|
Нараз невидима рука торкнулася його повік. Йому стало невимовно добре, і він знову поринув у глибокий сон без сновидінь.
У цей час Дитинна Царівна залишила Вежу Зі Слонової Кості.
Вона лежала на м’яких шовкових подушках у кришталевому паланкіні, а несли його четверо її невидимих слуг - здавалося, паланкін повільно лине над алеєю.
Вони пройшли Лабіринтом, себто тим, що від нього ще залишилося, і часто їм доводилося йти в обхід - адже чимало доріжок впиралися тепер у Ніщо.
Вийшовши на рівнину, невидимі слуги зупинилися. Видно, чекали наказу.
Дитинна Царівна звелася на подушках і подивилася назад, на Вежу Зі Слонової Кості.
- Йдіть далі! Йдіть, куди очі дивляться, - ідіть кудись! - сказала вона, знову відкинувшись на подушки.
Від пориву вітру високо зметнулося її довге білосніжне волосся. Воно розвівалося, наче стяг.
XII.
СТАРЕЦЬ ІЗ МАНДРІВНОЇ ГОРИ
Г
валлями скель, сніговії бушували між високими гребенями гір, закутих у крижані лати; завиваючи, вони то вривалися в печери й ущелини, то знову виборсувалися з них - і тоді люто ширяли понад неозорими плоскогір’ями льодовиків. Для цієї місцевості така погода не була чимось незвичайним, бо Гори Долі - а саме так зовуться ці гори - найвищі і найвеличніші в цілій Фантазії: їхні вершини, без перебільшення, майже торкаються неба.
У цей край вічної криги зазвичай не наважуються навідуватися навіть найсміливіші з-поміж мандрівників. А відколи останньому з них усе-таки вдалося підкорити найголовнішу вершину Гір Долі, минуло так багато часу, що всі про це вже забули; пам’ять про героя встигла канути в небуття. Це - один із найнезбагненніших законів Фантазії (зрештою, таких законів у фантастичному світі ніколи не бракувало): той, хто прагне піднятися на самісінький вершечок однієї з Гір Долі, може сподіватися на успіх лише тоді, коли геть чисто забудуть героя - його попередника, коли про того, кому вдалося звершити цей подвиг раніше, вже не свідчать ані жоден напис, ані пам’ятник - ні у камені, ні в металі. Відтак кожен, кому вдавалося підкорити котрусь із вершин Гір Долі, був - у певному сенсі - першим, хто її підкорив.
На такій висоті, серед льодовиків, не змогла б існувати ані одна жива істота, за винятком хіба велетенських сніго- виків і крижаників - це якщо їх узагалі можна вважати живими істотами, тому що пересуваються вони неймовірно повільно: один-єдиний крок триває у них багато років, а невеличка прогулянка розтягується на декілька століть. Тому спілкуватися їм вдається тільки зі собі подібними, а про існування решти фантастичного світу ці створіння не мають ані найменшого поняття. Тож і не дивно, що вони вважають себе єдиними живими істотами у Всесвіті.
Але тепер вони ошелешено витріщалися на крихітну цятку, яка невблаганно наближалася, піднімаючись усе вище і вище, долаючи майже непрохідні виступи скель, проминаючи аж блискучі від криги прямовисні стіни, перебираючись через гострі як бритва гірські гребені та хребти, через глибочезні провалля й урвища, прямуючи до вершини.
То був кришталевий паланкін, у якому напівлежала Дитинна Царівна. Паланкін несли четверо її невидимих слуг - Сили Дитинної Царівни, і він майже не вирізнявся на тлі льодовиків, бо кришталь паланкіна вельми нагадував прозорий кристал криги, а сліпучо-білі шати і біле волосся Дитинної Царівни майже неможливо було відрізнити від снігу, що лежав навкруги.
Царівна перебувала в дорозі вже давно, багато днів і ночей. Незважаючи на дощ і спеку, крізь густий морок і при ясному місячному світлі несли її чотири Сили, все далі й далі, як вона їм і наказала, все далі й далі - кудись, світ за очі. Вона не робила різниці між тим, що можна було стерпіти, і тим, що було геть нестерпним, - так само, як і колись, коли, правлячи у своєму царстві*, вона давала рівне право на існування і світлому, і темному, і прекрасному, і потворному. Дитинна Царівна приготувалася до всього, до будь- яких випробувань, бо Старця Із Мандрівної Гори можна знайти або де завгодно - або ж ніде.
І все ж таки шлях, що ним ішли чотири невидимі Сили Царівни, не був цілком випадковий, а їхній вибір дороги не був по-справжньому довільний. Дедалі частіше Ніщо, яке вже поглинуло величезні простори Фантазії, залишало їм як єдино можливий прохід яку-небудь вузесеньку стежечку. Часом то були міст або брама, печера чи тіснина в горах, і Дитинна Царівна у своєму паланкіні ледве встигала пройти по них (або через них), достоту в останню мить, а тоді вони раптом зникали, охоплені Ніщо; часом паланкін рухався по гладіні озера, затоки чи лиману: невидимі Сили проносили смертельно хвору Царівну, майже не торкаючись хвиль, тому що для цих носіїв не існувало різниці між земною твердю і поверхнею води.
Отак вони піднялися врешті-решт аж до закутих у кригу найвищих відрогів Гір Долі, одначе не зупинилися там, а далі рухалися все вище і вище, безупинно і невтомно. І оскільки Дитинна Царівна не дала їм ніякого іншого наказу, вони і далі піднімалися вгору, весь час угору. А вона нерухомо лежала у своєму паланкіні, на подушках і з заплющеними очима. Вона лежала так уже дуже довго. Останні слова, мовлені нею, були ті, які вона проказала, * Прохасько зрозумів, що «царство» краще за «цісарство», але пізно.
прощаючись із Вежею Зі Слонової Кості: «Ідіть кудись!»; таким і був її наказ.
Тепер паланкін рухався глибокою ущелиною, в тіснині, немовби прорізаній поміж двома суцільними стінами скель, причому цей прохід був лише трішечки більший від ширини паланкіна. Тіснину вкривав м’який і пухнастий шар снігу, може, навіть метрової товщини, але невидимі носії не провалювалися в нього і навіть не залишали на ньому слідів. На дні ущелини панувала сутінь: денне світло вкрай вузенькою смужкою насилу пробивалося сюди звідкись зверху. Стежка непомітно піднімалася догори, і що далі просувався по ній паланкін, то ширшою і ближчою ставала смута денного світла. Аж раптом, геть несподівано, стрімкі скелясті стіни ущелини зовсім розступилися, відкривши неозору панораму - безкраю рівніну. Ціла залита сліпучо-білим сяйвом, вона то спалахувала, то дрібно рях- тіла. Це і було найвище місце Гір Долі. На відміну від більшості інших гір. Гори Долі увінчувала не вершина, а гігантське плоскогір’я, завбільшки як ціла країна.
А посеред цього плоскогір’я височіла вкрай незвичайна на вигляд невеличка гора. Вона чимось нагадувала Вежу Зі Слонової Кості; по суті, то був вузький і високий конус, але яскраво-синього кольору. Зблизька ставали помітними численні химерної форми зубці, які стирчали в небо, ніби бурульки, перевернуті догори гостряками. Приблизно на половині висоти цієї невеличкої гори, на вістрях трьох таких «бурульок»-зубців лежало яйце, як дім завбільшки.
Це велетенське яйце півколом оточували численні зубці- «бурульки» синього кольору, схожі на труби велетенського органа, саме вони й утворювали верхівку конуса. Яйце мало круглий отвір - очевидно, двері або вікно. І саме у цьому отворі зненацька з’явилося чиєсь обличчя; той, кому належало це обличчя, уважно розглядав паланкін.
Ніби відчувши цей погляд, Дитинна Царівна розплющила очі.
- Стійте! - тихо сказала вона.
Чотири невидимі Сили зупинилися.
Дитинна Царівна підвелася.
- Це він, - мовила вона. - Останній відрізок шляху до нього я мушу здолати сама. Чекайте на мене тут, хоч що би діялося.
Лице в круглому отворі яйця зникло.
Дитинна Царівна висіла з паланкіна і, як була, босоніж, пішла сніговою рівниною. їй було дуже боляче йти по снігу, який де-не-де взявся тонесенькою льодяною кіркою і ранив ноги. Крижаний вітер розвівав білосніжне волосся і шати Дитинної Царівни.
Нарешті вона дійшла до яскраво-синьої гори і зупинилася перед нею.
Із круглого, темного отвору в яйці висунулася довга драбина - така довга, що було аж дивно, як це вона змогла там поміститися. Нарешті драбина досягла підніжжя яскраво-синьої гори. Узявшись за ної руками. Дитинна Царів- ня побачила, що геть уся вона складається із взаємопов'язаних літер, а кожна сходинка - то рядок. Дитинна Царівна почала підніматися і, долаючи щабель за щаблем, прочитувала такі слова:
ВЕРТАЙСЬ ВЕРТАЙСЬ ГЕТЬ ГЕТЬ ІДИ НІКОЛИ ВЖЕ І ВЖЕ НІДЕ НЕ СТРІТИСЬ НАМ НІ ВНІЧ НІ ВДЕНЬ БО ЛИШ ТОБІ ТОБІ ЛИШЕНЬ ЗАКРИТИ Я МУШУ ДОРОГУ ТО ЗВАЖ НА МОЮ ОСТОРОГУ ЯКЩО ТИ СТАРЦЮ ЙДЕШ НАВСТРІЧ ТО НЕПОПРАВНУ ЗВЕРШИШ РІЧ ДВІ ПРОТИЛЕЖНОСТІ Б ЗІЙШЛИСЬ
КІНЕЦЬ З ПОЧАТКОМ ПОВЕРНИСЬ А НІ ТО В НЕЗРІВНЯННУ ВПЛЕТЕНІ СЕБЕ ОМАНУ
Вона зупинилася, щоби зібратися з силами, і подивилася вгору. До кінця було ще дуже далеко. Вона не здолала навіть половини шляху.
- Я звертаюся до тебе, о Старцю Із Мандрівної Гори, - проказала вона голосно. - Якби ти не хотів, щоби ми зустрілися, ти не опустив би мені цієї драбини. Саме твоя заборона спонукає мене йти до тебе.
І вона підіймалася далі.
УСЕ ЩО ТИ ТВОРИШ КИМ ТИ Є ТОМУ СТОРОЖ ПЕРО МОЄ У ЛІТЕРУ ВВІЙДЕ ЗАТЯМ УСЕ ЩО СВІТИЛОСЬ ЖИТТЯМ ОТОЖ ЯК МЕНЕ ШУКАЄШ САМ СОБІ Ж БІДИ НАПИТАЄШ ТУТ КІНЕЦЬ ТА ПОЧАТОК ЖИТТЯ ТЕБЕ СТАРІСТЬ НЕ СТРІНЕ ЦАРІВНО-ДИТЯ Я СТАРИЙ НЕ БУВАВ У ДИТИННІМ КРАЮ ЩО ЗБУРЮЄШ ТИ ТОМУ СПОКІЙ ДАЮ ЖИТТЮ НЕ МОЖНА СМІТИ СЕБЕ У МЕРТВІМ ЗРІТИ
І знову їй довелося зупинитися, щоби перевести дух. Тепер вона була вже дуже високо, а завірюха розхитувала драбину, наче тонку лозину. Але Дитинна Царівна продовжувала підніматися вгору, мідно хапаючись за обледенілі щаблі з літер. Так вона здолала останній відрізок драбини.
ЯКЩО ТЕБЕ ВМОВЛЯТЬ ДАРМА Й ТАКЕ ВЖЕ ПРАГНЕННЯ ДІЙМА
ЧОГО НІКОЛИ ЩЕ Й НІДЕ НЕ СМІЛО БУТЬ - ПІТИ НА ТЕ СПИНИТЬ НЕ МАЮ ЗМОГИ ТОЖ ЛАСКИ ЖДИ В СТАРОГО
Здолавши останні щаблі, Дитинна Царівна тихо зітхнула - і подивилася вниз. Її широкі білі шати були пошматовані: клапті одежі звисали з численних рисочок, гачечків і гострячків драбини з літер. Те, що літери налаштовані проти неї, не надто її здивувало. Бо ця неприхильність була взаємною.
Просто перед собою вона побачила яйце і круглий отвір: драбина закінчувалася саме тут. Вона трохи постояла при вході, а тоді увійшла. Отвір, чи то пак люк, тут-таки зачинився за нею. Непорушно стояла вона в цілковитій темряві, чекаючи, що буде далі.
Але доволі довго не діялося нічого.
- Я вже тут, - сказала вона нарешті тихо кудись у темряву. Її голос розбудив відлуння, наче у великій порожній залі. Але, може, то був інший, набагато нижчий голос, який відповів їй тими самими словами?
Поступово вона почала розрізняти в темряві слабке червонувате світло. Його випромінювала якась книжка, що зависла в повітрі посередині яйцеподібного приміщення. Вона була розташована трохи навскоси, так що вдавалося розгледіти палітурку. Книга була в шовковій оправі мідяного кольору, що ряхтіла і відблискувала, і так само, як і на Клейноді, який Дитинна Царівна носила на шиї, на оправі книги виднілися дві гадюки, світла і темна, які кусали одна одну за хвіст, витворюючи таким чином овал. А в цьому овалі дивовижно переплетеною в’яззю був виведений заголовок:
жсщчеша іетот
У Бастіяна в голові все остаточно переплуталося. Адже це саме та книжка, яку він якраз читає! Він іще раз її роздивився. Так, тут не може бути жодного сумніву, це та сама книжка, яку він тримає в руках, і якраз про неї тут ідеться. Одначе невже книжка може опинитися всередині себе самої? Як?
Дитинна Царівна наблизилася до книжки, що ніби витала в повітрі, й побачила з того боку, за книгою, якраз навпроти себе, обличчя старця. На його лице світло падало знизу, з розкритих сторінок: блакитно-зелені літери в книжці сяяли і мерехтіли.
Обличчя старця було таке пооране зморшками, що нагадувало кору прадавнього дерева. Його борода була біла і довга, а очі - глибоко запалі, тож їх майже неможливо було розгледіти. Він був одягнений у синю чернечу рясу з каптуром, накинутим на голову, а в руці тримав олівець, яким весь час писав щось у книжці, не підводячи погляду.
Дитинна Царівна довго стояла мовчки і дивилася на нього, спостерігаючи. Те, що він робив, не було звичайним писанням: олівець поволі ковзав над порожньою сторінкою, а літери і слова виникали немовби самі собою: здавалося, вони виринають із порожнечі.
Дитинна Царівна прочитала, що там було написано, і виявилося, що це саме те, що діялося якраз у цю мить, а саме: «Дитинна Царівна прочитала, що там було написа-
- Усе, що відбувається, - мовила вона, - ти записуєш.
- Усе, що я записую, відбувається, - почула вона у від-
• "Г V «-» и и
повідь, і знову цей низькии, глибокий, приглушений голос, який спершу здався їй відлунням її власного.
Дивним було те, що Старець Із Мандрівної Гори не розтуляв уст. Він записав її і свої слова, і вона їх почула, одначе так, ніби вона тільки пригадала, що він щойно їх вимо-
- Ти і я, і вся Фантазія - усе записано в цій книзі? - поцікавилася вона.
Він написав, а Дитинна Царівна водночас немовби почута його відповідь.
- Не так. Ця книга якраз і є ціла Фантазія, і ти, і я.
- І де ж ця книга?
- Ця книга у книзі, - була відповідь, яку він написав.
- Це значить, що вона всього лише відображення відображення? - запитала вона.
І він написав, а вона почула, як він сказав:
- Що показує дзеркало, яке відбивається в дзеркалі? Ти знаєш відповідь на це питання, Золотоока Повелителько Бажань?
Дитинна Царівна якусь мить мовчала, і Старець тут- таки написав, що вона мовчить.
Тоді вона тихо промовила:
- Я потребую твоєї допомоги.
- Я знаю, - відповів - і одночасно написав - він.
- Так, - відказала вона, - мабуть, так воно і повинно бути. Ти - пам’ять Фантазії і знаєш усе, що діялося аж до цієї миті. Але чи не міг би ти перегорнути кілька сторінок - і подивитися, що буде діятися далі?
- Там тільки порожні сторінки! - почулася відповідь. - Я можу говорити тільки про те, що вже трапилося. Я дізнався про це, прочитавши, а прочитав - пишучи. І знаю, бо прочитав. Бо написав, а отже, це сталося. Так Нескінченна Історія пише - творить - сама себе моєю рукою.
- То ти не знаєш, чому я до тебе прийшла?
- Ні, - почула вона його низький, глибокий, приглушений голос, а тим часом він писав, - і волів би, щоби цього не було. Через мене все стає остаточним і безповоротним, це стосується і тебе, Золотоока Повелителько Бажань. Це яйце - твоя гробниця і твоя домовина. Ти назавжди увійшла у пам’ять Фантазії. Навіки. Ти ніколи не зможеш звідси вийти.
- Кожне яйце, - відповіла вона, - є початком нового життя.
- Це правда, - написав і проказав Старець, - але тільки тоді, коли шкаралуща трісне.
- Ти можеш відкрити для мене вихід, - вигукнула Дитинна Царівна, - адже ти впустив мене.
Старець похитав головою - і водночас записав це.
- Ні, ти увійшла сюди тому, що була наділена великою силою, але тепер, коли ти вже тут, сили у тебе нема. Ми в цьому яйці зачинені навіки. Воістину, тобі не слід було приходити! Це кінець Нескінченної Історії.
Дитинна Царівна всміхнулася, здавалося, ці слова нітрохи її не збентежили.
- Ти і я, - відказала вона, - оскільки ми тут, неспроможні діяти там. Але є хтось, хто може.
- Тільки людська дитина, - написав Старець, - здатна дати новий початок усьому.
- Так, - відповіла Дитинна Царівна, - людська дитина.
І коли вона це сказала, Старець Із Мандрівної Гори повільно відірвав очі від книги і вперше подивився на Дитинну Царівну. Він глянув на неї неначе з іншого краю Всесвіту - з невимовної далечіні, з непроглядної пітьми. Але Золотоока Повелителька Бажань витримала цей його погляд, не опустивши очей, і відповіла на нього своїм спокійним поглядом. То був мовчазний поєдинок. На якусь мить Старець Із Мандрівної Гори і Дитинна Царівна непорушно застигли.
Нарешті Старець знову схилився над книжкою і написав:
- Не виходь за межі того, що є і твоєю межею!
- Так я і роблю, - відповіла вона, - але той, про кого я кажу і на кого я чекаю, вже давно її перейшов. Він читає книжку, яку ти пишеш, і чує кожне слово, яке ми промовляємо. Отже, він уже з нами.
- Так, - почула вона голос Старця Із Мандрівної Гори, тоді як той писав, - він також уже безповоротно належить Нескінченній Історії, яка неуникненно стала його власною історією.
- Розкажи мені її! - наказала Дитинна Царівна. - Ти, що є пам’яттю Фантазії, розкажи мені Нескінченну історію - від самого початку, слово за словом, так, як ти її записав!
Рука, що писала, раптом здригнулася і затремтіла.
- Якщо я це зроблю, мені доведеться і писати все заново. А все, що я заново запишу, заново діятиметься.
- Хай буде так! - мовила Дитинна Царівна.
Бастіянові зробилося якось надзвичайно тривожно на душі. Що вона замислила? Якимось чином це стосувалося і його. Та якщо навіть у Старця Із Мандрівної Гори затремтіла рука...
Старець написав і проказав:
— Коли ця повість безупинна Візьме себе в обвід —
То піде світ В цій книжці до загину!
А Дитинна Царівна відповіла:
— Якщо ж герой до нас Пристане в добрий час —
Нове життя дасть пагін,
Тож хай вдихне він зваги!
- Воістину, ти жахлива, - сказав і написав Старець. - Те, про що ти кажеш, означає кінець без кінця. Таким чином ми вступимо в коло вічного повторення того самого. І вже ніколи не зможемо вирватися за межі цього кола. Вийти з нього буде просто неможливо.
- Так, ми - не зможемо, - відказала вона, і голос її з лагідного перемінився на твердий, наче криця, - але й він також не зможе. У нього тепер є тільки один-единий вихід - порятувати нас усіх.
- Невже ти збираєшся віддати долю всієї Фантазії у руки людської дитини?
- Саме так.
А тоді додала, тільки зовсім тихо:
- Чи, може, ти знаєш якусь іншу раду?
Запала тиша, а тоді у ній прозвучав глухий голос Старця:
- Не знаю.
Він стояв, низько нахиливши голову над книжкою, в якій писав. Його обличчя повністю сховалося під каптуром, його вже не було видно.
- То зроби те, про що я прошу!
Старець Із Мандрівної Гори скорився волі Дитинної Царівни і почав розповідати їй Нескінченну Історію від самого початку.
Тої ж миті сяйво, яке струменіло зі сторінок книги, змінило колір. Воно стало червонуватим, як і літери, які виникали тепер, коли Старець проводив над сторінкою книги своїм олівцем. Його чернеча ряса з каптуром теж набули кольору міді. Він писав - і одночасно звучав його голос.
Бастіян теж чув цей голос цілком виразно.
І все ж таки перших слів, які проказав Старець, він не зрозумів. Вони пролунали приблизно так:
яннадив інравкитнА реднаероК дарноК лраК — кинсалВ
«Дивно, — подумав Бастіян, — чому Старець раптом заговорив чужою мовою? Чи, може, це якась магічна формула?»
Та Старець промовляв далі, тож Бастіян мусив прислухатися.
Так було написано на скляних дверях невеличкої букіністичної крамнички, але цей напис виглядав так, ясна річ, тільки якщо дивитися зсередини темнуватого приміщення крізь віконну шибку назовні, на вулицю.
Надворі був сірий холодний листопадовий день, дощ періщив як із відра. Краплі стікали склом донизу, перебігаючи через літери з вигадливими завитками. Усе, що можна було розгледіти крізь цю шибку, - стіна, ціла у дощових патьоках, на протилежному боці вулиці.
«Цієї історії я не знаю, — подумав Бастіян ледь розчаровано, — в книжці, яку оце читаю, її нема. Ну от, виявляється, я весь час помилявся. А то вже був подумав, що Старець і справді почав розповідати Нескінченну Історію від самісінького початку».
Зненацька двері розчахнулися - та так рвучко, що невеличке гроно мосяжних дзвіночків над ними стривожено за- баламкало і добру часину не могло вгамуватися. Зчинив оцей гармидер невисокий, опецькуватий хлопчина років десяти-одинадцяти. Темно-брунатне волосся мокро звисало йому на обличчя, плащ наскрізь промок, з нього скрапувала вода, на ремінці через плече теліпався шкільний ранець. Хлопець був трохи блідий і захеканий, та, ніби на противагу недавньому поспіху, тепер застиг як укопаний, зупинившись у відчинених дверях.
Бастіянові, який читав ці слова, водночас чуючи низький голос Старця Із Мандрівної Гори, задзвеніло у вухах і потемніло в
Те, про що тут ішлося, було його власного історією! І ця його історія була записана у «Нескінченній історії»! А він, Бастіян, був персонажем цієї книги, хоча досі мав себе тільки за її читача! І хтозна, може, саме в цю хвилину її читає іще якийсь — якийсь інший — читач, думаючи, що він лише читач цієї книги, — і так далі, аж до нескінченності!
Тепер Бастіяна по-справжньому пойняв страх. Йому раптом забракло повітря.
Він почував себе наче в невидимій в’язниці. Йому захотілося закрити цю книгу, він не бажав читати далі,
та низький голос Старця Із Мандрівної Гори продовжував розповідь,
і він нічого не міг вдіяти. Він навіть спробував затулити вуха, але це не допомагало, тому що голос лунав десь усередині.
Бастіян усе ще намагався переконати себе у тому, що цей неймовірний збіг історії, прочитаної ним у книзі, з його власною історією є якоюсь божевільною випадковістю (хоч насправді він уже давно переконався, що це не так),
проте глухуватий голос Старця невблаганно правив своєї -
і Бастіян цілком виразно почув, як той каже:
- А манери? - почув він за собою буркотіння. - Манер у тебе ні на шеляг, інакше ти принаймні назвався би.
- Я називаюся Бастіян, - сказав хлопець, - Бастіян Бальтазар Букс.
У що мить Бастіян зробив неабияке і дуже важливе відкриття: можна бути цілком переконаним у тому, що чогось хочеш — можливо навіть роками, — доки переконаний, що це бажання нездійсненне. Та коли зненацька опиняєшся перед можливістю того, що це бажання збудеться, втілиться у життя, здійсниться, то починаєш думати лише одне: ліпше було б ніколи цього не бажати.
Принаймні так воно було з Бастіяном.
Тепер, коли все раптом стало таким невідворотно реальним, він волів би просто-напросто втекти. Ось тільки, здається, втікати нема куди. А тому він повівся, як жук, що прикидається мертвим і завмирає догори лапками. Він вдав, ніби його нема, принишк, зачаївся, спробував зробитися якомога меншим, — щоправда, це вже не могло йому допомогти.
Старець Із Мандрівної Гори продовжував розповідь, водночас записуючи все заново, про те, як Бастіян поцупив книжку, як він сховався на шкільному горищі й почав там її читати. Відтак знову почалися Великі Пошуки Атрею, який знову прийшов до Прадавньої Морли, знову знайшов Фухура в Йґрамулевій павутині понад Великою Безоднею, і знову Атрею почув, як Бастіян налякано зойкнув. Знову його вилікувала старенька Урґль, і знову його повчав Енгівук. Він знову пройшов через Браму Великої Таїни і зробив крок у Бастіянове відображення в Брамі Чарівного Дзеркала. А тоді знову були Вітряні Велетні та Місто- Примара, і Ґморк, і чудесний порятунок Атрею, і повернення до Вежі Зі Слонової Кості. А поміж цими подіями діялося все те, що пережив сам Бастіян: він знову запалив свічки, знову побачив Дитинну Царівну, і знову вона марно чекала, що він прийде. А потім вона знову вирушила в дорогу в пошуках Старця Із Мандрівної Гори, і знову піднялася східцями з літер, і знову ввійшла у яйце, і знову відбулася ціла їхня розмова, слово до слова, яка закінчилася тим, що Старець Із Мандрівної Гори знов почав писати і розповідати Нескінченну Історію...
...і так триватиме віки вічні, бо ж неможливо, щоби в перебігу того, що вже сталося, настали якісь зміни. Тільки він, Бастіян, міг утрутитися. Тільки він міг розімкнути це замкнуте коло подій. І він мусить це зробити, якщо не хоче і сам опинитися в цьому безконечному кругообігу. Йому здавалося, що ця історія вже повторювалася тисячі разів, і тепер у ній вже не було ні «раніше», ні «пізніше», все ставалося нараз, одночасно. Тільки зараз він зрозумів, чому затремтіла рука Старця. Замкнуте коло вічного повторення одного і того ж було кінцем без кінця!
Бастіян не відчув, як його обличчям потекли сльози. Уже майже втрачаючи свідомість, він раптом закричав:
— Місяцівно! Я йду!
І в ту ж таки мить одночасно сталося дуже багато речей.
Шкаралупа великого яйця під дією якоїсь несамовитої сили репнула і розпалася на частини, прокотився гуркіт, ударив грім, звідкілясь здалеку налетів страшний буревій
і увірвався на горище зі сторінок книжки, що її Бастіян тримав на колінах, тож вони голосно зашелестіли. Бастіян відчув могутній порив вітру: він розвіював його волосся і дув просто в лице — так сильно, що йому аж забило дух; полум’я свічок на семираменно- му свічнику затанцювало і лягло майже плазом, а тоді другий, ще несамовитіший порив вітру вирвався з книжки і погасив усі свічки.
Бежеві дзиґарі вибили дванадцяту.
XIII.
ПЕРЕЛИН, НІЧНИЙ ЛІС
іШІляцівно, я йду! - ще раз тихо проказав Бастіян,
опинившись у цілковитій темряві. Він відчував, що з цього імені струменить невимовно солодка, прекрасна, чарівливо-п’янка сила; коли він вимовляв це ім’я, його переповнювала радість. Тому він іще кілька разів проказав його - тихо-тихо, майже подумки:
- Місяцівно! Я йду, Місяцівно! Я вже тут.
Але де - тут?
Він не міг угледіти ані найменшого промінчика світла, одначе те, що його огортало, вже не було холодною пітьмою горища; це була оксамитова, затишна, тепла темрява, і в ній він почувався у безпеці. Він був щасливий. Весь його страх, уся скутість десь поділися. Щоправда, він усе ще пам’ятав про них, але тільки як про щось давно минуле. На душі в нього було так легко і радісно, що він навіть тихесенько засміявся.
- Місяцівно, де я? - запитав він.
Він майже не відчував ваги свого тіла. Бастіян понишпорив руками довкола себе і зрозумів, що витає в повітрі. Під ногами у нього не стало ні матраців, ані підлоги. Його охопило дивовижне, чудове, незнане досі відчуття безмежної свободи - він ніби відірвався від усього і від усього відмовився. Ніщо з того, що хоч колись обтяжувало його, обмежувало чи лякало, не годне його тут досягнути.
А може, він оце зараз летить десь у безмежжі Всесвіту? Але у Всесвіті - міріади зір, а тут Бастіян зір не бачив. Його оточувала тільки ця оксамитна темрява, і йому було так добре, так добре, як іще ніколи а житті. Може, він помер?
- Місяцівно, де ти?
Враз він почув голос, ніжний, як у співочої пташки, який відповідав йому - і, напевне, вже не вперше відповідав, але до того Бастіян його не чув. Цей голос пролунав тепер десь зовсім поруч, та все одно хлопець не зміг би з певністю сказати, з якого боку він звучить.
- Я тут, мій Бастіяне.
- Місяцівно, це ти?
Вона засміялася - якось дивовижно, надзвичайно мелодійно.
- Я, а хто ж іще? Ти щойно дав мені це пречудове ім’я. І я дякую тобі за нього. Ласкаво запрошую, мій рятівнику і герою.
- Де ми, Місяцівно?
- Я - в тебе, а ти - в мене.
Це була розмова, наче вві сні, та все ж Бастіян був цілком певен, що не спить і не снить, що йому не мариться.
- Місяцівно, - прошепотів він, - скажи мені, це - кінець?
- Ні, - відповіла вона. - Це початок.
- А де Фантазія, Місяцівно? До всі? Де Атрею і Фухур? Невже все щезло? А Старець Із Мандрівної Гори? А його книга? Невже цього всього більше нема?
- Фантазія відродиться, вона знову постане з твоїх бажань, мій Бастіяне. А я зроблю так, щоби вони здійснилися - і вони стануть дійсністю.
- Із моїх бажань? - зачудовано повторив Бастіян.
- Ти ж бо знаєш, - почув він її солодкий, милозвучний голос, - що я - Золотоока Повелителька Бажань. То чого ти бажаєш?
Бастіян замислився, а тоді обережно запитав:
- А скільки я можу загадати бажань?
- Скільки захочеш - і чим більше, тим ліпше, мій Бастіяне. Чим більше бажань, тим багатшою і різноманітнішою стає Фантазія.
Бастіяна це здивувало і приголомшило. Але власне через те, що йому пообіцяли виконати нескінченну кількість бажань, на гадку не спадало жодне.
- Я не знаю, - відказав він нарешті.
Якусь мить тривала тиша, а тоді він почув її ніжний, як у пташки, голос:
- Це дуже погано.
- Тому що тоді не буде Фантазії.
Бастіян спантеличено мовчав.
Він розгубився. Йому заважало відчуття нічим не обмеженої свободи, а також те, що зараз усе залежало тільки від нього.
- Чому тут так темно, Місяцівно? - запитав він.
- Спочатку завжди буває темно, мій Бастіяне.
- Мені б дужо хотілося побачити тебе знову, Місяцівно, знаєш, як тоді, коли ти подивилася на мене.
І знову почувся тихеніький, мелодійний сміх.
- Чому ти смієшся?
- Бо радію.
- Чому?
- Ти щойно висловив своє перше бажання.
- І ти його виконаєш?
- Так. Подай-но мені руку!
Так він і зробив - і відчув, що Місяцівна вклала щось у його простягнуту до неї долоню. Це «щось» було крихітне, але на диво важке, надзвичайно холодне, а ще - тверде і немовби мертве.
- Що це, Місяцівно?
- Піщинка, - відповіла вона. - Все, що залишилося від мого безмежного світу Фантазії. Я дарую її тобі.
- Дякую, - сказав розгублений і вражений Бастіян. Він дійсно не знав, що йому робити з цим подарунком. Ось якби отримати від неї щось живе!
Та доки Бастіян розмірковував над тим, чого сподівається від нього Місяцівна і що йому треба зробити, аби не розчарувати її, раптом відчув, що у його руці щось ворушиться, - дивне відчуття, схоже на лоскіт чи ніжне пошкрябування. Було темно хоч в око стрель, та все ж Бастіян глянув на свою долоню.
- Дивись-но, Місяцівно! - прошепотів він, - піщинка починає ряхтіти і мерехтіти! А зараз - бачиш?! - у ній запалало крихітне полум’я. Ні, це паросток! Місяцівно, це ніяка не піщинка! Це світляне зернятко, і воно проростає!
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 18 | Нарушение авторских прав
<== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |