такого не трапилося. Єдиним місцем, де я зустріла свого гінеколога поза його кабінетом, був морг.
У Гімалаях загинув студентський друг Анджея. Про це писали газети всієї Польщі. Ми поїхали на похорон до Нового Тарґа. Коли ми увійшли до моргу біля невеличкої церкви і цвинтаря, з якого у сонячний день видно Татри, біля труни на колінах стояла молода жінка в чорному. Потім зі скрипом відчинилися двері і зайшов мій гінеколог. Підійшов до покійника, поцілував його і вклякнув поруч із тією жінкою. Молився. Плакав. І знову молився. Наступного разу я прийшла до його кабінету тільки по рецепт на таблетки. Мені хотілося побачити його і трохи побути з ним разом в одній кімнаті, щоб переконатися, що після цієї зустрічі в морзі містечка Новий Тарґ я все ще зможу роздягнутися перед ним і сісти на диван біля шафи. Він усміхнувся так само нещиро, як дівчата з магазинів білизни. Знову був лікарем.
Я змогла.
Рівень коньяку в пляшці, якій було понад двад-цять років, наближався до того місця внизу ети-кетки, у якому фірма «Ремі Мартен» вирішила надрукувати свої горді п’ять зірок. Сутеніло. Я піднесла горнятко до вуст, випила і запитала невідомо навіщо:
— А у вашої дружини є зморшки?
Хоча насправді хотіла запитати, чи у його дру-жини також уже настала менопауза.
Він подивився на мене з таким болем в очах, ніби я загнала ножа йому в щоку.
— Зморшки?
Він поволі відсунув дубове крісло від столу. Встав. Підніс до вуст своє одноразове горнятко і похапцем випив.
— Зморшки... Зморшки, люба моя, має навіть Всесвіт. Гравітаційні хвилі морщать його так само, як крапля дощу, падаючи з неба, морщить калюжу або озеро. Тільки це дуже складно зафіксувати. Ці гравітаційні хвилі. Але вони там точно є. Це від-крив і вирахував Ейнштейн. Мені розповідала моя дружина. І показувала його публікації з двома помилками. Відомо, що хвилі існують. Усі з цим погоджуються і прагнуть першими знайти їх, заре-єструвати, описати, отримати за це Нобелівську премію та потрапити до енциклопедій... І моя дру-жина також цього хотіла... Вона часом відчувала ці хвилі в собі. Розповідала мені про це. Спершу
вона вмикала свого улюбленого Ґершвіна, потім писала якесь математичне рівняння на півсто- рінки й пояснювала мені, що це рівняння доводить існування таких хвиль і що вона відчуває їх як ледь вловимі внутрішні вібрації. Вона хвилювалася і з келихом вина в руці переконувала мене, що відкрити ці хвилі — майже як підглядати за Богом у момент сотворения світу і що це прекрасне відчуття. І коли вона говорила про це, то... то справді у мене з’являлося прекрасне відчуття. І завжди буде з’являтися... Боже, яка вона бувала гарна, коли захоплювалася чимось... Разом зі своїм університетським професором, що був знайомий із Нобелівським лауреатом Тейлором. Після дворічних старань вони на три місяці отримали доступ до найбільшої у світі обсерваторії гравітаційних хвиль у Лівінґстоні в Луїзіані. І стали першими поляками, яким дозволили проводити дослідження у тій обсерваторії. Вилетіли в неділю, на Великдень. На летовищі вона тішилася, як дитина, яка стоїть у черзі до входу в Діснейленд. «А як я повернуся з тими хвилями, то відразу ж народжу тобі сина...» — сказала вона, усміхнена і радісна, коли поцілувала мене на прощання.
Але не повернулася. Так само, як згодом з Гімалаїв не повернувся її брат. Вони приземлилися в Новому Орлеані, де разом із чотирма французами з університету Бордо мали пересісти на легкий літак «Сесна» і долетіти до Батон-Руж,
а звідти вже їхати автобусом, надісланим обсерва-торією, до Лівінґстона. «Сесна» впала в озеро Поншартрен через п’ять хвилин після вильоту.
Він зняв окуляри і переклав їх із руки в руку.
— Коли я думаю про свою дружину та її брата, який намагався дістатися неба, то мені часом здається, що Бог погрожував їм пальцем за таку цікавість. А коли Бог погрожує пальцем, то люди інколи помирають. Хоча вона не збиралася красти в Бога жодної таємниці. І я, — він повернувся до столу, налив собі повне горнятко, розливши кілька крапель на документи, які лежали біля пляшки, жадібно випив і з пляшкою повернувся до вікна, де став до мене спиною, — я, моя люба, дуже б хотів, щоб моя дружина мала всі можливі зморшки і щоб я хоча б раз міг їх побачити. Ви навіть не уявляєте собі, якою гарною жінкою була моя дружина.
Він повернувся до столу. Похапцем витер сльози і поволі начепив окуляри.
— Бо час, моя люба, де як гравітація, яка мор-щить Всесвіт, або як крапля дощу, яка падає з неба і морщить калюжу чи озеро. Але дехто помирає ще до того, як впаде ця крапля.
Вчора я повернулася від свого гінеколога заплакана і п’яна. Таксист запитав, чи точно не потрібно «провести вас до самих дверей?». Я зібрала всі свої сили і пробурмотіла:
— Точно не треба!
Я дала йому гаманець, щоб він узяв собі з нього за дорогу. Подумала, що так буде краще.
Моя машина залишилася на платному погодинному паркінґу. Бо я збиралася повернутися машиною. Але так вийшло. Це на мене не схоже.
— Ти ж завжди така організована, — каже про мене Анджей.
Вчора ми напилися з моїм гінекологом. Мало хто напивається під час сповіді. Бо тоді переважно думають про покуту. Але я напилася, бо думала в основному про гріхи. А потім він розповідав мені про свою дружину і плакав. І я теж заплакала. А до всього у мене ще почалася менопауза.
Сьогодні все не так, як завжди. Я не пішла на роботу. Подзвонила і сказала, що хвора. І навіть не збрехала. Бо сьогодні я почуваюся так, ніби мене витягли з-під руїн будинку після землетрусу.
Усе через того лікаря і фотографію, яку я випадково знайшла в альбомі. Анджей і я з новонародженим Мацьком на руках. Ніжність у форматі 7 х 11. На світлині нас троє, але насправді нас було ще двоє. Ми вже давно не разом. Цілу вічність. Якось так вийшло. Ми загубили одне одного під час заробляння грошей, підвищення рівня життя, забезпечення собі старості. У нас спокійне життя відповідальних батьків. Коли Мацек склав випускні іспити і виїхав учитися до Варшави, усміхнувся до нас і сказав:
— Тепер у вас буде вільна хата!
І вона у нас є.
Вільна, порожня, величезна і холодна, ніби іґлу.
У ній вже немає сміху, галасу, радості. Мені завжди здавалося, що все це ознаки родинного життя, а виявилося, що лише ознаки присутності Мацька. У нас немає навіть слів одне для одного, коли Анджей повертається з роботи. А тоді, коли він уже зі мною, увечері, у цій порожній хаті без галасу, то... тоді... тоді мені найбільше його бракує.
Анджей...
Він називає цей час, який уже позаду, вдалим життям. Будинок біля лісу, син у найкращому університеті, мурований літній будинок на пляжі. Після того, як проживаєш вдале життя, вже не залишається бажань.
Але у мене залишилися!
Я б хотіла знову поїхати з ним до Парижа, і в неділю вранці їсти разом круасани в ліжку, і смі-ятися з різних дурниць. Але у нього вже було вдале життя і тепер йому заважають крихти в ліжку.
Ні!
Старість це не лише зморшки.
Увечері я показала йому те фото.
— Гарна сім’я, — сказав він.
— Гарна пара, — сказала я і взяла його обличчя у свої долоні, а потім ніжно поцілувала кінчик носа. Мені здається, що він почервонів.
Учора я довідалася, що це таки не була затримка, і що місячне шість тижнів тому справді було
моїм останнім. У нього навіть не затремтів голос. Ні на мілісекунду. Він сидів біля свого неймовірно старого і неймовірно дорогого столу, вписував латинські каракулі до моєї медичної картки і ліниво кинув мені за ширму, за якою я надягала панчохи:
— Це була ваша остання менструація.
І голос у нього не затремтів.
Я застигла, як герої фільму, коли натискаєш на кнопку «пауза» на пульті відеомагнітофона. Не могла зрушити з місця.
— Як? Що? Вже?
Так, без фанфар, банально і без попередження я вийшла з дітородного віку?
А мені здається, що зовсім недавно у бабчиному домі я затягла на повне павутиння горище свою сестру і сказала їй, ніби найбільшу таємницю:
— Сьогодні у мене почалося... ну, сама знаєш!
Це ж було так недавно...
«Вдале життя».
Можливо, Анджей правий.
А можливо, мій гінеколог.
«Бо час, моя люба, — це як гравітація, яка мор-щить Всесвіт, або як крапля дощу, яка падає з неба і морщить калюжу чи озеро».
Після обіду я поїду забирати автомобіль із паркінгу.
Якщо знову не нап’юся.
Замкнутий
цикл
Вони вийшли в море з Галіфакса перед четвертою ранку. Після шести годин і п’ятнадцяти хвилин стояння.
Йому не пощастило. Вони тягнули жереб із шапки одного з офіцерів, щоб визначити, хто з них зійде на сушу. Він програв. Хтось же мусив програти. Інакше для обслуговування цілого траулера залишилися б тільки боцман і практикант, який був такою незначною особою на кораблі,
що навіть не мав свого номера в шапці. Він про- *1
грав уже вдруге. Протягом дев’яти місяців і чотирьох днів його нога не ступала на тверду землю. Боцман також не кидав жереб. Він просто підійшов до Другого, мовчки витягнув свій номер із шапки і спустився до кабіни під палубою. Тому що боцман не любив програвати.
Вони взяли з собою пальне, воду, лід і їжу. Помі-няли зіпсований мотор тралового підйомника.
Лікар поповнив у портовому капітанаті запаси морфію, які вичерпалися протягом останніх шести місяців, узяв також йод та аспірин. Морфій, аспірин, йод. Канадський портовий лікар лише хитав головою.
Заспаний представник польського судновласника прийшов у супроводі представника страхової компанії Ллойда, щоб офіційно отримати від лікаря ліву ногу Яцека, яку відірвало підйомником. Лікар чекав біля трапа і, коли побачив того чоловіка від Ллойда, послав практиканта до холодильника.
Хлопець у чорній пілотці збіг сходами і через кілька хвилин повернувся із закинутою через плече замороженою і вкритою льодом кінцівкою. У чорній калоші з діркою вище п’ятки, з криво написаними срібного фарбою ініціалами ІВЬ, у яких відбивалося світло ліхтаря на причалі, у захляпаній кров’ю синій штанині. Угорі, десь на середині стегна, там, де сталева лінія підйомника відрізала ногу від тіла Яцека, боцман скрутив пошматовані рештки тканини дротом, замкнувши тіло, як замикають у пачці каву, щоб не вивітрився аромат. Представник страхової фірми запхнув заморожену ногу до ще одного поліетиленового мішка, підписав папір, який підсунув йому лікар, і пішов геть. Представник польського судновласника рушив слідом за ним. Коли вони проходили бетонною набережною вздовж траулера, то опинилися на висоті капітанського містка, з якого він дивився на все, що відбувалося. Представник страхової фірми зупинився, передав мішок своєму супутнику, витягнув цигарки і закурив. У цю мить його співрозмовник відповів щось, і обоє голосно розсміялися. Він дивився на це з містка і відчував, що його нудить.
Він добре пам’ятає, як це сталося. Три тижні тому. У неділю. Майже опівночі. З самого ранку вітер дув із північного заходу, але був не настільки сильним, щоб відмінити лов і оголосити день вихідним.
Вони вже вчетверте того дня витягали сіті. І раптом вийшли з ладу гальма підйомника. Начальник третьої зміни, який обслуговував підйомник, щось крикнув, але вітер заглушив його. Мабуть, вони зачепилися за щось на дні. Яцек стояв найближче, через неуважність він розставив ноги над сталевим тросом, який тягнувся від сітки через сліп і аж до підйомника. Коли сіті потягли за собою перешкоду або просто подерлися об неї, троси ослабли, опір зник і підйомник раптово запрацював. Гальма спрацювали аж тоді, коли відрізана нога Яцека відлетіла до лівого борту, ніби печінка з розрізаної тріски. Він пригадує, як боцман кинувся до підйомника і встиг витягти Яцека до того, як його затягнув би барабан. Аж тоді все зупинилося. Він ніколи не забуде істеричних криків боцмана:
— Курва, Яцку! Що ж ти наробив?! Яцку, як же ж ти, Яцку, чому ж ти так необережно... Курва, Яцку, як же ж ти так необережно!!!
З подертої штанини Яцека на гумовий заляпаний лускою фартух боцмана лилася кров. Боцман ніс Яцека на руках, він задкував до сходів, які вели до кают-компанії. Яцек обіймав його за шию, як дитина, яка розбила коліно, коли вчилася кататися на ровері, і тепер її несуть на руках. Якоїсь миті боцман, ледь утримуючи Яцека, підійшов до борту, сперся об нього плечима.
— Яцку, все буде добре. Побачиш, Яцку, все буде добре, — казав він, дивлячись в обличчя Яцека. — Яцку, прошу тебе, тільки не заплющуй очей. Яцку, не роби мені такого, не зникай!
Він підняв голову, подивився на шокованого і занімілого начальника третьої зміни, який увесь цей час стояв біля підйомника, а потім крикнув:
— До курви, підніми нарешті сраку і приведи сюди лікаря!!!
Начальник пригнувся, проліз попід опущеними важелями і побіг у носову частину корабля до каюти лікаря. Боцман торкнувся губами чола Яцека і став обережно його цілувати. Під самим чубом. Тихенько водив губами по чолі Яцека і час від часу притискав їх до шкіри, заплющуючи очі. Боцман цілував Яцека! Той боцман, який нещодавно не зміг поділитися з ними на Різдво облаткою, бо соромився свого зворушення, і мовчав,
бо не знав, як відповідати і що зробити з руками, коли інші обіймали його, вітаючи зі святом. Боц-ман, про якого ніхто не знав нічого, лише те, що він має татуювання «Марія» на правому передпліччі, що відсидів кілька років у в’язниці в Ілаві й що народився у Картузах. Тільки одна людина на кораблі зверталася до нього на ім’я. Решта завжди говорила йому просто «Бос». На ім’я до нього звертався капітан. Хоча відповідав боцман завжди: «Пане капітане».
Без боцмана їхній корабель неможливо було уявити собі, так само як без якоря чи без цього нещасного підйомника. Боцман завжди був тут. Функціональний, як якір. Про якір було відомо, що він висить під бортом у носовій частині судна, і згадували про це тільки тоді, коли якір був по-трібен. Про боцмана згадували ще рідше. Він був ще самотніший, ніж може бути самотнім якір, і часом здавалося, що навіть якір має більше емоцій, ніж боцман. І тому тепер, коли він так ніжно цілував чоло Яцека, всі дивилися на це вражено, злякано або стривожено. Так, як дивилися б на якір, якби у нього раптом виросли вуста. Боцман і сам був здивований.
— Яцку, курва, не роби мені такого, не зникай, — кричав боцман, дивлячись в обличчя Яцека.
Тільки раз боцман підняв очі, подивився на всіх, хто зібрався біля нього, і сказав спокійним голосом, майже прошепотів:
— Якщо лікар не прийде сюди за хвилину, я сам пропущу його через підйомник. Перемелю цього придурка на рибну муку і висиплю в море. Де він?!
У цю мить з’явився лікар, а за ним капітан. Лікар був босий, у білих кальсонах і сірій дірявій майці, яка обтягувала обвислий живіт. Зі шприцом у руці. Він мовчки задер рештки штанини над тим місцем, де відірвало ногу, і всадив голку. Боцман з усієї сили притулив до себе Яцека. Так, як притуляють дитину під час щеплення. Щоб менше боліло. Потім принесли ноші, і боцман став обережно вкладати Яцека на сірий брезент. Яцек не хотів випускати його з обіймів.
— Яцку, пусти. Яцку, треба промити рану йодом. Яцку, справді треба. Яцку, пусти, курва. Треба промити, — повторював боцман.
— Бос... — Яцек раптово отямився. — Вона піде від мене. Тепер уже точно.
Капітан став за плечима боцмана і розчепив руки Яцека на шиї боцмана, вони удвох тихенько вклали Яцека на брезент. Яцек вдивлявся в очі боцмана і повторював плаксивим голосом:
— Бос, вона піде від мене...
Лікар швидко пішов до кают-компанії, йому ледь вдавалося втримувати рівновагу на палубі, залитій крижаною водою. Біля кают-компанії, у вологому і холодному приміщенні був примітивний медпункт, перероблений із продуктової комірчини. Начальник третьої зміни і капітан понесли ноші за лікарем. Боцман сів на палубі, спершись спиною о борт. Заховав обличчя у долоні й мовчав. Усі поволі розійшлися, залишивши його самого. Треба було витягти на палубу сіті.
Він пригадує, як через кілька хвилин боцман устав, відчинив металеву шафку, що висіла біля дверей комірчини із сигнальними ракетами, витягнув бурий моток і відрізав ножицями для металу півметра заіржавілого дроту. Потім підійшов до місця, де лежала відрізана нога Яцека, підняв її, перетягнув дріт крізь тканину, ніби скріплював краї пакунка із чимось сипким. Він викручував кров із тканини собі на долоні. А коли закінчив, витер руки об фартух і поніс ногу Яцека до холодильника.
Яцек завжди закохувався у нікчемних жінок.
Саме так. Нікчемних і жорстоких. Але остання, яка «точно покине» його після того, як підйомник відрізав йому ногу, була найгіршою з них. Це знали всі. Навіть практикант. Але не Яцек. Вона ставилася до нього так, ніби він був хронічно хворий на віспу чи краснуху, а він за це приносив їй троянди.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |