Відповідальність у цивільному праві

Відповідальність у цивільному праві

§ 1. Поняття цивільно-правової відповідальності.

§ 2. Підстава цивільно-правової відповідальності.

§ 3. Цивільно-правова відповідальність за невиконання зобов'я­зань.

§ 4. Форми цивільно-правової відповідальності за невиконання зобов'язань.

§ 5. Підстави звільнення від відповідальності.

§ 1. Поняття цивільно-правової відповідальності

Передусім нагадаємо, що існують 2 різних підходи до розуміння відповідальності, суть яких полягає в тому, що юридична відпо­відальність, в тому числі й цивільно-правова, тлумачиться як від­повідальність за минулі вчинки (ретроспективна відповідальність) або як відповідальність за майбутню поведінку (проспективна або позитивна відповідальність).

Не зупиняючись детально на всіх аспектах пов'язаної з цим дис­кусії, зазначимо лише, що більш вірною уявляється точка зору, згідно з якою поділ юридичної відповідальності на позитивну і не­гативну (проспективну і ретроспективну) не відповідає її природі. Підґрунтям юридичної відповідальності є правова оцінка, а під­ґрунтям позитивної відповідальності є оцінка моральна. Тому такий поділ, в цілому, є не зовсім точним.

Ґрунтуючись на таких міркуваннях, цивільно-правову відпові­дальність слід розуміти як відповідальність ретроспективну, тобто як відповідальність за вчинене правопорушення.

Відносно визначення цивільно-правової відповідальності та її характерних ознак, в юридичній літературі вже багато років точиться дискусія.

Зокрема, поняття цивільно-правової відповідальності нерідко пов'язують з санкцією за правопорушення. У найбільш загальному вигляді цю позицію можна сформулювати так: цивільно-правова відповідальність — це санкція (реалізація санкції) за порушення цивільного законодавства (О. Иоффе).

Однак тут увага загострюється на зовнішній стороні. Але у визна­ченні має бути відображена й суть відповідальності, й особливості реалізації санкції. Адже до заходів відповідальності можуть бути віднесені не всі санкції, а тільки деякі з них, що відповідають певним вимогам. Суть юридичної відповідальності взагалі і ци­вільно-правової відповідальності зокрема полягає в тому, що вона є застосуванням до правопорушника передбаченого санкцією правової норми заходу державного примусу.

Разом з тим, не будь-яка реалізація санкції, не будь-який держав­ний примус підпадає під поняття цивільно-правової відповідальності.

Особливостями цивільно-правової відповідальності є:

1) державний примус, який відрізняє юридичну відповідальність від інших видів соціальної відповідальності (наприклад, моральної);

2) крім державного примусу, який характеризує право загалом, і иповими для відповідальності є несприятливі наслідки, що наста­ють для її суб'єкта (в цивільному праві це, як правило, наслідки майнового характеру, майнові втрати, наприклад, відшкодування збитків, стягнення неустойки тощо);

3) державний і суспільний осуд порушника за порушення норм, встановлених державою, який дозволяє відмежувати відповідальність від інших випадків настання несприятливих наслідків.

Не рідше ніж з категорією "санкція", юридична відповідальність пов'язується з категорією "обов'язок". Наприклад, підкреслюється, що відповідальність слід вважати обов'язком, що примусово вико­нується, який вже існував раніше, або знову виник внаслідок право­порушення. Такий зв'язок здається цілком обгрунтованим, однак потребує уточнення. Очевидно, під відповідальністю слід розуміти не будь-який обов'язок, що існує у звичайному відношенні, а обов'язок, що виникає вже після порушення, тобто той, який існує в так званому охоронному правовідношенні.

Істотними особливостями такого обов'язку є те, що на відміну від звичайного обов'язку, сформульованого в законі або договорі, обов'язок-відповідальність покладається на порушника, він сфор­мульований в санкції правової норми або в договорі — в тих його пунктах, де передбачені наслідки невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язання. Таким чином, відповідаль­ність — це новий, додатковий обов'язок, що є вторинним відносно первинного обов'язку, не виконаного внаслідок правопорушення; цей новий обов'язок полягає нерідко в необхідності зазнання об­тяжень і обмежень, що покладаються додатково до обов'язків, що вже існують. Саме в покладанні такого додаткового обов'язку, що є покаранням, виражається державний осуд особи, яка вчинила правопорушення.

Вище йшлося про те, що юридична відповідальність полягає в реалізації санкції. Стосовно цивільно-правової відповідальності, не­обхідним є деяке уточнення. Воно полягає в тому, що, говорячи про неналежне виконання зобов'язання як про протиправну дію з боку боржника, необхідно мати на увазі, що йдеться не лише про порушення останнім норми права, але і суб'єктивного права креди­тора. Звідси випливає, що санкція застосовується як за порушення норми права, так і за порушення суб'єктивного права іншої особи. При цьому слід мати на увазі, що в цивільному праві застосування санкції для захисту суб'єктивного права управомоченої особи не завжди пов'язане з відповідальністю. Наприклад, якщо майно вилу­чається з чужого незаконного володіння в примусовому порядку, то має місце санкція, що застосовується за вчинене правопору­шення. Разом з тим, таку санкцію не можна вважати відповідаль­ністю, тому що вона не пов'язана з якимись позбавленнями для порушника, в якого вилучається річ, що йому не належить. Тому для цивільно-правової відповідальності слід особливо підкреслити, що вона є не просто санкцією за цивільне правопорушення, а таким заходом, який спричиняє певні втрати майнового характеру, тобто спрямовано діє на майнову сферу правопорушника.

З урахуванням названих ознак відповідальність в цивільному праві визначається як правовідношення, що виникає у зв'язку з пору­шенням встановленого договором або законом обов'язку, що має змістом покладання на особу, винну в учиненні цивільного право­порушення, негативних майнових наслідків.

Ведучи мову про ознаки цивільно-правової відповідальності як одного з видів юридичної відповідальності взагалі, необхідно деталь­ніше зупинитися на такій її особливості, що вона за своїм характе­ром є заходом державного примусу. У зв'язку з цим слід зазначити, що в цивілістичній літературі широко обговорювалося раніше і сьогодні не втратило своєї актуальності питання про те, чи є заходом цивільно-правової відповідальності, наприклад, добровільне відшко­дування боржником збитків, що виникли у кредитора внаслідок невиконання або неналежного виконання договірного зобов'язан­ня. Це питання можна віднести і до добровільної сплати неустойки іа невиконання або неналежне виконання зобов'язання.

Логіка міркувань противників того, щоб віднести добровільне відшкодування збитків або добровільну сплату неустойки до захо­дів відповідальності, приблизно така: юридична відповідальність пов'язана з осудом і державним примусом щодо правопорушника. Якщо останній виконує обов'язок відшкодувати збитки добровіль­но, то немає примусу з боку держави, а, отже, немає і державного осуду (С. Братусь).

Однак цьому можна протиставити зауваження Г. Матвєєва, який зазначав, що момент осуду правопорушення завжди проходить подвійну стадію: абстрактну, коли держава засуджує той або інший тип поведінки в законі, і конкретну, за якої суд від імені держави висловлює осуд за вчинення правопорушення стосовно певної особи. Тому навіть за добровільного відшкодування збитків або сплати неустойки з боку держави присутній осуд.

Традиційно в юридичній літературі виділяють 3 функції цивільно- правової відповідальності: превентивну (виховно-запобіжну), репре­сивну (каральну) і компенсаційну. Деякі цивілісти при цьому вва­жають каральну функцію такою, що невластива цивільно-правовій відповідальності. Такий підхід уявляється невиправданим, оскільки цивільно-правова відповідальність, як і практично будь-яка інша, виконує всі зазначені функції. Наприклад, у випадку, коли на боржника, винного в невиконанні зобов'язань, покладається обов'язок відшкодувати кредитору збитки, що виникли у нього, цей обов'язок відшкодування має потрійний вплив.

По-перше, кредитору відшкодовується збитки, тобто викону­ється компенсаційна функція. По-друге, оскільки компенсація від­бувається за рахунок несправного боржника, тим самим карається правопорушник, тобто має місце покарання. Нарешті, факт покла­дення обов'язку відшкодування збитків, що були результатом винно­го правопорушення, спричиняє виховний вплив на самого право­порушника, а також на інших, схильних до правопорушень осіб.

Однак те, що цивільно-правовій відповідальності властиві всі три функції, зовсім не означає, що вони притаманні їй рівною мірою. Оскільки цивільно-правова відповідальність застосовується, передусім, у сфері майнових відносин, компенсаційна функція є в ній провідною.

§ 2. Підстава цивільно-правової відповідальності

Як випливає з визначення, характерних ознак і самої суті, ци­вільно-правова відповідальність застосовується до осіб, винних у вчиненні цивільного правопорушення. Тому згідно з поширеною в юридичній літературі думкою, загальною і єдиною підставою юри­дичної відповідальності є наявність складу правопорушення.

Висловлюються різні точки зору відносно поняття, суті й складу правопорушення. Зокрема, при визначенні поняття правопору­шення нерідко головна увага звертається на те, що воно є порушен­ням правової заборони. Недоліком такого визначення є те, що воно загострює увагу на активних протиправних діях і не враховує протиправне невиконання обов'язку, що уже існує, наприклад, у договірних зобов'язаннях. Тому таке визначення прийнятне для кримінального, адміністративного права. Що стосується цивільно­го права, то таке тлумачення правопорушення придатне лише для випадків заподіяння шкоди.

Цей же недолік властивий і тлумаченню правопорушення як юридичного факту. У цьому випадку правопорушення визначається як юридичний факт, що являє собою винне протиправне діяння деліктоздатної особи. Тут слушно підкреслюється, що воля особи спрямована не на виникнення правовідношення, а на порушення права, але вже саме здійснення неправомірної дії є юридичним фактом, на підставі якого виникають відповідні правовідносини.

Разом з тим, таке визначення також орієнтоване, насамперед, на характеристику відповідальності за позадоговірне правопору­шення — делікт. Отже, за його межами залишається питання про співвідношення правомірного юридичного факту — договору, що спричинив головне зобов'язання, і неправомірної дії (часто — без­діяльності), пов'язаної з невиконанням або неналежним вико­нанням договірного зобов'язання, яка тягне відповідальність.

Тому стосовно відповідальності за порушення зобов'язань, вірніше говорити про те, що вона настає за вчинення цивільного правопору­шення, котре виступає тут як суспільно небезпечна поведінка.

Для конкретизації визначення правопорушення необхідна ха­рактеристика його складу, тобто сукупності елементів, ознак, умов, які й утворюють у сукупності правопорушення.

Слід відзначити Існування 2 підходів до визначення складу право­порушення: загальнотеоретичного і цивілістичного.

Для загальнотеоретичного підходу характерним є включення до складу правопорушення таких 4 елементів: об'єкт, суб'єкт, об'єк­тивна сторона, суб'єктивна сторона правопорушення. Були спроби так само визначати і склад правопорушення в цивільному праві, однак вони не отримали в науці й практиці широкої підтримки.

Цивільно-правовий підхід до визначення складу правопорушення полягає в тому, що в нього включають 4 умови цивільно-правової відповідальності: шкода, протиправні дії правопорушника, при­чинний зв'язок між протиправною дією і шкодою, вина право­порушника

Разом з тим, слід зазначити, що в сучасній цивілістичній літе­ратурі немає категоричного розмежування й тим більше протистав­лення двох названих підходів. Зокрема, ще в 1958 р. С. Алєксєєв пропонував визначати склад цивільного правопорушення, виходя­чи і і загальнотеоретичних положень, включаючи в нього об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону¹.

Однак слід мати на увазі, що на відміну, наприклад, від кримі­нального права, в цивільному праві об'єкт і суб'єкт правопорушення тлумачаться однозначно. Об'єкт — це суспільне відношення, врегульоване нормами цивільного права, а суб'єкт — учасники право­відносин².

Набагато складнішим є аналіз об'єктивної і суб'єктивної сторони цивільного правопорушення.

Першою з об'єктивних підстав відповідальності, очевидно, має бути названа наявність шкоди. У літературі зазначалося, що ця підстава має місце, як правило, при відповідальності в формі від­шкодування збитків. Однак уявляється, що наявність шкоди є най­важливішою умовою відповідальності в будь-якому випадку, навіть і оді, коли збитків немає.

Протиріччя в такому твердженні немає, оскільки поняття шкоди ширше, ніж поняття збитків. Так, під збитками відповідно до ст. 22 ЦК. розуміються витрати, що зроблені кредитором, втрата або по­шкодження його майна, а також неотримані кредитором прибутки, які він отримав би, якби зобов'язання було виконане боржником.

Звідси випливає, що поняттям збитків не охоплюються випадки иподіяння шкоди, що не підпадають під перелік, наведений в цій нормі. Тож категорія збитків не охоплює поняття шкоди як підстави цивільно-правової відповідальності.

У літературі вже давно відзначалося існування і такого виду шкоди, як моральна шкода. І якщо раніше до цієї ідеї ставилися насторожено, то останніми роками відношення до відшкодування моральної шкоди змінилося в позитивну сторону. Відповідальність V таких випадках передбачена законодавством, наприклад, за зо­бов'язаннями із завдання шкоди, у відносинах із захисту прав і іюживачів та ін.

Таким чином, наявність шкоди, як поєднання моральної шкоди і (битків, є однією з підстав відповідальності, елементом об'єктивної і. горони правопорушення.

У конкретному правопорушенні може бути той або інший вид шкоди, але така умова є завжди. Це випливає з самого поняття право­порушення, яке, як зазначалося, є суспільно шкідливим діянням. Якщо немає шкоди, то немає і правопорушення.

Разом з тим, можливе завдання шкоди, яке не є протиправним. Наприклад, правомірним буде завдання шкоди нападнику за не­обхідної оборони або в стані крайньої необхідності. У цих випад- і їх про правопорушення не йдеться.

Таким чином, протиправність є необхідним елементом право­порушення.

Специфікою її в цивільному правопорушенні є те, що протиправ­ною є як дія, що порушує закон, так і порушення умов договору, укладеного між сторонами. У зв'язку з цим можна відзначити і другу особливість розуміння протиправності як елементу правопорушення в цивільному праві. Вона полягає в тому, що, якщо для деліктних зобов'язань (зобов'язань із завдання шкоди) характерними є протиправні дії, то в договорах нерідко протиправною є саме без­діяльність. Наприклад, протиправним є невиконання дій за догово­ром про надання послуг. Протиправна бездіяльність може полягати також в непереданні проданої речі, непостачанні товару, невико­нанні обов'язків про передачу внеску до статутного фонду тощо.

Однак, взяті окремо, протиправність дій і виникнення шкоди можуть і не складати елементів єдиного правопорушення. Наприк­лад, продавець поставив частину товару з недотриманням умов про його якість. Протиправність, безумовно, має місце. Однак до по­дання претензії про поставку неякісного товару, вся партія була знищена внаслідок пожежі, що виникла за невстановленою причиною. Покупець зазнав значних збитків. Природно, виникає питання: чи має нести постачальник перед покупцем відповідаль­ність і якщо має, то в якій частині?

Відповідь на це питання можлива тільки після виявлення тієї обставини, якою мірою протиправні дії продавця пов'язані зі шкодою, що виникла у покупця, тобто після відповіді на питання, чи є причинний зв'язок між протиправними діями правопорушника і шкодою, що настала у потерпілого.

Отже, третім елементом об'єктивної сторони цивільного право­порушення є причинний зв'язок між протиправною дією (безді­яльністю) правопорушника і шкодою, що настала.

Під причинним зв'язком зазвичай мають на увазі такий взаємо­зв'язок, що об'єктивно існує між явищами, за якого одне з них з необхідністю породжує інше. При цьому йдеться про безпосередній, прямий зв'язок, не спотворений іншими діями. Відшкодуванню під­лягають тільки прямі збитки (непрямі збитки не відшкодовуються). Зазвичай судова практика виходить з презумпції, що збитки, які виникли у кредитора у зв'язку з порушенням договору боржником, перебувають у прямому причинному зв'язку з невиконанням або неналежним виконанням зобов'язання. Разом з тим, враховується та обставина, що збитки можуть бути завдані дією непереборної сили (обставин, настання яких боржник не міг запобігти, бо це вище його можливостей), випадку (обставин, настання яких боржник не міг передбачити і тому не запобіг).

Як зазначалося, в сукупності 3 вказаних елементи утворюють об'єктивну сторону складу правопорушення.

Крім того, умовою цивільно-правової відповідальності є такий елемент складу цивільного правопорушення, як вина, котра тлума- миться як психічне ставлення правопорушника до своєї протиправної поведінки та її наслідків.

Вина як умова відповідальності прямо згадується у ст. 614 ЦК, згідно з якою особа, яка порушила зобов'язання, несе відповідаль­ність лише за наявності вини, якшо інше не встановлено договором або законом. Відсутність вини доводиться особою, що порушила зобов'язання, тобто в цивільному праві діє презумпція вини.

Аналізуючи текст наведеної норми, можна зробити такі висновки.

По-перше, відповідальність за вину є загальним правилом, ви­нятки з якого можуть бути встановлені як угодою сторін, так і законом. Прикладом відповідальності за дії третіх осіб (тобто коли відсутня власна вина) є ст. 618 ЦК, яка передбачає, шо у разі покла­дання виконання зобов'язання на третю особу, відповідальність за його невиконання або неналежне виконання несе сторона за догово­ром, якщо договором або законом не встановлено відповідальність безпосереднього виконавця.

По-друге, вина можлива у формі наміру (умислу) або необе­режності. Але тут слід зазначити, що для договірної відповідаль­ності вина у формі умислу нехарактерна. Хоч останнім часом зустрічаються і випадки навмисного невиконання зобов'язань: наприклад, продавець отримує передоплату, явно не маючи наміру передавати покупцеві майно, і після закінчення терміну договору повертає отриману суму. За умови відсутності в договорі відповідного застереження щодо індексації, такий прийом може дати порушни­ку відчутну вигоду. Вихід з такої ситуації полягає в установленні в договорі достатньо ефективної неустойки за його невиконання.

Іноді невиконання або неналежне виконання зобов'язання є наслідком винної поведінки обох сторін (змішана вина). У цьому випадку суд відповідно до ступеню вини кожної з них зменшує розмір відповідальності боржника. Відповідальність боржника зменшується також в разі, якщо кредитор навмисно чи з необережності сприяв збільшенню розміру збитків або не вчинив дій, необхідних для їх зменшення.

Зазначені елементи утворюють у сукупності склад цивільного правопорушення, що є підставою цивільно-правової відповідаль­ності.

Разом з тим, можливе застосування заходів відповідальності і при неповному, "усіченому" складі правопорушення за відсутності вини боржника, збитків кредитора тощо.

§ 3. Цивільно-правова відповідальність за невиконання зобов'язань

Наведене вище визначення цивільно-правової відповідальності може бути використане як базове для визначення окремих її видів. Зокрема, слід звернути увагу на існування договірної і недоговірної відповідальності. Перша з них має місце у разі неналежного вико­нання або невиконання договору. Друга — настає у випадках завдан­ня шкоди незалежно від існування договору між тим, хто заподіяв шкоду, і потерпілим.

У свою чергу, в рамках загальної категорії цивільно-правової відповідальності за невиконання і неналежне виконання договірних зобов'язань, можна розрізняти кілька її видів.

1. Залежно від виду порушення договору, договірну відповідаль­ність можна полічити на відповідальність за невиконання і відпо­відальність за неналежне виконання зобов'язань. У першому випадку йдеться про протиправну бездіяльність; у другому — про протиправну дію, яка виражається у недотриманні умов щодо належного виконання договору. Як показує вивчення практики вирішення спорів про неналежне виконання договорів за участю громадян, часто неналежне виконання договору пов'язане з не­дотриманням вимог про предмет договору і про строк його виконан­ня. Крім того, в низці випадків має місце виконання зобов'язання неналежній особі.

Однак найчастіше відповідальність за неналежне виконання зо­бов'язань пов'язана з простроченням виконання договору. Наслід­ки прострочення боржника передбачені ст. 612 ЦК, кредитора — ст. 613 ЦК. Відповідно до ст. 612 боржник, що прострочив вико­нання, відповідає перед кредитором за збитки, заподіяні простро­ченням, і за випадкову неможливість виконання, що настала після прострочення.

Якщо внаслідок прострочення боржника виконання втратило інтерес для кредитора, він може відмовитися від прийняття вико­нання і вимагати відшкодування збитків.

Боржник не вважається таким, що прострочив, якщо зобов'язан­ня не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

У свою чергу' кредитор вважається таким, що прострочив, якщо він відмовився прийняти належне виконання, запропоноване боржником, або не вчинив дій, що встановлені договором, актами цивільного законодавства або випливають із суті зобов'язання чи звичаїв ділового обороту, до вчинення яких боржник не міг ви­конати свого обов'язку. Кредитор також вважається таким, що прострочив, у разі його відмови повернути борговий документ або видати розписку боржникові (ч. 4 ст. 545 ЦК).

Прострочення кредитора дає боржнику право на відшкодування заподіяних простроченням збитків, якщо кредитор не доведе, що прострочення не викликане умислом або необережністю його самого або тих осіб, на яких в силу закону або доручення кредито­ра було покладене прийняття виконання. Після закінчення прострочення кредитора боржник відповідає на загальних підставах.

За грошовим зобов'язанням боржник не зобов'язаний сплачувати проценти за час прострочення кредитора.

2. Залежно від розподілу відповідальності між кількома боржниками в зобов'язаннях з множинністю осіб розрізняють часткову, солі­дарну та субсидіарну відповідальність.

Слід зазначити, що іноді класифікація відповідальності в зо­бов'язаннях з множинністю осіб проводиться з інших підстав. Так, розрізняють часткову та солідарну відповідальність; основну і суб- сидіарну (додаткову).

Хоч, здавалося б, у першому і другому випадках названі схожі іппи відповідальності, але другий підхід здається більш вдалим, оскільки дозволяє підкреслити як специфічні риси субсидіарної від­повідальності, так і характер зобов'язань, у яких вона виникає.

Почнемо розгляд з часткової та солідарної відповідальності.

Частковою у цивільному праві визнається відповідальність, яка покладається на 2 чи більше осіб, кожна з яких відповідає перед кредитором в рівних частинах, якщо інше не встановлене законом або договором.

Часткова відповідальність є у цивільному праві загальним пра­вилом, що випливає зі ст. 541 ЦК, яка передбачає, що солідарні обов'язки (а, отже, — і солідарна відповідальність) виникають, якщо вони передбачені договором або встановлені законом, зокрема, при неподільності предмета зобов'язання.

Таким чином, солідарна відповідальність, тобто така, де кредитор має право вимагати від будь-якого з боржників виконання обов'яз­ку в повному обсязі, так само як і санкції до кожного з боржників можуть бути застосовані у повному обсязі, має бути прямо перед- бачена законом або договором. При цьому в договорі вона має бу- і и виражена у ясній формі.

Слід зазначити, що на практиці договірне встановлення солі­дарної відповідальності зустрічається нечасто, як правило, в тих випадках, коли така вимога до договору встановлюється законом.

Наприклад, солідарна відповідальність установлюється сторо­нами установчого договору про створення повного товариства. Однак вимога такої умови в установчому договорі випливає зі ст. 66 Закону "Про господарські товариства", в якій повне господарське ювариство визначається як товариство, всі учасники якого иймаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть со- пдарну відповідальність за зобов'язаннями товариства всім своїм майном.

Іноді норма про солідарну відповідальність формулюється 11іспозитивно. Наприклад, ст. 554 ЦК передбачає, що у разі невико­нання зобов'язання боржник і поручитель відповідають перед кре- впором як солідарні боржники, якщо договором поруки не вста­новлено додаткову (субсидіарну) відповідальність. Крім того, як передбачено ч. З цієї ж статті ЦК, особи, що разом поручилися, відповідають перед кредитором солідарно, якщо інше не встанов­ім ю договором поруки. Таким чином, загальним правилом відпо­відальності у випадках поруки є солідарність відповідальності пі повного боржника і поручителя. Разом з тим, угодою про поруку може бути передбачена часткова або субсидіарна відповідальність поручителя.

Перейдемо до питання про основну і додаткову (субсидіарну) відповідальність.

Основною відповідальністю в цивільному праві визнається від­повідальність боржника, що виникає на підставі загальних припи­сів закону. Це є загальним правилом відповідальності за невико­нання або неналежне виконання зобов'язань. Разом з тим, для пов­нішого захисту інтересів кредитора іноді встановлюється додаткова (субсидіарна) відповідальність, яка характеризується тим, що вона:

1) настає тільки у випадках, прямо передбачених законом або договором;

2) є покладанням додаткової відповідальності, що передбачає наявність основної відповідальності, яку несе основна відповідальна особа;

3) покладається на осіб, які не несуть безпосередньо основної відповідальності перед кредитором;

4) не може перевищувати обсягу основної відповідальності. Суб- сидіарно відповідальна особа, що задовольнила вимогу кредитора, в передбачених законом випадках має право регресної вимоги до основної відповідальної особи;

5) може бути обмежена законом (або відповідно до нього дого­вором) в часі або пов'язана законом з наявністю певних умов.

3. Залежно від обсягу виділяється повна і обмежена відповідаль­ність. При цьому загальним правилом є відповідальність боржника в повному обсязі. Однак за окремими видами зобов'язань законо­давством може бути встановлена обмежена відповідальність за їх невиконання або за неналежне виконання.

Обмеження відповідальності можливо як законом, так і угодою сторін, але з дотриманням певних вимог (так, між соціалістични­ми організаціями обмеження відповідальності не допускалося їх угодою, якщо розмір відповідальності для цього виду зобов'язань точно визначався законом). Звідси можна зробити висновок, що в усіх інших випадках сторони можуть встановлювати для себе обме­жену відповідальність.

У літературі як випадок обмеження відповідальності боржника називають зменшення обсягу відповідальності останнього, якщо невиконання або неналежне виконання зобов'язання сталося не тільки з його вини, але і з вини кредитора (вже згадувана змішана вина). Однак вважаємо, що ст. 616 ЦК, на яку посилаються при­хильники цієї точки зору, все-таки правильніше тлумачити не як таку, що встановлює обмежену відповідальність, а як таку, що визначає принцип змішаної відповідальності сторін як результат їх спільної вини.

4. Крім вже названих вище, можуть бути також виділені такі види відповідальності, як відповідальність за свої дії і відповідальність за дії інших осіб.

Прихильники такої класифікації, зазначивши, що загальне пра­вило полягає в тому, що заходи відповідальності покладаються на того, хто порушив зобов'язання, разом з тим, вказують, що для ми іки випадків передбачені винятки з цього правила. Суть їх в най­більш загальній формі може бути виражено так: в передбачених іа коном випадках за невиконання або неналежне виконання зо­бов'язання однією особою заходи цивільно-правової майнової від­повідальності можуть бути покладені на іншу.

У ЦК відсутня окрема норма, що встановлює таке правило. Однак у ст. 528 ЦК, що регулює виконання обов'язку третьою особою, міститься положення про те, що в разі невиконання або неналежного виконання обов'язку боржника іншою особою, цей обов'язок боржник повинен виконати сам. Така позиція знайшла відображення і в цивілістичній літературі, де відповідальність за дії третьої особи розглядається як випадок відповідальності за невинувате невиконання зобов'язань.

Загалом, розмежування відповідальності за свої власні дії й за дії іншої особи, на яку покладене виконання зобов'язання, уявля­ється цілком виправданим. Деякі випадки такого покладання від­повідальності випливають із закону. Наприклад, ст. 240 ЦК перед­бачає, що представник зобов'язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто; він може передати свої повнова­ження частково або в повному обсязі іншій особі тільки у випадках, якщо він уповноважений на те договором або примушений до того силою обставин з метою охорони інтересів довірителя.

Представник, який передав своє повноваження іншій особі, по­винен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про замісника. Невиконання цього обов'язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні.

Наведене правило встановлює не тільки особливий порядок передоручення за договором доручення, але і те, що за недотри­мання вимог ч. 2 ст. 240 ЦК повірений відповідає за дії заступника як за свої власні, а вина заступника розглядається як власна вина повіреного.

Якщо вибір заступника був зроблений сумлінно, вважається, що юбов'язання з договору доручення виконане належним чином і лля повіреного негативні наслідки не настають.

§ 4. Форми цивільно-правової відповідальності за невиконання зобов'язань

Слід зазначити, що як відносно визначення видів відповідаль­ності, так і відносно встановлення її форм єдності в юридичній иітературі немає.

Так, поширеною є точка зору, згідно з якою відповідальність за порушення договірних зобов'язань існує в 2 формах: у формі стяг­нення збитків і у формі неустойки.

У інших випадках класифікація форм відповідальності наво­диться за іншими підставами. Так, виділяють 2 основні форми від­повідальності, на підґрунті яких існує третя (комбінована).

Перша основна форма полягає в покладанні на винного право­порушника обов'язку з передачі майна, сплати грошей тощо. При цьому характерними рисами такого покладання є те, що воно є додатковим обтяженням і має безеквівалентний характер.

Друга основна форма полягає у позбавленні правопорушника права, що йому належить.

Змішана форма містить в собі компоненти перших двох основ­них форм.

Зупинимося коротко на недоліках двох наведених концепцій.

Перша з них не вичерпує всі можливі форми відповідальності. Незрозуміло, наприклад, чому з усіх форм забезпечення зобов'язань має виділятися саме неустойка як форма відповідальності, і чому сюди не можна віднести поруку, відносно якої законодавець згадує про відповідальність в тексті ст. 554 ЦК?

Щодо другої з наведених точок зору, то, очевидно, що вона є спробою згрупування різних форм відповідальності. Крім того, приклади, якими ілюструються її положення (нетрудові прибутки, спекулятивні правочини тощо), не повною мірою враховують зміни в житті суспільства і сьогодні важко прогнозувати, наскільки актуальними вони будуть найближчим часом.

Більш вдалим уявляється розподіл форм відповідальності на за­гальні і спеціальні.

Загальною формою відповідальності за невиконання або нена­лежне виконання зобов'язань є обов'язок боржника відшкодувати збитки, заподіяні правопорушенням кредитору. Ця форма відпо­відальності застосовується у випадках невиконання будь-якого договірного зобов'язання, внаслідок чого вона і розглядається як загальна категорія. Однак, для притягнення боржника до цивільно- правової відповідальності в формі відшкодування збитків необхідно, щоб ці збитки виникли. Якщо вони відсутні, застосовуються спе­ціальні форми відповідальності за невиконання або неналежне виконання зобов'язань, до яких відносять стягнення неустойки (штрафу, пені), втрату завдатку і різні санкції, що застосовуються в зобов'язаннях окремих видів.

Тут слід зазначити, що оскільки стягнення збитків, які виникли внаслідок порушення договору, є загальною формою відповідаль­ності, то відповідне правило безпосередньо передбачене в законі (ст. 611 ЦК). Навіть якщо сторони в договорі не передбачили такий захід відповідальності, то застосування його є можливим і обґрун­тованим.

Отже, стягнення збитків можливе незалежно від спеціальної згадки про це в договорі. Проте, як свідчить практика укладення договорів між громадянами і комерційними структурами, а також між громадянами і державними організаціями, якщо згадка про таку форму відповідальності й міститься в розділі договору про відпові­дальність сторін, то частіше за все це положення формулюється таким чином: "У випадку виникнення збитків у однієї з сторін і о говору з вини іншої сторони, винний відшкодовує збитки в обсязі, порядку і на умовах, передбачених чинним цивільним законо­давством".

Що стосується спеціальних форм відповідальності, то до них, насамперед, слід віднести деякі способи забезпечення зобов'язань, передбачені главою 49 ЦК. Серед таких способів називають неус- юйку, заставу, поруку, гарантію, притримання, завдаток (ст. 546 ЦК). Виникає питання: чи всі вони можуть бути віднесені до заходів відповідальності? Адже у главі 51 ЦК, крім відшкодування збитків, надується лише неустойка.

Очевидно, що не тільки неустойка, але і відшкодування збитків поручителя, і втрата завдатку є за своїм характером заходами від­повідальності, оскільки кожен з них відповідає ознакам цивільно- правової відповідальності, названим раніше. Що ж до тієї обста­вини, що у главі 51 ЦК названа тільки неустойка, то викликане це, передусім, бажанням законодавця дати орієнтири практиці для визначення співвідношення відшкодування збитків і неустойки.

§ 5. Підстави звільнення від відповідальності

Як зазначалося вище, цивільно-правова відповідальність настає іа наявності підстав (умов), передбачених чинним законодавством. Отже, відсутність цих умов означає, що немає і відповідальності.

Однак можливі ситуації, коли за наявності формальних підстав (фактичного складу) для виникнення правовідносин відповідаль­ності законодавець не вважає доцільним настання таких наслідків. У таких випадках мова йде про звільнення від відповідальності внас­лідок неможливості виконання зобов'язання. При цьому немож­ливість виконання виникає не з вини боржника.

До числа підстав звільнення від цивільно-правової відповідаль­ності внаслідок неможливості виконання зобов'язання, зокрема, відносять:

1) провину кредитора;

2) непереборну силу;

3) випадок;

4) інші обставини, що спричиняють неможливість виконання юбов'язання, якщо вони виникли не з вини боржника.

Вина кредитора як підстава звільнення від відповідальності за порушення зобов'язання передбачена ч. 4 ст. 612 ЦК, в якій зазна­чено, що прострочення боржника не настає, якщо зобов'язання не може бути виконане внаслідок прострочення кредитора.

Із змісту цієї норми визначаються умови звільнення боржника від відповідальності, до яких ншіежать:

— протиправність дій кредитора;

— наявність його вини в будь-якій формі;

— причинний зв'язок між винними діями кредитора і неможли­вістю належного виконання цього зобов'язання.

Непереборна сила тлумачиться як надзвичайна, невідворотна за даних умов подія, яка внаслідок своїх властивостей унеможливлює виконання зобов'язання. Вона може бути подією як природного (ураган, повінь, обвал тощо), так і соціального (страйк, бойові дії тощо) характеру. її властивостями є:

— надзвичайність (вона виходить за межі звичайних повсякден­них явищ);

— невідворотність (вона не може бути попередженою і подола­ною за сучасного рівня розвитку науки і техніки).

Для того, щоб дія непереборної сили спричинила звільнення боржника від відповідальності, необхідна не просто її наявність, а перешкоджання виконанню такого зобов'язання (наприклад, повінь у Закарпатті є прикладом непереборної сили, який не перешкод­жає виконанню зобов'язання з постачання цукру з Вінницької до Одеської областей).

Непереборна сила звільняє боржника від відповідальності в усіх випадках, крім таких, що прямо зумовлені в законі.

Випадок тлумачиться як обставина, яку не можна передбачити, а тому — запобігти в певній ситуації.

Якщо непереборна сила є невідворотною внаслідок своєї над­звичайності, непідконтрольності, то випадок є невідворотним тому, що його не можна передбачити. Якби особа знала заздалегідь про цю обставину, її наслідків можна було б уникнути. Прикладом випадку може бути вихід з ладу стернового управління внаслідок "втоми металу", відмова двигуна літака через попадання в сопло птаха тощо.

Нерідко випадок тлумачать як антипод вини, використовуючи дихотомію: винність-випадковість^[1]. У зв'язку з цим може бути зроблений висновок, що йдеться не про звільнення від відповідаль­ності, а про її ненастання у зв'язку з відсутністю складу право­порушення і, зокрема, такого його елементу, як вина.

Однак уявляється, що таке фактичне ототожнення цих понять є невиправданим. У цивільному праві можливою є і відповідаль­ність за неповного складу правопорушення, в тому числі за відсут­ності вини. Можливе також покладання відповідальності на третіх осіб (батьків, опікунів, поручителів, гарантів тощо). Для таких ви­падків безвинної відповідальності може мати значення врахування випадку як самостійної правової категорії. Наприклад, поручитель може бути звільнений від відповідальності за невиконання зобов'язання боржником за наявності випадкової неможливості виконання цього зобов'язання.

Неможливість виконання зобов'язання може виникнути і внас­лідок інших обставин. Наприклад, урядом встановлено мораторій на виконання певного виду договорів, в якомусь регіоні оголоше- ііііїі карантин тошо. На відміну від ненастання відповідальності • 'ре ї відсутність складу правопорушення, тут, насамперед, має бути встановлене не те, чи відсутня вина боржника, а доведена наяв­ність обставини, що перешкоджає виконанню зобов'язання.

^[1] Див.: Цивільне право України. — Кн. І. — К., 1999. — С. 841.

Дата добавления: 2015-10-21