— Куди лізете? Куди лізете? Де ви стояли?
— Ну, стояв. Ну! Авжеж! Якби не стояв... Стояв: Чи ж я брехати буду?
— Де? Покажіть, де ви стояли? — злісно пихкає на нього товстун.
Дядько, видно по всьому, ніде не стояв. Але він, хай там що, не хоче залишати місце, що так близько до адміністратора. До того ж він устиг просунути поміж чоловіками руку і вчепився за нікельований ріжок стойки. Тепер дядька з місця не зрушити. Довготерпеливу чергу це обурює, і вона безліччю очей мовчки засуджує порушника готельної етики. З-поза стойки в конфлікт уступає жінка-адміністратор:
— Дядьку, а паспорт у вас є? — напрактикована, вона влучає в найдошкульніше місце.
Дядько прикидається глухуватим і перепитує:
— Що?
— Паспорт, Кажу, у вас є?
Дядько, певно, розуміє всю складність свого становища і, мабуть, хоче виграти час. Тупцює, знизує плечима, сягає до кишені, зсовує на потилицю чорну кепку. Але відповідати, хочеш не хочеш, треба.
— Пашпорт? То це ж... Який пашпорт? Пашпорта нема.
— У нас суворий паспортний режим. Ми вас не можемо пустити.
Дядько вислуховує все це уважно. Голос адміністратора не сердитий, навіть співчутливий. Обману не може бути ніякого. І дядька це бентежить. На зморшкуватому його лобі рясно виступає піт. Хвилину він міркує. Руки від стойки, проте, не відриває. Про всяк випадок.
— Вам же чітко пояснили,— нервується гладун.— Ви що, не розумієте? Це нахабство!..
Однак, справді, скидалося на те, що дядько не розуміє. Чи, може, не хоче розуміти.
Тоді з черги до нього підскакує дуже рухливий, жвавий чоловік. Хвацьким поглядом готельного завсідника він упритул оглядає дядька. Чорний цупкий плащ на його плечах шерхотить, як бляшаний.
— Я зараз йому поясню. Отак, громадянине, трошки набік. Щоб не заважати на переході і таке інше... Ви ж перешкоджаєте. І ніякого документа у вас немає. Ви що ж гадаєте? Оно, гляньте, міліція. Та не туди дивитеся — оно, біля швейцара. Бачите? Так ото ж! Варт доповісти, і... Розумієте?
Дядько заклопотано чухає щелепу, поглядає то на чоловіка в плащі, то на міліціонера біля входу і тихо виправдовується:
— Та я що?.. Я нічого. Я думав...
— А ви не думайте! Ви виконуйте. Закони треба виконувати. За порушення законів і порядку кримінальна відповідальність. Тобто суд, прокуратура. Як має бути, як пити дати...
З черги поблажливо споглядають балакуна і дядька. Це забавляє. Хто сам до себе всміхаєтіля. Бач, напускає туману! Напускає туману справді непогано. Видно, що спец у таких справах, бо дядько невдовзі бокує до виходу.
— Темний народ. Не розуміє,— сіпає плечем чоловік і спирається ліктями на стойку.— Лише одне і знає, щоб закон порушити... Доводиться пояснюватц.
— Законник!..— уїдливо зітхає мій сусіда і випростує під столом ноги.
«Законник» зухвалим поглядом зверху вниз окидає адміністратора і налягає грудьми на стойку. Через хвилину він уже сипле там жартами, це виходить у нього легко і просто. Глянеш— здається, веселий чоловік! Не те що деякі: надулися, спохмурніли. Стоять біля стойки, ніби цей готель найважливіше в їхньому житті. А він, видно, з категорії тих, що ніде не пропадуть. Вони скрізь уміють підкотитися, запитати, домогтися. І все це так легко, що найзавзятіший бюрократ не встоїть. Найбільш знервована продавщиця чи касирка відразу лагідно заусміхаються до таких на їхні жарти. Головне — тон, хвацький, легкий, ненастирливий, без ніякої заклопотаності.
Мій сусіда, проте, іншої думки:
— Розвелося гидоти... Думаєте, це він так собі крутиться?
— А що?
— Також хоче поза чергою влізти. Хіба не видно?
Хто його знає... Може, й так. Хвилину я вглядаюся, як він там розпинається перед адміністратором. Але черга мовчить, нічого не підозрюючи, і я відвертаюся.
Сусіда відкинувся на спинку крісла:
— Пристосувалися, як мікроба до антибіотиків. Ні кримінальним кодексом, ні дружинниками, ні міліцією — нічим їх не візьмеш...
Так, либонь, воно і є. Але мені якось незручно з незнайомою людиною ганити того, кого зовсім не знаю. Хлопець, проте, присувається ближче до столу:
— Скажіть, ось ви воювали на війні. Що, і там так само було? Чи, може, там не дуже з такими панькалися?
Мабуть, справді на війні було трохи простіше. Підлість там була очевиднішою: перед смертю, відомо, маскуватися важкенько. Але такі типи пристосовувалися й на війні. Хлопець з легкою недовірою вислуховує мене і раптом скидає свою маску відчуження:
— Заздрю я вам...
Це в нього вихопилося скоромовкою, зовсім по-хлоп'ячому і так природно, що не було ніякого сумніву в його щирості. І хоч я не вперше чую щось подібне, таки не можу не здивуватися: чому люди заздрять? Чи розуміють вони те, що кажуть? Хлопець, однак, невдовзі пояснює:
— Ви коли вже робили щось, то на повну силу. Без криводушності. Коли вже били, то розмахнувшись — до обуха!
Частково так, але насправді все було набагато складніше. На війні не лицемірили, це правда. Але вдарити на повний розмах не завжди вдавалося. Були причини, які тримали за руку.
Мій сусіда курить, крізь дим поглядаючи на мене. Я ж мовчу. Мабуть, треба відповісти, але однією фразою не обійдешся. Потрібна довга розмова, яка тут не до місця.
У вестибюлі приглушений гомін. Хряпання дверей, раз по раз вдирається гуркіт машин з вулиці. По той бік величезного вікна весь час мелькали люди: молоді і старі, жінки, дівчата, хлопці, заклопотані, веселі — різні Під вечір надворі потеплішало. Знявся вітер, липи розгорнули перші весняні маленькі клейкі листочки. Після затяжного нудного дощу повисихали хідники.
Здається, починалася трохи запізніла, а тому ще бажаніша весна.
Аж ось у притишений гомін готелю вриваються нетутешні голоси — незнайомі слова, чужий наспівний акцент. Веселий жіночий сміх багатьох примушує оглянутися. Натовп туристів неспішно вливається через двері і заповнює просторий вестибюль готелю. Біля під'їзду за скляними дверима стоїть величезний, у нікелі й емалі закордонний автобус.
Біля стойки замовкають розмови, обличчя повертаються до дверей. Туристи неквапливо, поважно і лінькувато несуть свої сумки, валізи, пледи. Запопадливо заворушилися швейцари. Посередині вестибюля, під колоною, складають багаж — ціла гора з валіз. Мій сусіда визначає:
— Французи! Ні, італійці. Хочете подивитись?
Залишивши на кріслах газети, ми піднімаємося і підходимо
ближче до виходу. Туристи на нас не зважають. У них свої стосунки. Стрункі жінки в штанях сміються і курять. Чорні, світлі, руді зачіски. Сяючі погляди темних очей. Якраво нафарбовані губи. Чорняві плечисті чоловіки, стримані і незалежні, виглядають як мудреці поміж пустунок. У них свято: поїздка, нова країна, про яку вони стільки наслухалися і лише тепер побачили. Турботи буднів вони залишили вдома. Завидна риса характеру — відмежовувати будні від свята, неприємне від радісного. У нас, на жаль, так не виходить. Ми носимо у собі все: клопоти і радість, будні й неділі. У вихідний для нас уже
починається понеділок. Ми забагато маємо в собі минулого. Тяжкого, з часів воєнного лихоліття. Щось від багаторічного недовір'я до людини. Хоч тут нічим не зарадиш. Очевидно, в нашій історії надто вже багато такого, про що неможливо забути. Тут мусиш пам'ятати. Навіть і в День Перемоги.
І ми мовчки стоїмо біля гардеробу. Мій сусіда допитливо вглядається в обличчя чужоземців. Це цікаво — проникнути в прихований сенс незнайомих характерів. Але я навіть і не пробую. Французи, англійці, італійці для мене закрита книга, їх я не розумію. їхня сутність для мене десь у другій площині осягнення. Інша справа — німці.
Це страшне, до кінця не з'ясоване явище — фашизм. Але мені здається, що я близький до того, щоб його зрозуміти. Ясно, зрозуміти — не обов'язково виправдати. Мені здається, що цей сфінкс розгадується просто: шалена активність одних за міщанської покори других. З одного боку, мораль: мета — все, засоби — ніщо. З другого — моя хата скраю. Політика — не наше діло. За всіх думає фюрер. Ми маленькі люди. І на додаток — роз'юшена злістю пропаганда, здатна, не змигнувши, чорне видати за біле.
Німці накоїли нам багато лиха, та ми не злопам'ятні: хай живуть добре. Головне, щоб мирно. За минуле ми, здається, поквиталися. Помста ж у цьому разі не має сенсу.
Поки ми розглядали туристів, повз нас швиденько пройшли один, другий — від стойки. У руках знайомі аркушики перепусток. Нарешті, мабуть, з'явилися місця. Я круто повернув назад і мало не зіткнувся із «законником». Він, із портфелем і теж із перепусткою, обдав мене бляшаним шерхотінням свого плаща, швиденько попрямував до ліфта. На обличчі в нього заклопотаність без сліду недавньої блазнівської безжурності. Я трохи здивований:
— Диви, вже ухопив!
Хлопець іронічно гмукнув:
— Ну, я ж казав.
Ми підходимо до черги біля стойки і, ясна річ, запізнюємося. Знайшлося лише чотири місця. Отримали також четверо. А серед них і той, без черги.
Решта мусить чекати.
Моє місце біля столу вільне. На сусідньому сидить втомлена немолода жінка. Сусіда, потупцювавши, мовчки відійшов до стойки. Я сідаю.
Черга обурюється. Особливо тепер, коли «законник» здимів. Коли він, певно, пробує крани і мацає матрац у номері... А во- ни сваряться. Дивні люди! Коли він ліз до адміністратора, тод* всі мовчали. А тепер розмахують руками:
— Неподобство!
— Ми книгу скарг вимагатимемо!
— Хамство — так вчиняти...
Особливо обурюється один. Здається, йому ледь не дісталося місця. Тепер він совгає на голові зелений велюровий капелюх і сердито крутиться біля стойки. Широко розлітаються поли його габардинового плаща:
— Неподобство! Нахабство!
Засунувши руки в кишені, він нервово повертається від стойки і зустрічається зі мною поглядом І раптом у моїх очах здригається гарячий туман Незрозуміла нервова хвиля жаром проймає мене до п'ят. Пружний дзвінкий удар у вухах ураз відкидає мене в минуле. У свідомості блискавично висвітлюється одне лише слово—«Сахно». Ні, я не пригадав цього чоловіка, просто я його ніколи не забував. І тепер ось він за п'ять кроків від мене, трохи обрезклий з лиця, бровастий і, як колись, загрозливо рішучий. На голові недбало натягнутий капелюх. Габардиновий плащ не застебнутий з низько обвислими полами. На жовті черевики незграбно звисають світлі холоші штанів. «Заширокі»,— зовсім недоречно зауважив я Окинувши мене коротким нетямущим поглядом, він повертається до стойки.
Задеревілі на мить мої суглоби розслаблюються, і я обм'якаю в кріслі. Залишками підконтрольної своєї свідомості я зазначаю, що розгубився. Ніколи не думав, що можна так спасувати перед ним Скільки разів за оті роки уявляв свою з ним зустріч, свої сповнені гніву слова.. І ось!. Коли б він тепер підійшов і вдарив мене, я, мабуть, не знав би, як відповісти. Буває, що нахабство паралізує Мене паралізував лише його вигляд.
Проте наступної хвилі я все ж таки схоплююся з крісла Рип... рип... Клятий протез! Тепер він мені заважає Тепер мені потрібні залізні ноги. І сталеві кулаки Мабуть, на моєму лиці відбилося щось недобре. Двоє з черги розступаються, і я боком примощуюся коло стойки. Біля нього поруч. Байдужий до мене, він гаряче доводить адміністратору:
— Я за тисячу кілометрів приїхав. Де я повинен ночувати? Скажіть, де?
— Це не моя справа.
— То чия ж тоді справа? Для чого тоді ви тут сидите? — він різко обертається: йому потрібний спільник.— Чули, не її справа?.. От логіка!
Але мій вигляд, мабуть, охолоджує його. Він знімає капелюха і долонею витирає змокрілу від поту стьожку підшивки. Я збентежено дивлюся в його розлючені очі, і гаряча хвиля в моєму нутрі помалу остигає. Я впізнаю його і не впізнаю. Чорт! Невже я помиляюся? Він трохи навіть з черевцем і таки добре лисий. Той мав відмінну стройову виправку і чорну жорстку чуприну на голові. Очі нахабні і підбряклі — певно, хворий на нирки. Зріст... Зросту, мабуть, такого ж самого. Тільки цей грубший.
Але ж минуло стільки років...
Пересиливши якесь внутрішнє заніміння, я відходжу. У кінці стойки, подалі від усіх, спираюся на лікоть. Замішання моє помалу минає. Я невідривно стеж^ за ним. Він чи не він? Я трохи боюся, щоб він не впізнав мене. Тоді він, безумовно, зникне. Хоча впізнати мене нелегко. Тоді я був майже хлопчиком. Дев'ятнадцятирічний молодший лейтенант. До того ж для нього я вбитий.
А він не відступає від жінки-адміністратора. У край стойки вчепилися його пальці — короткі й товстуваті. Він проймає жінку докірливим поглядом. Поглядом, який запам'ятав я і який зненавидів. Я бачив його різного: загрозливого, розгубленого і навіть підлесливого. Тепер він нахабно-вимогливий. Жінка вдає, що дуже зайнята паперами і не помічає його. Та не помітити його неможливо. Чоловік це знає і непорушно нависає над стойкою. Авжеж, він доб'ється свого.
Протяглий натужний дзвін у моїй голові поступово віддаляється. Помалу я втрачаю категоричність першої впевненості. То здається — остаточно і виразно: він! То раптом в обличчі його з'являється щось не знайоме мені, чуже, таке, що бачу вперше. Я не знаю, що мені робити, і стою. На плечі навалюється тягар непереборного знесилля. Я відчуваю себе до краю виснаженим і розгубленим.
У такому стані, остовпінні, я, видно, простояв чимало часу, і біля адміністратора щось відбувається. Здається, оголосили, що місць більше не буде. Люди починають розходитися. Хтось каже: «Ходімо дивитися салют!» Хтось не погоджується:
«Я ліпше на вокзал. Поки лави не зайняли».
Черга біля стойки швидко рідшає. Якось зненацька я гублю його і вже не бачу. Схаменувшись, підходжу ближче, озираюся. Але його нема. Нема біля адміністратора, не видно й у вестибюлі. Ніби він провалився крізь землю. Дивно!
Тоді я спиняюся перед стойкою, нічого не тямлячи. У душі таке відчуття, ніби через мене сталося щось непоправне. Людей меншає. Жінка з-за столу так само пішла, і обидва крісла порожні. Мені треба якось зібратися з думками. Прикро, якщо це все лише здалося. Стільки душевних мук і — даремно! А коли все ж таки він? Що я повинен зробити?
Треба якось обдумати і щось вирішити. Або, не гаючи часу, наздогнати його. Чи, може, викликати міліцію? Проте міліція тут ні до чого.
Нарешті в цьому кутку вестибюля залишається тільки адміністратор за перегородкою і якийсь п'яненький невдаха. Підпираючи спиною колону, він не може вимовити ні слова і втупився в підлогу.
Важко хряпають двері, і мене підхоплює метушня вулиці. На хідниках людно. Усі кудись ідуть, ідуть, ідуть — мабуть, до пам'ятника, на площу. Передвечірня тиша сповнюється запахом тополиного листя. Бензиновим чадом тхне від машин. Купка людей біля морозива терпеливо чекає на майбутню насолоду. Бабуся зі жмутиком пролісків у старечих руках...
Я не знати куди бреду, як сновида. Починає боліти голова. Завжди, коли понервуюся, болить мені голова. У кишенях, на жаль, жодної таблетки. Видно, треба йти шукати якогось притулку. Але я вже мало що й помічаю. У розтривоженій пам'яті розмиваються нашарування років і подій. У загострено свіжих образах постає давнє і навіки незабутнє. Те, що підмурком лягло в мою долю і лежить там гігантським Боальбецьким каменем. Я вже знаю, його не позбудешся. Його не заллєш горілкою. Не забудеш у веселому розгулі. Воно завжди в серці. Бо воно —це я.
З
...Сніг. Дорога. Колона...
Миготять чоботи, валянки, гамаші. Метляються на вітрі засніжені поли шинелей. Шерхотять, наче луб'яні, обмерзлі палатки.
— Старший лейтенант Кротов — у голову колони!
Повторена гучними, глухими і сиплуватими від простуди голосами, котиться по колоні команда. Останнім її викрикує хтось із тих, що замикають колону попередньої роти. Викрикує і задоволено обертається ніби для того, щоб побачити, яке враження на батальйон справив його натужний, хрипкуватий голос. Це зовсім близько, і я, ідучи ззаду, бачу його немолоде вже, набрякле від холоду обличчя, стиснуте зав'язаною під підборіддям вушанкою. Оглядаючись, боєць витягує з коміра зморшкувату шию і спиняє на комусь свій погляд. Тоді і я
обертаюся. Командир шостої стрілецької роти Кротов, підперезаний поверх ватянки двома кавалерійськими портупеями, ніби не чує виклику, перевальцем бреде по сипкому снігу на узбіччі дороги. Як завжди, в його темних, злостивих очах надмір затятої командирської суворості.
— Вас у голову колони,— кажу я, гадаючи, що ротний недочув команди.
Кротов, проте, не глянувши на мене, вовкувато кидає:
— Чую. Не оглух!
Колона тим часом помалу спиняється. Задні зморено тягнуться по столоченому сотнею ніг снігу, а передні вже поспішають використати коротеньку непередбачену зупинку і поспіхом знімають із себе обважнілу дорогою зброю. Сторчака, прикладами в сніг, ставлять довжелезну ПТР 1; обережно, руків'ями в колії, опускають тіла «максимів»; мінометники полегшено звалюють з плечей тяжкі ребристі плахи опорних плит.
І ось уже дехто валиться на чистий сніг край поля, а хтось потягнувся до вітру у поламані зарості кукурудзи, що широко розкинулися обабіч дороги. У вечірніх сутінках над засніженим степом віє солодкуватим, на диво пахучим і домашнім димком махорки.
— Ну, що ж, перекурим цеє діло,— каже той самий, немолодий уже, видно, витривалий боєць і звертає до узбіччя. Зім'яті поли його шинельки дбайливо підіткнуті під ремінь, на спині, причеплена до речового мішка, теліпається поки що непотрібна каска. З якогось часу мене мимохіть починають цікавити головні убори. Хоч, на жаль, я знаю, що ні каска, ні шапка не підійдуть: треба було про це дбати раніше. Але тоді я не дбав, і осколок від німецького снаряда два дні тому зачепив мені потилицю. Правда, нічого страшного він не накоїв, а все ж таки після перев'язки виявилося, що шапка поверх бинтів не налазить, а каска боляче муляє. Так і залишився я з обмотаною бинтами головою. На біду, санінструктор не’ забинтував ще й вух, то вони минулої ночі трохи підмерзли, і тепер болять під бинтами.
Я також сходжу на обочину, туди, де при дорозі стоїть кулеметник з третього взводу нашої роти, прізвище якого я ніяк не можу запам'ятати. Це молодий спритний боєць у низенько й хвацько накручених обмотках. Зачерпнувши сірою, домашнього плетіння рукавицею чистого снігу, він з насолодою смокче його, розглядаючись довкола зіркими очима. У другій його руці «дегтярьов».
— Певно, шосту роту в ГПЗ? 1 —каже він до мене.— Тепер, вважай, усі трофейчики їхні...
І, зсунувши на потилицю шапку, знов зачерпує снігу. На білому обличчі його прихована цікавість і притишена хлоп'яча жвавість. Я мовчу, бо чи ж мало в якій потребі можуть викликати до комбата ротного Кротова. Той, старший, з четвертої роти, так само підходить до нас і лаконічно погоджується:
— Ну, пощастило цим...
Він ворушить руками в кишенях, мабуть, дістаючи куриво, і проводить поглядом чотирьох розвідників; йкі, поспішаючи, проходять повз людей кудись у хвіст колони. Вони в забруднених білих маскхалатах, поверх яких автомати і брезентові сумки з ріжками-магазинами. Видно, що хлопці поспішають, і вигляд у них незадоволений. У розвідки, мабуть, якісь нелади.
— Марухов, привіт! — кидає кулеметник, пізнавши серед них свого знайомого.— Що, шосту в ГПЗ?
— Яка до біса ГПЗ! — злісно бурчить передній.— Кротову шию милять.
Кулеметник у збитій на потилицю шапці роззявляє рота. На кінчику язика в нього сніг.
—? Певно, за Іванівку? Ага?
— Ага.
— Ну й ну! — каже той літній, затримавши в порепаних пальцях курильне начиння.— Оце вже всиплють!..
Він починає скручувати цигарку, поруч бійці від здивування роззявляють роти. Хтось за моєю спиною охоче підтверджує:
— А ти гадав! Коли вже начальство втрутилося — всиплють...
Вони лише тепер здогадалися, а я вже зранку думаю над усією цією справою. Ще на світанку у Велику Северинку до комбата приїздив штабний офіцер капітан Сахно, який і роздув цю історію з ночівлею шостої роти. А тепер ось чверть години тому вздовж колони проскакав на коні старшина Шашок, ординарець-порученець, чи як його там називають,— словом, писар зі штабу. Ще він запитав мене, де комбат, і я махнув рукою туди, в голову колони. Мабуть, тому і спинили батальйон серед степу. Так, видно, перепаде цьому Кротову.
Кулеметник тим часом вдовольняє свою спрагу і вибиває одна об одну рукавиці.
— Гей, бомболови! —жартівливо гукає він до бійців шостої роти. їх у нас здавна, мабуть, ще з Курської дуги, звуть бомбо- ловами, хоча, певно, мало хто вже пам'ятає, що означає це прізвисько.— Через ліве плече кругом марші У штрафну!
Однак шоста, видно, не хоче залишатися в боргу:
— Ага, у штрафну! А хто ж вас тоді рятуватиме з-під танків?!
Це всім зрозумілий натяк. Тиждень тому шоста рота відсіяним вогнем із флангу підсобила нашій роті, яку атакували німецькі танки з піхотою.
— Саме ви й урятуєте! Ви ж побраталися! — в'їдливо дорікає кулеметник. Але це вже занадто? і я повертаюся до бійця:
— Ну, ну! Досить!
Кулеметник ніяково мружиться, відчуваючи, що переборщив, і мені хочеться нагадати йому щось на зразок: жартуй, та знай міру.
Однак спереду долинає:
— Молодший лейтенанте Василевич, у голову колони!
Це вже мене. Але навіщо? Здається, я не маю стосунку до таких неприємних справ, як Кротов, рота його недавно заночувала в одному селі з німцями. Сталося так, що бомболови мирно проспали ніч і побачили фашистів тільки вранці, коли ті, вишикувавшись у колону, подалися собі на гостинець. Принаймні так розповідають бійці. Начальство ж, певно, має з цього приводу інші міркування.
— Ну, що! Ага, самі влипли! — почувши команду, починають зловтішно насміхатися з шостої.
— Вони брали хабара з німців шнапсом. Ха-ха!
— Ану, припини балачки! — наказую я кулеметникові.
Звіддаля, через голови бійців, доноситься голос самого комбата:
— Василевич, довго на тебе чекати?
— ІДУг іду!
Притримуючи на грудях ПКС 1, я зморено біжу розтоптаною дорогою. Я не можу собі дозволити на виклик іти кроком. З усіх ротних у батальйоні я наймолодший — і роками, і званням. Мабуть, тому мені від комбата перепадає більше за всіх, і тому я маю ворушитися.
Комбат сидить на сніговій кучугурі біля польового бурту і мерзлою кукурудзяною бадилякою тицяє в сніг. Поруч умостився наш вусатий начштабу, шарудить на колінах картою. Навпроти стоїть спохмурнілий, темний з обличчя Кротов, а трохи збоку, тримаючи за повід змореного коника, чекає на щось старшина Шашок. Новенька, з сірого комскладівського сукна шинелька щільно облягає його широку спину.
— Ну, як голова? — пильно зиркнувши на мене, питається комбат.
— Та нічого.
— А вуха? Спеклися, мабуть?
— Трохи,— насторожено відповідаю я, не розуміючи, чого це він так незвичайно починає розмову. Але відчуваю, тут щось не те.
— Підете в санчастину,— каже комбат і б'є бадилякою по снігу. Снігова пороша обсипає мені чоботи, карту начштабу, і той з прикрістю струшує її почервонілою рукою.
— Товаришу капітан,— пробую я заперечити, але комбат не хоче й слухати — він, як і всі командири, не любить, щоб йому заперечували.
— Підеш у тил. Однаково з такою головою не вояка...
— Так у роті нікого не зостанеться. Ви ж знаєте.
— Знаю. Завтра прийде. А поки старшина Дорофєєв покомандує.
Відомо, наш старшина може покомандувати і сьогодні, і завтра, людина він бувала і стріляна, але ж мені зовсім не хочеться залишати роту і вирушати в санчастину. Якби він послав мене на день раніше, хоч би минулої ночі, коли ми мерзли під вогнем у снігу після невдалої атаки. А то добре йому ставити на роту старшину, коли частини йдуть на прорив, обминаючи німецькі фланги, і вже ось він, Кіровоград. Удень із Северинки ми бачили його передмістя, дими пожеж і високі будинки, що їх штурмували наші їли.
— Ось із Кротовим і поїдете,— каже комбат, киваючи головою на командира шостої роти. Той стоїть чорний як земля і не дивиться на людей.— Та ще оцих субчиків прихопите. Заодно. Щоб конвойних не посилати.
Це він про трьох німців, які стоять один біля одного, тісно збившись у купку і зі страхом поглядаючи довкола. Один з них простоволосий, без шапки, молодий, дужий хлопець, другий без шинелі, в мундирчику з обвислими кишенями і великими, майже професорськими окулярами на короткозорих очах. Третій старий, низький і товстий, застуджено шморгає розпухлим червоним носом. «Весела компанія, нічого собі, чорт би його забрав»,— починаю я лютитися. Удружив комбат, нічого не скажеш. Комбат же, здається, не зауважує мого незадоволення, так само як і похмурої постаті Кротова, і дістає з кишені дюралюмінієвий портсигар із густим гарним різьбленням.
— Пригощайтеся, старшина,— простягає він портсигар Шашкові.
Той не змушує себе припрошувати, ступає на крок і впевненим жестом бере цигарку. Потім до портсигара тягнеться рука начштабу. Кротов з-під насуплених брів блискає злим поглядом і, як мені здається, зітхає важко, з осудженням. Нам цигарок комбат не пропонує. Вони втрьох мовчки прикурюють, і старшина, відставивши взуту в німецький валянок ногу, крізь дим поглядає на мене одним оком.
— Ти що ж це, молодший, з таким скрипом наказ виконуєш?
Я кидаю короткий погляд на його самозадоволене обличчя і, затамовуючи в собі злість, мовчу. Яке його, зрештою, діло, хто він такий, щоб робити мені зауваження?
Кротов, якого, видно, допікає свій клопіт, нервово повертається до комбаї'а:
— То мені що? Роту здавати, чи як?
Комбат морщить лоба і старанно розкурює цигарку:
— Ну, чому здавати? Що це ви вже..., Відразу в паніку...
— Роти поки що не здавати,— упевнено оголошує старшина, і комбат швидко поправляється:
— Так, поки що не здавати. Нема такого наказу здавати.
— Діло ясне,— похмуро зітхає Кротов.— Діло ясне, що діло темне. Ну й чорт із ним! Хай!
Він відчайдушно лається і відходить убік, усім своїм виглядом дає зрозуміти, що байдужий до всього і нічого не боїться. Комбат підводиться з кучугури і повертає голову, поглядаючи у хвіст колони.
— Ну, де там Касенко? Не дочекаєшся!
Касенко, якого він чекає,— командир взводу розвідки, і я починаю думати, що, може, і його пошлють з нами в тил полку. З Касенком, звичайно, було б веселіше, хлопець він товариський і говіркий. Тільки чи направлять його в тил тепер, коли йде наступ?
Тим часом над степом починає сутеніти. У зимовому небі стихло гудіння літаків, виразніше чути шерхіт кукурудзи на вітрі. На ніч береться мороз, і я наставляю комір своєї шинельки — вуха хоча й приховані під бинтами, але помалу затерпають від холоду.
Комбат чекає. Однак замість Касенка на дорозі з'являється розвідник. Хвацько клацнувши закаблуками, він спиняється за п'ять кроків перед начальством.
— Товаришу капітан, лейтенант Касенко коня не дають.
Комбат щиро здивований:
— Як це не дають?
— Не дають, і годі. Кажуть, хутір треба розвідати. Хуторок там попереду.
— Хутір, хутір! І на цьому розвідає,— тицяє він на низькорослого коника старшини.— Чим не рисак! А то викаблучуєть- ся ще! Теж мені кавалерист!
Розвідник переступає з ноги на ногу, на його округлому розпашілому обличчі наївне збентеження — мовляв, мені що: лейтенант не дає, а я тут при чому? Але комбат, здається, цього не розуміє і, нахмуривши брови, суворо дивиться на бійця.
— Вони кажуть, хай старшина Шашок на своєму здихляку і їздять, коли ліпшого не можуть роздобути.
— Ви мені облиште ці теревені! — злоститься комбат і щосили тицяє бадилякою в сніг.— Я наказую! А його справа виконувати. Утямив?
— Я-то втямив,— охоче погоджується розвідник.
— То виконуйте! — мало не кричить комбат.
Поруч стоять, слухаючи цю не дуже звичну сварку, бійці, німці. То на комбата, то на розвідника позиркує старшина, я терпеливо чекаю і думаю, що Касенків коник, видно, вже здох. А нічого собі був трофейний стрибунець у білих панчішках на передніх ногах! Однак минув час — відкрасувався на ньому наш спритний взводний. Коли вже їм в очі впало, то пиши пропало, враз відберуть. Не знаю, як на що, а на такі щґуки вони мастаки.
Я потай глипаю збоку на старшину, той міцно стулив недоречно тонкі на м'ясистому обличчі губи, і щось рішуче з'являється в його очах. Тут же він повертається до мене.
— Гаразд, ви йдіть. Беріть отих,— киває він на німців,— і йдіть напрямки. Я дожену.
Він досить по-товариському проказує це, і я не знаю, як розуміти його: чи це заявка на дружбу, чи, може, він має мене за старшого. Але ж Кротов старший за званням, і посада в нього постійна, не те що в мене — тимчасового ротного. Я запитливо дивлюсь на комбата, той незадоволено киває: «Ідіть»,— і я повертаюся до задубілих німців:
— Ану, марш! Марш, фріцюки паршиві!
Через хвилину ми йдемо в кукурудзі по коліях, добре витиснутих у снігу танковими гусеницями: Кротов і я — по правій, а троє німців поруч — по лівій. Кротов, видно, ніяк не може погодитися, що його зняли з роти, і люто лається. Гнів його, як і завжди, має конкретну адресу і тепер стосується нашого комбата.
— Опудало! Лакейська морда...
Німці покірно ступають поруч. Очкастий, у мундирчику, попереду, за ним той, що без шапки,— вовкуватий і чорнобривий хлопець, з лиця зовсім не схожий на німця. Старий з натугою шкандибає ззаду, часом відстає, усе шморгаючи великим застудженим носом. У полон Йід добре підготувався, відразу видно хазяйновиту людину — на ремені брязкає казанок, фляжка, через плече перекинув згорнуту в скатку ковдру, при боці висить подібна до мисливського ягдташа брезентова сумка. Не диво, що й відстає, такий переобтяжений, і я, час від часу оглядаючись, підкреслено сердито кидаю:
Дата добавления: 2015-10-21; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |