Сканування, розпізнавання тексту, оформлення, коментарі — НЕЫТАИ-ИЛМТЕР Усі зауваження і пропозиції щодо електронної версії книги надсилайте на адресу [e-mail] Якщо вам сподобався твір, 25 страница

- Але ж я хотів зробити як краще, - прошепотів пере­ляканий хлопець.

- Аякже, як краще для тебе! - хором заверещали шлнмуфи. - Ти хотів здаватися собі чудовим. Але розпла­чуватися за твою доброту доводиться нам, Великий Благо­дійнику!

- Що ж мені тепер робити? - спитав хлопець. - Чого ви від мене хочете?

- Ми розшукували тебе, - зарепетували шлямуфи, по- блазенськи кривляючись. - Ми хотіли наздогнати тебе, перш ніж ти дременеш із Фантазії. Що ж, ось ми тебе і спіймали. І не дамо тобі спокою, поки ти не станеш нашим ватажком. Ти повинен стати нашим Верховним Шляму- фом, нашим генерал-шлямуфом! І всім, чим захочеш!

- Але чому, чому? - благально прошепотів хлопець.

А хор блазнеметеликів загорлав у відповідь:

- Ми хочемо, щоби ти віддавав нам накази, щоб ти на­ми командував, до чогось змушував, щось забороняв! Ми хочемо, щоби наше існування мало хоч якийсь сенс!

- Я не можу цього зробити! Чому б вам не обрати ко­гось з-поміж вас?

- Ні-ні, ми хочемо тебе і тільки тебе, Великий Благо­дійнику! Це ж ти зробив із нас те, чим ми тепер е!

- Ні, - насилу видушив із себе хлопець. Я не можу. Ме­ні треба йти звідси. Я мушу повернутися назад!

- До чого такий поспіх, Великий Благодійнику?! - закричали блазнеметелики, широко роззявляючи свої ве­ликі роти. - Ти від нас не втечеш. Бач, що надумав, - дати драла з Фантазії!

- Але я вже ні на що не маю сили! - запротестував хло­пець.

- А ми? - обурився хор. - А як же ми?

- Ідіть звідси! - закричав хлопець. - Я не можу турбу­ватися ще й про вас!

- Тоді перетвори нас назад! - заверещали пронизливі голоси. - Хай ліпше знову станемо ахараями. Озеро Сліз пересохло, Амаґрант опинився на мілині. І ніхто не пряде витончених філіграней зі срібла. Ми хочемо знову жити як ахараї!

- Я вже не можу цього зробити! - відповів хлопець. - Я вже не маю жодної влади у Фантазії.

- Ну, тоді ми заберемо тебе зі собою! - заревла зграя і заметушилася в повітрі довкола Бастіяна.

Сотні малесеньких ручок схопили його і спробували підняти над землею. Хлопець відчайдушно відбивався, ме­телики розліталися на всі боки. Одначе вони вперто повер­талися і поверталися до нього, знавіснілі, як роздражнені оси.

Посеред цього крику і вереску звідкись здалеку долинув тихий, але водночас потужний звук, схожий на гул велико­го бронзового дзвона.

Тої ж миті шлямуфи кинулися навтьоки, їхня темна зграя, як хмара, розтанула високо в небі.

Хлопець, який вже не мав імені, навколішки стояв на снігу. Перед ним лежав його образ, що розсипався на по­рох. Ось тепер усьому дійсно кінець. Не залишилося нічого, що могло би привести його до Живлющої Води.

Піднявши очі угору, він крізь сльози побачив удалині, посеред засніженої рівнини, дві постаті - велику і малень­ку. Хлопець протер очі - і придивився уважніше.

То були щастедракон Фухур і Атрею.

XXVI. ЖИВЛЮЩА ВОДА

з колін і ступив кілька кроків назустріч Атрею. А тоді зу­пинився. Атрею нічого не робив, а просто уважно і спокійно дивився йому в вічі. Рана на його грудях більше не крива­вила.

Довго стояли вони один навпроти одного; і жоден не промовив ані слова. Було так тихо, що кожен із них чув, як дихає інший.

Хлопець без імені повільним рухом сягнув по золотий ланцюжок у себе на шиї й зняв Аурин. Він схилився і обе­режно поклав Клейнод на сніг перед Атрею. При цьому він ще раз кинув погляд на двох гадюк, світлу і темну, що ку­сали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А тоді забрав руку.

І тільки-но він це зробив, золоте сяйво Аурина спалах­нуло так неймовірно яскраво, що аж засліплювало, отож йому довелося заплющити очі, так наче він подивився на сонце. А коли розплющив їх знову, то побачив, що стоїть у якійсь залі під куполом - величезним, як небесне склепін­ня. Стіни цієї споруди були витесані з брил, усуціль із золо­того проміння. І посеред отої безмежно великої зали лежа­ли велетенські, неначе міські мури, гадюки - світла і темна. Атрею, Фухур і хлопець без імені всі разом стояли біля го­лови чорної гадюки, котра тримала у своїй пащі хвіст білої. На них дивилося нерухоме око з вертикальною зіницею. Порівняно з гігантською головою, вони були зовсім крихіт­ні, і навіть щастедракон здавався малесеньким, як біла пу­хнаста лялечка.

Велетенські нерухомі тіла змій зблискували, наче якісь невідомі метали - чорний як ніч і сріблясто-білий. І всі бі­ди, які могли би статися через них, усі страшні нещастя, які могли б спричинити ці гадюки, стримувало лише те, що вони тримали одна одну в полоні. Якби вони одна одну від­пустили, настав би кінець світу; це було очевидно.

Однак, поневолюючи одна одну, - а може, саме завдяки цьому, - вони водночас оберігали Живлющу Воду. Бо якраз посередині зали, саме там, де вони лежали, з землі било потужне джерело, високий дзюркотливий струмінь, який то піднімався, то спадав, а падаючи, витворював і знову ховав у собі тисячі й тисячі форм, і це діялося набагато швидше, ніж здатне вловити око. Струмінь води, що шуму­вала і вирувала, розбивався на дрібнесеньку, тонку, схожу на світлосяйний туман імлу, в якій золотаве світло перели­валося всіма кольорами веселки. І в шумуванні тієї води були і клекіт, і бурління, і спів, і зітхання, і сміх, і поклик радості, озвучений тисячами й тисячами голосів.

Хлопець без імені, знемагаючи від спраги, не годен був відірвати очей від Живлющої Води.

Але як до неї дістатися? Голова гадюки лежала цілко­вито нерухомо.

Раптом Фухур підвів голову. Його рубіново-червоні ку­лясті очі заяскріли.

- Ви теж розумієте, що промовляють ці води? - спитав

він.

- Ні, - відповів Атрею. - Я - не розумію.

- Не знаю як і чому, - зашепотів Фухур, - але я розу­мію дуже виразно. Можливо, тому, що я саме щастедракон. А всі мови радості споріднені між собою.

- То що ж промовляють ці води?! - запитав Атрею. Фухур прислухався і поволі, слово за слоном, став

повторювати все, що почув:

Джерело, що з себе самого б’є.

Снаги в ньому більше, вроди,

Що більше хто з нього п’є.

Фухур повслухався у жебоніння вод іще якусь мить, а тоді сказав:

- Вони постійно говорять: «Пий! Пий! Роби все, що хо­чеш!»

- Як же нам туди ввійти? - запитав Атрею.

- Вони хочуть знати наші імена, - пояснив Фухур.

- Я - Атрею! - вигукнун Атрею.

- Я - Фухур! - сказав Фухур.

Хлопець без імені промовчав.

Атрею подивився на нього, а тоді взяв його за руку і крикнув:

- А він - Бастіян Бальтазар Букс.

- Вони запитують, - переклав Фухур, - чому він сам цього не каже.

- Бо не може, - сказав Атрею. - Він усе про себе забув.

Фухур знову якийсь час прислухався до клекоту і шу­мування джерельних вод.

- Без спогадів, кажуть вони, йому не вдасться туди ввійти. Гадюки його не впустять.

- Я все для нього запам’ятав, - крикнув Атрею. - Я пам’ятаю все, що він розповідав мені про себе і про свій світ. Я поручуся за нього.

Фухур усе ще наслухав.

- Вони питають, яке ти маєш на це право.

- Бо я його друг, - сказав Атрею.

І знову минуло кілька хвилин; весь цей час Фухур ува­жно прислухався до клекоту води.

- Невідомо, - зашепотів він на вухо Атрею, - чи це їх переконає. Крім того, тепер вони цікавляться твоєю раною. Хочуть знати, як це сталося.

- Ми обидва були праві, - сказав Атрею, - і водночас обидва помилялися. Але тепер Бастіян добровільно віддав Аурин.

Фухур ще трохи послухав, а тоді кивнув.

- Так, - мовив він, - тепер вони визнають твоє право. Це місце якраз і є - Аурин. Ми тут бажані гості, кажуть во­ни.

Атрею подивився вгору, на велетенську золоту башо.

- Кожен із нас, - зашепотів він, - носив Сяйво на шиї, і навіть ти, Фухуре, хоч і недовго.

Фухур зробив йому знак помовчати, а сам знову прис­лухався до співу вод. За мить він переклав:

- Аурин - це і є ті двері, які шукав Бастіян. Від самого початку він мав Аурин, він носив його із собою. Але води кажуть, що нічого, що належить світу Фантазії, не вільно винести за її межі. Інакше гадюки просто не випустять за поріг. Тож Бастіян мусить віддати все, чим його обдарувала Дитинна Царівна. Бо якщо ні, йому не вдасться напитися Живлющої Води.

- Але ж ми все ще носимо її Знак, її Клейнод. Зараз ми в її Сяйві, ми - в Аурині, - вигукнув Атрею. Хіба її самої тут нема?

- Вони кажуть, що в цьому місці влада Місяцівни за­кінчується. І вона єдина, хто ніколи не зможе сюди потра­пити. Дитинна Царівна не може увійти всередину Сяйва, бо не може зректися сама себе.

Охоплений сум’яттям, Атрею мовчав.

- Тепер вони питають, - продовжував Фухур, чи гото­вий Бастіян?

- Так, - голосно проказав Атрею, він готовий.

Тої ж миті голова велетенської чорної гадюки почала дуже повільно підніматися, не відпускаючи, втім, хвоста білої, що його тримала в пащі. Велетенські тіла гадюк ви­гиналися, аж доки під ними не утворилася арка, одна поло­вина якої була чорна, а друга біла.

Атрею провів Бастіяна, тримаючи його за руку, крізь страхітливу браму до джерела, що лежало тепер перед ними в усій своїй красі та величі. Фухур ішов за ними. І доки во­ни йшли, Бастіян один за одним втрачав чудовні фантазій­ні дари. Сильний і відважний красень знову перетворився на низенького, опецькуватого і несміливого хлопчика. І на­віть одяг, який у Йоровому Мінроуді майже зотлів і перет­ворився на шмаття, зник, безслідно розтанув. Отож він - зовсім голий і нічим не захищений - опинився перед вели­ким золотим колом, посередині якого била струменем Жи­влюща Вода, і її життєдайний ключ піднімався високо вго­ру, чимось нагадуючи кришталеве дерево.

У цю найостаннішу мить, коли він уже не володів жод­ним з дарів Фантазії, але ще не здобув спогадів про себе і свій світ, хлопець пережив момент цілковитої розгубленос­ті, бо нараз перестав розуміти, до якого світу належить і чи він сам насправді існує.

Та нараз просто стрибнув у кришталеву воду, занурився в неї, пірнув, виринув, форкнув і знову оббризкав себе, ха­паючи ротом мерехтливий дощ крапель.

Він пив, пив і пив - пив, аж доки не вгамував свою спрагу. І тоді його переповнила радість - радість від маків­ки до п’ят, радість того, що він живе, радість, що може бути самим собою. Він ніби заново народився. І найчудовішим у цьому було те, що тепер він хотів бути власне тим, ким був. Відтак якби серед безлічі можливостей йому довелося ви­бирати одну-єдину, він вибрав би цю і тільки цю. Тому що тепер знав: у світі є тисячі й тисячі різновидів і видозмін радості, однак за своєю суттю всі вони залишаються однією- единою радістю - радістю, яку дає вміння любити. Бо лю­бити і радіти - то насправді одне і те ж.

До речі, навіть значно пізніше, коли Бастіян давно по­вернувся у свій світ, став дорослим, а тоді врешті-решт пос­тарів, ця радість ніколи більше його не покидала. І в най­важчі хвилини життя у нього залишалася ця радість серця, що давала йому силу і снагу всміхатися і втішати інших людей.

- Атрею, - закричав він своєму другові, який стояв по­руч із Фухуром, - ходи сюди і ти! Ходи! Напийся Живлю­щої Води! Це справді чудово!

- Ні, - гукнув той у відповідь. - Цього разу я тільки супроводжую тебе.

- Цього разу? - запитав Бастіян. - Що ти маєш на ува-

Атрею переглянувся із Фухуром, а тоді сказав:

- Ми вже одного разу були тут. Ми не відразу впізнали це місце, бо тоді нас принесли сюди у ві сні - й уві сні за­брали звідси. Але тепер ми його пригадали.

Бастіян виліз із води.

- Тепер я знову знаю, хто я, - сказав він, сяючи щасли­вою усмішкою.

- Так, - погодився Атрею, тепер і я впізнаю тебе. Тепер ти виглядаєш так само, як і тоді, коли я побачив тебе в Брамі Чарівного Дзеркала.

Бастіян кинув погляд на шумку, іскристу коду.

- Хотів би принести її татові, закричав він. - Але як?

- Не думаю, що це можливо, заперечив Атрею. - Адже за поріг Фантазії не вільно нічого виносити.

- Бастіянові можна, почувся голос Фухура, який знову зазвучав гучно і насичено, на повну силу. - Він зможе це зробити!

- Ти справжній щастедракон! - гукнув йому Бастіян.

Фухур дав хлопцеві знак не заважати йому слухати. А

тоді пояснив:

- Води кажуть, що тепер ти повинен вирушати в доро­гу, та й нам пора йти.

- А де ж моя дорога? - запитав Бастіян.

- Це другий вхід, - переклав Фухур. - Він там, де голо­ва білої гадюки.

- Ну, добре, - завагався Бастіян, - але як же мені звід­си вийти? Біла голова не ворушиться.

І дійсно, голова білої гадюки лежала непорушно. Вона тримала в пащі хвіст чорної, а її велетенське око впритул дивилося на Бастіяна.

- Води питають, - мовив Фухур, - чи довів ти до кінця всі початі у Фантазії історії.

- Ні, - сказав Бастіян, - щиро кажучи, жодну з них я не довів до кінця.

Фухур знову якийсь час прислухався. Його обличчя на­було розгубленого і ошелешеного виразу.

- Вони кажуть, що коли так, то біла гадюка тебе не ви­пустить. Тобі доведеться повернутися у Фантазію і всі ці історії позавершувати.

- Усі історії? - промимрив Бастіян. - Але тоді я ніколи не зможу повернутися. Тоді всі зусилля були даремні.

Фухур напружено прислухався.

- Що вони кажуть? - допитувався Бастіян.

- Цить! - наказав Фухур.

За мить він зітхнув і пояснив:

- Вони кажуть, що це закон, і його неможливо змінити, хіба що знайдеться хтось, хто перебере на себе це завдання. Одначе це таке завдання, яке ніхто, крім тебе, не зможе ви­конати.

- Ні, зможе, - промовив Атрею. - Я це зроблю.

Бастіян спантеличено подивився на друга. А тоді кину­вся йому на шию, бурмочучи:

- Атрею! Атрею! Я ніколи цього не забуду!

Атрею всміхнувся.

- Це чудово, Бастіяне, значить, тоді ти не забудеш і нашу Фантазію.

Він по-братньому поплескав його по щоці, а тоді швид­ко відвернувся і рушив до чорної гадючої голови; брама все ще була відчинена, як і в мить, коли вони в неї увійшли.

- Фухуре, - сказав Бастіян, - як же ви збираєтеся поза­вершувати те все, що я вам тут поназалишав?

Білий щастедракон підморгнув йому своїм кулястим рубіново-червоним оком і відповів:

- Нам сприятиме щастя, хлопче, нам в усьому сприя­тиме щастя!

З цими словами він пішов услід за Атрею - своїм паном і другом.

Бастіян дивився їм услід; дивився, як вони пройшли крізь браму, щоби повернутися у Фантазію. Там вони ще раз обернулися і помахали йому.

За хвилю чорна гадюча голова почала опускатися, аж доки не лягла на долівку. Атрею і Фухур зникли з Бастія- нових очей.

Тепер він залишився сам.

Він обернувся до другої, білої гадючої голови - і поба­чив, що вона саме піднімається, а відтак тіла гадюк знову і в такий самий спосіб витворюють арку, як щойно з проти­лежного боку.

Він притьмом зачерпнув повні пригоршні Живлющої Води і кинувся до брами. За нею стояла суцільна пітьма.

Бастіян кинувся в цю пітьму і провалився у порожнечу.

- Тату! - закричав він. - Тату! Це я! Я - Бастіян Баль­тазар Букс!

— Тату! Тату! Це я! Я — Бастіян Бальтазар Букс!

Він усе ще кричав, коли раптом, без жодного переходу, опи­нився на шкільному горищі, звідки колись, давно-предавно, пот­рапив був у світ Фантазії. Він навіть не відразу впізнав це місце, а оскільки, роздивившись навколо, побачив, що тут зберігаються різні химерні речі, як-от опудала, кістяк і картини, то на якусь мить завагався і навіть подумав, що, може, попри все, він якимось чи­ном залишився десь у Фантазії. Але далі побачив свій ранець, за­іржавілий семираменний підсвічник зі згаслими свічками — і аж тоді нарешті збагнув, де він.

Скільки часу минуло, відколи він вирушив звідси у Велику По­дорож Нескінченною Історією? Тижні? Місяці? Можливо, роки? Якось він читав про одного чоловіка, який лише одну годину пе­ребував у чарівній печері, але коли повернувся, то виявилося, що минуло сто років, і з усіх людей, кого він знав, жив тільки один древній старець, що у ті часи був іще зовсім малою дитиною.

Крізь засклений люк, що виводив на дах, падало сіре денне світло, але не можна було визначити, чи то ще передполудне, чи вже пообідня пора. На горищі було страшенно холодно, точнісі­нько так само, як і тієї ночі, коли Бастіян вирушив звідси у Велику Подорож — одночасно із Великими Пошуками Атрею.

Він вибрався з-під купи запорошених військових коців, під якими лежав, одягнув плащ, взувся — і з подивом виявив, що і взуття, і одяг вологі, як і того дня, коли він прийшов сюди, бо тоді періщив надзвичайно сильний дощ.

Він перекинув через плече ремінець шкільного ранця і захо­дився шукати книжку, яку тоді поцупив, книжку, з якої все поча­лося. Він був сповнений рішучості повернути її, віднести цьому непривітному панові Кореандеру. Хай навіть той покарає його за крадіжку, хай заявить у поліцію абощо — того, хто має за своїми плечима такі пригоди, як у Бастіяна, не так-то просто чимось зля­кати. Одначе книжки ніде не було.

Бастіян шукав і шукав, він усе поперевертав, порпався в коцах, зазирав в усі кутки. Ніщо не допомагало. «Нескінченна історія» зникла.

— Ну, гаразд, — нарешті сказав собі Бастіян. Отож, мені до­ведеться сказати йому, що книжка взяла і пропала. Звісно, він мені не повірить. Але я нічого не можу змінити. Хай буде, що бу­де. Зрештою, хто знає, чи пан Кореандер узагалі згадає про неї, адже минуло стільки часу... Може, навіть книгарні вже немає?

Це незабаром з’ясується, та спершу доведеться пройти через цілу школу. Якщо вчителі і діти, які трапляться йому дорогою, са­хатимуться і втікатимуть від нього, то стане зрозуміло, чого йому слід сподіватися.

Одначе відчинивши нарешті двері, які вели з горища на схо­ди, а тоді зійшовши у шкільний коридор, він застав там повну, безшелесну тишу. В цілому будинку ніколи не було жодної живої душі. Тим часом годинник на ратушевій вежі вибив дев’яту. Отож, ще ранок, і уроки вже давно мали би початися.

Бастіян зазирнув у кілька класних кімнат, але скрізь панувала та сама тиша. Підійшовши до вікна і виглянувши надвір, він поба­чив, що вулицею ходять люди і їздять авта. Отже, світ не вимер, життя триває.

Він збіг сходами до головного входу, але двері були зачинені. Він пішов до дверей, які вели в помешкання шкільного управляю­чого, подзвонив, постукав, але ніхто не відгукнувся.

Бастіян замислився. Чекати, доки хтось колись сюди прийде, не можна. Він негайно хоче до тата. Незважаючи навіть на те, що розхлюпав Живлющу Воду.

А може, треба відчинити вікно і кричати, щоби хтось почув і відчинив двері? Ні, якось не випадає. Раптом йому спало на дум­ку, що можна було б, мабуть, вилізти через вікно. Та всі вікна на першому поверсі заґратовані. І тут Бастіян згадав, що, визираючи у вікно другого поверху надвір, він бачив якесь риштовання. Оче­видно, підправляли зовнішні стіни школи.

Бастіян знову піднявся на другий поверх і підійшов до вікна. Легко відчинив його і виліз на підвіконня.

Риштовання складалося з самих лише вертикальних балок, між якими через певні проміжки лежали поперечні дошки. Коли віє на них став, вони загойдалися у нього під ногами. На якусь мить йому запаморочилося в голові, страх пронизав Бастіяна на­скрізь, але він його переборов. Для нього, котрий був володарем Перелину, це взагалі мало здаватися дрібничкою, навіть якщо він більше не володів казковою силою, навіть якщо тепер якоюсь мі­рою давалася взнаки вага огрядного тіла. Обережно і зосередже­но він пошукав, за що тут можна вхопитися та де краща опора для нога, і почав спускатися вниз. Одного разу він загнав собі в паль­ця скалку, але на такі дрібниці не варто було й зважати. Трохи захеканий і розпашілий, зате цілий і неушкоджений, він зіскочив на землю. Отож Бастіян приземлився на вулиці — і ніхто його не помітив.

Хлопець кинувся бігти додому. Ранець зі шкільним причан­даллям і книжками гримотів у такт його крокам, у нього закололо в боці, але він що мав сили біг далі. Йому хотілося до тата, він прагнув його побачити.

Добігши нарешті до будинку, де вони мешкали, він на якусь мить зупинився і подивився вгору, на вікно батькової лабораторії. І тільки тепер його серце зненацька стиснув страх, бо йому впер­ше спало на думку, що тата там може вже і не бути.

Але тато був удома і, мабуть, побачив його з вікна, бо коли Бастіян піднімався сходами, вибіг йому назустріч. Він розкрив назустріч обійми, і Бастіян кинувся йому на шию.

Тато підняв його на руки і поніс сходами вгору, аж до помеш­кання.

— Бастіяне, хлопчику мій маленький, — повторював він знову і знову, — любий, хороший, маленький хлопчику, де ж ти був? Що трапилося?

І тільки коли вони вже сиділи за кухонним столом, коли хло­пець, запиваючи гарячим молоком, їв булочки, що їх тато дбайли­во намащував грубою верствою масла з медом, Бастіян помітив, яким блідим і змарнілим стало татове обличчя. Його очі почерво­ніли, а підборіддя було неголене. Однак поза тим тато виглядав достоту так само, як і тоді, коли Бастіян пішов до школи.

І Бастіян сказав про це татові.

— Тоді? — здивовано перепитав тато. — Що ти маєш на увазі, кажучи «тоді»?

— Як довго мене не було?

— Від учора, Бастіяне. Зранку ти пішов до школи. Та коли ти так і не повернувся додому, я подзвонив учителям і довідався, що тебе в школі взагалі не було. Я шукав тебе цілий день і цілу ніч, мій хлопчику. Я звернувся у поліцію, бо почав боятися найгіршого. О Господи, Бастіяне, що ж трапилося? Я мало не збожеволів, так журився. Де ж ти був?

І тоді Бастіян почав розповідати, що він пережив. Він розпові­дав надзвичайно докладно, і це протривало багато годин.

Батько слухав його так, як не слухав іще ніколи досі.

І розумів усе, що розповідав йому Бастіян.

Ближче до полудня він єдиний раз перебив його, та й то тіль­ки для того, аби задзвонити у поліцію: треба було повідомити, що син повернувся додому і що все гаразд. А тоді тато зготував обід, а тим часом Бастіян розповідав і розповідав. Уже звечоріло, коли Бастіян дійшов до розповіді про Живлющу Воду і те, як хотів при­нести її татові, але усе-таки не зміг, бо розхлюпав її по дорозі.

У кухні вже майже стемніло. Батько сидів непорушно. Бастіян підвівся й увімкнув світло. І раптом побачив щось таке, чого ніко­ли раніше не бачив.

Він побачив сльози в татових очах.

І зрозумів, що таки зміг донести сюди Живлющу Воду з Фан­тазії.

Батько мовчки взяв його на коліна, пригорнув і погладив по голові, і Бастіян, притулившись до тата, також його погладив.

І вони сиділи так довго-довго, а тоді тато глибоко зітхнув, по­дивився в обличчя Бастіяна й усміхнувся. Це була найщасливіша з усмішок, такої усмішки Бастіян іще ніколи у тата не бачив.

— Відтепер, — сказав йому тато якимось зміненим, цілком новим голосом, — відтепер у нас усе буде інакше, як ти гадаєш?

І Бастіян кивнув. Його серце було надто переповнене, тож він так і не спромігся щось сказати.

Наступного ранку випав перший сніг. М’яко і чисто лежав він на підвіконні Бастіянової кімнати. Від цього всі звуки, що долина­ли ззовні, здавалися приглушеними.

— Знаєш що, Бастіяне? — звернувся до нього тато під час сніданку. — Мені здається, у нас обох дійсно є привід відсвяткува­ти. Такий день, як сьогодні, випадає людині раз у житті, та ще й не кожній людині. Тому я пропоную зробити щось по-справжньому гарне. Я на один день облишу свою роботу, а ти сьогодні не підеш до школи. Я напишу вчителю пояснення. Що ти на це?

— Не піду до школи? — спитав Бастіян. — А хіба вона є? Коли я вчора проходив коридорами і зазирав у класи, там не було ні душі. Навіть шкільного управляючого.

— Учора? — здивувався тато. — Але ж, Бастіяне, вчора було свято!?*

Хлопець замислено помішував ложечкою своє какао. А тоді тихо сказав:

— Здається, я потребуватиму ще трохи часу, щоби... Ну, щоб остаточно до всього призвичаїтися.

* В оригіналі — перша неділя Адвенту (назва періоду Різдвяного посту, що по­бутує серед християн Католицької церкви та деяких протестантів, 4-а неділя до Різдва (залежно від року вона випадає в період з 27 листопада по 3 грудня)).

— Власне, — кивнув йому тато. — А тому сьогодні ми влашту­ємо собі святковий день, справжнє свято — але тільки для нас двох. Чого тобі найбільше хочеться? Ми могли би піти кудись на прогулянку, а може, ти волів би поїхати у звіринець? Ополудні ми потішимо себе пречудовим обідом — світ таких обідів іще не ба­чив. А ввечері... Нумо увечері підімо до театру!

У Бастіяна заблищали очі. Але він рішуче мовив:

— Тату, спершу я повинен зробити одну справу. Мені треба піти до пана Кореандера і сказати, що я вкрав у нього книжку. І що я загубив її.

Батько взяв Бастіяна за руку.

— Послухай, Бастіяне, якщо хочеш, я сам усе залагоджу.

Бастіян похитав головою.

— Ні, це моя справа. Я мушу зробити це сам. І найліпше не­гайно.

Він підвівся й одягнув плащ. Тато нічого не сказав, зате пог­ляд, яким він подивився на сина, був здивований і сповнений по­ваги. Ніколи досі його син так не поводився.

— Здається, — промовив він урешті-решт, — і мені знадобить­ся трохи часу, щоби призвичаїтися до змін.

— Я незабаром повернуся, — крикнув Бастіян уже з коридо­ру. — Я ненадовго. Цього разу — ненадовго.

Та коли Бастіян уже підійшов під книгарню пана Кореандера, його раптом усе-таки покинула сміливість. Він подивився крізь шибу, на якій були виведені літери з вигадливими завитками, що­би побачити, що там усередині. У пана Кореандера якраз був від­відувач, і Бастіян вирішив, що ліпше зачекати, доки той піде. Отож Бастіян став походжати туди-сюди перед крамничкою. Знову пі­шов густий сніг.

Нарешті покупець вийшов.

«Усе. Тепер — заходь!» — звелів собі Бастіян.

Він подумав про те, як ступив назустріч Ґраоґраманові в Пус­телі Барв, — і рішуче натиснув на клямку.

З-за стіни книжок, що громадилися на протилежному кінці приміщення, відгороджуючи напівтемну задню частину, почувся кашель. Бастіян ступив кілька кроків, а тоді, трохи збліднувши, підійшов іще ближче. Тепер він опинився віч-на-віч перед паном Кореандером, який знову сидів у своєму потертому шкіряному фотелі й читав, достоту так само, як і при першій зустрічі.

Бастіян мовчав. Він сподівався, що пан Кореандер, весь по­буряковівши від гніву, зараз накинеться на нього з криком: «Зло­дій! Злочинець!» (чи щось у цьому дусі).

Замість того старий довго і ретельно розкурював люльку і при цьому, примруживши очі, розглядав Бастіяна крізь скельця своїх невеличких кумедних окулярів. Коли люлька нарешті задиміла, він якийсь час зосереджено нею попахкав, а тоді буркнув:

— Ну, то в чім річ? Чого тобі знову?

— Я... — почав Бастіян, затинаючись, — я вкрав у Вас одну книжку. Я хотів би її повернути, але це неможливо. Я її загубив чи, може... У кожному разі, її десь нема.

Пан Кореандер перестав пахкати і вийняв люльку з рота.

— Яку ще книжку? — здивовано спитав він.

— Ту, яку Ви читали, коли я зайшов до Вас минулого разу. Ви пішли в задню кімнату, щоби поговорити по телефону, а книжку залишили на фотелі. Ну, а я взяв її...

— Так, так, — проказав пан Кореандер, прокашлявшись. — Але в мене не пропадала ніяка книжка. Що ж це за книжка така?

— Вона називається «Нескінченна історія»... Ну, вона така, в оправі з шовку кольору міді і відливає металом, коли нею отак порухати... На оправі цієї книги зображені дві гадюки, світла і тем­на, які кусають одна одну за хвіст. А всередині вона надрукована двома різними кольорами, а ще там на початку кожного розділу — великі й гарно виписані заголовні літери.

— Доволі дивна справа! — промовив пан Кореандер. — річ у тім, що такої книжки в мене ніколи не було. Тому ти і не міг її вкра­сти. Чи, може, ти поцупив її деінде?

— Ні-ні, що Ви! Ні! — запевнив його Бастіян. — Ви мали би пам’ятати цю книжку. Він спершу завагався, але потім усе ж таки сказав:

— Це... Це чарівна книжка. Читаючи її, я і сам потрапив у Не­скінченну Історію, але коли повернувся звідти, книжки вже не бу­ло.

Пан Кореандер пронизливо дивився на Бастіяна понад ске­льцями окулярів.

— Ти ж не кепкуєш оце з мене, га?

— Ні, не кепкую, — відповів Бастіян уже мало не з відчаєм в голосі. — Звичайно ж, не кепкую. Те, що я кажу, — правда. Ви ма­ли би це знати!

Пан Кореандер іще з хвилину подумав, а тоді похитав голо­вою.

— Доведеться тобі все пояснити докладніше. Що ж, сідай, хлопче. Прошу!

Люлькою він вказав на крісло навпроти його фотелю. Бастіян

сів.

— Ну, а тепер, — сказав пан Кореандер, — тепер розкажи ме­ні, що все це має означати. Але, якщо твоя ласка, — поволі й до ладу, нічого не пропускаючи.

І Бастіян почав розповідати.

Панові Кореандеру він розповідав про свої пригоди не так докладно, як татові, та позаяк той виявляв дедалі більше зацікав­лення, випитуючи все нові та нові подробиці, це все одно потри­вало понад дві години. Хтозна чому, але впродовж усього цього часу, як на диво, їх не потурбував жоден відвідувач.

Коли Бастіян нарешті замовк, пан Кореандер довго мовчки пахкав своєю люлькою. Здавалося, він поринув у глибокі розду­ми. Врешті-решт прокашлявся, поправив на носі окуляри, прони­кливо подивився на Бастіяна, а тоді сказав:

— Мені цілком зрозуміло одне: ти не крав у мене цієї книжки, бо вона не належить ні мені, ні тобі, ні комусь іншому. Якщо я не помиляюся, то й сама ця книжка походить із Фантазії. І хто знає — можливо, саме в цю мить її тримає в руках і читає хтось інший...

— Отже, Ви мені вірите?

Дата добавления: 2015-09-29