Хоч тобі розповім про те, що навідалось в мою голову, хоча б «в книжку». Тож, якщо Демокріт, припустимо, підсвідомо мав на увазі, що «світи» – це люди? І люди утворюються шляхом «коливальних рухів і злиття», тобто описується статевий акт (знаю, секс на філософському рівні звучить тобі привабливо). Тоді думку про те, що «різні світи, як і тіла, можуть складатися з атомів різної величини, форми й по-різному розташовуватись», а «в деяких світів є багато місяців і сонць, є рослинки, а в інших – жодного небесного світила і пусто» – варто розглянути.
Тобто розглянемо в загальних рисах думку «різні світи – це різні види Реальності» - на основі цитати з лекції релігії: «Є безліч всесвітів, які проходять одинакові цикли: народжуються, розвиваються і вмирають». Якщо світи існують одночасно і в силу неіснування часу накладаються одне на одне (утворюється так званий бриж)? Ми не можемо усвідомити такого типу «одночасності», постійної присутності Всесвіту через наявність у нашому понятійному апараті терміну «час».
Люди існують в силу накладання одне на одного багатьох образів. А ще люди – копії одне одного. Десять людей укупі створюють одну індивідуальність: «Мы один для другого стоим битком набитого амфитеатра». Але одночасно одна людина могла б творити десять різних індивідуальностей, якби знаменником не виявилась визначальна (основна) риса.
В людському суспільстві імена існують для уникнення плутанини. Люди нам настільки байдужі, що без соціальних параметрів запам’ятати їх ми не здатні. Існує обмежене коло людей, яких ти не називаєш на ім’я, а пеленгуєш (згадай, як Шерлок назвав Ірен Адлер – «the Woman»). Імена, що ми їх дали речам світу – це узагальнення й абстрагування в їх антонімічному значенні. З одного боку, я вважаю, що непомічання світу й його множинності – це не неуважність, а з іншого, буддизм (на який я зараз покликаюсь) – просто релігійна вигадка, втеча від справжнього світу. Може, суть нашого життя – така ж, як суть китайської традиції: культ предків, сімейні цінності, дітонародження?
Я звернула увагу на «площина буття» і «пл. б.» (скорочення слів в зошиті) – їх багатозначність і неповність в різній мірі. Тоді як предмети можуть бути площинами буття, то тіло – тільки «пл.. б.», бо ми про себе мало що знаємо, а безтілесні («нульові») поняття – «п. б.», тобто існуючі в значно тоншому вимірі, якщо бути марновірами, або ж взагалі брехливі маркери. Про інше ми теж мало знаємо, але ж назва «площина буття» теж неповна!
Поговоримо про справжню смерть, а не таку, яка нам бачиться. Мѝ для нас (кожного) здаємося Живими, всі інші – статичними. Оскільки реальностей, накладених одна на одну, є безліч, ми фіксуємо реальності інших людей (по одній на штуку) у вигляді стороннього індивіда як джерела паралельної реальності, а також фіксуємо тіні обстановки їхніх світів, накладаємо їх і формуємо правила загальної реальності. Тому кожна людина бачить стіл.
Для свого Ядра «Я» є всіма прямими, що рухаються у ньому, але воно починає себе ідентифікувати як об’єкт завдяки оцінці інших «Я». Є така цитата в Сартра (я відтворю її приблизно): «Ми бачимо себе очима своїх друзів. У мене немає друзів, може тому я не бачу себе, я гола плоть…». Знову про Ядро: стикаючись зі стінкою Ядра, кулька докорінно міняє зміст і форму цього місту – доторкаючись до «божественної» м’якої оболонки Космосу. Тепер через «якщо» – про карму і переродження.
Якщо людина переходить з життя в життя, то смерть є, так би мовити, точкою заломлення потоку життя, точкою відбиття і зміни вектора людського характеру (цілей?) на інший і протилежний.
Початок руху – потрапляння точки у куб смерті (в нас – «Ядро») – постання перед викривленим «Я» факту його смерті або страху, який змушує рухатись. Може, так: нас обмежує страх.
Чому виникає ілюзія всього, окрім нас? (Самообман – це те, що можеш розкрити, ілюзія – те, що не розкриєш, поки не зникне; бо брехня – це більш-менш свідоме, а ілюзія – підсвідоме. Тому не зникає стіл і ми завжди його відчуваємо). Око надає цій точці саме цих якостей, бо вони необхідні нашому «Я» як знаряддя для саморозкриття? Так, я це в тебе питаю. Існує тільки «Я», воно розкриває себе в тому, як бачить цей світ. І òбрази у всіх людей схожі (стосовно одного предмета) саме тому, що всі «Я» мають одну ґенезу. А тіло є для того, щоб відзначати окреме «Я», невидиме нікому без своєї оболонки, ніби маркером. Тож світ існує за домовленістю з самим собою?
Наші органи чуття – це проект дещо грубіший, ніж та ілюзія, яка нібито сприймається з допомогою цих органів. «Я» (в обмеженому варіанті назвемо «ман а́ с») аналізує факти, які саме створило для себе аби було чим оперувати. Питання: звідки така потреба – щось постійно аналізувати, постійні пошуки того, що можна утримати в руках як зброю проти Нічого? Ніщо ж (те, що трохи далі, аніж навколо) – тієї самої природи, що й «Я», і вони щосекундно загрожують злиттям. «Я» – це маленьке тільце, що являє собою просто більш щільний згусток Ніщо.
Ще одне запитання: чи існує насправді щось окрім одного «Я» – предмети й інші «Я», живі організми? Це стверджувати було б розумно, оскільки ти чита́єш те, що написано мною. З іншого боку, звідки тобі знати, що цей текст – не продукція (проекція, ні?) Твоєї уяви? Може, є тільки Ти? Не загубися в цьому.
Таке враження, що я повернулась спиною до екрану і впилася в глядачів своїм пустим існуванням. Екран запалюється помаранчевим і жовтим полум’ям, лишаючи кольори на стінах ще по кілька секунд. Я відчуваю себе безпомічною поряд з цим технічним, раціональним і цікавим монстром. Я невидима, так. Весь натовп разом перетворився на тісну гальорку, від якої несе лиш важким диханням, весь натовп спостерігає кіно. «А-аа-х – Уу-у-хх!» - хтось думає поруч, загрібаючи для цього процесу кисень із Простору. Зажерливі організми, які тільки й хочуть що розвиватись. Збільшувати свою масу. Я дивлюсь на красу одногрупниці – й зі втомленим жахом визнаю, що цих контурів губ і прямого волосся не існує. Я добилась цього, я буддистка, fuck.
 |
А в бутті містяться мертві частинки колишніх тіл, що «відточують» новоприбулі частинки до розмірів «ніщо», розпилюють нас на «речі після нас» і гній.
Як це «жорно» схоже на новоутворені кульки-елементи, яких життя зводить на «ніщо»! То, може, жорна – то й є ті елементи: вони теж знищенні, вони «обмелюють» одне одного? Канібали – але не поглина́ють чуже, а концентрують Своє в собі, а від інших відтинають їхнє мертве. Якості збираються біля поверхні ядер (це риси характеру, в вузькому розумінні), а середина Ядра залишається «порожньою», так би мовити. Насправді ця порожнеча і є суть буття атома – стиснутої Настільки порожнечі, що вона набула і матеріальності, і рис характеру, і всіляких якостей душі.
Повітря всередині мікрокосму входить саме в себе, зчіплюється, синтезується, запліднюється… старе помирає, а з двох старих одиниць (половин) утворюється «1+1=1» – і так далі, до єдиного. Так людина в підсумку стає одним – клітиною, яка поступово поєднується з мембраною в єдину суміш. Ця клітина є все (і нічого за описом). Раніше мембрана не могла з’єднатися з Ядром, тому що воно могло бути багатоликим. Ось що буде потім.
Не думаю про завтра. Максимум моїх думок – о́брази шрамів на руках, якими стануть вони через двадцять років. «Мінімум є не мінімум, а максимум – це не максимум» – пригадалася математика. Мінімуми й максимуми для нас існують тільки видимі і доступні, інших же ми не бачимо. А є ще думки, які творить Ядро, але моя свідомість не може їх осягнути: надто малі чи надто великі, не в зоні нашої дії. Схема цього намальована поруч.
М’ЯЗИ
Тож ми поговорили про всілякі вищі матерії, з’ясували склад світу. Тепер про нѝжчі – про сучасників і, зокрема, про тебе. Дуже оптимістично сказала). Спершу про перше.
Молодь – в них все складне так просто, а все просте здається таким складним! Але це минає. Є ж такі риси, що лишаються до кінця. Кажуть, що на зміну розумному поколінню обов’язково приходить розумніше, а після нього – ще краще. Я не знаю. Я бачу тільки механізований спосіб вирощування нащадків. Та відкину холодні механізми і повернусь до людського. Кожна людина має батьків і вчителів – як на мене, це достатня підстава поганих людських характерів. Основна ж причина – те, що світ не може бути ідеальним. Для неідеальних істот це добре. Світ існує в спотвореннях, більше: тільки спотворення виступають для нас світом. Ми – одне із таких спотворень, ми й надихаємось незвичайними речами, і спотворену нами дійсність іменують «творчість». За останні десятиліття людина й продукти її розвитку стали потворними. Ось розкажу про своє бачення нас.
Наше покоління пристосоване до того, що завтра або через годину ти можеш втратити все або виграти мільйон: ми не сподіваємось, і тому бездушні. Плани складаються лише на зараз, а не на потім. Праця на систему й заради дорогої автівки викликає в нас сміх, істерику й огиду. Воліли б не працювати – що зазвичай і робимо, – або перебиватись на абиякій, найбруднішій роботі, де найбільше смердить брудна клоака цивілізації. Саморуйнування й нові враження, а особливо – руйнування інших, надихають нас на творчість, по суті, просто бездарну. Ми здатні на будь-що – саме з тих пір, коли зрозуміли, що ідеали батьків не працюють. Бога нема, немає кари; треба жити так, аби всім було зручно, треба всюди втискати свою паршиву оригінальність. Ми боїмось тільки невідомості, від якої й побудований весь наш захист і проти якої він так і не працює, якщо задуматись. Проте можем багато речей зрозуміти, хоча люди й бояться довіряти.
Друге. Припустимо, що Ядро (надсвідомість, описана мною – після цих слів тобі вкотре на думку спаде, що я божевільна) захотіло виховати людину з тонким сприйняттям. Оскільки воно однакове на всіх своїх творчих ділянках, то ця людина при народженні нічим від інших відрізнятись не може. Відмінним може бути хіба що підхід світу до цієї людини, тобто «особливі» умови, що склалися випадково. Найбезневиннішим чином перші імпульси свідомості певного порядку зароджуються в нас на початку життя. Я не жила твоїм дитинством, не знаю, що це було. Але таких, як ти, безліч, вони різні і схожі. Сучасників наших з подібними нахилами об’єднує те, що вони кволі, вони шукають правду коли їм цікаво, а коли мозок відпочиває, вони легко освоюються в калі й гною, що плаває довкола.
Таких людей Ядро випробовує електрошком, посилаючи їм «людей-заряди» – енергетично потужних, але тих, які є лише знаряддям. Чорт, я пишу грубо й необ’єктивно, але це моя книжка. По суті, кожен більш-менш видатний суб’єкт тягне на себе покривало, накопичуючи всередині цей заряд з допомогою власного егоїзму: він юзає світ, доки не насититься й не стане світом, а потім переможе цей світ і побачить те, що за межами його декорацій, тобто помре. Я любила колись ходити на похорони, на кладовище: панотець розповідав там дуже цікаво – наприклад, про те, що Бог людину забирає на небо тільки тоді, коли вона готова.
Доля зводить тебе з театралами, філософами, боксерами, аби ти переймав ауру, що оточує їх. Тільки не кажи розніженим оригіналам вірну відповідь, неприкрашену формальностями: якщо ти не використовуватимеш всіх, то помреш. Так само метелик харчується, будучи гусінню, так само й личинка божої корівки. Інколи я хочу, аби люди, такі як ти, трошки більше страждали, аби перестраждати швидше й аби вся інформація Світу стала їм непотрібною, окрім власної інформації («одинокий Будда», як пишеться в Лотосовій сутрі); інколи я щось кажу чи роблю, намагаючись, аби люди почали міркувати – й мінятися. Щоб моє існування викликало в них смуток і нудьгу, й вони починали шукати причини нудьги. Іноді думаю, як чудесно було б, якби одногрупниця Валя невдало спробувала накласти на себе руки, а потім вкоїла ряд безглуздостей, крутіших, ніж розмальовування парт – і нарешті ввімкнула мозок. Я також хочу, щоб Діана перестала боятись того, що буде завтра й очистила свій розум від зайвого. Я хотіла, щоб в Богдана відібрали стипендію, аби муки допомогли йому й він задумався про потрібність йому цієї освіти, а також про свій статус в сім’ї. Я би хотіла, щоб Наташа Л. розвивала свою ніжність а Влад – сором’язливість, щоб цей же влад частіше залишався наодинці з самим собою. Їм було б від цього важко, але людям необхідні страждання, і вони шукають їх. Страждання людей удосконалюють і дозволяють зверхньо дивитись на світ; проте якщо йдеш цим шляхом, то пам’ятай, що ні до чого не можна звикати, все зношується, як взуття. І справжній біль зникає тоді, коли тобі сподобається. І я не вірю, що люди заснули мертвецьким сном. Ми снуємо в велетенському лабіринті, що охоплює Всесвіт, де кожна річ є поштовхом до нашого розвитку, і зазвичай всі ці речі створені саме Людиною.
Є люди-посланці, які швидко можуть побачити суть майже на 65% й допомогти іншим, а є провідники, які стають мостом для інформації в сучасності та мостом поколінь в протяжному відліку. А я просто не стримуюсь і норовлю завжди вѝдати правду. Хоча правда в моїм світі змінна, і мої брехливі слова щодо суті справи можуть бути для когось істиною. Я б хотіла про сучасність з тобою поговорити, перш за все. Хоча мені насправді плювати на молоде покоління, на його плани й майбутнє: якось виживуть. Всі люди якось виживають або ні.
Мертвий мана́с… – люди запливли жирком і не зважають на це. Нам би якусь війну чи революцію, аби розворушила. М’язи ми розминаємо тільки при ходьбі до універу, у вправах, на фізкультурі, в сексі. М'ясо обвисає на нас уперемішку з жиром. Ми вже не первісні мисливці, які підкорили світ. В нас не так тепер добувають їжу: люди краще втомлюватимуться морально, аніж фізично. Люди почали хотіти якогось розуміння і затишку, розніжились і втратили змогу належати лише самим собі і хотіти цього: тепер вони залишають знаки і мітки, аби належати комусь іншому.
Напевно, це гріх – мати свою думку стосовно світу, мені таке почитає здаватись. Це дуже претензійно. Ти вступаєш в калюжу – залишаєш слід на своїх черевиках, на воді калюжі, на ґрунті під водою, на свідомості людей, які в цей час оточують тебе. Скільки непотрібних слідів, як сказав би, напевно, Жан-Поль Сартр! А твоя виражена думка який вплив має?
Розум – продукт нашого «Я» (в сенсі «життєві знання») і тіло – продукт нашого «Я». і ми хочемо, щоб один продукт приборкав інший. Можливо, «Я» переходило від стану до стану, і раптом трапився один заковиристий: живе тіло. Воно так розвинулось, що почало душити «Я» (в ширшому його сенсі) як побічний продукт тіла; з’явились знання про матеріальний, але несправжній світ, плоть і розум почали взаємно каструватись, забруднені табу. Відсутність табу ніяк не означала б аморальність всього світу і невпорядкованість. Тому що моральність, Мораль – це і є суть «Я», кажучи грубо. А світ, оформлений в щось, являє собою анархію; реальна ж гармонія світу – в його невпорядкованості.
М’язи тіла уступили місце м’язам мозку, але це катастрофа. Мозок працює, з шаленим темпом накопичує в собі інформацію, фальшиву, як і наша мета в цьому напрямку: «освіта». Відтак м’язи тіла атрофуються, а м’язи мозку «перемелюють пусте повітря». Тут підсумкую, наче романтик: м’язи «душі» (не в по́вному твоєму розумінні цього слова в душу вірю я) не працюють. Від фізичної надмірності й розумової (хоча книги й музика є теж «фізичними») треба відійти. В моєму ж розумінні душу, певно, треба бачити як мислення мана́су, а не розуму-інтелекту: думання без слів. Треба знайти красиве пояснення.
А по́ки я зайнялася надромантичним заняттям: в’язала собі петлю зі скакалки – викладачка підізвала мене і сказала: в спортзалі мені робити нічого; послала стерегти речі. А мені що – я сіла й сиджу. Пописую у блокнот. Зараз писатиму знову про себе.
Я можу говорити те, що подобається людям; або мовчати, прикриваючись тим, що знаю все. Насправді ж мої твердження цілком хибні. Біда в тому, що я в курсі цього, але розкритикувати себе не маю пра́ва, оскільки перестану існувати як наслідок. Я можу споглядати душевний настрій, можу піддаватись або не піддаватись йому. Зазвичай піддаюсь – і йому, моєму вибагливому й лінивому тілу, теж. Відтак лише зрідка маю чисту свідомість, чисті, справді мої думки. Чиста свідомість…
У кожного із багато своїх «достатків». А я? Дивлюся на них – так, ніби фільм переглядаю. Сумно це, мабуть: таке враження, що хтось проживає моє життя замість мене, – але я цим переймаюсь нечасто. Буває цікаво спостерігати, як люди реагують на мої ре́чі, і тоді думаю: якби я була не я, а осторонь споглядала себе… – не потрапила б, певно що, до кола людей, які мені до вподоби? Якби провернути таку штуку – на зразок «ввійти в нірвану» – й існувати вже без тіла, яке зобов’язане щось виконувати. Почула б тоді безліч хороших розмов. «То вмри» – міг би сказати тѝ, хоча зараз не скажеш. Але ж ні, життя після смерті немає, а я хочу жѝти вільною, а не померти такою.
В мене міркування з цього приводу. Багато людей знають різні ремесла (попереджаю: тут я перечиталась Платона); поет здатен описати і прочути їх, рапсод же здатен прочути й оцінити як слід. «Різні мистецтва – це знання різних речей», – як говорить Сократ. А хіба речі не є по своїй суті одне й те ж? То я б приписала собі талант споглядальника.
Може й несправедливо, та наділю рапсода талантом більшим від ремісничого… хм, я одночасно зневажаю людей такої професії «оспівувача» в сучасності; а тому, хто споглядає – не оцінює, – надам двоякого «значення»: по-перше, його можна віднести до «наймудріших» (до речі, дехто вважає, що наймудріші знають найменше), а по-друге, такий «споглядальник» – лінивець, нездара, якому не вистачає сил і таланту діяти.
Де ж провести цю межу – негативного значення, що починає переростати у позитив від оцінки, межу між ремісником і споглядальником, якщо посміти їх віднести до тої ж самої роботи з різними об’єктами. Ремісником хай у нас буде рапсод. Отож, найдосконаліше можна оцінити, якщо прочути об’єкт оцінки, а не співставити його дії зі своїми емоціями, що виникають у тебе як відповідь на виконання аналогічних дій. В першому випадку це емпатія, в другому ти домальовуєш те, як, на твою думку, почувається інша людина; останнє роблять рапсоди й не роблять споглядальники – чиста робота уяви. А уяви, що за набором характеристик коханої тобою людини існує й сама людина, непотрібна твоїм мріям і переживанням! Це інша розмова.
Співпереживання викликає катарсис, з допомогою якого ми звільняємось від надлишку емоцій і можемо знову вільно думати. Таким чином, рапсод на короткий час використовує ті об’єкти, про які ведеться мова, суто заради порівняння, заради емоцій, які може відчути він – чи насолодитись емоціями, які викличе в інших. А споглядальник використовує дуже чисто, і погляди в нього тонкі.
Декілька абзаців про всілякі людські переживання, коли забути про майстерність у широких масах і думати тільки про персональну на двох: нашу ненависть чи любов треба сприймати спокійно. Тому, хто слабкий, не слід розбиратися в їх причинах або ж міняти ці ролі на протилежні. Насправді людина для нас нейтральна. Важливі ті о́брази, які вона тримає для нас у собі. Людина може навіть не розуміти, чи заслуговує й за що таке ставлення; але поводиться відповідно ролі, яку від початку «між рядків» оголошує особа-Режисер. Ненавидячи тебе, людина довіряє тобі свою ненависть, тобто якісь свої емоції. Вона відштовхується для того, щоб протиставляти свої риси тобі й відтак мінятись чи зберігати власний характер; ти маєш допомагати.
Важче з коханням: людина створює в голові о́браз (навіть не коханої людини, а) кохання – ідеал, з яким вона хоче злитись; тому й прагне до тебе, якщо ти за параметрами підійшов на роль коханого: правильний душевний стан Режисера при знайомстві, твої персональні дані, ідеали в голові цього Режисера... Тож коли ти усвідомлюєш, що не можеш бути «о́бразом з її голови», то засмучуєшся, бо, виходить, зрадив довіру, хоча й не винен - якщо не обманював свідомо. Але совість мучить? Яким би поганим ти собі не здавався, ти маєш совість не хотіти й не наважуватись руйнувати чужі ілюзії щодо тебе.
Ти знаєш: міг би на все життя вжитися в роль «людини, яка кохає Режисера» і навіть знайти в ній відраду, але «Я» говорить: тоді ти втратиш і не розвинеш себе справжнього, без рамок. Так видається. Нереалізованість і співчуття розривають – тому й совість.
Не варто потурати:
1) своїй ніжності як слабкості (бо вона не є любов до когось, а любов до себе);
2) ілюзії Режисера, - так і тобі не буде шляху, і їй.
Нафіг слабкість; треба розуміти життя в чужій шкурі, але розуміння – не привід діяти. Щоб людям було добре (не в сенсі легко-мирно-кайфово-розслабно), поводься з ними так, як по справедливості. Хай навіть вони плакатимуть. А якщо декотрі не витримують правди і ріжуть собі вени – значить, вони не схотіли поглянути собі у вічі. Совість має гризти тебе зсередини, але визначати твої дії вона не повинна.
Совість – доказ того, що ти ще живий. Ілюзії інших – доказ того, що вони теж слабкі і їх можна використовувати.
ПРИРОДА ЯК ТВОРІННЯ ЛЮДИНИ
До природи треба ставитися лояльніше, але не відводити їй найпочесніше місце, поки не відомо, яке походження людини – біологічне (природне), соціальне, технічне… чи якесь інше.
Я сьогодні йшла на пару в сусідній корпус і звернула увагу: як дерева схожі до меморіалу! Ми не знаєм, якими були давні люди; ми знаємо, що в них була «тямка». Предки вигадали природу: дерева, що тягнуться вгору й складаються з кори, з листочків, але схожі з людиною, всяке інше… Теперішні люди будують величезні будинки, схожі на нас своєю людськістю наповнення; будують обеліски-меморіали (з плиток, заліза, бетону) – людські через їхнє призначення. І все це тягнеться вгору. Вкотре посилатимусь на семінар. З етнології.
В західних, південних слов’ян давніх часів існував обрядовий танець – «на льон»: люди підстрибувати високо, аби льон високо ріс. «Ой візьмім за стегняки, щоб родили буряки», – співалося. Все́, олюднюючись, отримувало життя. Люди ті, певно, вважали, що коли вони самі рухаються вгору, то й льон росте вверх. Тобто рух людини утворює подібне – природу. Природа, таким чином, – це обмислена, а потім олюднена матерія, а сама людина – це помислена якимсь невідомим ядром матерія, знаряддя творення в руках Ядра. Адже мислення з нематеріального («напівматеріального») перетікає в матеріальне.
«Прадавні люди вірили в зв'язок усього на землі з небесними світилами», – відповідно, й небесні тіла, і земні тіла з’явилися одночасно і в відповідності одне до одного. В природу теж не можна втекти, оскільки й її придумала людина. Загалом, природа – найперший витвір. Тобто якщо з’явилась людина, то мають з’явитись дерева, то має з’явитись сонце – такий закон. І коли ми робим відповідні рухи думки й тіла – то рухається й Всесвіт.
Рухи тіла – це процес такого виду (що виходить з Ядра), який спрямовується в матеріальну сферу і там ми його виявляємо. «Духовна діяльність повністю протиставлена матеріальній» (викладач з логіки). Рух дỳмки – це процес, який здійснюється і виявляється на трансцендентному рівні, він може бути сприйнятий розумом чи інтуїцією.
ІСНУВАННЯ
Я – пуста кімната-туалет двадцятирічної давності, якась жінка прийшла в мене і народила дитину. І дитинка росте, харчуючись тим, що просовують під двері, і випорожняється в мене: велика труба зливу з цього великого горщика всотує її лайно прямо в мене. На моїх стінах від протягів ворушаться павутинки, мені від цього (і від павучків) огидно і лоскітно.
Словом, я навела для прикладу в своїй книзі безліч реальних для мене моментів приватного життя. Ця збірка звичайних думок бідолахи-недоучки не має викликати в тебе захват – швидше осуд чи нудьгу. Щиро розраховую на це, оскільки хоч таким чином зможу викликати в тобі єдину справжню емоцію.
«Існування – це буття, залежне від умов», як написано десь. Я існую, впливаючи на чужі життя, коли «play prominent part» (згадуються уривки з англійського тексту, який змушували зубрити) – тільки у цьому разі мені добре, навіть в той час як не усвідомлюю такого факту. А коли відчуваю, що вплив послабшав і майже зник – розпочинаю драму депресії. Я використовую всіх, розумієш? Це жахливо! Саме зараз до мене дійшов цей жах, хоч я довгий час дивилась йому в вічі. Важлива деталь: у процесі гри я сама щиро вірю в правдивість і правильність власних дій; я можу говорити неймовірні речі і відчувати – теж. Я страшна жалюгідність, огидна собі і приречена на себе. «Просвітлення» ж проходить ривками, а потім накочує гігантською хвилею – в цей час я відкидаю старе й очищуюсь для нових умов. Нове нічим не відрізняється від попереднього, просто воно інше. Рахуючи, що період змінності – 0,3-0,7 року, мене влаштовує інакшість. Думаю, я не мала б сили залишатися в цьому світі ані хвилини більше, якби не була впевнена, що все мине.
Зізнаюсь, зараз я справді сиджу на унітазі, про який згадувала недавно. При собі в мене ручка й блокнот – могла б не виходити звідси до кінця життя. Могла б не їсти, засинати тут же, телефон так і залишити на столі в кімнаті, не читаючи SMS; могла б забути про цю писанину, яку оприлюднила тільки з бажання слави, зацікавленості скромною персоною автора і все таке.
Починаючи з останніх днів квітня, я в домі, який через тиждень або через п’ятдесят років стане моєю труною. Не бачу різниці в часі: виходити чи не виходити в двері. В зв’язку з обстановкою, що надихає, маю тобі побажання: аби в тебе кожного разу, як поблизу з’являтиметься брехня, одночасно виникало відчуття нудоти і сморід лайна різко бив у ніздрі. «Морська хвороба на суші», як казали десь і колись. Музика в навушниках, аби не заважали передруковувати запис… зізнайся, страшно зазирати в темну пащу заднього отвору, страшно було в дитинстві сидіти на унітазі, коли під тобою коїться невідомо що, виходить з тебе щось огидне і, здається бідному маляті, ладне тебе атакувати. Все, що нас оточує – це і є лайно, колись свіжий салат і суп вражень чистого, неопредмеченого буття. В що ми перетворили їх, лякаючись? Ех. Відчувай огиду, ніби це не твоє.
Мене цей світ трішки затрахав, мушу визнати факт. Я курю разом з малолітками, які розмовляють про котів – і дітлахи не чують моїх думок (хоча я теж, певно, мала і дурна для когось); це прекрасно, це наш світ! Мій відомий тобі сарказм. Згадую твою зелену натуру, яка категорично ставиться до паління і алкоголю; згадую одночасно, як купувала тобі пиво, як із цигаркою в руці відписувала на твої повідомлення, А. Все дуже переплетено. Про безмір фактів, які існують поруч твого життя і згодом поглинаються ним, ти навіть не знаєш. Не знаєш, як невідоме зло творить добро – те, що тобі здається добром у твоїй душі. Ти тільки гру помічаєш і безліч перешкод. Мене влаштовує, що я лиш визначаю хід твого життя, і завтра вже буду за його межами; що мільярдна частинка мене помре – тоді, коли ти «знищиш мене в своїх очах», як ти пишеш з максималізмом, – помре моя голограма, яка поки що існує в твоєму світі. Як багато шестерень рухається поруч у механізмі великого Космосу! Як дивно, що кожна клітина нашого тіла, можливо, має свідомість, а ми й не здогадуємось про ці мікроскопічні думки – ми, грубіші, названі організмами.
Через суперечливу природу всього сущого окреме завжди протистояло цілому. Існування окремої сутності, закріпленої на егоцентризмі, суть заперечення єдності Ядра. «Тож коли ти задумуєшся про сенс чогось, то ми тим самим заперечуєм це» (Тарас, філософ-старшокурсник) – одразу пригадується твір Евгения Замятина «Мы». Отож, пошук сенсу окремою особистістю приведе обов’язково до руйнування ілюзії щодо існування якогось сенсу. Людина протистоїть масі, тому що маса створила людину. Так само, як мати створила дитя, і, наслідуючи її, дитя неусвідомлено протистоїть їй. Наші творці, та й і те основне, що сотворило їх, навішують на нас беззаперечний закон покори їхнім думкам; тож ми не можемо знайти ні мудрості, ані змісту, який би виходив за межі капсули нашого Космосу.
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 27 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |