6. Культура Галицько-Волинського князівства.
Центрами соціального і культурного життя у Галицько-Волинському князівстві були міста, княжі двори і церкви. Данило Галицький заснував понад 70 міст, у яких розвивалися різні промисли, процвітали ремесла, торгівля, споруджувалися храми, княжі двори. Провідна роль у суспільно-політичному та культурному житті належала Володимиру, Галичу і Холму.
Важливими освітніми і науковими центрами стали Галич, Володимир-Волинський, Холм, а пізніше Львів. Тут поширення освіти відбувалося шляхом розвитку школи і письменства. Перші школи створювалися при церквах і монастирях, де вчителями були священики, ченці та дяки. Існували школи за професійною орієнтацією.
У Галицько-Волинському князівстві було багато перекладних творів, проте вони не задовольняли потреб освіти. Тому почала розвиватися активна власна перекладницька діяльність і оригінальна література. Серед поширеної літератури перше місце посідала оригінальна творчість. Тут складалися власні літописи, розвивалася морально-повчальна література. Також доволі поширеним був героїчний епос і перекази про старовину, в яких прославлялися подвиги народних героїв-богатирів.
Кріпосні, оборонні і культові споруди в головних містах виконувалися у традиціях візантійської та місцевої народної архітектури. У кінці ХІ ст. в архітектурі спостерігаються значні романські впливи, особливо в Галичі і Володимирі. Наприклад, звичайний тип церков так званих тринефних видовжується у напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Князі та бояри дбали, щоб у церквах були високохудожні ікони, прикрашені золотом, сріблом і коштовним камінням, а також шатами.
Яскравим зразком скульптури Галицько-Волинської Русі є шиферний рельєф ХІІІ ст., який зображає св. Дмитрія. Нині він зберігається у Камянець-Подільському музеї. Найхарактернішою скульптурною памяткою є оздоблення пишного романського порталу церкви св. Пантелеймона у Галичі.
Високого рівня розвитку набув живопис. У Галицько-Волинському князівстві оздоблення інтерєрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювали мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною памяткою живопису є мініатюри в літописах і художнє оформлення книг.
Високого рівня досягло ювелірне та музичне мистецтво. Обробка дорогоцінних металів провадилася на доволі високому рівні для того часу, використовувалися технології — зернь, скань, чернь, карбування, інкрустація, тонке литво тощо. У Галицько-Волинському літописі розповідається прославного співака Митусу, який виконував пісні у супроводі арфи або лютні.
Розвивалося мистецтво кераміки. Найпоширенішим видом керамічної продукції були кухонні горщики. Посуд і предмети побуту прикрашали різноманітними орнаментами. Поширеною технікою орнаментування було заглиблене пластичне декорування загостреним інструментом — гребінцем, штампом або пальцевдавлюванням.
Улюбленим видом декоративно-ужиткового мистецтва було ткацтво. Одним із найдавніших осередків килимарства на Львівщині вважалося селище Глиняни Золочівського району. Полісся славилося незвичайним льняним полотном — серпанком, дуже тонким, прозорим.
Галицько-Волинське князівство зберегло і розвинуло ті традиції освіти і письменства, які склалися у період розвитку Київської держави. Високий рівень освіти на західноукраїнських землях засвідчує те, що тут було поширене знання іноземних мов. Деякі листи князі та міщани писали латиною. Значними центрами тогочасної освіти були Володимир, де при княжому дворі писався літопис, створювалися блискучі твори лицарської поезії; Галич, де на початку ХІІІ ст. жив премудрий книжник Тимофій; Перемишль, звідки походив уславлений співець Митуса; Холм, відомий як визначний культурний центр. Покровителем освіти і письменства виступав волинський князь Володимир Василькович.
Поширенню освіти сприяв розвиток шкільництва. Ще з ХІ ст. існували церковно-парафіяльні школи на Волині — у Луцьку, Холмі, Овручі. У тогочасних школах окрім письма, читання, арифметики, вивчали іноземні мови грецьку і латинську, географію, природознавство, історію.
Центром переписування книг став Володимир-Волинський. Саме тут була здійснена нова редакція Кормчої книги. Книги переписувалися також в Онуфріївському та Святоюрському монастирях у Львові.
З-поміж рукописних книг згадується збірник повчань Єфрема Сиріна. До памяток писемності XII — XIV ст. належать Христинопільський Апостол, Бучацьке, Галицьке, Холмське Євангеліє, переписані ченцем Васильком при дворі Лева Даниловича. Визначною памяткою писемності є Галицько-Волинський літопис.
Тема 4. Українська культура епохи Ренесансу.
1. Поширення гуманістичних ідей в духовній культурі України доби Ренесансу. Феномен Олельковицького ренесансу.
Гуманізм в українській культурі ознаменований діяльністю провідних вчених — вихідців із українських земель — Юрія Дрогобича, Павла Русина, Лукаша з Нового Міста, Григорія Чуя, Станіслава Оріховського-Роксоляна та ін. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед, своїми творами, де відчутне нове розуміння особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.
В XV-XVI ст. Україною цікавилисякультурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури — Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Вони осідали переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і структурно оформлявся український гуманістичний рух, як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже в XVI ст. зявилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту, а й навчали молоде покоління.
У 30-х роках XV ст. в українських землях посилилось прагнення позбутися литовського панування, зміцніло тяжіння до відновлення державності. Центрами духовного життя стають Київ та Львів. У 1440 р. відновилося Київське князівство на чолі з Олельком Володимировичем. Його володіння охопили Переяславщину, Київщину, частину Чернігівщини, Полісся, Житомирщину. Саме діяльність цього осередку дає змогу стверджувати суттєві зміни в орієнтації української культури вже у другій половині XV ст.
Хронологічні рамки Олельковицького ренесансу — 1440-1471. Основним гаслом Олельковицького Ренесансу було: Homo faber!. Знаменною для цього періоду в розвитку української культури була пильна увага до своєї історії. В часи Олельковицького ренесансу відбудовувалися зруйновані татарами київські святині, насамперед Софійський собор, заново переписався Києво-Печерський патерик 1460, 1462, зявляються перші українські рукописні книги Листвиця 1455, Златоструй 1474.
Розвивалися міста, одне за одним виборюючи собі магдебурзьке право. Створювалися парафіяльні організації міщан, формувалося козацтво — нова сила, що взяла згодом на себе відповідальність за збереження національної самобутності українства. Збільшується потяг української молоді до освіти: вже на початку XV ст. у Краківському університеті навчалося так багато вихідців з українських земель, що королева Бона розпорядилася спорудити для них спеціальну бурсу гуртожиток 1409. Вже у XIV ст. українці-русини навчалися у Сорбонні, Болонському, Падуанському, Празькому, Гайдельберзькому та інших університетах. Кожен з них так чи інакше усвідомлював належність до своєї народності, дбав про рідну культуру незалежно від місця гуманістичної діяльності. В європейських університетах українці не лише навчалися — вони ставали там професорами, навіть ректорами.
2. Ренесансно-реформаційні ідеї в українській культурі.
Визначну роль узагальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації. У братствах брали участь середні верстви міського населення з цехових ремісників, торговців, вчителів, православне духовенство й дрібна шляхта. Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство 1585, Брестське 1591, Люблінське 1594,Київське Богоявленське 1615, Луцьке 1617. Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно-релігійної боротьби з католиками та уніатами, братства вели громадсько-політичну та культурну діяльність. Вони організовували лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.
Братські діячі постійно боролися з православною церковною ієрархією, критикували зловживання духівництва, особливо вищого, добивалися виборності духівництва світськими людьми, прагнучи контролювати діяльність кліру та знищити монополію духівництва на тлумачення Св. Письма. Зусилля братств, спрямовані на демократичну реформу релігійно-церковного життя, поряд з практичними заходами ренесансно-гуманістичного характеру налагодження книгодрукування, організація науковооосвітнього процесу і демократизація школи, поширення знань і розвиток світського письменства становлять основні культурно-ідеологічні напрями їх діяльності.
Серед братчиків культивувалися ідеї економічного підприємництва, справедливості, рівноправя, політичної свободи і громадянського служіння. Центральною для громадянського гуманізму була ідея спільного блага, яка слугувала критерієм моральної оцінки людини.
У загальному процесі розвитку гуманізму в Україні можна виділити три періоди: до середини XVI ст. — типологічно подібний до раннього італійського з його суспільно-політичною, етичною та естетичною проблематикою; з другої пол. XVI ст. до поч. XVII ст. відбувається інтенсивна розробка ранньогуманістичних ідей в переплетенні з реформаційними, активне формування історичної самоусвідомленості українського народу, розвиток ідеалу гуманістичного патріотизму; з другої пол. XVII ст. розробляється весь комплекс гуманістичних ідей без звернення до реформаційних.
Нові вимоги зумовили звернення до мистецтва Європи, насамперед, до ренесансної культури Речі Посполитої, проте засвоювались лише ті художні явища, які відповідали національним потребам.
Ренесансне мистецтво в Україні пройшло кілька етапів. Як і будь-який важливий період, воно пройшло початковий етап — проторенесанс, тобто зародження нових форм, що яскраво позначилось в живописі, час повного розквіту, який можнапрослідкувати на всіх його видах в архітектурі, скульптурі, живописі та графіці, та, очевидно, завершальний етап, характерний процвітанням маньєризму.
3. Розвиток освіти і науки.
Поширенню ідей гуманізму сприяли українці, які навчалися у Краківському, Болонському, Празькому та інших закордонних університетах. Відомо, що у ХV-XVI ст. освіту у Краківському університеті отримали близько 800 українців, а у списках Падуанського університету у XVIII ст. було 2 тисячі вихідців з українських земель. Багато українців, які навчалися в іноземних університетах, стали відомими діячами науки і культури свого часу. Це і Юрій Дрогобич, доктор філософії і медицини Болонського університету, Лукаш з Нового Міста, який викладав у Краківському університеті, Станіслав Оріховський із Перемишля, який здобув визнання у Польщі, Італії, Україні як публіцист, оратор, письменник і багато інших.
Особливого значення набуває розвиток національних шкіл світського характеру. У XIII-XIV ст. існували школи у багатьох містах і містечках України. У XVI ст. значно збільшилася кількість монастирських шкіл. Однак рівень цих шкіл не міг задовольнити потреби суспільства в освічених громадянах. Україні потрібні були нові школи, які б могли підняти освіту до рівня вимог часу. Вирішення цієї проблеми взяли на себе братства, козацтво і окремі магнати, які виступали як меценати шкіл.
Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-словяно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Острозьким для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля. Першим ректором Острозької школи був вчений і письменник Герасим Смотрицький, автор політичного трактату Ключ царства небесного 1587. Викладачами школи були відомі діячі острозького літературно-наукового осередку Василь Суразький, Тимофій Михайлович, Кирило Лукаріс, Демян Наливайко, а вихованцями — Мелетій Смотрицький, Гаврило Дорофеєвич, Іван Княгиницький, Петро Конашевич-Сагайдачний та ін.
Шкільна освіта у цей час переважно повязана з життям міст. Організація міських братств супроводжувалася улаштуванням при них братських шкіл. Найбільшою серед братських шкіл і зразком для інших була школа Львівського Успенського братства. Її управителем був відомий знавець грецької мови єпископ Арсеній.
Важливим осередком освіти у Києві було братство, засноване у 1615 р. Історичним досягненням братства була організація Київської братської школи, яка у майбутньому стала Києво-Могилянською академією. У порівняно короткий термін школа дійшла до тодішнього європейського рівня вищого навчального закладу.
Великий особистий внесок у розвиток Київської братської школи здійснили Гальшка Єлизавета Василівну Гулевичівну та гетьман війська Запорозького ПетроКонашевиччСагайдачний, який вступив у братство з усім своїм військом.
У 1632 р. на базі Київської братської школи та Лаврської школи був створений новий навчальний заклад — Києво-Могилянська колегія, названа так на честь її протектора митрополита Петра Могили. У 1708 р. колегія отримала статус академії. Створена П. Могилою колегія стала вищим навчальним закладом нового типу у Східній Європі, зберігши освітні традиції і гуманістичний дух братських шкіл при досягненні європейського рівня вищої освіти.
Організаційно Києво-Могилянська академія наслідувала структуру європейських вищих навчальних закладів. На чолі її стояв ректор, у руках якого зосереджувалися всі важелі управління. За навчальний процес, додержання програм, успішність, матеріальні витрати відповідав його заступник — префект. З числа вчителів призначався суперінтендант, який стежив за поведінкою студентів поза академією, в чому йому допомагали обрані із студентів директори, візитатори, сеньйори бурс. Викладачам у веденні занять допомагали кращі студенти — магістри, інспектори, цензори. Викладачів молодших класів іменували дикалами, магістрами або просто вчителями, старших — професорами. Проте порівняно з європейськими університетами існували й певні відмінності. Академія не ділилася на факультети, не давала випускникам вчених ступенів, курс наук не завжди був постійним, тут існували власні принципи зарахування студентів, утримання викладачів. Основною метою проголошувалося формування світогляду молоді на основі християнської моралі, благородства, ввічливості, скромності, а найважливішим засобом виховного впливу визначався особистий приклад викладачів.
До академії приймалися представники всіх станів. Переважну більшість студентів тут становили діти козацької старшини, міщан, селян. Крім українів, навчалося багато сербів, македонян, валахів, вихідців з німецьких земель. Кількість студентів в академії доходила в окремі випуски до 1000-1200 чол. Перші шість класів вважалися нижчими, термін навчання в них становив один рік. У них викладали катехизис, арифметику, геометрію.
Досить змістовним був філософський курс. Наприкінці 30-х рр. курс був трирічним, проте пізніше викладання філософії в академії обмежувалось двома роками. До курсу філософії входила раціональна діалектика і логіка, моральна етика і натуральна філософія. Остання розділялась на фізику, математику і метафізику. Завершував навчання курс богословя. Воно викладалося спочатку протягом чотирьох, а потім трьох років. Велику увагу в академії приділяли вивченню іноземних мов.
Навчання в Києво-Могилянському колегіумі академії тривало 12 років. Особливого значення надавалося вивченню й читанню лекцій латинською мовою, оскільки остання давала змогупідтримувати духовні й практичні відносини з іншими країнами, мати доступ до багатої літературної класичної спадщини. Знання латинської мови відкривало шлях для навчання у вищій школі Західної Європи: Краківському, Віденському університетах, Замойській академії. Викладалися всі навчальні предмети, за винятком катехізису та словянської граматики, латиною. За традиціями братських шкіл почесне місце посідала старословянська мова, якою писалися трактати, художньо-поетичні твори, драми для театру.
Першоосновою всієї навчальної програми в академії, крім вивчення мов, були так звані сім вільних наук — граматика, риторика, піїтика, філософія, математика, астрономія й музика.
В Києво-Могилянській академії працювали такі видатні діячі, як Йосип Кононович-Горбацький, Інокентій Гізель, Йоасаф Кроковський, Стефан Яворський, Георгій Кониський, Амвросій Дубневич, Георгій Щербацький.
З іменем П. Могили повязане розгортання системи вищої і середньої освіти в Україні та Росії, яка не просто копіювала захід, а й могла конкурувати з ним. Крім Київського колегіуму, в 1636 р. він організував колегію в Кремінці, словяно-греко-латинську академію в Ясах 1640 р.. Дбав про розвиток Києво-Печерської Лаврської друкарні, одним з перших почав видавати книги українською мовою, надаючи їй міжнародного значення. Сприяв письменникам і художникам, дбав про поширення книгодрукування у Валахії і Молдавії, сам підготував 20 творів церковно-теологічного, полемічного, філософського та моралізаторського характеру.
4. Розвиток друкарства.
Розвиток освіти і шкільництва того часу був тісно повязаний з розвитком друкарської справи. Перша книжка словянською мовою глаголицею була надрукована в 1483 р. у Венеції. У 1491 р. у Кракові вийшли книжки кирилицею, яка лягла в основу пізніших азбук української, російської, білоруської, болгарської, сербської та ін. Є припущення, що і до 1491 р. у Кракові вже друкував книжки кирилицею Швайпольт Фіоль — виходець з Німеччини. Для друку використовувались виконані в Україні копії церковнословянських рукописів у російській редакції, а також рукописи південнословянського походження. Видання Фіоля призначалися для православного населення України, Білорусії, Молдавії.
У східнословянських народів найпершими зявляються білоруські друковані книги, видання яких повязане з іменем Георгія-Францішека Скорини. У 1517 р. Скорина надрукував першу книжку — Псалтир церковнословянською мовою у Празі. Великою подією в історії білоруської й української культур була поява в 1517-1519 рр. 22 окремих випусків Біблії в перекладі на тодішню білоруську мову, яка була поширена і в Україні. У 1525 р. Скорина заснував словено-руську друкарню у Вільно. Видання Скорини поширювались в Україні і в Білорусії.
Великукультурно-освітню роль у розвитку українського друкарства відіграла поява друкарської справи в Москві і перенесення її з Росії в Україну.
Першу друкарню для Москви з верстатом, шрифтами було закуплено в 1553 р. у Копенгагені. До роботи в друкарні Іван IV поставив Івана Федорова і його товариша Петра Мстиславця, які вже раніше займалися друкарською справою.
1 березня 1564 р. Іван Федоров і Петро Мстиславець відтиснули останні аркуші першої відомої в Росії друкованої книжки Апостол. У 1565 р. вийшов з друку Часовник. Але незабаром друкарі Іван Федоров і Петро Мстиславець переїхали за литовський кордон. Існувала версія, що їх московська друкарня була спалена неблагонаміреними людьми.
Іван Федоров і Петро Мстиславець знайшли пристановище у князівстві Литовському. У маєтку Григорія Ходкевича в Заблудові, вони заснували друкарню, з якої в 1568-1569 рр. вийшли Євангеліє учительноє і Псалтир.
У 1569 р. Петро Мстиславець переїхав у Вільно. Іван Федоров прибув до Львова. Тут за допомогою львівських міщан він створив друкарню, і в 1574 р. надрукував відомий львівський Апостол, який став первістком української друкованої книжки.
Наприкінці книги львівського видання Апостола вміщено герб міста Львова, герб Федорова. Цей герб був своєрідним книжковим фірмовим знаком друкаря. З того часу він почав зявлятись на всіх виданнях Івана Федорова. Герб являв собою зігнуту лінію, вершина якої нагадує стрілу. По обидва боки цієї лінії зображені ініціали друкаря І.Ф..
Через несприятливі умови друкування у Львові, Іван Федоров на запрошення князя К. Острозького переїхав до Острога, де діяла тоді відома Острозька школа. В Острозі було вдосконалено друкарню, відлито деякі нові шрифти, вирізьблено багато нових прикрас. У 1580 р. Іван Федоров надрукував в Острозі Новий завіт, а в 1581 р. вийшла друком Острозька Біблія.
Весь текст Острозької Біблії надрукований дрібним шрифтом, створеним в Острозі. Цей шрифт застосовувався в усіх наступних острозьких виданнях. Титульні сторінки відтиснуті московським шрифтом.
В Острозі Іван Федоров надрукував також невелику Хронологію у віршах. Цим першодрукар закінчив свою діяльність.
Острозька друкарня, заснована Іваном Федоровим продовжувала видавничу діяльність протягом останніх двох десятиліть XVI ст. і в першій половині XVII ст. До її видань належать твори Герасима Смотрицького Ключ царства небесного 1587, Острозька книжиця 1588, відомий викривальний і наступальний твір Апокрисис Христофора Філалета 1598.
Острозькі видання наслідувало Львівське братство, яке по смерті Івана Федорова придбало частину його друкарського приладдя. У друкарні Львівського братства було надруковано книгу Адельфотес. Це був підручник з граматики грецької мови для братських шкіл. У 90-х рр. Львівськебратство надрукувало книжку Просфоніма Привіт, що являє собою першу в історії української літератури збірку віршів, складену учнями Львівської братської школи.
5. Архітектура та образотворче мистецтво
За короткий час українське мистецтво пройшло бурхливу еволюцію, у ньому запанував ренесанс, світоглядною основою якого був гуманізм. Як нова система знань, він мав радикальний вплив на тогочасне українське суспільство.
Вогнищами ренесансної творчості були окремі міста, з яких вона поступово поширювалася. Процес складання нових форм розпочався в середині XVI ст., проте різні види мистецтва розвивалися не з однаковою активністю. Найраніше ренесансний характер відобразився в архітектурі, скульптурі, а згодом і в живописі.
У мистецтві цього часу прогресивні явища були скеровані, насамперед, на переборення традиціоналізму. Воно порушувало застиглі канони й взірці, що виробилися раніше в умовах підпорядкування всього духовного життя церковно-теологічній ідеології. Відбувається закономірний процес диференціації, зявляються нові жанри портрет, історичний та побутовий живопис, пейзаж. У практиці художньої творчості використовуються теоретичні трактати переважно з архітектури, що мало важливе значення для поширення античної спадщини, сприяло засвоєнню пропорцій, ритму й гармонійності співвідношень. Одночасно з інтересом до анатомії людини впроваджується розуміння обємного трактування предметів та перспектива, що вплинула на зміну бачення художниками світу, навчила їх організовувати простір.
Ренесанс в Україні мав своєрідний характер, і як історичний етап він хронологічно не збігався з європейським. У ньому окреслилися ті закономірності, що випливали з можливостей і умов даного середовища. Маючи свої ознаки, мистецтво України здобуло в цей період ті властиві ренесансу важливі риси, які взагалі притаманні всім школам.
Українське мистецтво цього періоду відобразило всю складність тогочасного суспільного життя, у ньому виразилися високі гуманістичні ідеали, віра в людину.
Архітектура. Вплив містобудівної та архітектурної практики європейського Відродження позначився на українських землях вже на початку XVI ст. Кращі умови для цього були в західноукраїнських землях, де відбудовуються старі та закладаються нові міста, основою яких часто були магнатські фортеці, такі як Броди, Жовква, Бережани, Меджибож, Тернопіль та ін. Регулярне планування відповідно до ренесансних вимог характерне, насамперед, для Львова і Камянця-Подільського. У плані кожне місто мало вигляд прямокутника, поділеного на частини — місця проживання основних громад — руської, польської, вірменської. У центрі кожної частини — ринкова площа, від якої паралельно розходяться вулиці, у центрі міста — великаплоща з ратушею. У Львові основні вїзні брами сполучалися широкими магістралями, що було одним із найпрогресивніших прикладів у тогочасному європейському містобудуванні.
Практика планування львівського середмістя була втілена у створенні центру в м. Жовква архітектором Павлом Щасливим, вихідцем із Північної Італії. Незважаючи на всі перебудови й руйнування, і сьогодні окремі площі і вулиці Львова, Жовкви, Камянця, Бродів залишають неповторне враження від осередків Ренесансу.
З глибоким розумінням засад ренесансного мистецтва були оновлені у другій половині XVI ст. форми середньовічного замку в м. Острозі, що перетворився на справжній ренесансний центр у Східній Європі і заслужено називався волинськими Афінами. Найкращі споруди замку — Кругла Вежа і Луцька брама — без перебільшення належать до визначних споруд Європи доби Відродження.
Одночасно з Острозьким перебудовується замок у Камянці-Подільському. Тут впроваджений новий тип фортифікації — бастіонна система, що включала в себе численні вежі, бастіони, складні шлюзові споруди. Усі вони виконують не лише утилітарну, а й певну естетичну функцію. Споруди прикрашені камяною різьбою в ренесансному стилі, чорно-білими орнаментами в техніці сграфіто спосіб декоративного оздоблення стін споруд шляхом продряпування певного малюнка по верхньому тонкому шарі штукатурки до нижнього шару, що має інший колір, аркатурними фризами ряд невеликих арок, що прикрашають стіни тощо.
У Львові найбільший розквіт Ренесансу припадає на 70-90-ті роки XVI ст. До найстаріших забудівель золотого віку львівського архітектурного Ренесансу належить ансамбль будинків на площі Ринок, перлиною якого вважається Чорна камяниця 1588-1589, архітектор Павло Римлянин, Успенська церква архітектори Павло Римлянин, Амвросій Прихильний, Вежа Корнякта архітектор Петро Барбон, каплиця Трьох Святителів архітектор Петро Красовський; будинок Флорентійського різьбяра Роберто Бандінеллі, який 1627 р. заснував у м.Львові першу пошту.
Найвизначнішим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди. Це, зокрема, тридільна і трикупольна церква Св.Успення Богородиці 1591-1630 pp., архітектори Павло Римлянин, Амвросій Прихильний. Успенська церква — архітектурний ансамбль, що складається із трьох частин: вежа Корнякта, каплиця Трьох Святих перлина народної архітектури XVI ст. і власне самої церкви. Каплицю має портал зі звіринним і рослинним орнаментом.
Скульптура. Найхарактернішим прикладом гармонійного поєднання архітектури, скульптури, орнаментів з каменю, де сполучаються ренесансні та українські народні мотиви, є львівські усипальниці — каплиця Кампіанів та каплиця Боїмів обидві — початок XVII ст., архітектори і скульптори Павло Римлянин, Андреас Бемер, ГенріхГорст та ін..
Надгробний памятник в усипальниці королів, магнатів, багатих городян стає одним із характерник зразків реалістичної ренесансної скульптури як в Італії, так згодом і в Україні. З XVI ст. було вироблено навіть певну систему такого монументу, що складався зі скульптурного зображення померлого, який ніби спочиває, лежачи на саркофазі, обрамленому вибагливими архітектурно-орнаментальними композиціями. До кращих зразків такої скульптури належать надгробки князів Синявських з церкви-усипальниці м. Бережани 70-80-ті pp. XVI ст., скульптори Ян Пфістер та Генріх Горст, князя Костянтина Острозького 1579, що знаходився в Успенському соборі Києво-Печерської лаври. У надгробку Ганни Синявської з Бережан органічно злилися традиції українського національного мистецтва з новими ренесансними принципами. Образ цієї жінки, яка померла в молодому віці від пологів, зворушує гармонією фізичних і духовних якостей, грацією форм, декоративним ритмом трактування одягу, що ніби почерпнутий із джерел іконописного мистецтва.
Живопис. У другій половині XVI ст. ренесансні впливи стають відчутними і в українському малярстві. У цей час основними його видами залишаються настінний розпис та іконопис, однак поряд із ними виникають нові жанри — портрет, історичний живопис, в іконах і фресках зростає інтерес художника до реалістичного зображення персонажів, показу побутових сцен, краєвиду. На жаль, кращі фрескові розписи того часу майже не збереглися. Водночас навіть у такому консервативному виді мистецтва, як іконопис ознаки Ренесансу очевидні.
Наприкінці XVI ст. вже не тільки священнослужителі визначали ідейно-художню скерованість іконопису, а й активні демократичні верстви — українське міщанство, що обєднувалось у братства. Ця суспільна і культурна сила внесла в живопис нове світосприйняття, наповнила його громадянськими ідеями, пафосом національно-визвольної боротьби. Про значне поширення реалізму в малярстві свідчить те, що він знаходить місце у творчості майстрів навіть із провінції. Так, невідомий художник, який створив іконостас церкви села Раделичі Миколаївського р-ну Львівської області 1620, у багатьох релігійних сценах зображує сучасний йому одяг, передає ренесансні деталі архітектури, прагне передати психологізм персонажів, виявляє немалу обізнаність в анатомії і законах перспективи.
Справжніми шедеврами українського мистецтва початку XVII ст., пронизаними ідеями Відродження, є три іконостаси: церкви святої Параскеви Пятниці та Успенської церков у Львові та церкви Святого Духа в Рогатині. У створенні обох львівських іконостасів, ймовірно, брали участь видатні українські майстри Лаврентій Пухало і Федір Сенькович. Художники були активними членами братств. Л. Пухало мав дружні стосунки зпершодрукарем Іваном Федоровим. До завершення Успенського іконостасу пізніше приєднався талановитий маляр, учень Ф. Сеньковича Микола Петрахнович. Живописна досконалість, політична актуальність сцен цих іконостасів демонструють передові суспільні та естетичні позиції їх творців. Образи Ісуса, апостолів, інших персонажів Пятницького іконостаса надзвичайно реалістичні, окремі євангельські сцени відверто трактуються в дусі боротьби з католицизмом та уніатством. Пасійний ряд Успенського іконостаса авторська робота Петрахновича належить до найзріліших і найдовершеніших в українському мистецтві творів, що розкривають ренесансну красу, шляхетність людських відчуттів і набувають високого громадського звучання.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |