Облік відповідальності – система обліку, що забезпечує контроль і оцінку діяльності кожного центру відповідальності.
1.3.3 Вимоги до організації центрів відповідальності
Ефективна система обліку за центрами відповідальності ґрунтується на таких принципах: менеджери відповідають тільки за ту діяльність, що перебуває під їхнім контролем; менеджери беруть участь у визначенні цілей, за якими оцінюватиметься їхня діяльність; менеджери намагаються досягти поставленої перед ними та їхніми підрозділами мети; чітка визначеність ролі обліку в системі заохочення працівників; звіти про виконання бюджетів складаються регулярно і використовуються практично для оцінки діяльності центрів відповідальності.
Створення й функціонування системи обліку за центрами відповідальності передбачає: визначення центрів відповідальності; складання бюджету для кожного центру відповідальності; регулярне складання звітності про виконання; аналіз причин відхилень та оцінка діяльності центру.
Контрольні питання
1. Облік за центрами відповідальності.
2. Поділ витрат на контрольовані та неконтрольовані в основі визначення відповідальності.
3. За якими ознаками розглядається формування центрів відповідальності.
4. Поняття: центр витрат, центр прибутку, центр інвестицій.
5. Переваги та недоліки децентралізації управління.
6. Вимоги до організації центрів відповідальності.
Тема 1.4 Кошторис витрат підрозділу
План
1.4.1 Поняття кошторису витрат підрозділу, функції, які він виконує
1.4.2 Гнучкий кошторис
1.4.3 Організація обліку відповідальності за методом «тариф – година – машина»
1.4.1 Поняття кошторису витрат підрозділу, функції, які він виконує
Функція планування у разі формування витрат зі місцями і ЦВ реалізується у формі складання кошторисів відповідних сегментів діяльності (структурних одиниць) підприємства.
Кошторис (бюджет витрат) підрозділу – план витрат підрозділу на виробництво продукції (надання послуг) за плановий період незалежно від ступеня її готовності. Його функції – організуюча, контрольна та стимулююча.
Кошториси дають змогу здійснювати контроль діяльності підрозділів, забезпечувати планову дисципліну. Кошторис стимулює відповідального виконавця до належного виконання кошторису, пошуку шляхів зниження рівня витрат.
За центрами відповідальності (ЦВ) складаються кошториси (планові витрати), обчислюються фактичні витрати, а для виробничих підрозділів визначається собівартість одиниці продукції (послуг). Це уможливлює контроль за витрачанням ресурсів.
Важливе значення для формування кошторисів має поділ витрат стосовно кожного ЦВ на прямі й непрямі, змінні та постійні. Перший поділ має істотне значення для визначення собівартості окремих виробів (калькулювання). Прямі витрати безпосередньо відносять на продукцію ЦВ (місць витрат), а непрямі – формуються в цих центрах, а потім розподіляються між окремими видами продукції. Поділ витрат на змінні та постійні стосовно ЦВ (місць витрат) важливий для складання так званих гнучких кошторисів та оцінки діяльності. Таке розмежування витрат дає змогу оперативно обчислювати кошториси для різних варіантів обсягу виробництва, а також перераховувати планові витрати на фактичний обсяг продукції під час аналізу та оцінки роботи підрозділів.
Об’єктом формування прямих витрат є певний вид продукції, а непрямих – сам підрозділ (ЦВ).
Склад витрат ЦВ залежить від особливостей його діяльності та його місця у структурі підприємства.
Для підрозділів, що випускають готову продукцію на ринок, склад витрат є найповнішим і наближується до складу витрат підприємства загалом. Для підрозділів, наприклад, рівня цеху від визначається цеховими прямими і непрямими витратами. Для виробничих дільниць і бригад плануються окремі елементи витрат (матеріали, енергія, витрати на інструмент тощо).
Кошториси витрат підрозділів розробляються на основі їх виробничих програм, норм витрат ресурсів. Діяльність виробничих допоміжних підрозділів має комплексний характер, складніший ніж для основних підрозділів. Іноді він є настільки складним, що скласти загальний кошторис для цих підрозділів практично неможливо. У таких випадках вважають за доцільне обчислювати витрати за кожним видом діяльності на основі визначення нормативів витрат на виконання окремих робіт (замовлень). Планування діяльності допоміжних підрозділів відбувається на основі програми діяльності тих підрозділів основного виробництва, роботу яких вони забезпечують. При цьому вартість продукції і послуг допоміжних підрозділів завжди включається до витрат основних підрозділів у складі непрямих витрат.
Оцінку діяльності центрів дискреційних витрат здійснюють на підставі результатів виконання бюджетів (кошторисів) цих центрів. Для оцінки діяльності центрів технологічних витрат звичайно використовують стандартні витрати.
Стандартні витрати – витрати, необхідні для виробництва певної продукції або послуг за нормальних умов діяльності. На відміну від бюджетів стандартні витрати відображають заплановані витрати на одиницю продукції, величина яких базується на обґрунтованих нормах праці і інженерних розрахунках. У літературі вирізняють три види стандартів: базисні, теоретичні та поточні.
Базисні стандарти – довготермінові стандарти, які встановлюються на термін від двох до п’яти років, щоб вивчити динаміку цін і продуктивність праці.
Теоретичні стандарти – стандарти витрат, які можуть бути досягнуті лише за ідеальних умов діяльності. Ці стандарти є радше еталоном, аніж нормою, що відображає рівень, що його можна досягти за наявних умов діяльності.
Поточні стандарти – стандарти, що відображають витрати, необхідні для виготовлення продукції у звітному періоді за наявних умов діяльності. Ці стандарти встановлюють з урахуванням існуючої технології й організації виробництва, продуктивності праці, кваліфікації працівників, тарифних угод та динаміки цін.
Застосування поточних стандартів дає можливість заздалегідь визначати собівартість продукції для встановлення ціни, складати звіт про прибуток, оперативно виявляти й контролювати відхилення, оцінювати діяльність ЦВ.
Отже, система калькулювання стандартних витрат – це система обліку, яка використовує стандартні витрати задля: контролю витрат; прийняття рішень щодо цін; оцінки виконання бюджетів; усвідомлення витрат; управління за відхиленнями.
Система калькулювання стандартних витрат охоплює: встановлення стандартів витрат; накопичення даних про фактичні витрати; аналіз відхилень та складання звітності; дослідження відхилень; внесення необхідних корективів.
Розробку стандартів здійснюють відповідні підрозділи, які відповідають за ті чи інші статті витрат. Зазвичай технологічний відділ визначає стандарти використання матеріалів, а відділ постачання встановлює стандарти цін на матеріали. Виробничий відділ розробляє стандарти робочого часу за операціями, а відділ персоналу – тарифні ставки оплати праці відповідних категорій працівників.
1.4.2 Гнучкий кошторис
Розрізняють два основні види бюджетів: гнучкі та фіксовані.
Для здійснення адекватного порівняння фактичних і бюджетних даних використовують гнучкий бюджет. Цей документ являє собою бюджет, складений на підставі запланованих даних про доходи і витрати підприємства для фактичного обсягу реалізації. З метою формування гнучкого бюджету переглядають заплановані дані й розробляють новий бюджет для того обсягу діяльності, який фактично був досягнутий за звітний період. Величина постійних витрат зазвичай залишається незмінною, а змінні витрати змінюються пропорційно зміні обсягу діяльності. Так, якщо фактичний рівень діяльності перевищує бюджетний, то частина витрат, яку відносять до змінних витрат, буде більше запланованої величини просто за рахунок зростання обсягу діяльності. Перевага такого підходу полягає в тому, що він дозволяє виключити вплив чинника обсягу діяльності, який може бути поза зоною контролю і відповідальності менеджера конкретного підрозділу. Тому показники гнучкого бюджету придатні для подальшого порівняння їх з фактичними даними, а отримані у такий спосіб відхилення можна використовувати для визначення ефективності й результативності роботи підрозділу.
Для розробки гнучкого бюджету необхідно відкоригувати величину витрат відповідно до фактичного рівня діяльності, після чого необхідно проаналізувати відхилення. Такий аналіз часто називають управлінням за відхиленнями – це особлива форма обліку відхилень, за якою увага керівництва зосереджується тільки на суттєвих (значних) відхиленнях від бюджету. Перевага такої системи полягає в тому, що менеджери беруть до уваги виключні обставини. В загальному вигляді система має висвітлювати відхилення, які, наприклад, становлять більше 10% від величини бюджетних даних.
Слід зазначити, що процес бюджетування, включаючи складання гнучкого бюджету і аналіз відхилень, тісно пов’язаний зі стандартними (нормативними) даними. Оскільки стандартні витрати – це витрати, які виникають для виготовлення продукції за нормальних умов діяльності, то їх часто асоціюють з бюджетними даними.
Отже, наявність процесу бюджетування на підприємстві свідчить про досить високий рівень управління підприємством і раціональність економічної поведінки суб’єкта господарювання.
У гнучких бюджетах планові розрахунки затрат і фінансових результатів прив’язуються до обсягів виробництва та реалізації продукції. До цієї категорії бюджетів належать бюджет затрат, який відноситься до умовно змінних (змінюється пропорційно до обсягів виробництва).
На відміну від цього, показники фіксованих бюджетів здебільшого не змінюються зі зміною обсягів виробництва. За принципом фіксованого бюджетування складають бюджет адміністративних витрат, бюджет на рекламу тощо.
1.4.3 Організація обліку відповідальності за методом «тариф-година машина»
Облік відповідальності за методом тариф-година-машина» розроблений американським економістом Спенсером А.Такером як один із варіантів контролю діяльності ЦВ. Суть цього методу полягає в тому, що за кожним ЦВ закріплюють машину і заздалегідь визначають планову собівартість однієї години її роботи. Знаючи час роботи кожної машини, витрачений на виготовлення певного виду продукції, та вартість однієї години такої роботи. Визначають суму амортизації обладнання (машини) та вартість витрачених матеріалів, що дає можливість визначити собівартість готової продукції. Таким чином увага менеджера зосереджується не на кінцевому результаті (собівартості готової продукції), а на окремих технологічних процесах (тривалості обробки продукції на окремих стадіях технологічного процесу).
Організація обліку за методом «тариф-година-машина» передбачає використання системи спеціальних документів: постійної картки машини, рапортів про продуктивність кожної машини, щомісячного звіту про роботу устаткування та ін.
У постійній картці машини наводять її техніко-економічні характеристики: кількість обслуговуючого персоналу; потужність; витрати енергоресурсів на 1 годину роботи; рівень оплати праці персоналу; вартість одиниці енергоресурсів тощо. На підставі цих даних визначають нормативну вартість однієї години роботи машини.
У рапорті про продуктивність кожної машини фіксують фактично відпрацьований час і кількість оброблених одиниць продукції за її видами. Останні є підставою для визначення суми витрат на обробку.
Картка собівартості виробу є регістром аналітичного обліку витрат на виробництво. У ній збирають витрати на обробку за кожною операцією, вартість використаної сировини та матеріалів, визначають собівартість готових виробів та її відхилення від нормативної. Тут же наводяться дані про випуск продукції та її відвантаження покупцям, що дає можливість визначити вартість незавершеного виробництва на кінець місяця та залишок нереалізованої продукції.
Важливу роль в управлінні витратами відіграють щомісячні звіти ЦВ. Будова звіту забезпечує можливість виявлення відхилення фактичних загальновиробничих витрат від бюджетних та суми непродуктивних витрат, які не збільшують цінності виробу (втрати від браку, простоїв, амортизація зайвого обладнання тощо).
Незважаючи на всю простоту та універсальність методу «тариф-година-машина», він не забезпечує достатньої точності розрахунку фактичної собівартості виробленої продукції (з причини опосередкування нормативних витрат на одну годину роботи обладнання, умовного розподілу та списання відхилень від нормативних витрат, особливо в частині витрат на обслуговування виробництва і управління). Однак в умовах високої організації виробництва, жорсткого нормування і контролю він забезпечує позитивні наслідки у зниженні витрат виробництва.
Контрольні питання
1. Поняття кошторису підрозділу, його функції.
2. Стандартні витрати, види стандартів.
3. Що включає в себе система калькулювання стандартних витрат.
4. Хто на підприємстві займається розробкою стандартів витрат.
5. Види бюджетів, значення гнучкого бюджету.
6. Для чого використовується метод «тариф-година-машина».
Тема 1.5 Оцінка діяльності центрів відповідальності
План
1.5.1 Оцінка діяльності центрів відповідальності
1.5.2 Методи розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів
між виробничими підрозділами
1.5.3 Трансфертне ціноутворення
1.5.1 Оцінка діяльності центрів відповідальності
Оцінка діяльності ЦВ – складова управлінського обліку. Управлінський контроль – це процес, за допомогою якого менеджери впливають на працівників організації для ділового і ефективного виконання стратегії організації.
Розробка показників та оцінка діяльності окремих підрозділів і їх керівників є центральною проблемою управлінського контролю. Від її вирішення залежить ефективність управління взагалі.
В основу системи управлінського контролю покладено бюджетний контроль. Але останній характеризує лише відхилення від бюджету, тобто фінансові показники, які є об’єктом управлінського обліку. А менеджера можуть цікавити ще й не фінансові показники, такі як плинність кадрів, якість продукції, інновації, використання робочого часу тощо.
Використання останніх дає змогу здійснити комплексну оцінку діяльності підрозділу та його керівника. З цією метою застосовують систему управлінського контролю за принципом «Табло», яка включає широкий спектр фінансових і не фінансових показників.
Діяльність ЦВ та його керівника може визначатися її результативністю і ефективністю.
Результативність – це показник того, як виконує свої завдання ЦВ, наскільки він досягає бажаних або запланованих результатів (за обсягом діяльності, часом, якістю продукції тощо).
Ефективність – це відношення результату діяльності до використання ресурсів (витрат),тобто досягнення максимуму продукції при мінімальних витратах, або мінімуму витрат на одиницю діяльності.
Виходячи з цього, діяльність ЦВ може бути: ефективною і результативною; результативною але неефективною; ефективною але не результативною; не результативною і неефективною.
При виборі показників для оцінки діяльності ЦВ бажано дотримуватися таких критеріїв: взаємозв’язок зі стратегічними цілями компанії; відображення основної діяльності керівника та підрозділу в цілому; зрозумілість для працівників, об’єктивність та відносна простота розрахунку; можливість використання для оцінки та заохочення працівників; послідовність та регулярність використання.
Вибір показників та методи оцінки діяльності залежать від типу ЦВ.
1.5.2 Методи розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між виробничими підрозділами
Визначення собівартості продукції підприємства вимагає точного обчислення всіх витрат, пов’язаних з її виробництвом. При цьому непрямі витрати, які виникають у підрозділах основного виробництва, з допомогою обґрунтованого методу розподілу можуть бути відразу віднесені на окремі вироби. Складніше враховувати у собівартості продукції підприємства витрати підрозділів допоміжного та обслуговуючого виробництв. Вагома частка їх продукції, робіт та послуг може спрямовуватися на задоволення виробничих потреб цих підрозділів. Віднесення тих витрат допоміжних і обслуговуючих підрозділів, які пов’язані з наданням взаємних послуг, на підрозділи основного виробництва здійснюється опосередковано, з виконанням операції перерозподілу цих витрат між відповідними підрозділами допоміжного та обслуговуючого виробництв.
Розподіл витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів між відповідними іншими виробничими підрозділами здійснюється виходячи з обсягів наданих ними послуг з допомогою трьох основних методів:
1) метод прямого розподілу – витрати допоміжних та обслуговуючих підрозділів безпосередньо списуються на основні виробничі підрозділи;
2) метод взаємних послуг – витрати допоміжних та обслуговуючих підрозділів розподіляються до певного моменту поетапно між відповідними основними, допоміжними та обслуговуючими підрозділами, на останньому етапі розподілу залишки витрат допоміжних та обслуговуючих підрозділів відносять на основні виробничі підрозділи прямо;
3) метод системи рівнянь – по суті повторює попередній, але базується на іншому обчислювальному апараті, який пов’язаний з положенням математичної теорії рядів.
1.5.3 Трансфертне ціноутворення
До питань, які постають за децентралізації структури управління на підприємстві і практичної реалізації на ньому концепції ЦВ, належить й питання внутрішнього (трансфертного) ціноутворення. Внутрішньою (трансфертною) ціною є ціна, за якою продукція (роботи, послуги) одного ЦВ (підрозділу) підприємства передаються іншому. Внутрішні ціни використовуються як елемент економічного функціонування структурних підрозділів підприємства. Основна мета створення механізму внутрішніх розрахунків на підприємстві полягає в забезпеченні найбільш ефективного (прибуткового) функціонування виробничої системи підприємства.
У практиці внутрішньовиробничих відносин внутрішнє ціноутворення частіше здійснюється:
1) на основі ринкових цін;
2) на договірній основі;
3) на основі витрат виробництва.
Рівень трансфертних цін досить суттєво впливає на результати діяльності ЦВ.
Критеріями вибору методу трансфертного ціноутворення є: сприяння узгодженню загальної мети компанії; мотивація керівництва; сприяння автономії підрозділів в умовах децентралізації управління.
Загальною формулою для визначення трансфертної ціни є:
Трансфертна ціна = Дійсні витрати на одиницю продукції + Можливі витрати на одиницю продукції
Отже, трансфертна ціна повинна відшкодовувати витрати підрозділу на виробництво продукції та його втрати внаслідок відмови від реалізації продукції іншим підприємствам.
Базою для визначення трансфертних цін можуть бути: рівень витрат, ринкові або договірні ціни. Результати обстеження 239 великих компаній США, опубліковані у 1979 р., показали, що за основу трансфертних цін використовують переважно ринкові ціни 31% обстежених підприємств, договірні ціни – 22%, ціни на рівні повних витрат – 25%, на рівні повних витрат плюс прибуток – 17%, на базі змінних витрат – 5%.
Контрольні питання
1. Поняття: результативність,ефективність.
2. Критерії вибору показників для оцінки діяльності ЦВ.
3. Які існують методи розподілу витрат допоміжних та обслуговуючих виробництв між підрозділами основного виробництва.
4. Для чого використовується внутрішня (трансфертна) ціна
5. Методи внутрішнього ціноутворення
Тема 1.6 Роль калькулювання в управлінні витратами
План
1.6.1 Собівартість, калькуляція, види калькуляцій
1.6.2 Принципи калькулювання
1.6.3 Об’єкт обліку витрат, об’єкт калькуляції, калькуляційна одиниця
1.6.1 Собівартість, калькуляція, види калькуляцій
Собівартість – це виражена у грошовому вимірнику величина ресурсів, використаних у певних цілях. Вона є одним з важливих узагальнюючих економічних показників ефективності роботи підприємства, основою для ціноутворення, а зниження собівартості – важливий резерв покращання фінансового стану підприємства.
Калькуляція – обчислення собівартості.
Види калькуляцій:
1) залежно від часу складання, методики розрахунку та вихідних даних:
- планові – складають перед початком виробничого процесу на підставі планових норм витрат та планового виходу продукції і протягом виробничого процесу не змінюють;
- нормативні – складають на кожен наступний робочий період, вид або цикл робіт за нормами, скоригованими з урахуванням умов, що склалися на даний момент;
- провізорні (попередні) – складають за деякий час до закінчення звітного періоду на підставі фактичних даних про витрати і вихід продукції за минулий час з початку періоду та очікуваних витрат і виходу продукції до кінця звітного періоду. Їх використовують для визначення очікуваних фінансових результатів та для планування на наступний період;
- звітні (фактичні) – складаються після закінчення звітного періоду на підставі облікових даних про фактичні витрати і вихід продукції;
2) за періодом господарської діяльності, витрати якого включені до собівартості – щоденні, місячні, квартальні, за періодами робіт (циклами, фазами, переділами, стадіями тощо), по закінченню робіт (замовлення);
3) за складом елементів витрат, що включаються до собівартості: повні виробничі, повні комерційні, неповні (калькуляції змінних витрат).
1.6.2 Принципи калькулювання
Основними принципами калькулювання є: науково обґрунтована система класифікації витрат підприємства; визначення об’єктів обліку витрат, об’єктів калькулювання і калькуляційних одиниць; вибір методу розподілу накладних (непрямих) витрат; розмежування витрат між звітними періодами; розмежування поточних витрат на виробництво і капітальних вкладень (інвестицій); вибір методу обліку витрат і калькулювання собівартості.
1.6.3 Об’єкт обліку витрат, об’єкт калькуляції, калькуляційна одиниця
Об’єкт віднесення (обліку) витрат – це виріб, організаційний підрозділ, вид виробництва, стадія, агрегат, для яких організовано відокремлений облік витрат, тобто відкривають окремий аналітичний рахунок для обліку витрат.
Об’єкт калькуляції – це вид продукції, робіт, послуг, виробництво, програма, завдання, замовлення і т.ін., собівартість яких визначають.
Калькуляційна одиниця – це одиниця вимірювання окремих видів продукції (робіт, послуг), собівартість яких визначається: тонна, шт.., рулон, умовна одиниця тощо.
Контрольні питання
1. Поняття: собівартість, калькуляція.
2. За якими ознаками класифікують калькуляції.
3. Коли складається провізорна калькуляція.
4. Чим відрізняється об’єкт витрат від об’єкта калькуляції.
5. Що таке калькуляційна одиниця.
Тема 1.7 Калькулювання у багатопродуктовому виробництві та у комплексних (сумісних) виробництвах
План
1.7.1 Методика визначення собівартості при одержанні від одного об’єкта витрат двох або більше видів продукції
1.7.2 Облік і розподіл непрямих витрат
1.7.3 Методи розподілу непрямих витрат
1.7.1 Методика визначення собівартості при одержанні від одного об’єкта витрат двох або більше видів продукції
Якщо від одного об’єкта обліку витрат одержують два і більше об’єкта калькуляції (види продукції), то методика визначення її собівартості дещо ускладнюється. При цьому виходять з такого положення, що ту продукцію, для одержання якої організовано виробництво, називають основною. Ту ж продукцію, яку одержують паралельно з основною в одному технологічному процесі, але яка не є основною, називають супутньою, або побічною (наприклад, шлак і доменний газ у металургійному виробництві). У той же час деякі виробництва дають одночасно два і більше видів основної продукції. Такі виробництва часто називають комплексними (багатопродуктовими), а їхню продукцію – суміжною, або спряженою.
Супутня продукція, як правило, оцінюється за цінами можливого використання або реалізації і не калькулюється, а на її вартість зменшуються витрати на основну продукцію.
Розподіл витрат між окремими видами суміжної продукції у багато продуктовому виробництві у точці їх роз’єднання може здійснюватися з використанням таких методів: за коефіцієнтами, рекомендованими відповідними галузевими міністерствами (всі види продукції перераховуються в умовну за встановленим співвідношенням); за попередньо встановленим відсотковим співвідношенням витрат на окремі види продукції; пропорційно вартості продукції за цінами реалізації; пропорційно вартості продукції за нормативною собівартістю; пропорційно вмісту в продукції корисних речовин і т.ін.
Після розподілу витрат між об’єктами калькуляції собівартість одиниці продукції визначають діленням загальної суми витрат на кількість виготовленої продукції у натуральних вимірниках.
Калькуляційні різниці - відхилення фактичної собівартості виробленої готової продукції від ціни її оприбуткування протягом звітного періоду. Останні списують з кредиту рахунку «Виробництво» на дебет рахунків використання або реалізації продукції додатковими або від’ємним записами.
Після списання калькуляційних різниць рахунки обліку виробництва закривають, якщо відсутні залишки незавершеного виробництва.
Облік витрат і обчислення собівартості продукції може бути організованим на підприємстві різними методами залежно від виду виробництва, його організації і технології, організаційної структури підприємства, потреби управління витратами і т.ін.
Класифікація калькуляційних систем:
1) ступінь поглинання постійних витрат: методи визначення повної собівартості («абзорбшен-костинг») методи калькулювання змінних витрат («директ-костинг»);
2) вихідна інформація для обчислення собівартості: фактичне калькулювання; змішане калькулювання (нормальне) – характерне для зарубіжних облікових систем), передбачає врахування прямих витрат за фактичними даними, а непрямих (накладних) – за плановим коефіцієнтом розподілу (як правило, середньорічним);
3) вибір об’єкта калькулювання – позамовне та попроцесне (попередільне).
1.7.2 Облік і розподіл непрямих витрат
Усі прямі витрати (матеріали, оплата праці та ін..) безпосередньо відносяться на ті об’єкти, для яких вони здійснюються. У той же час непрямі витрати у момент їх здійснення неможливо прямо віднести до конкретного об’єкта обліку витрат (наприклад, амортизація будівлі цеху, в якому виготовляють різні види виробів). Тому такі витрати обліковують на окремих накопичувально-розподільних рахунках і періодично (як правило, у кінці звітного періоду) розподіляють і списують на об’єкти обліку витрат пропорційно до попередньо встановленої бази розподілу.
Базу розподілу непрямих витрат кожне підприємство обирає самостійно, наприклад: прямі витрати праці у людино-годинах; прямі витрати на оплату праці в грошовому вимірнику; відпрацьовані машино-години; усі основні витрати; прямі витрати сировини і матеріалів та ін.
В умовах переважно річних робіт перевагу надають такій базі розподілу, як прямі витрати праці та заробітної плати; в умовах широкого використання автоматизованих на напівавтоматизованих виробничих систем – витратам машинного часу; у виробництвах, де велика питома вага витрат на матеріали і сировину – пропорційно масі або вартості використаної сировини.
Насамперед, підлягають розподілу витрати на роботу допоміжних виробництв, утримання та експлуатацію обладнання, загальновиробничі витрати тощо.
Витрати на утримання допоміжних виробництв розподіляють пропорційно обсягу наданих послуг для окремих підрозділів у натуральних або умовних вимірниках (м3 води, т. пару, кВт-год електроенергії тощо).
1.7.3 Методи розподілу непрямих витрат
Ускладнення у розподілі непрямих витрат виникають тоді, коли допоміжні виробництва надають послуги одне одному, а не лише основним виробничим підрозділам. У таких випадках можуть бути використані наступні методи розподілу непрямих витрат:
1) метод прямого розподілу – передбачає, що витрати допоміжних підрозділів розподіляють і списують на витрати лише основних підрозділів, а взаємні послуги допоміжних виробництв до уваги не беруться і не враховуються;
2) метод послідовного розподілу – витрати кожного допоміжного підрозділу розподіляються послідовно на всі підрозділи (як основні, так і допоміжні), крім тих, витрати яких розподілені раніше (першими). При цьому першими розподіляються витрати того допоміжного підрозділу, який надає найбільше послуг іншим допоміжним підрозділам, а сам одержує мінімальну кількість таких послуг. Підрозділ, витрати якого розподілені першими, не бере участі у розподілі витрат інших підрозділів. Потім так же роблять з рештою допоміжних підрозділів;
3) метод врахування взаємних послуг – витрати допоміжних виробництв спочатку розподіляють між самими допоміжними виробництвами пропорційно обсягу наданих послуг, виходячи з початкової суми витрат до розподілу, а потім сукупні витрати кожного допоміжного підрозділу списують на основні підрозділи за методом прямого розподілу;
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 39 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |