Це було два роки тому. Він поїхав на два тижні до Брюсселя на якесь стажування. Відтоді, як він почав працювати в інтернет-фірмі, він часто кудись їздить. Я мала полетіти до нього на останній тиж-день цього стажування. Ми запланували все дуже детально за два місяці до його поїздки. Уже від самого планування я отримала масу задоволення. Він дзвонив мені з Брюсселя щодня. У мене все було готове. Ми повинні були провести разом сім днів і вісім ночей. Я була страшенно щаслива. За допомогою таблеток я так пересунула свою менструацію, щоб вона в жодному разі не почалася в Брюсселі. Я збиралася летіти в п’ятницю, а в середу в мене піднялася температура. Тридцять дев’ять і навіть вище. Я ридала від злості. Якби могла, я задушила б колегу, яка припхалася на роботу з ангіною й заразила мене. Я ложками їла вітамін С, жменями ковтала аспірин, носила за собою цілий мішок помаранч і цитрин, які їла без цукру, ніби яблука. Я вирішила, що просто зобов’язана вилікуватися на свої сім днів і вісім ночей у Брюсселі. Це нагадувало якийсь вироб-ничий план: «Брюссель, або Здорова за будь-яку ціну». Коли вже нічого не допомагало, я почала ковтати всі антибіотики, які знайшла в аптечці в лазничці. У більшості з них давно закінчився тер-мін придатності, бо я рідко хворію. Я випила всі антибіотики, що були, а в мене і далі трималася температура тридцять дев’ять, і коли я кашляла, здавалося, ніби під лопаткою хтось повертає ножа. Тоді я пішла до приватного лікарського кабінету поряд із нашим офісом.
Я стояла у вузькому коридорі, біля стіни з чис-ленними дверима до лікарських кабінетів. У кріслі перед гінекологічним кабінетом сиділа його дру-жина і читала книжку. Під вікном, за низеньким столиком із олівцями і пластиліном, його донька малювала щось на великому шматку паперу. Коли я увійшла, дівчинка підняла голову й усміхнулася до мене. Вона усміхалася точно так само, як він. Усім обличчям. І так само, як він, примружувала при цьому очі.
Я відчула, як у мене тремтять руки. У цю мить його дружина встала, бо її покликала медсестра. Вона відклала вбік книжку, сказала щось доньці й, усміхнувшись до мене, запропонувала сісти в крісло, яке звільнила. Пройшовши повз мене у вузькому коридорі, зачепила мене своїм
велетенським животом. Вона була на останніх тижнях вагітності.
Мені потемніло в очах. Я підійшла до вікна і, не зважаючи на протести інших хворих, відчинила його навстіж та почала глибоко вдихати повітря. Хтось побіг по медсестру. За мить від свіжого повітря мені стало краще. Я зачинила вікно і вийшла. Його донька перелякано дивилася на мене і не розуміла, що відбувається.
Мені вже не потрібні були антибіотики. Дорогою я висипала до вуличного смітника помаранчі й цитрини з торбинки. А до наступного викинула аспірин. Раптом я відчула, що дуже хочу похворіти. Спочатку бути смертельно хворою, а потім заритися кудись. Так, щоб мене ніхто ніколи не знайшов. Обійняти свого дитячого плюшевого лося, притулитися до нього і зникнути десь на безлюдді заміських дач.
Коли я дійшла до свого будинку, то не мала сили піднятися на п’ятий поверх. На кожному сходовому майданчику я зупинялася і відпочивала. П’ятнадцять хвилин, а часом і довше. Раптом я відчула себе страшенно хворою. Як мені й хотілося. Заснула вбрана на дивані вітальні. У мене не вистачило сили навіть на те, щоб роздягнутися і перейти до спальні. Мені снилося, що його донька зі страху переді мною заховалася у шафі і бавиться моїм плюшевим лосем, видду- бує виделкою його чорні пластмасові очі.
Я прокинулася аж через вісімнадцять годин. Устала, витягла свій квиток до Брюсселя і спалила його над рукомийником. Потім витягла з розетки телефон. А перед тим викликала слюсаря і поміняла замки у дверях. Щоб він більше ніколи не міг зайти сюди. Коли слюсар пішов, я зачинила двері на новий ключ і заховала його під подушку. Того ж дня прийняла рішення, що коли вилікуюся від ангіни, відразу ж знайду собі іншого чоловіка. І відразу ж завагітнію від нього. І це буде значно надійніше, ніж міняти замки в дверях.
Спершу я тільки плакала і спала. Потім літак до Брюсселя відлетів без мене. Того ж дня кашель став легшим і випав ніж із плечей. А коли понизилася температура, я усвідомила, що він напевно не знає, чому не працює мій телефон і чому мене не було в тому літаку. І чому мене немає на роботі. Я була переконана, що ті дзвінки і стукання в двері, які я чула, але ігнорувала протягом останніх кількох днів, то напевно був хтось із його друзів або й він сам.
Минали мої дні й ночі з тих семи і восьми у Брюсселі, а я потроху переходила зі стану «як він міг зробити мені таку прикрість» до стану «а яку, власне, прикрість він мені зробив?». Що я собі думала? Що він повертається до ліжка дружини і вони там грають у шахи чи цілі ночі роздивляються альбоми з фотографіями юності? Тим більше, що його дружина не була «баберою,
яка важить два центнери», а я «90-60-90 коханкою на десять вулиць далі». Його дружина була гарна, а не товста й занедбана. Зрештою, я ніколи не думала про неї так. Але не чекала і того, що вона настільки гарна, якою була там, під кабінетом лікаря, перед самими пологами, тому це так сильно мені й заболіло.
І її живіт, коли вона протискалася повз мене у вузькому коридорі. Коли торкалася до мого живота своїм, у якому була його дитина, тоді я відчувала себе так, ніби хтось випалював мені над пупком розплавленим залізом цей напис Йоганна 30.01.1978. Таке тавро ставлять на вівцях або коровах.
Бо у мене в голові була зовсім інша психологічна схема, напевно, вичитана з книжок і створена за власним бажанням, схема, згідно з якою його дружина — це майже його мати. Асексуальна. Конкурентка, то правда, але така, якою завжди залишається, наприклад, теща. Таку абсурдну модель я собі створила — Фройд міг би тішитися мною.
Я ніколи не питала його, чи спить він із дружи-ною. Ніколи не питала і про те, чи хоче мати з нею ще дітей. Просто якось так несвідомо вирішила, що, оскільки він залишає в мені свою сперму, то непорядно було б залишати її ще і в іншій жінці. Особливо такій святій та асексуальній, як його дружина.
Для мене вона була частково оточена ореолом святості. Грішницею мусила бути тільки я. Вона мала право на його повагу і щоденні молебні, зате я повинна була мати ексклюзивне право на його чуттєвість і тіло. Я переплутала те, що психоана- літик назвав би неврозом, із життєвою моделлю, яка з тріском розвалилася на дрібні уламки в коридорі клініки, коли живіт його вагітної дружини торкнувся мого. І насправді я мала б бути зла на себе за те, що створюю собі утопічні моделі. Але я була зла на нього. За те, що замість молитися на неї, він кохався з нею. А її величезний живіт зробив це таким очевидним.
Поза тим я однозначно переоцінювала роль сексу у своїх стосунках із ним. Це так тривіально. Саме так. Тривіально й банально. Сексуальність — це найтривіальніший, найпримітивнішний і найпростіший спосіб гарантувати собі чиїсь почуття. І тому так легко її переоцінити. І, мабуть, саме через це стільки чоловіків повертаються додому на обід, але за почуттями ідуть до повій.
Я також переоцінила сексуальність. І зі мною сталося те саме. Зі мною, постійною клієнткою психотерапевтів. Бо мені було дуже потрібне чиєсь почуття. І коли я вилікувала свою брюссельську ангіну, то вирушила на полювання.
Самотня інтелігентна жінка на порозі тридця-тиліття, яка з нетерпінням прагне знайти почуття у цих джунглях, які оточують нас за порогом нашого дому, рідко вполює щось пристойне. Радше вполюють її. І найчастіше це буде мисливець, який або стріляє наосліп, або плутає спортивну стрільбу зі справжнім полюванням, а до жінки ставиться як до пластмасової гвоздики або маргаритки, в яку влучив із пневматичної рушниці в тирі.
Жінка на порозі тридцятиліття переважно дуже цікава для п’ятдесятилітніх і старших, а одночасно і для вісімнадцятилітніх і молодших. Це факт, про який я читала спершу в «Космополітені», а потім у «Психології сьогодні», і який відчула на власній шкурі, до того ж у різних її місцях.
Бо більшість із тих чоловіків цікавила насправді саме моя шкура, тобто шкіра. Тільки одного, як мені здавалося, цікавила моя душа. Принаймні так він говорив і зовсім не квапився роздягати мене, коли я запросила його до себе після другої спільної вечері. Я дала йому достатньо часу. Він спромігся навіть перервати монолог про себе і дозволив мені розповісти трохи про мій світ. Десь через два тижні після концерту в філармонії ми приїхали на таксі до мене.
Нарешті настав інтимний момент. Бо ми слухали Брамса, а я вважаю Брамса дуже сексуальним і він завжди діє на мої рецептори. Але знову нічого не вийшло. Того вечора я зловила його в лазничці, коли він витягав з кошика для брудної білизни мої трусики і нюхав їх. І тоді зрозуміла, що навіть якщо його і цікавить душа, то напевно не моя.
Через якийсь час я змирилася з фактом, що потрібно добре виглядати, бути худорлявою, свіжовикупаною, приємно пахнути і якнайшвидше дозволити принаймні петинг, аби хоча б на якийсь час «припаркувати» чоловіка біля себе. Це принцип такого собі новітнього польського, дуже варшавського сексуального капіталізму з великою пропозицією і дуже обмеженим попитом. Цікаво те, що тільки одружені чоловіки змогли змиритися з фактом, що для мене інтимність не належить до речей, які замовляються кур’єрською поштою на суботній вечір. Але одружені чоловіки мають своїх мадонн із домашніми обідами, і я не для того витратила велику суму на слюсаря, щоб відразу ж знову міняти замки.
Старші, вже неодружені, найчастіше після від-повідного судового рішення, і молодші, неодружені за визначенням, ясна річ, не всі, але більшість, мали одну спільну рису: якщо в них не було проблем з ерекцією, то обов’язково була ерекція з проблемами.
Молодші — переважно гармоніки. Так я їх називала. Вони складалися тільки з тестостерону й адреналіну. Не дуже добре розуміли, що саме роблять, але робили це цілу ніч. Проблеми з їхньою ерекцією полягали в тому, що вона у них відновлювалася через п’ятнадцять хвилин, і хоча на мене це не справляло особливого враження, самі вони були переконані, що заслужили за це медаль. Уранці йшли додому, горді собою, мов гладіатори, а моє обличчя було подряпане їхньою дводенною щетиною, а піхва боліла від їхнього адреналіну.
Мої однолітки спершу цілий вечір розповідали, ким вони уже стали або ким стануть незабаром і відразу після цього у них траплялася нормальна поміркована ерекція, але вони були занадто начитані. Начиталися інструкцій з обслуговування клітора та зони G, знали абсолютно все про вступні любовні ігри та окситоцин, поводилися зі мною як із домашнім кінотеатром. Увімкни тут, підкрути там, натисни дві кнопки разом і тримай як мінімум п’ять секунд, тоді отримаєш найкращу якість зображення і звуку. Але так воно не працює. Жінки — це не шафи з меблевого магазину ІКЕА, які можна самому змонтувати за інструкцією.
Ті, яким уже виповнилося п’ятдесят, були впевнені, що вони настільки ж привабливі і презентабельні, як титули чи посади на їхніх візитівках. У них було більше сивого волосся, але і спокою також було більше. Вони могли довше чекати, прочитали більше книжок, розповідали про своїх колишніх дружин і завжди оплачували всі рахунки. А потім були настільки захоплені викликанням, підтримуванням або підсилюванням своєї ерекції, що зовсім забували, навіщо хочуть її викликати, підтримати чи підсилити. Цілковито забували про мене, зосереджені на своєму чотирнадцяти- або меншесантимет- ровому еґо. А потім уранці я знаходила у своїй сумочці їхні жалюгідні візитівки, якими вони так пишалися.
Рівно через сто вісімдесят два дні після того, як я поміняла замки у дверях свого помешкання, я їхала у відрядження з центрального вокзалу Варшави до Торуня, щоб зробити інтерв’ю для газети, в якій працюю. Коли платила за квиток, то витягла з гаманця двісті злотих однією банкнотою і касирка не знайшла здачі. Я озирнулася, щоб запитати когось із черги, чи не розміняють мені цих двісті злотих. Він стояв за мною. Мовчки взяв із моєї застиглої від подиву й переляку руки ті двісті злотих, підійшов до каси і сказав, що він також їде до Торуня і хотів би сидіти поруч зі мною. Касирка дала йому два квитки і здачу. Він схопив мою валізку, і ми мовчки рушили до потяга. А коли спускалися на ескалаторі на перон, із якого від’їздив потяг до Торуня, він став за мною впритул і почав важче дихати, цілував мою шию та обережно перебирав губами моє волосся. І знаєш, що я відчувала тоді?! Колись я читала репортаж, де були описані відчуття наркомана, який протягом тривалого часу не міг уживати наркотиків, бо був у в’язниці.
А потім, коли він нарешті отримав свою доріжку чи порцію ЛСД, втягнув її до носа чи впорскнув до жили, то відчув щось на зразок оргазму чи різд-вяної ситості після багатьох тижнів посту. На схо-дах того ескалатора, коли ми поспішали на потяг до Торуня, а він торкався вустами моєї шиї, я від-чувала те саме. І тоді на якусь мить перелякалася, чи не плутаю часом кохання із узалежненням від нього. Узалежненням, схожим на наркотичне. Як від ЛСД, морфію чи валіуму. І ця думка зовсім не видалася мені абсурдною.
Після тієї поїздки до Торуня він знову отримав ключі до мого помешкання. Нові ключі. І знову по п’ятницях приїздив на паркінг біля мого офіса і забирав мене на Гель, до Устки чи до Бещад. Його дружина тим часом народила другу доньку, Наталію.
Що в ньому такого незвичайного?
Незвичайного в ньому? Як це що?! У ньому все незвичайне! Уже перші години його присутності в моєму житті були незвичайні. Це трапилося в Італії, коли я, вся заплакана, стояла у морзі.
Останній рік мого навчання. Я писала дипломну роботу про творчість італійського Нобелівського лауреата сімдесятих років поета Еудженіо Мон-тале. Сама собі його вибрала. Я, студентка факуль-тету романістики, захоплена поезією Монтале,
вирішила написати дипломну роботу про італійську поезію французькою мовою. А поїхати до Ліґурії та Італії мене намовила Моніка. Я перенесла захист на осінь, і ми подалися до Генуї, щоб далі подорожувати Ліґурією. Моніка бачила, що мене мучать докори сумління за перенесення захисту, і заспокоювала мене:
— Жодна робота про Монтале не може бути справді доброю, якщо автор хоча б раз у житті не нап’ється вина у Генуї, місті, де народився цей поет. Вважай, що це навчальна поїздка, — говорила вона мені й усміхалася. — І не забувай, що за вино плачу я.
Ми планували насамперед назбирати грошей на подорож, підробляючи кельнерками, а потім проїхати всю Ліґурію, щоб «збирати матеріал». Наш маршрут мав захоплювати Чінке-Терре на сході й Монако на заході, але при цьому, як казала Моніка, ми не повинні були «віддалятися від пляжів більше ніж на п’ять кілометрів і довше ніж на п’ять годин».
Але нам не вдалося реалізувати цей план. Коли ми ходили в Генуї від ресторану до ресторану, то складалося враження, ніби там працюють самі лише польські студентки і російські охоронці. Нам не вистачало грошей на готель у Генуї, тому ми перемістилися з узбережжя в глиб країни. Там усе було вп’ятеро дешевше. Через тиждень, коли у нас закінчилися гроші й ми втратили надію на заробіток, то потрапили до Авеньйо, невеличкого містечка поблизу головної дороги, яка проходить уздовж Генуезької затоки. Опівдні ми вийшли на невеличкому ринковому майдані з фонтаном посередині.
Через майдан сунула процесія. Жінки у чорних сукнях і чорних капелюшках ховали обличчя за чорними вуалями. Деякі несли ще й чорні парасолі, аби захиститися від спеки. Ми знали, що це незвичайна процесія, й пішли слідом. Неподалік від ринку був цвинтар, оточений помаранчевими деревами, а біля нього, у білому будинку з дере-в’яним хрестом на даху, — морг. У морзі у крихітній білій труні, вистеленій білим оксамитом, лежало немовля в білій шовковій сукні. Раптом одна з жінок почала голосно молитися. Я стала на коліна поруч із нею і теж молилася. Італійською. Бо я знаю молитви і прокляття дванадцятьма мовами. Навіть фламандською. І це не має нічого спільного з моєю романістикою. Це просто зручно.
*
Невидима стрічка конвеєра пересунула крихітну труну ближче до стіни, потім відчинилися металеві дверцята, і труну миттєво всмоктало у простір за дверцятами, які відділяли морг від крематорію. Усі присутні вражено скрикнули. На мить запала мертва тиша і було чути лише шипіння вогню за металевими дверцятами. Щоб заглушити цей звук, я знову почала голосно
молитися. Італійською. Моніка ще голосніше молилася польською.
Отче наш...
Раптом усі в морзі приєдналися до нас італійсь-кою.
Через кілька хвилин за металевими дверцятами все затихло, і тоді заплакана жінка з другого ряду лавок відкрила обличчя, підійшла до мене і поці-лувала в руку.
Потім усі вийшли.
Моніка продовжувала стояти на колінах. Я сиділа зі складеними долонями і вражено вдив-лялася у хрест на металевій стіні.
Все закінчилося так швидко. Надто швидко. Спалили немовля, прочитали дві молитви і ро-зійшлися додому. Ніби після уроків.
До моргу увійшов низенький, дуже товстий чоловік. Підійшов до Моніки й заговорив до неї італійською. Моніка показала на мене.
Через п’ятнадцять хвилин нас уже взяли на роботу до того моргу, розташованого поряд із цвинтарем. Ми повинні були готувати труни і починати молитися перед кремацією. Товстий італієць запропонував нам утричі більше, ніж ми могли б сподіватися у будь-якому з ресторанів Генуї.
— Бо людям подобається, коли їхніх близьких оплакує хтось чужий, вони готові заплатити за це більше, — сказав він.
Таким чином, ми на два тижні стали плакаль-ницями у ТО В «Найкращі похорони» в Авеньйо. Звичайно, в Авеньйо помирає надто мало людей для того, аби власник міг мати належні прибутки, і тому ми плакали та молилися на похоронах усіх довколишніх містечок: Чікаґан, Нерві, Рапалло, Караско, Камольї — а іноді навіть у Монельї. Про-тягом цих двох тижнів ми тридцять вісім разів вистеляли труни і плакали на похоронах двадцяти двох чоловіків, чотирнадцяти жінок і двох дітей в околицях Авеньйо.
Того першого дня, коли спалили немовля, він увійшов до моргу і став на коліна навпроти мене. І дивився мені в очі, коли я плакала. А коли ми вийшли з моргу і повернулися на ринок, сидів біля фонтана. Наступного дня ми були на похороні бабусі. О дев’ятій ранку. Матері мера Авеньйо. Власник моргу просив нас плакати особливо старанно. Він увійшов до моргу через п’ятнадцять хвилин після початку похорону. Напевно, не міг зрозуміти, чому я теж знову прийшла на похорон. А до того ж, як і вчора, стою навколішки біля труни і плачу. Після церемонії він знову чекав біля фонтана і тоді наважився запитати щось англійською. Так ми познайомилися.
Він проводив відпустку в Ліґурії. Із дружиною, яка того дня залишилася на пляжі в Савоні. Він не міг витримати цілий день на пляжі. Винай- няв машину і «їздив по околицях». Так і потрапив
до Авеньйо і до місцевого моргу перед тим, як спа-лили немовля.
— А ти так плакала, що я подумав, ніби ховають твою дитину, і мені стало дуже тебе шкода, і захо-тілося притулити тебе до себе, — сказав він через кілька днів, коли ми їли першу нашу спільну вечерю в портовому ресторані в Генуї. Цим «при-тулити» він зворушив мене перший раз у житті й зворушує досі.
Через два місяці у Варшаві він уперше мене поцілував. Ми часто спілкувалися відтоді, але саме того дня зустрілися випадково у книгарні на вулиці Нови Свят. Я купувала книжку на уродини Моніці. Нову книжку моєї улюбленої Ґретковської. Він купив таку саму. Для себе. Несміливо запитав, чи маю я час зайти з ним на келих вина до кав’ярні. Я мала. Ми випили цілу пляшку. Я нічого не їла від самого ранку. Причому позавчорашнього. Бо якраз сіла на чергову дієту. Але, попри те, зовсім не сп’яніла. Він був милий. Підіймав угору келих із вином, я бачила його обручку, але це не мало жодного значення. Ми вийшли надвір. Він провів мене додому. По-прощався, поцілував руку. За мить повернувся. Наздогнав мене на другому поверсі, обійняв і поцілував. Але не в щічку на знак симпатії. А по- справжньому, пропихаючи язика поміж мої зуби.
Наступного ранку задзвонив до редакції. Вибачився за те, що сталося «вчора на сходах».
Увечері мені принесли додому квіти від нього. І всі книжки Ґретковської, загорнуті в блискучий папір. Часом він увечері приїздив під мій будинок і через домофон питав, чи не піду я з ним на прогулянку. Я сходила вниз, і ми йшли гуляти. Через деякий час я зауважила, що вже ні з ким вечорами не зустрічаюся і так планую дні, щоб бути вдома, якби, наприклад, йому спало на думку подзвонити на домофон і запросити мене на прогулянку. Мені бракувало його, коли він не приїздив. Бракувало вже тоді, хоча я й не знала, як назвати те, що між нами відбувалося. Я почала пристосовувати своє життя до його планів. Уже тоді я чекала на дзвінок у двері, на телефонний дзвінок чи на сигнал домофону. Уже тоді терпіти не могла вихідних, нетерпляче чекала на понеділки і постійно позирала на мобільний. Тож коханкою я стала дуже швидко. Він про це ще навіть не знав.
Через місяць я вже почала чекати, коли ж він підніметься зі мною нагору після котроїсь із прогулянок. Але він лише інколи вибігав на сходи і цілував мене, як тоді, коли проводжав уперше.
Через два місяці, у день моїх іменин, він прийшов увечері показати фотографії з Ліґурії. Прийшов без попередження. Просто подзвонив у двері, я відчинила з рушником на голові, а він стояв на порозі з трояндами. Ми дивилися світлини і згадували. Я не підходила до телефону, не хотіла чути вітань від інших. Мені було шкода часу. Коли ми пішли на кухню, щоб зробити чаю, він став позаду мене, задер мій светр, зсунув бретельки бюстгалтера і почав цілувати сліди від них на плечах. Я повернулася до нього, підняла руки вгору, а він зняв з мене светр. Тоді я заплющила очі й підставила йому вуста.
Ясна річ, що він особливий! Справді. Важко пройти повз нього на вулиці, подивитися йому в очі й не відчути, що перед тобою хтось незвичайний, з ким хочеться провести час. І саме за це я найбільше заздрю його дружині. За те, що вона має так багато його часу для себе.
Бо у цей час можна, наприклад, слухати його. А зі всього, що трапляється між нами, я найбільше люблю саме слухати його. З наших проведених разом ночей я значно детальніше пригадую його розповіді, ніж те, що ми робили перед тим, — думаю, він не зрадів би, довідавшись про це.
Часом він дзвонив до мене вранці, вдень або навіть уночі й казав збудженим, нетерплячим голосом: «Слухай, мушу тобі терміново щось розповісти».
І я знала, що цим одним-єдиним реченням він ставить мене вище за всіх. Навіть за свою дружину. Бо то саме я, а не хтось інший, мала вислухати розповіді про його черговий успіх, поразку, мить хвилювання, плани або ідеї. Вислухати першою. Першою. Це був для мене справжній
доказ кохання. За шість років він ні разу не сказав, що кохає мене, зате я першою дізнаюся про все, що трапляється у його житті. І для мене вже до кінця життя жодне «я тебе кохаю» не замінить цього «слухай, мушу тобі терміново щось розповісти». Я зрозуміла, наскільки це важливо для нього, коли одного разу ми були з його друзями в пабі, пили вино, і мені довелося стати свідком, як він затято дискутував із кимось із присутніх про те, в який саме момент починається зрада. Я здивовано слухала, що зрада — це той момент, коли виникає бажання «насамперед розповісти про щось іншій жінці», а не дружині, і що «для зради зовсім не потрібно виходити з дому, достатньо мати телефон або доступ до інтернету».
Протягом шести років він усі найважливіші речі розповідав насамперед мені. Іноді чекав із цим аж до ранку. Часом, коли бував за кордоном, чекав навіть по кілька днів, але переважно приїздив, не відкладаючи. Бо я мала першою знати про все, що для нього найважливіше. Уже шість років він мене не зраджує. Навіть із дружиною.
Те, що він розповідав, завжди було таке... таке важливе. Важливе. Або з ним траплялися речі, які ні з ким іншим не трапляються, або ж він був настільки вразливий, щоб зауважити ці речі і дати їм себе здивувати, зворушити, сп’янити чи обурити. Хтось хотів би притулити до себе світ, а інший — вдарити кулаком. Він належав
до перших. І саме про це своє бажання притулити світ найчастіше говорив зі мною.
Як, наприклад, тоді, коли перед самим Великоднем повернувся з Франкфурта-на-Майні, де першого ж дня вранці дорогою з готелю до торгового центру поруч із ним у метро сів чоловік із білою тростиною. Вони їхали якусь мить мовчки, а потім той чоловік почав розповідати, як гарно буває на Канарських островах. Як виглядає затока біля острова Лансарот після весняного дощу і якого кольору бувають розквітлі кактуси, що ростуть у кратері згаслого вулкана на Пальмі, які оксамитові в них квіти, і що найінтенсивніший голубий колір небо має у травні. Потім потяг зупинився, той чоловік устав, подивився на нього, усміхнувся і вийшов. А він упродовж цілого робочого дня так і не зміг забути погляду того чоловіка з білою тростиною.
Або тоді, 11 вересня, коли він приїхав до мене додому і ми заніміло вдивлялися в екран телевізора, не розуміючи, що коїться зі світом. Він боявся. Сів за моєю спиною, міцно мене обійняв і притиснув голову до моєї потилиці. Він тремтів. І говорив таким дивним голосом, ніби йому хтось стиснув горло. Знаєш, я кохаю його і за те, що він не соромиться свого страху і зміг так сильно боятися при мені. Він, який суворо і безкомпромісно, педантично і справедливо керує сотнею людей у себе на фірмі, де майже всі бояться його. Він,
який ніколи не може витримати на місці пасажира. І коли йому щось не подобається, відразу ж просить зупинитися і сам сідає за кермо.
Жоден із моїх знайомих чоловіків не боявся так гарно, як він. Я ніколи не забуду, як тоді, 11 вересня, він у якусь мить піднявся з місця і вперше з мого дому подзвонив до дружини. І хоча мені хотілося плакати, коли він промовив до слухавки: «Йоасю...», — але я розуміла, що це дуже правильно і що якби він цього не зробив, я не поважала б його так сильно, як поважаю зараз.
Того дня, коли ми дивилися на сюрреалістичні картини з Нью-Йорка, вперше по-справжньому заговорили про Бога і релігію. Нехрещений католик, він ходив до церкви тільки у післяобідній або вечірній час, коли там немає священиків. Він чинив так після того, як не зміг знайти священика на похорон власного батька, від якого пішла перша дружина і він, позбавлений вибору, погодився на розлучення. Він сидів за мною
і шепотів мені на вухо, як сильно хотів би, щоб
*
здійснилася його мрія і можна було відправити в одному вагоні потяга до Ассизі або до Мекки найголовніших жерців і священиків усіх світових релігій. І щоб серед них обов’язково була жриця вуду, яка вірить у те, що мертві здійснюють свої вічні мандрівки поряд із нами, живими, і що за допомогою ганчірної ляльки та голки для шиття можна викликати неурожай у цілій країні
юз
або зробити жінку вагітною. А поруч із нею щоб сидів буддист, який вірить, що Бог є мурахою або каменем. А біля вікна — даос, який розповідає мільйонам китайців, що Інь та Янь — це Правда і Брехня, Чоловік і Жінка, Добро і Зло, які об’єд-нуються в Дао, а врешті-решт існує лише одне Ву Вей, що в дослівному перекладі означає «ніщо не має сенсу». А біля виходу щоб сидів польський рабин із Нью-Йорка, а навпроти нього — бородатий мулла з найбільшої мечеті Аль-Азхар. І щоб вони всі разом доїхали у тому потязі до Мекки або Ассизі, а потім разом вийшли, стали одне біля одного і промовили хором, кожен своєю мовою, що жодна релігія світу не виправдовує вбивства вагітної секретарки зі 104-го поверху Всесвітнього торгового центру. І щоб сказали, що в ім’я Бога, в ім’я ганчірної ляльки чи якоїсь священої мурашки нікого не можна вбивати. І він шепотів це мені на вухо, а я зі сльозами на очах закохувалася в ньго все більше і більше.
У такі миті я хотіла стати для нього всім. Святою і грішницею. Ніколи не підвести його і не розчарувати. Але не так, як свою матір. Бо для матері я хотіла стати ідеальною, щоб вона була задоволена мною, а не для того, щоб почуватися добре самій. Я ніколи не забуду, як на Миколая мати купила мені ковзани і ми пішли на ковзанку. Мені було дванадцять років. Я не вміла їздити. Та й не любила. Але моя мати вважала вміння
кататися на ковзанах ознакою «доброго виховання». Я інтуїтивно відчувала, що не просто катаюся на ковзанах. Коли я падаю, то одночасно об лід стукається й еґо моєї матері. Гордої офіцерської вдови, яка «сама здатна належно виховати свою доньку». І я переверталася, соромилася, і не казала їй, що у мене болить рука. Лише ввечері, коли рука вже стала схожою на завеликий протез, а в мене від болю піднялася температура, я сказала їй про це. Рука була зламана у двох місцях. Колись я розповідала йому цю історію і ніколи не забуду його рук, складених як до молитви, здивування в очах і довгу мовчанку після того.
Що у ньому такого незвичайного? Незвичайне у ньому також те, що він постійно хоче мене. Попри свій вік, він почувається настільки молодим, що постійно думає «тільки про це», й ерекція у нього буває навіть тоді, коли він слухає національний гімн. Дослуховує гімн до кінця, знімає патріотичну долоню з лівої сторони своїх грудей і прагне відразу ж притулити цю хтиву долоню до правої сторони моїх. Коли жінку на порозі тридцятиліття хочуть майже по-тваринному і майже постійно, це дуже цілюще відчуття. При цьому трапляється пережити чудові миті, коли перехоплює подих і так приємно тягне внизу живота.
У такі миті він кидав усіх і все, нахилявся до мого вуха і шепотів, що хоче мене. В автобусі, коли «якось так вийшло», що ми їхали до мене додому під час обідньої перерви, щоб через годину повернутися на роботу, де відразу ж зідзвони- лися і домовилися зустрітися ще раз у другій половині дня. У театрі, де він затримував мене в антракті, аж поки всі поверталися на свої місця, а потім затягав до жіночого туалету, і ми кохалися там в одній із кабін. У таксі, коли він казав водієві зупинитися біля парку, давав пачку банкнот і просив «на якийсь час» вийти і «замкнути нас ізсередини». Жоден водій не відмовився.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 21 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |