Наша пелена – цивілізованість і суспільство. Вона захищає, але від неї треба відмовитись. Закони бережуть наше життя, тримаючи його на мінімумі; закони нищать нас і применшують. А якщо дійти до золотого дна – то й нас нема. Треба навчитись жити без законів або відключити поривання до Іншого, аби трішки попустило.
Поглянем тепер з іншого боку: знаю, все це кра́де наш час, аби ми не займалися… чим? Чим не займалися?! Наші справи, як бездіяння, не мають жодної цінності. Все, що нас цікавить – нікчемне, і ми жалюгідні. Люди заводять дружбу, щоб на кілька відсотків задовольнити власну потребу у самовираженні, любові, підтримці; знаходять половинки, щоб задовольнити ці потреби, як здається декотрим, повністю; виголошують промови, розпалюють суперечки, працюють – для самовираження, виживання. Ніщо з цього – аудиторії, друзів, «коханих людей», роботи, хобі – нам не потрібне насправді. Це просто засоби. Та ми все одно збираємось в цьому університеті, бо мòлоді більше нема де збиратись. Ми діємо, аби залишити щось після себе.
Людина «освічується» для того, щоб накласти на світ своє «Я», щоб якомога міцніше прикріпити себе до категорії буття. Щоб не зникнути. Культура сприяє визнанню того, що ми є. Ми засуджуємо дурість, намагаючись стати розумними, і втрачаємо в цей час спонтанність, оригінальність, абсурд – тобто втрачаємо насправжній світ. Думаю, виникне опір такому процесу, як «освічення» і знання. Цивілізація «перепрогресувала», можна сказати, в системі освіти, по відношенню до конкретної людини. «Культурна-цивілізована» людина думає про те, що буде за́втра, жертвуючи сьогоднішнім благом. Але що ж з нами буде сьогодні, якщо думання відкладати на потім? Якщо ж нас і вчать думати, ми не в змозі використати ці знання.
Все високе, що оточує нас, раптово стало злісним ворогом в моїх очах. Дехто із нас вже дійшов думки, що краще лягти і не робити нічого: спостерігати, як світ мине. І я пропоную людям відмовитись від наук, занедбати суспільство і провести останнє життя.
ПРИРОДА
«Конкретное – пережиток абстрактности», – це чи щось в цьому роді говорив чи писав хтось розумний. Ти знаєш мою думку про природу як велику дурницю, позбавлену серйозного змісту. Знаєш тільки зі здогадок, тож я розповім тобі все на цю тему, адже трапилась така нагода. В природі все відображає одне й те ж саме – твої відчуття, як вважаю я.
Сконцентруйся на факті, що троянда росте десь за вікном. Хтось підрізає «зайві» пагони гострими садовими ножицями. Ми чомусь вирішили, що коїмо добре, роблячи «домашніми» диких рослин. Велике свинство – втручання в природу: полишання в ній своєї праці, слини, калу, сечі, думок… що ми ще залишаємо? Навіть якщо це робимо для власного виживання, то ми, люди, зі своєю естетичною чутливістю до темних волосків на ногах, що проступають на світлі, до шершавих пальців, до безглуздого копирсання в землі – зовсім зайві, і в порівняння з природою наші брязкальця ніяк не йдуть.
Природа ж, як на мене, й без нас – безглузда, попри величні слова, які ти міг прочитати хвилину тому. Вона є просто сукупністю організмів, які хочуть вижити – хай навіть зовнішня, кольорова сторона цього процесу викличе в нас замилування. Вижити… проіснувати якомога довше, точніше кажучи! А от у людей конторські справи і справи сільські не зв’язані безпосередньо з цією метою, а є ланкою сполучення між їжею й нами. Тобто твоя професійність зводиться до вміння точніше виконувати «байдужеяку» справу, аби мати харч. Ну а задоволення, яке ти при цьому відчуваєш – якщо добре розібратись у всьому, воно зникне. От так. З цією природністю й деградацією я скоро зовсім розучусь бодай трохи розумно писати; зовсім писати. Стану, чорт забирай, сама собою – тваринкою, – й ніяка книжна правда чи культурний макіяж не приховають більше мене.
До біса ту всю природу, чисте повітрячко, свіжі морквинки, яблучка, тишу – тобто комашню, спеку, забитість, затхлість людських умів, застій, безперспективність. І звідси мене гонить туга, і звідти, з міських квартир – позмінно. Я б хотіла просто робити улюблену справу – але я не знаю, що я люблю чи що би мені сподобалось, мене просто не потребують для жодної роботи. І мені байдуже до всіх земних прикрас. І до землі, і до міст з їхньою комариною відсутністю. Світ жорстокий кругом, за життя треба битися навіть із лютою мошкарою. А для чого ж? Якби я знала, що це за світ, йти в нього було б набагато страшніше, аніж з незнанням.
Думаю, мене навіть порожнеча напружувала б, будь вона зараз поряд зі мною. Як же філософам вдається тікати в природу від людського світу, знаходити там заспокоєння, коли навіть теперішній вигляд природи придумали ми самі!? Навіть пташки співають тільки так, аби їх можна було описати. Ми діти не природи, а людини. Ти – дитя, що самим життям своїм кидає виклик природі, яка жадає нашої смерті. Від тебе ніхто не вимагає ставати кимось, працювати комусь на догоду – саме це твоя маленька причина поставити на коліна весь світ. Та у зв’язку з цим ти відчуваєш свою необов’язковість.
Природа сама по собі мала б вселити в нас депресію, показавши свою справжню пустку, що неодмінно і дуже швидко спричинило би наше вимирання. У відповідь ми придумали міфи, в нас зародилася віра в фантастичне: таким чином уява захистила людські голови від правди і зберегла життя. Адже людина без віри прийшла б до саморуйнації за дві години. Все наше життя – пошук сенсу. Пошук сексу з цим світом, тобто моря вражень в пустелі. Ми живем завдяки нашим брехням, шукаючи в русі мету, а не застигаючи на місці як природа – жива, але мертва. Ти помічав? – природа не рухається, бо між нею і світом немає ніякої ширми у вигляді уяви.
Набудували собі замків типу асфальтованих міст, де легко можна забути про труп природи, що вистеляє простір за межами цивілізації; де з «неживого живого» є тільки голуби та домашні улюбленці як імітація руху. Насправді природа кожного року те й робить, що помирає; вона би з радістю не відроджувалась, коли б не щорічний рефлекс – реагувати на тепло весни. Знаєш, ми теж інколи реагуєм на тепло, коли довгий час перед тим було дуже холодно; насправді для нас то тільки жалюгідна подоба любові, втіленої чомусь в перепаді температур: від холоду одного до спеки удвох, злитих в екстазі тіл. Фальшивенько) «Живими» хоч на якусь дещицю можна назвати тільки явища, що повністю складаються з рухомого повітря, води, часточок колись живої біомаси.
Для чого люди так довго живуть? Вони ж самі створили умови, які б дозволяли довго жити, самі женуться за вічністю; ніби бажання довголіття – це щось інше, аніж жадібність та бажання привласнити собі пережиті враження; враження, які заледь стосуватимуться тебе. В метеликів життя коротке, деякі створіння живуть кілька місяців – їм не потрібно копати картоплю, природа й так дає мінімум для мінімуму їхнього життя. А як довго жили б ми, якби нічого не робили? Я пишу безглуздя. Так от, чи просвітив би нас хтось тоді, що вмирати – це страшно, чи зародився б цей страх смерті, якби ми навіть не жили насправді? Чи не були б ми безтурботними і легкими? Для мене зараз… ми ніби в лабіринті, наповненому несправжностями й несправжностями, речами, які забезпечують нам існування і пригнічують мене цим. В мені лишається тільки хотіння насолод і насичення; коли цього хотіння нема – нічого для мене нема в цих декораціях. І якщо хочеш вийти з лабіринту – лишається тільки лізти по стінах вверх, шукати й не заблудитися в стінах гаджетів, що не дають нам померти в муках – аби в обох випадках дійти до Нічого. Нічого, якого тобі не захочеться і з якого захочеться знов повернутись у світ, повен ілюзій. Ось тобі й «Матриця».
МАСКА
«Сжалься и исцели меня, ибо стал я сам для себя загадкой, и в этом недуг мой». (Августин)
Мені не вистачає терпіння почитати як слід філософію – я вихоплюю думки. Отже, Блез Паскаль писав: «Человек, несомненно, сотворен для того, чтобы думать». Орієнтуюсь на цю цитату, і ще на одну, згідно якої, «отнимите у него эти заботы – и он начнет думать, что он такое, откуда пришел, куда идет, – вот почему его необходимо с головой окунуть в дела, отвратить от мыслей». «Отвратить от мыслей» – мається на увазі від позбавлених практичного змісту думок, так би мовити «шкідливих», які роблять непотрібні аплікації із буденних фактів. Відсутність «завдань» робить людину далекою від реального життя, придатною лиш для понурих роздумів.
Тож ми, люди від сімнадцяти до двадцяти – уже не діти, в яких глупо закидають десяток абияких хобі й обов’язків; перебуваючи в стані апатичної понурості, що виника внаслідок відмови від нав’язаних потреб (можливо, з тобою наразі коїться те ж саме), відчуваючи пустку, яку потрібно заповнити, разом з тим ми тепер більш-менш самостійно можем контролювати своє життя, подивитись на власні пересуди як на дрібниці, накидати в свою голову інформації, якої лиш забажається – спираючись саме на те, що людині обов’язково потрібно про щось думати. Почати записувати думки, якщо ніколи цього не робив; поступити на іншу спеціальність, змінити суспільний статус, змінити імідж і коло знайомих. Написати собі сценарій, якого зараз би так бажалося, створити маску: вона – хіба не привід для роздумів? Для насолоди тим, що люди купуються на тебе несправжнього, що в тебе біля самої суті є броня з брехні, на яку можна натякати, але яку не можна розкрити нікому. Порожнечу самого себе ти ніби зодягаєш у золоті обладунки, створені за мотивами картин, що бачених тобою в дитинстві. Це ідеальний начерк драми, яка може розгорнутись в присутності когось іншого. Якщо ти помітив, що став частиною такої історії, а не головним її героєм – тебе використали. Трагедія молодості є необхідною умовою укріплення кожної натури.
Граючи з кимось в романтичні стосунки чи в стосунки довіри-дружби, людина надягає маски й на себе, і на свого «обранця». Якщо мова йде про кохання, то лицарю присвоюється статус «рятівника від самотніх холодних ночей», «надії на продовження роду», «засобу бути такими ж, як інші» – й, водночас, особливими, «гарантії мінімального комфорту». Весь процес загнуздання супроводжується неоднократним зляганням, яке позитивно впливає на розвиток наших фізичних та абстрактних характеристик, яке залишається в пам’яті як просто злягання й прив’язується до певної людини лише розсудком; супроводжується романтично-героїчними вчинками, що їх простіше можна назвати саморекламою, коханням своїх гордощів. На жаль, «обраниця» в процесі скоєння самореклами виступає зайвим чином, тобто лише як об’єкт, на якого може бути спрямована дія. Задовольняється також потреба любити когось або щось, не тільки нав’язана нам драматичними фільмами, а й дзеркальним уявленням, нібито «я когось – хтось мене». Тобто ми хочем, аби хтось любив нас просто так, навіть обожнював, відверто кажучи, ми хочемо володіти кимось, заради цього навіть готові стати добрими. Люди зрізують квіти, щоб володіти ними, і дарують їх іншим, аби показати свою владу над ними посередництвом вияву своєї поваги. Ти володієш людьми, бо тільки ти здатен їх помічати – як уособлений елемент маси.
Суспільні ж маски існують для того, щоб приховати огиду. Нам неприємний світ, в якому ми перебуваємо, речі, які робимо, – але ми приховуєм істинні почуття заради виживання. Я теж не маю бажань говорити про суспільство. Найгрубіших масок можна було б уникнути, бо ніхто, крім нас, може й не помічати їх: вгризаються зазвичай в найтонші, болючі, тому найгірше, що може статися з тобою – це залишитися без зброї. Меч в твоїх руках – не тільки символ смерті, а двері, через які на поверхню всіх масок витікає душа. Час краде в нас цю душу, вбираючи її своїми плеканцями – речами світу; ти залишаєш на речах плями своєї життєдіяльності: спогади в чиїйсь пам’яті, краплинки поту на дверній ручці, кількість грошової маси, яку влив в економіку. Люди крадуть в тебе те, про що ти навіть не здогадуєшся, речі обмежують тебе невідомими мірами. Світ щодо тебе – на крок попереду, він готовий пришпилити тебе до дна дерев’яної коробки, варто розкрити свою душу для цілковитого сприйняття інших – без броні. Бронею є самолюбство, що захищає тебе від тварин, здатних тільки ублажати себе й готових роздягнути твою сутність, розділити на дрібні порції свого безвіддячного юзання і мертвого тебе.
Що ж це ми таке… поруч з деким відчуваємо, що оборона розслабляється ледь не до істерики? Такий стан означає: знайшлась людина, здатна знищити тебе голими руками. Всели в неї думку, що вона кохає тебе, створи сім’ю з такою чи просто тримай поруч. Якщо відпустиш ту, яка може завдавати тобі болю – позбавишся найбільшої насолоди.
N
Про сучасну людину і про її пустий світ, заповнений інформацією.
Втомилася Грати, грати, ґрати. Прикидатися, сміятись зі світу, з яким по-іншому не можна, та й решту… Якби я знала, що ти живий, то не було б жодної маски. Не було б жодної маски. А так – ти мертвий і претендуєш на мене. На всі мої емоції, щоб випити їх з оболонок мого ока, з вух і пор на шкірі. Я в тобі ходила біля будинку, в дитячий садок і школу, потім ходила в університет і зараз ходжу по кімнаті, жадібно намотуючи круги в своїй уяві і сидячи насправді за комп’ютером, не потрібна навіть цій триклятій машині, світе. «Вчора ми говорили про Бога, пекло, рай, ангелів... Вічна тема добра і зла. Чи є рай? І чи може бути пекло на Сонці? – написала мені Віка. – «Єтакож версія, що інформацію створив сатана. Спочатку ця інформація містилася в забороненому плоді, й коли Єва з Адамом скуштували його, то дізналися багато чого нового, за що і були вигнані з Едему». «Ні, сатаняток не існує, – відповіла я, – просто інфа прийшла як неодмінна сходинка розвитку живої матерії. Звинувачуємо змія в тому, в чому винні самі. Просто Єва й Адам наділили те яблуко такими – гаданими властивостями.»
Згадуються картинки ідіотських журналів, де надто прикрашені малолітки сидять, обіймаючись з хлопцями, вдаючи, що розуміють суть слова «вульгарність», ніби вони в ту мить думають про секс утрьох і шкіряного батога, або смакують не «Чупа-Чупса». Малолітні в наш час багато чого вдають, і в суміші з роздираючою музикою й пивом це може зійти за начиння їхньої оболонки, яка зараз хоче просто слави, а з часом захоче наближеної слави, коли тебе обожнюють особистості, а не люди. То зросте кровожерливість і жадібність – вони не можуть бути добрими, хоча й ховаються під гожі личини. Із якихось потаємних причин ми прагнемо, жадаємо життя, яке в нашому розумінні і є цей шлейф багатоманітності, спродукований нами з нуля. «Нуль» – це порожнє число, заборонене в нумерології деяких давніх держав. Ми шукаємо одиниці – нуля, стиснутого посередині, знака, який ховає свою порожнечу за своєю новою супроти нуля властивістю – мати в собі Щось. Мати в собі Щось – постійно рухоме, таке, що оновлюється, не набридає, щось одне – але байдуже, з яким змістом. «Суть человеческого естетства – в движении. Полный покой означает смерть» (Паскаль Блез).
Напруж свій мозок, хоч раз в житті. Для чого добі цирковий номер, який ти розпочав у першу хвилину свого життя й ніяк не завершиш? Вдавання безмежної кількості потрібностей – від кольорових кульок та іграшок, що мають належати тільки тобі, до… мами. Мама – перша людина, на яку ти злишся, саме тому, що вона не така, як тобі хочеться. Через те ж саме ти злишся на світ, ніби світ винен в твоїх невдачах, а не ти став його болячкою, людино XXI, А. ти злишся на життя, на світ, бо він не може бути безмірно твоїм, до останньої таємниці. Помічав таку звичайну річ (це стосується й попередніх тем), що ми закохуємось тільки тоді, коли зосереджені на процесі «закохатися»? І страждає від того людинка, яка потрапить під руку. Не просто страждає, а стає «коханою». Тобто головне – це мета, до якої ти прагнеш: прагнеш завоювати людину, наприклад – то й завоюєш, але бути поряд з нею не зможеш. Коли гадаєш на Таро – інший приклад – то бачиш в тлумаченні розкладу ту надію, якої потребуєш, але правди нема там, бо ми прагнем до щастя, а не до істини. Загальна ж мета – задоволення, задоволення вище чи задоволення звичайних потреб (Паскаль про це писав теж). А Кант, здається, вважав, що людина повинна бути метою, а не засобом – він забріхувався для самого себе, прагнучи зліпити з людиськ ідеалів.
Я використовую часто слова «люди», «людиська» – тобто з коренем «люд». Своєрідним образом була моя колишня одногрупниця, ім’я її Людочка. Спостерігаючи за нею, я завжди думала, чого не вистачає людям і які вони. Не вистачає ніжності і підтримки. Підтримка – не первинна потреба, а похідна від не достатку впевненості; тобто сумнів в собі. Людина сумнівається в своїй правильності, доцільності – от і вступає на сцену наступний недолік – копіювання. Дивилась фільм щойно, «Космополіс». Думаю, багато моїх думок взято з нього. Я взагалі неоригінальна і є просто звалищем, продуктом епохи, який і сам з певним проміжком часу потрапляє на це звалище в відредагованій копії. Я не можу бути оригінальною, бо для цього занадто пізно: щоб бути собою, я повинна була б не мати ні батьків, ні книг і картин у їхньому домі, ні музики, ні квітників і вивісок на вулицях – просто порожнечу й себе. Навіть не мати ставлення до себе, щоб не обмежити себе ним. Людина, в яку потрапив бодай один сторонній елемент, вже є отруєною суспільством. Продукт, який поглинало черево моєї матері, зробив мене, ненароджену, невільною; сам спосіб мого утворення обмежив мене.
Людочки шукають собі кумирів, тобто міток, сперечатися з якими не можна – так, шукають саме опори. Людочки без опори стають просто N, висловившись різко – ніким. Я пишу це, бо зараз розумію, що в неповні двадцять життя моє закінчилось – закінчилось за межами університету і далі пусте без дешевих, ніби лушпиння, людей. Немає опори, а є тільки плавучий будинок. Мені кілька днів тому видалось, що за межами університету наша соціальна програма закінчується і ми нікому більше не треба, навіть системі чи викладачам. Така чорна діра. Коли ти ще Там, всередині навчального закладу, Вони «втирають» тобі про блискуче майбутнє, яке очікує на тебе. Коли б не так! А якщо уявити інший сценарій: ти з дитиною і без роботи! – тоді, прийшовши знову в університет, дивитимешся на них зовсім не так, як раніше. Ідеалісти) Їм добре фантазувати, бо на насиджених місцях, якими для них є почесні місця в аудиторіях, їм і грошики платять. Тоді як для нас це просто проміжні станції. Слухаю пісню Глеба Самойлова – «Форма».
ПРОСТОТА
Метелики набагато реальніші, аніж люди. Принаймні жоден метелик не намагався винайти еліксир життя чи філософський камінь. Вони живуть кілька днів, пишу з перебільшенням, а коли приходить час – помирають. Їхнє забарвлення – це будова їхнього тіла. Вони їдять і народжують дітей, не обтяжуючись будовою світу; летять за вітром, до сонця. Інколи я бачу серед людей таких метеликів, і їх називають нікчемами.
Люди всі гарні. Якби вони були лисі і одягалися в простенький однаковий одяг, але охайний, – були б усе одно гарні. Для чого ж тоді мішура? Якби всі люди одягалися в чорний, хтось, певно, висловив би протест і одягся в колір. Якби було безліч кольорів, то люди стомилися б від них і одяглися б у чорне; кольори б змішалися й стали каламутними. Завжди, коли бачиш безліч кольорів, з’єднуй їх докупи, змивай – і отримаєш істину кольору. Якщо бачиш один чорний – розкладай його на кольори, щоб побачити суть. Надмірність добра привела б до появи зла; насиченість злоби виродилася б в доброту. Що таке зле, що таке добре? Як ми можемо судити… Може, якщо розвинути погані якості, вони суть хороші та й навпаки («розвинути» суть «розгорнути»), – просто нам про це не відомо? Темні якості – може це ущільнена, перенасичена доброта?
Ми взагалі не знаєм, чи добра людина від початку чи зла. Ми знаєм, що все починається з дитятка. В дитинстві, ми думаєм, людинка ще не діє свідомо, в більшості за неї вирішують батьки. І ми старанно копирсаємся в цій проблемі; але я зайду з іншого боку. Те, що знає про немовлят широкий загал, записувати нема сенсу. Немовлята – жахливі істоти, як і дорослі. Стривожившись при народженні, ці монстрики до глибокої старості ховають в собі свій жах, ще не розгорнутий у їхньому слабкому віці. Вони одразу починають плакати від незадоволення. А потім тільки їдять і сплять – «і пудять», додасиш ти, – придушуючи потреби своїх мами й тата і переймаючись тільки собою. Хоча батьки отримують від цього збоченське задоволення.
Як людина сприймає світ? Світ в перші п’ять рочків видається неймовірно яскравим. Батьки посміхаються, як й інші дорослі – посміхаються, тому що просто «люблять дітей», люблять той стан, який охоплював їх самих у дитинстві. Але дорослий сміх не є чистим, він тільки з домішком «Я». Посмішки фальшиві, виходить. Навіть стосовно дітей. Чужі дядечки і найрідніші дорослі хочуть дарувати дитинці ілюзію щастя, яка для них уже зникла, яку в дорослому віці життя і в неї відбере. В дорослих людей потреба є когось любити; хто не має дітей, заводить собі собаку.
Дитина при народженні навіть сміятись не вміє. Вона відчуває піднесення з боку незнайомців, копіює їхню міміку; вона так само швидко прочиняє двері своєї довіри, як дорослий адаптується до нового колективу. Картинка-пояснення трапилась досить збоченська, упусти цю деталь. Малюк засвоює поняття радісного почуття, щоб розрізняти його заради своєї безпеки і виражати таке ж почуття своєї душі. Для контакту. Так ти засвоюєш шаблонне почуття під назвою «радість». Воно втрачає свої індивідуальні відтінки, але натомість тебе розуміють. Я сумнівають, що за природою така річ як радість у всіх одинакова: просто з часом ми стаємо нечутливими до нюансів. Можливо це поняття в людей різне, але прикрите тією ж маскою.
Це небезпечні створіння, тож при вирощуванні їх треба бути особливо пильним. Нам подобаються діти, бо вони не усвідомлюють свого егоїзму. Варто затямити одразу: ідеа́льною, ідеально доброю чи талановитою ця дитина не стане. Завдання батьків – якомога більше приручити дитяче тваринне «Я», навчити її правилам, які б не шкодили, а може і йшли б на користь членам суспільства (у виконанні дитинки). Дитя покличе: «Мам, мам» – і матуся одразу біжить сюди. У помсту вона спотворює це маленьке створіння ще більше. Я відволічу тебе від цієї теми.
Ось так. Спробуй, заплющивши очі, дуже ніжно провести долонею по будь-якій поверхні. А потім, аби лиш не затремтіли руки, не торкаючись, проведи долонею над самою поверхнею. Роботу завершено. Я ненадовго відійду в ванну.
Вода стікає по моїх пальцях… я раптом розумію, що вона й є повітря. Якщо холодна рідина стікає по руці або гаряча – ми не можем не реагувати на неї. Так само, як і на всі різкі моральні чи матеріальні речі. В теплої ж води ми відчуваєм душу: текучість, колір, запах, смак, шум. За штучно створених умов ми б і цього́ не помітили. Тепер пригадай, що повітря – це розріджена вода, тільки не докоряй мені фізикою і хімією. Повітря шумить менше: частинки його не так взаємодіють – не так сильно чи навпаки сильніше, як ти думаєш? Я думаю, сильніше, але ці частинки м’якші. Ти знаєш, чому купа зерна, падаючи, видає шум? – бо зернини відштовхуються одна від одної, вдаряються об інші ядра і об повітря, об долівку. Якби вони існували сукупно з усім, не було б ні шуму, ні руху.
Тепла вода стає прохолодною і назад – згадай трансформацію: від кольору до безколірності, – втрачаються при цьому тільки атоми, що переходять в іншу форму – ті, хто стали причиною зміни стану. Кулі ж рикошетять в них (я вже пишу про революціонерів, про авангард, Аноніме, тих, хто першими йде на смерть); а ті, хто йдуть позаду, колись будуть єдиними, хто виживе. І хтось із них вистрелить знову – може й не з них, – а хтось піде потім. Сумно те, що все це колись мине, і ми минем або переростемо те, про що я пишу цілий день. І знов будуть говорити те саме через сто років.
ТЕЛЕПАТІЯ І ЕМПАТІЯ – СВОБОДОЛЮБИВОМУ
«Що, ви вийшли й мовчали?.. а про що?» (Віка Ш.)
Буває, кожна людина й тваринка викликає в мене замилування – своїми простими діями й простими судженнями. Я перестаю критикувати їх, тільки аналізую і відчуваю. Я розвиваю емпатію. Буває в мене така любов. А в інший час я людей зневажаю… або й ненавиджу (не по-справжньому): вони ж нічого не роблять, щоб поміняти лад, – думається моєму дитячому мозку. Звісно, в цьо́му світі найкраще – зробити вибір на користь села, батьківського дому, бути ніким і на всіх покласти. Бо лише в час нашої юності нам потрібно завоювати весь світ, аби почуватися добре. А через років десять наші цінності стануть красивими і сумними.
Я колись грала в «Heroes-III» – зізнаюсь, що то були хороші часи… Так о́т. Мене завжди дивувало, як ці істоти, дерева, каміння, всі предмети на карті можуть виконувати у грі свою роль (навіть вода і пляшки у воді мали свою романтичну історію!). Троглодити, ельфи і гноми, гарпії, дракони; герої, що підіймають вітрила й пливуть завойовувати чужі землі, колекціонують артефакти і замки, досвіду набираються… У них там ціле життя, героїчно-містичне, багатозначне, а в нас тут – ніби копія цього. Нам природа чужа. І людина сприймає її як робот, якому пофіг на декорації. Зараз я сиджу на ліжку, втупившись в аркуш – і мені так само файно, як зараз тим, хто пішки міряє місто. Клята зміна обстановки. З тим самим щастям могла б зараз сидіти у парку біля фонтанів й нічого не відчувати – вдячна за це цивілізованій байдужості. Так, все природне – теж бутафорія, але вона неприкрита і не ховає свій страх, страхітливість, вона швидше повірить, що розум – не основна цінність людини.
Розумні ж люди припуска́ють: існує тільки один орган сприйняття – мозок, а інші п’ять – то нікчемні його відростки. Мозок та розум інколи судять дуже невірно. Вони не можуть визначити ознаки, сильнішої за ім’я – специфічної, незмінної. Якщо такої нема, тоді я з готовністю визнаю, що й нічого окре́мо індивідуального довкола нема, а є багато однакових точок, деякі з них люди, деякі – ні, в силу обставин названі іменами. Ми називаємо іменами обов’язки, які, нам здається, хтось примушує виконувати нас. Здається, яке маєш право не піти на пари і який обов’язок – піти? І яка різниця, що нам виконувати? Немає, наскільки я пам’ятаю твої слова.
Просто стало цікаво: це справді буря у склянці води – мати власні погляди, намагатись спростити чи ускладнити… – змінити себе, – планувати своє майбутнє? Я вчора й сьогодні думала про дівчат, які живуть зі мною в кімнаті: вони б хотіли одного дня не піти на пари і спати до обіду (наприклад, сьогодні). Але це не змінить нічого: завтра система знов зрушить з місця (згадуються рядки «Тріумфальної арки»), нам вона необхідна як декора́ції, серед яких ми існуємо як о́брази. Такѝй незграбний шепіт «свободи» на один день, бажання втекти від самих себе. Може, в підсумку вони й пішли на пари тільки тому, що тікати марно? Чого ж тоді варті їхні гнівні слова, і проти чого взагалі можна повстати? Що́ є сіра маса, яка пригнічує нас, насправді і що є вона для тебе, А.? Поневолювач?
Здається, що докорінно треба змінити суспільство, демонстративно повстати або ж втекти від нього у не відоме нам місце: ця велика рибина, здається, уже давно згнила. Від рибини не може відділитися «лусочка» і створити нову рибину – за умови, що ця частинка не є ікра. Ікринка ж несе в собі генетичну пам'ять всієї рибини, так що вона приречена на відсутність Себе́. Якщо їй хочеться звільнитись – то треба звільнятись від се́бе.
Як легко людина може піддатися чужому впливу! – ліричний відступ. – І яке жалюгідне це має значення: «Ну то й що з того, що ви на мене вплинули? Це не зобов’язує мене ні до чого», – так всім відповідай.
Людина сумнівається, наскільки вона може щось вважати своїм: своє – це те, що є і буде, чи те, що є зараз чи було колѝсь – і недовгочасне? Мені визнання своєї незмінності до істерики смішне; але, разом з тим, якщо ми постійно міняємся, то хто ж ми? Десь читала такі парадокси: якщо кожну деталь корабля замінити новою, то чи це буде той самий корабель, чи вже новий? «Енергетично – той самий» – белькотіли мудрі мужі. Я маха́ла на них рукою і думала: Господи, а де ж я, і коли я зникну? А може я в цю хвилѝну зникаю, чи може Я перестала існувати ще хвилину назад, і це вже я нова? Треба на когось спихнути провину за те, що ми не маєм свого обличчя: що «мають» для нас наші обличчя інші люди, накидаючи на нас капкани безлічі масок. Ролі позичені зі стада – з тих, які були раніше. І біс знає, звідкіля повадки запозичили ті. І нам зараз кажуть, чого ми повинні хотіти – як звичайно, шепчуть про це інтуїтивно. Інші подібні імпульси надходять в процесі виховання, «годування» інформацією. Це робиться назумисно і обставинно, винні всі і не винен ніхто.
Так, я можу сказати собі те, що сказала зараз, але це все неправда й неправда. Лише частина мене десь глибоко усвідомлює, що всі мої поривання, закоханості й емоції – фальшиві, і я користуюсь ними як гаянням часу, перед тим як зануритись у безконечність. Безконечність… це той вимір, де тобі спокійно і добре? Як би не так! Один мудрий чоловік писав, що людина не може загартуватись, може просто звикнути багато до чого – це правда. Страшне те звикання, коли вже тобі сіро-фіолетові і страх, і хіть, і надія. Це називається «щастя аскета» – у всякому разі, в моїй термінології. А щастя тих людей, які ходять по вулиці, ніжаться на сонці, видуваючи мильні бульбашки і перечитуючи есемески від коханих? У них це інша ілюзія – не ілюзія відсутності, а ілюзія присутності. Хоча, за великим рахунком, чи є різниця між цими поглядами дивних істо́т на невідомий вимір їхнього існування!
Дата добавления: 2015-09-29; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |