Таке явище в науці було назване православно-язичницьмим синкретизом у перекладі з гр. — поєднання або двовірям. Двовіря як форма компромісного існування протилежних світоглядних концепцій зявилося вже в перші десятиліття після християнізації. Отже, весь понятійний апарат був використаний і перенесений до християнства з старої віри, оскільки і наука, й філософія, і мистецтво все ще залишалися язичницькими.
Запровадження християнства на Русі не слід розглядати як одноактну дію. Це був тривалий і складний процес, який розпочався задовго до князювання Володимира і тривав після нього. Існує декілька варіантів тлумачення здійснення релігійної реформи:
1 богословський: князя Володимира вело Боже провидіння
2 примітивність не конкурентноздатних язичницьких звичаїв та обрядів і естетичної привабливості православної літургії.
3 невідповідність старих язичницьких поглядів інтересам панівної верстви.
Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі. Головним із монастирів був Києво-Печерський 1051 р.. Чернецтво найбільш повно і наочно втілювало ідеї зречення від мирської суєти, спокутування гріхів, служіння Богу.
Поступово християнство охопило всі сфери життя людини. Вже у часи князювання Ярослава Мудрого митрополит Іларіон трактував божественну благодать як суспільну норму, закон. У суспільстві розповсюджуються ідеали любові до ближнього, упокорювання і всепрощення, які орієнтували людину на послух. Першими руськими святими стали Борис і Гліб, які прийняли мученицьку смерть від Святополка Окаянного.
2. Розвиток освіти і наукових знань.
Вплив християнства на культурний розвиток Київської Русі був досить складним і суперечливим. Фактично церквою визначалися напрями розвитку культури. Храми і монастирі стали головними осередками розвитку освіти, науки, мистецтва. Християнізація Русі стала важливим стимулом поширення книжного знання. При давньоруських храмах і монастирях створювалися бібліотеки, приміщення для переписування книг. Перша бібліотека у Київській Русі була заснована за часів Ярослава Мудрого у Софійському соборі 1037 р., згодом зявилася бібліотека і в Києво-Печерському монастирі. Книжне знання розцінювалося тоді якголовна ознака гідності людини.
Розвиток освіти у Київській Русі будувався на власних традиціях із використанням античного та болгаро-візантійського досвіду шкільного навчання. До того ж прийняття християнства у його східному, православному варіанті сприяло поширенню грамотності, адже на відміну від католицизму богослужіння у православному храмі проводиться рідною мовою.
Шкільна освіта за часів князювання Володимира Великого і Ярослава Мудрого стала частиною загальнодержавної та церковної політики. В цей час у Київській державі утворюються три типи шкіл:
навчальний заклад, що утримувався за рахунок князя, так звана палацова школа підвищеного типу
приватна школа домашнього навчання
навчальний заклад, у якому готували священиків — школа книжного вчення.
У давньоруських школах обовязковим було навчання основам письма, читання та рахунку. А оскільки література, що надходила ззза кордону, була написана здебільшого грецькою та латинською мовами, то важливого значення надавали вивченню цих мов. Крім того, вивчали музику та спів, розглядаючи їх як одне з семи вільних мистецтв. Писали на деревяних дощечках, вкритих воском, роговою або металевою паличкою, яка називалася стилем.
Уже в ХІ ст. важливим елементом ідеології давньоруського суспільства стала педагогічна думка, хоч як самостійна галузь знань вона ще не існувала. Своєрідність давньоруської педагогічної думки проявляється в її орієнтації на суспільно-корисні цінності. Ідеї патріотизму, єдності руської землі, морального вдосконалення особистості стають основним змістом просвітництва на київських землях. З цього погляду непересічне значення має така памятка давньоруської літератури, як Поучення Володимира Мономаха, що містить цілу низку моральних настанов, спрямованих на утвердження гуманістичного світогляду.
Завдяки культурним звязкам з Візантією, на Русі стають популярними такі галузі знань, як філософія, діалектика, граматика. Твори Платона, Арістотеля, Сократа, Епікура стають основними джерелами формування давньоруської філософської думки. Запровадження християнства мало істотне значення для розвитку тогочасної філософської думки. У межах києворуської культури складався притаманний українській духовній традиції тип мислення, що не схильний до абстрактного філософського теоретизування. Саме в епоху Київської держави закладалися підвалини філософського мислення, відбувалися засвоєння та творча переробка елементів візантійської та східної філософських культур.
Прийнявши хрещення від Візантії, Русь звертається і до її літературних джерел. У загальному масиві перекладної літератури Русі того часу переважають візантійські автори. Це твори отців церкви, книги із всесвітньої історії. Ізвізантійської культурної спадщини вибирається те, що відповідає інтересам культурного розвитку Русі. Із патристики тут в основному перекладаються твори Іоанна Дамаскіна, де викладено граматику і діалектику, Іоанна Златоуста, Василя Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сіріна та ін. Крім візантійської літератури, набули поширення праці болгарських авторів: солунських братів Кирила та Мефодія, Іоанна Екзарха, Костянтина Преславського, Климента Охрідського та ін.
Знання про будову Всесвіту та космологічні уявлення черпалися із Шестидневів Василія Великого, Георгія Песиди, Іоанна Екзарха — оповідань про створення світу з розгорнутими коментарями богословського, філософського та природничонаукового характеру; Фізіолога — збірки відомостей про звірів, птахів, комах, риб тощо, зібраних із різних джерел східних переказів, з Талмуду, Біблії та ін.; Християнської топографії Козьми Індикоплова — оповідань із космографії та географії християнського погляду, творів Єпіфанія Кіпрського, апокрифічних творів. У цих творах розглядалась, насамперед, християнська наука.
Найпомітнішими культурними центрами на київських землях того часу стали монастирі. Значну роль у справі просвітництва відігравала Києво-Печерська лавра. Заснований монастир був у 1051 році у печерах над Дніпром. А назву лавра отримав уже у ХІІ ст. Таку назву мали великі монастирі у Палестині та Греції ще у IV-VI ст. Слово лавра означає міська вулиця, квартал. Культурно-просвітницьку діяльність здійснював Видубицький монастир, побудований у другій половині ХІ ст. князем Всеволодом Ярославичем. До цих осередків освіти з усіх країв прямували люди, щоб отримати знання. З розвитком освіти Київська Русь ставала однією з найбагатших і найосвіченіших країн Європи.
3. Розвиток літератури.
Прийняття християнства стимулювало зростання спочатку церковного, а потім і світського письменства, відкрило шлях проникненню на Русь здобутків візантійської літератури, а також літератур східних і західноєвропейських народів.
Основою писемної мови Київської Русі була жива давньословянська мова східних словян. Вона почала формуватися у VІ-Х ст. з прасловянської мови. Із введенням християнства на Русь приходить і книжна церковнословянська мова, яку називають ще старословянською. Із становленням давньоруської літературної мови утверджувалася і література Київської Русі. Письменство розвивалося у тісному поєднанні з уснопоетичною народною творчістю, яка мала переважно синкретичний і дуалістичний характер, поєднуючи язичницький світогляд з християнством. Отже, усна народна творчість, поява писемності, запровадження християнства прискорили процес становлення літератури Київської Русі з притаманним їй історизмом, громадянськоюактивністю та публіцистичністю стилю.
Літературу Київської Русі прийнято поділяти на перекладну й оригінальну, що зумовлено історичною закономірністю.
Оскільки Київська Русь прийняла християнство за греко-візантійським зразком, то й перші церковні книги були візантійського походження. Переписувалася і перекладалася, насамперед, біблійна література: вибрані тексти зі Старого завіту — парамійник, збірка псалмів царя Давида — псалтир, діяння апостолів — Апостол, тлумачення біблійних текстів — палеї та ін. Біблійні книги, або святе письмо, були обовязковою церковною літературою. Особливу популярність мав Псалтир, який використовувався як підручник для навчання письма. Набув поширення також Парамійник, великою популярністю користувалися новозавітні твори, зокрема Євангеліє, Апостол, Апокаліпсис Одкровення Іоанна, які були основним джерелом утвердження християнської церковної ідеології.
Великого поширення на Русі набули твори релігійного змісту — апокрифи грец. — прихований, таємничий. Вони уточнювали і доповнювали Святе Письмо. Найпопулярнішими були апокрифи есхатологічні — про загробне життя, про кінець світу, про рай і пекло. Найвідомішим есхатологічним апокрифом з часів Київської Русі стало Ходіння Богородиці по муках.
Традиції Біблії у створенні життєписів продовжувало житійне, або агіографічне письменство грец. — святий і пишу. Найпершими відомими в Київській Русі агіографічними творами були переклади житій Антонія Великого, Федора Студита, Іоанна Златоуста, Георгія Побідоносця. Найбільшою популярністю у києворуських землях користувалися житія Миколая та Олексія — чоловіка божого.
З Візантії прийшла до нас також патристика гр. — батько, отець, або ораторсько-учительська література отців церкви — богословів і проповідників християнства. Великою популярністю на Русі користувався збірник Іоанна Златоуста Златоструй, де були вміщені проповіді і повчання видатного візантійського богослова.
Видатними памятками перекладної літератури візантійсько-болгарського походження є хронографи, в яких викладено епізоди всесвітньої історії. Матеріалом для історичних хронік слугували твори античних і середньовічних істориків, античні міфи, язичницькі і християнські переклади та легенди та Біблія. У Київській Русі поширення набули хроніки Іоанна Малали, Георгія Синкелла і Георгія Амартола.
Швидкими темпами запроваджувалася у Київській Русі література світського характеру — белетризовані воїнські повісті та романи. Серед них повість Йосифа Флавія Юдейська війна, Троянські діяння Іоанна Малали, воїнський роман Александрія, лицарський роман Девгенієве діяння та ін. Якщо релігійна література перекладалася адекватно, з максимальним наближенням до оригіналу, тобелетристична література зазнавала творчої переробки, якісного переосмислення.
Оригінальна література перебувала в постійних звязках з літературами Заходу і Сходу і була органічною частиною духовної культури всього давньоруського народу.
Перші давньоруські твори мали виразний антивізантійський характер і були спрямовані на утвердження релігійної рівноправності Русі. Давньоруські літописи — це історичні твори, в яких найголовніші події записувалися у хронологічному порядку, по літах. Укладачі літописних текстів намагалися подати живу панораму подій, свідками яких були самі. Звертаючись до історичного минулого словян, літописці залучали фольклорні перекази, уснопоетичну народну творчість. Літописання увібрало в себе елементи історичних хронік, богословські твори, церковні повчання. Всі різночасові записи, вставки у сукупності утворювали літописне зведення.
Перше таке відоме зведення було складене в Києві наприкінці 30-х рр. XI ст. У центрі оповіді — діяння князя Ярослава Мудрого. Наступним було давнє Новгородське зведення, доведене до 80-х років XI ст., за ним — Києво-Печерське зведення і початкове Київське зведення, яке обєднало матеріали другого і третього Зведень, а також інші джерела. Названі зведення у первісному вигляді не збереглися — вони увійшли у пізніший Початковий літопис 1093 р., фундаментальний літопис Повість временних літ 1113 р., продовжений Київським літописом 1200 р..
Вважається, що Початковий літопис був укладений ігуменом Києво-Печерського монастиря Іваном. До цього зведення увійшли Сказання про поширення християнства та хронологічні записи про київські події, зроблені Никоном.
Значного розвитку набуває ораторське письменство, урочиста риторика: проповіді, слова для виголошення. Виразний дидактичний характер мали такі твори, як Поучання до братії новгородського єпископа Луки Жидяти, кілька повчань Феодосія Печерського, повчання Георгія Зарубського та Григорія Філософа. У повчаннях викладалися загальні правила поведінки та моральні правила християнства.
Другу групу ораторської прози Київської Русі представляють твори видатних проповідників-письменників Іларіона, Климента Смолятича та Кирила Туровського. Це були урочисті твори, розраховані на придворну князівську і церковно-богословську верхівку. Іларіону належить кілька творів: Сповідання віри, Слово про закон і благодать і Послання до брата стовпника. Климент Смолятич був автором Послання Фомі. Кирилу Туровському належать Притча про людську душу і телеса і Сказання про чорноризничий чин
Видатною памяткою патристичної літератури Київської Русі став Києво-Печерський патерик. Від заснування монастиря до XIII ст. назбиралося багато легенд про печерських отців, саме ці оповіді й були обєднані втематичну збірку. Києво-Печерський патерик відобразив чимало фактів і картин реальної дійсності. Він став помітною подією в духовному житті Київської Русі, підсумував розвиток оригінальної вітчизняної агіографії і був найвищим її досягненням.
Великою популярністю користувалися паломницькі твори, які були своєрідними довідниками для географів, археологів, істориків. Найпомітнішим твором паломницької літератури є Житіє і ходіння Данила, руської землі ігумена. Саме він започаткував давньоруську паломницьку літературу.
Найвеличнішою памяткою давньоруського письменства та одним із кращих творів світського героїчного епосу є Слово о полку Ігоревім. В цьому творі дослідники знаходять паралелі із середньовічними епічними поемами — французькою куртуазно-рицарською Піснею про Роланда, німецькою Піснею про Нібелунгів, грузинською поемою Шота Руставелі Витязь у тигровій шкурі.
4. Архітектура і образотворче мистецтво Русі.
Мистецтво Русі розвивалось на основі художніх традицій давньоруського народу та його споконвічних навичок художньої творчості. Створені в період Русі всі види мистецтва мали в основному релігійний характер.
Архітектура. У часи становлення Русі формується тип давньоруського міста, складовими якого були: дитинець, або днешній град, де жили бояри та дружинники, князівська і боярська челядь та ремісники, які обслуговували княжий двір і боярські хороми; окольний град, який складався з кварталів простого люду, ремісників, торговельного майдану, подвіря купців, численних церков та монастирів; околиці — посади, кінці, заселені ремісниками і торгівцями.
Правила забудови міст були викладені у так званій Кормчій книзі — збірнику законів, що включав як давньоруські, так і візантійські законоположення про містобудування. Система планування міста переважно була лінійною, тобто вулиці йшли вздовж шляхів, струмків або річок.
За призначенням архітектура поділялась на житлову, культову та оборонну. Памяток житлової архітектури не збереглося, але археологічні знахідки свідчать про багатий архітектурний декор будинків заможних верств населення. Міські споруди будували із деревяних зрубів. В основному, це були двокамерні будинки з житловими приміщеннями. Більшість таких будинків мали нижній господарський поверх — підкліть, що трохи заглиблювався у землю.
Князівські та боярські хороми мали два і більше поверхи. Це були ансамблі споруд із золотоверхими теремами та сінями на другому поверсі. На князівських дворах будували гридниці — великі зали для прийомів, а також — поруби вязниці для непокірних. Житло бідних людей було однокамерним, мало каркасно-стовпову конструкцію, обмазувалося глиною і білилося.
З поширенням християнства у міській забудові переважаєкультова архітектура — будівництво храмів. Давньоруські князі розуміли, що храм — це не тільки дім Божий, але і чудова можливість прикрасити і прославити свій стольний град. Всього з X ст. до 40-х років XIII ст. на Русі було зведено близько 10 тис. великих і малих храмів.
Перші давньоруські храми були деревяними, і тому жодної памятки не збереглося. На зміну деревяному будівництву у кінці X ст. прийшло камяне монументальне зодчество. Цьому сприяли вихід Київської Русі на міжнародну арену, вплив візантійської культури і поширення християнства.
У давньоруському храмовому будівництві панувала, так звана, хрестово-купольна конструкція. Храм мислився як символ гармонійної організації хаосу буття силою Божого слова. Тому його зовнішні пропорції мали бути бездоганними і визначати ідею гармонії з навколишнім середовищем.
Камяні собори в Київській Русі були великою рідкістю і будувалися строго за візантійськими зразками. Перша мурована церква Богородиці Десятинна, була зведена візантійськими майстрами на замовлення Володимира Великого у 989-996 роках. Вона збудована за загально-християнськими правилами в память про мучеників-християн.
До початкового періоду давньоруської архітектури можна віднести такі архітектурні споруди як церкву Богородиці у Тмуторокані 1021р. не збереглася та спаський собор у Чернігові 1036 р., збудовані князем Мстиславом Володимировичем зберігся до наших днів майже у первісному вигляді.
Унікальним явищем у тогочасній світовій архітектурі став собор св. Софії у Києві, збудований в часи Ярослава Мудрого 1037 р. Споруджений грецькими майстрами на зразок Константинопольського собору Святої Софії, цей храм не був його простою копією. Майстрами була творчо перероблена візантійська традиція, збагачена елементами місцевої стильової неповторності. За типом це пятинефний, хрестово-купольний храм з хрещатим підкупольним простором та анфіладами бокових нефів. Собор увінчаний тринадцятьма банями.
Софійський собор став не тільки релігійним, а й політичним і культурним центром. Тут відбувалися церемонії посадження на великокняжий престол, приймали іноземних гостей. При соборі було засновано бібліотеку та скрипторій майстерню з перекладу та переписування книг.
У другій половині XI ст. засновуються монастирі, у яких будуються нові камяні храми. Це Успенський храм Печерського монастиря 1078 р., Михайлівський Золотоверхий храм 1108 р., Михайлівський собор Видубицького монастиря та інші.
Що ж до оборонної архітектури, то у містах існували артілі огородників — будівничих міських укріплень. У період, коли виникала потреба захисту від чужоземної навали, будувалися високі, міцні оборонні споруди переважно з дерева і землі з товстими кріпосними стінами. Наприклад, Київ був оточенийвалами і деревяними стінами загальною висотою до 16 метрів. Вхід до міста був можливий тільки через камяні ворота — Львівські, Лядські та парадні Золоті. Київ також захищали фортеці — Вишгород з півночі, Білгород із заходу, Василев з півдня, та низка потужних застав вздовж Дніпра.
У деяких регіонах України збереглися такі оборонні фортифікації, як земляні вали Змієві вали, що розташовані на півдні Київщини і Уманщини. Вони простягалися на десятки і сотні кілометрів завдовжки, їх рештки збереглися біля річок Віта, Красна, Стугна, Трубіж, Сула, Рось та уздовж західного боку р. Збруч.
Скульптура. В оздобленні давньоруських храмів значну роль відігравало пластичне мистецтво та різьбярство. Східнохристиянська церква, переслідуючи язичницькі вірування, заборонила обємну скульптуру, тому пластичне мистецтво розвивалося у вигляді рельєфів. Для різьбленого оздоблення монументальних споруд використовувався мармур та рожевий шифер. Значна кількість рельєфних орнаментальних прикрас збереглася у храмах Києва собор св. Софії, Михайлівський Золотоверхий, Києво-Печерський монастир.
Відомою памяткою давньоруської пластики на плиті з місцевого пісковику є барельєф, на якому зображена Богоматір-Одигітрія з дитям, який знайдений у руїнах Десятинної церкви.
Історичну і культурну цінність становить саркофаг Ярослава Мудрого X-XI ст., що зберігається у київському Софійському соборі. Виготовлений з білого мармуру, вкритий рослинним орнаментом з християнською символікою.
Барельєфна скульптура була поширена в мініатюрних іконах. Їх вирізали із рожевого шиферу. Найчастіше зображали Бориса і Гліба, Дмитра Солунського, Богородицю, Спаса, Святого Миколая та інших святих. Шедевром мініатюрної камяної пластики є ікона Увірування Фоми. На іконі опуклим рельєфом зображено дві постаті: Христа, що у спокійній, фронтальній позі показує Фомі свої рани, і Фому, що схилився до нього.
Живопис. На Русі живопис поширився у формі монументальних настінних розписів — мозаїк і фресок. Настінні мозаїки застосовувалися у спорудах Київської Русі з кінця X до початку XII ст. У Києві мозаїками були оздоблені інтерєри князівських палаців і культові споруди часів Володимира Великого та Ярослава Мудрого. Мозаїками здебільшого прикрашали апсиди, куполи, склепіння, арки.
Що ж до фресок, то їх техніка була запозичена у візантійських майстрів, але давньоруські художники довершили її новими елементами і стилістичними зображеннями. Новим у мистецькій діяльності давньоруських майстрів стало поєднання мозаїчних і фрескових зображень, чого не практикували у Візантії. У XII ст. мистецтво мозаїки поступається мистецтву фрески. Перші мозаїчні зображення та настінні фрескові розписи були виконані у Десятинній церкві Києва, алевони не збереглися.
До найвизначніших памяток українського і світового монументально-декоративного мистецтва належать мозаїки і фрески Софійського собору. На фрескових панно три цикли зображень: євангельські, біблійні та житійні. На мозаїках зображені основні персонажі християнського віровчення. Мозаїчні оздоблення прикрашають головний вівтар і купол собору. Це — зображення Христа-Пантократора Вседержителя та постать Богоматері-заступниці Марії-Оранти — Софії-Премудрості Божої, як охоронниці і заступниці Києва і Русі.
Монументальними розписами були також оздоблені Успенський собор Печерського монастиря, Михайлівський Золотоверхий собор, церква Спаса на Берестові у Києві.
Іконопис. Перші ікони були привезені на Русь з Візантії і Болгарії, а в кінці XI ст. зявилися власні. Становлення іконопису Київської Русі припадає на II пол. XI — поч. XII ст. Першими руськими іконописцями були Григорій та Аліпій. Відомою в цей час була Печерська іконописна майстерня.
Першим твором іконопису другої половини XI ст. вважається ікона Дмитра Солунського. Вона написана на замовлення князя Ізяслава Ярославича.
Серед ікон, що дійшли до наших часів, найшанованішою була ікона Богородиці — Елеуса, привезеної в кінці XI — початку XII ст. з Візантії до Вишгорода. Її назвали Володимирська Богоматір Третьяковська галерея у Москві. У Києві сформувалася іконографія перших руських святих — Бориса і Гліба, уявлення про яку дає ікона Борис і Гліб.
Оригінальним видом мистецтва було мистецтво книжкової мініатюри. Рукописна книга була дуже цінною, писалася дуже довго, на дорогому пергаменті і художньо оздоблювалась. Книги переплітали у міцні оправи з металевими замками, текст прикрашали ініціалами, заставками та мініатюрами. Книжкова мініатюра виконувалася та ілюструвалася руськими писцями та художниками, зразками для яких служили візантійські та болгарські рукописні книги.
Памятками давньоруських рукописів, які збереглися до наших днів є Остромирове євангеліє, написане у XI ст. за князювання Ізяслава Ярославича для новгородського посадника Остромира та Ізборник Святослава 1073 р.. Памятками цього часу є також Бучацьке євангеліє, Юрієве євангеліє, Добрилове євангеліє XII ст. Мстиславове євангеліє XII ст.. Усі вони виконані у живописній декоративній манері. Цікавим зразком давньоруської книжкової графіки є Оршанське Євангеліє, написане незадовго до монголо-татарської навали.
Видатним явищем у давньоруському мистецтві є мініатюри Радзивилівського літопису XV ст.. Книга містить 618 кольорових графічних мініатюр, що ілюструють життя княжої доби. Мініатюри дають цінні відомості про архітектуру Київської Русі, одяг та зброю, речі домашнього вжитку. У мініатюрах цього літопису відображені усі важливі події часівКиївської Русі.
У звязку із запровадженням християнства у Київській Русі виникають нові форми в мистецтві. Створюються неперевершені памятки ювелірного мистецтва та художнього шитва.
Шитво досягає високого художнього рівня і навіть поширюється за межами Київської Русі. Онукою Ярослава Мудрого Ганною-Янкою було засновано при Андріївському монастирі у Києві школу, де навчали мистецтва вишивки золотом і сріблом. Рештки вишивок було знайдено у Софійському соборі у Києві, у Білогородці, Старому Галичі та ін.
Давньоруському гаптуванню властива глибока образно-символічна змістовність. Вишивка в одязі давньоруських людей, окрім декоративної, несла заклинальну, символічну функцію. Вишитий узор набував магічної сили. Він розміщувався навколо шиї, на передпліччях рукавів, що було вшануванням роботящих рук. Досить різноманітними є рослинні узори, особливо поширеною є квітка крин — символ життя, а також стилізовані зображення дерев з гнучкими стеблами тощо.
Поширеними на Русі були і такі види прикладного мистецтва, як скань, чернь, зернь, позолота та інші. Скань — це мистецтво використання найтоншого дроту, що напаювався на металеву основу жіночі прикраси та оклади книг. Чернь — чорна паста для протравлювання срібних виробів, що робила темне тло, на якому світилися срібні фігури браслети, запястя, колти, персні, хрести, зброя. Зернь — дрібні кульки, що впаювалися в персні та інші прикраси.
5. Музичне мистецтво Русі.
Музичне мистецтво давньоруської доби поділялося на три групи: музика народна, княжих салонів і церковна.
Невідємною частиною мистецтва періоду Русі була народна пісня. У побуті зберігалися старовинні землеробські народні свята з численними колядками, веснянками, закликаннями, обрядовими русаліями та купальськими іграми.
Головними носіями народного мистецтва були скоморохи — талановиті музиканти і актори з народу. Вони були неодмінними учасниками всіх свят і розваг, важливих громадських подій, сімейних торжеств. Скоморохи уміли і співати, і танцювати, і грати, і виконувати пантоміму та акробатику навіть дресирувати тварин, особливо ведмедів, складали пісні. Дотепні скоморохи нерідко виступали з сатирою на представників світської й церковної влади, духовенство та багатіїв. Саме тому їх переслідувала церква та влада, називаючи мистецтво скоморохів бісівським, диявольським. Основним інструментом скоморохів був гудок — триструнний смичковий інструмент, на якому грали смичком, тримаючи інструмент на коліні. Від його назви пішла ще одна назва скоморохів — гудошник, гудець.
Серед нових пісенних жанрів популярним був жанр билини — героїчний епос, що втілював патріотичну ідею, тему захисту батьківщини та її героїв-захисників — руських богатирів. Їх виконувалисказителі-професіонали. До таких співців належали Митуса, Ор та Боян.
Багатством і розмаїттям вирізнявся і музичний побут княжого двору. При дворі князя був цілий штат різних музикантів-умільців. Існувала традиція віншувати князя застольною музикою під час бенкетів.
На Русі існували різні види духових інструментів: труби металеві й деревяні сурми, свірелі. Серед струнних — це гудок та смик. Різноманітними були свистячі флейтові духові інструменти — одно- та багатоствольні, так звані сопелі. Побутував також і язичковий духовий інструмент жалейка. Якщо сопелі й жалейки використовувались як пастуші інструменти, то труби й роги вживалися під час полювання або воєнних походів як сигнальні інструменти. Використовувалися також ударні інструменти — накри литаври, бубни. Але головними були гуслі, під звучання яких мелодекламували сказителі.
Надзвичайно популярними в народі були ліра та кобза-бандура. Кобза — це спрощений тип бандури. Поступово вона удосконалювалася, побільшала кількістю струн і поступово перетворилася в бандуру.
З поширенням на Русі християнства почала розвиватися сакральна церковна музика. Перші служителі та співаки церковних хорів були привезені з Болгарії та Візантії. Але київські князі домагалися самостійної церкви. У звязку з цим при головних храмах і монастирях почали організовуватися школи писемності та церковного співу. Вони виховували, навчали і формували самобутній стиль хорового церковного співу. Центром церковної музичної культури Русі з другої половини XI ст. став Києво-Печерський монастир, де була заснована школа співу і виховувалися майстри церковного співу — розспівщики.
Характерними рисами церковного співу Русі були акапельність хоровий спів без супроводу та унісонність одноголосий спів. Церковні наспіви здійснювалися за допомогою спеціальних знаків, які називали крюками або знаменами. Звідси і походили назви — крюкове, знаменне письмо, знаменний спів. Такий запис не давав можливості точно зафіксувати мелодію. Тому головними були традиції виконання, які передавалися з покоління в покоління. Найбільш ранні з відомих нині записи церковної музики належать до XV ст.
Спочатку церковний спів був строго одноголосим, традиції якого не зазнавали змін впродовж майже пяти століть. Але поступово одноголосся перейшло у поліфонічний спів — з великою кількістю голосів багатоголосся.
На Русі були центри навчання співу, зокрема великий хор та школа при Десятинній церкві, співаки-солісти, які були і диригентами співу при Києво-Печерській лаврі.
Особливого розвитку на Русі набула музика дзвонів. Дзвони супроводжували будь-яке християнське свято, збирали людей на віче та інші зібрання з нагоди вирішення важливих державних справ.
Народний танець наРусі — пляс. Танці виконувалися у супроводі співу, музики та плескання у долоні. За літописами, народ сходився на майдані або на вулиці для загальної розваги. Найпопулярнішими серед народних танців були хороводи.
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |