В Таїнстві цьому, священик хрестоподібно помазує хворому частини тіла, бо Христос піклується цілою нашою істотою. За словами Апостола, що: „ваше тіло то храм Духа Святого” (І Кор. 6, 19).
Тайна це є не тільки для тих, що очікують смерті, а для всіх, що потребують Божого Благословення в Поважній недузі і бажають повернутися до здоров'я і оздоровлення душі та тіла.
Головний зміст співів і ектеній, творить молитва-формула до Бога про зцілення хворого і про відпущення йому гріхів „Отче святий, лікарю душ і тіл...”. Отже, єлеопомазання
–це таїнство зцілення. Чин тайни Єлеопомазання зветься ще соборуванням тому – що його повинні звершувати сім священиків (тобто Собор). Священики правлять цей Чин тільки у світлих ризах (облаченнях). А коли не може бути сім священиків, то править кілька священиків, і в крайньому разі – один.
Це таїнство можна служити в домі хворої людини, або в Церкві, якщо хворий може ходити. Перед Таїнством належиться конче висповідатись: причащатись можна після соборування, а в разі заради страху смертного, - причастити потрібно до соборування.
Коли Таїнство звершується вдома хворого, то у кімнаті ставиться стіл так, щоб священик молився на схід або до ікон у хаті і відповідно гарно застелюється. На столі ставиться блюдо або будь-яка посудина з пшеницею, на неї посередині ставиться посудина з елеєм. Навколо в пшеницю втикаються сім свічок та сім маленьких помазків (патичків) для Помазання, обвитих в кінці ватою. Тут ще на стіл ставиться Святе Євангеліє і Хрест.
Якщо править один священик (бо на практиці це властиво) читає все те, що призначене сімом священикам і помазує Святим Єлеєм сім раз. Ті свічки, що в пшениці, запалюються за чергою читань Євангелія, - тобто котра Євангелія читається, то та свічка й запалюється. Так же само вживаються за чергою і помазки для Помазання.
Засвічена свічка горить уже до кінця Чину Маслосвяття.
Після закінчення тайни Єлеосвячення, хворий вклоняється священикові (або всім священикам) проказуючи: „Поблагослови (віть) – Отче Святий і прости мене грішного” (тричі) і взявши благословення і прощення, хворий прославляє Господа.
е) Таїнство Шлюбу
Православний катехізис митрополита Філарета, дає таке визначення шлюбу: „Шлюб – це таїнство, в якому при свобідній перед священиком і Церквою обіцянці молодого і нареченої взаємної подружньої вірності, благословляється їх подружній зв’язок, на подобу духовного союзу Христа з Церквою, і випрошується їм благодать чистої
однодушності для благословенного народження і християнського виховання дітей”.
Таїнство шлюбу повинно відбуватися тільки в храмі, надзвичайно урочисто, в якому є глибока і повчальна символіка. Вінчатися потрібно до початку супружнього життя. Супружнє життя без благословення Церкви, тобто без цього Таїнства є блудом та беззаконним співжиттям. І лише з якихось вагомих причин, якщо цього не було зроблено завчасно, то потрібно негайно, й не відкладаючи іти в храм, та покаявшись на сповіді, просити благословення у священика на Таїнстві Вінчання.
Відносно цього Таїнства, існують церковно-канонічні перешкоди, тобто такі, які не дозволяють з якихось причин вступити в стан супружній, а саме (перелік причин):
Церквою не дозволяються четвертий і п’ятий шлюб.
Забороняється вінчатися особами, що знаходяться в близьких родинних зв’язках (тобто близькими родичами до четвертого покоління, тобто з троюрідними братом чи сестрою. Добре було б навіть не вінчатися з родичами далекими до 7-го покоління).
Не можна вінчатися нехрещеним, а також брати дружбів чи дружок (тобто свідків – хлопці та дівчата – друзі нареченого та нареченої, що засвідчують чистоту та вірність молодих), - нехрещених;
Церква не звершить Таїнства й тоді, коли одне із ново шлюбних брали шлюб з іншою людиною (якщо вона жива). Слід зазначити, що Церква благословляє на другий шлюб в разі смерті одного з подружжя, але навіть після такої втрати, бажано залишатися до смерті не вступаючи вдруге в стан супружий;
Давня християнська благочестива традиція забороняє шлюби між хресними батьками і хрещениками (тобто нанашка з філиною), а також між двома хресними батьками однієї дитини. Хоча власне кажучи, канонічних заборон до цього нема, але все ж таки дозвіл на такий шлюб може дати тільки правлячий архієрей.
Не дозволяється вінчатися тим, хто раніше дав монашу обіцянку, або прийняв рукоположення в священий стан;
Церква не благословляє шлюб, якщо хтось один з подружжя виявляє
себе переконаним атеїстом, чи якоїсь іншої конфесії, що сповідує нехристиянську релігію і вважає лише б прийти в храм за проханням одного із подружньої пари чи батьків; таке таїнство священик звершувати не повинен. На це вимагається дозвіл архієрея.
Існують окремі дні та проміжки часу, в яких Таїнство Вінчання не звершується, а саме:
не протязі всіх чотирьох багатоденних постів;
під час Сирної седмиці (масляниці);
на світлому (Великодньому) тижні;
від Різдва Христового (7 січня) до Хрещення (Богоявлення: 19 січня);
на передодні дванадесятих свят;
по вівторкам, четвергам, і суботам на протязі всього року;
10, 11, 26 і 27 вересня (в зв'язку із строгим постом за ради Усікновення голови Йоана Хрестителя і Воздвиження Хреста Господнього.
На передодні престольних храмових днів – свят (в кожному храмі) своє свято;
І тільки через надзвичайні положення виключення з цих правил може бути зроблено з благословення правлячого архієрея. Є плачевні наслідки в зв'язку з тим, що коли подружжя хоче побратися, в батьки забороняють. Крім цього часто батьки, а особливо батьки-атеїсти, противляться саме цьому церковному шлюбу, і в такому випадку батьківське благословення може бути замінено священичим, а краще всього – духівника хоча би одного з подружжя.
Щоб вінчання стало святом і запам’яталось на все життя необхідно про це потурбуватись. В першу чергу необхідно звернутися до настоятеля, бажано місяць до весілля. На Західній Україні це називають „на заповіди” або „до урудування”, тобто, коли молодята узгоджують зі священиком день Вінчання (як правило воно відбувається впереддень Весілля, завчасно, і саме тепер священик дає настанову молодятам, повчає та наказує. Назва „на заповіди” означає, що священик три неділі підряд (до весілля) читає заповіді, приблизно такого характеру: „Намірені вступити в стан супружий: молодий (читає прізвище, ім'я, по-батькові, рік народження, місце проживання) з молодою так само: (прізвище, ім'я, по-батькові, рік народження, місце проживання).
Хто б знав, дорогі брати та сестри про якісь перешкоди, які б не дозволили молодим обвінчатися, прошу доповісти в Церковний Комітет”. Таке ж саме значення має і термін „до урудування”.
Перед виходом з дому до храму на Вінчання, майбутнє подружжя має взяти благословення на Таїнство у своїх батьків.
Прийшовши до церкви, потрібно пред’явити свідоцтво про шлюб зареєстрованого у ВЗАГС (відділ записів актів громадянського стану), тому реєстрація у ВЗАГСі повинна бути здійснена швидше до Вінчання. Потрібно в Церкву взяти з собою рушник (вишитий) на якому будуть стояти молоді. Обручки (перстні) потрібно наперед віддати їх вінчаю чому священикові, щоб він освятив їх покладенням на Престіл. Бажано щоб були нагрудні хрестики. У молодої щоб обов’язково була фата (головний убір).
Ввійшовши в храм, майбутнє подружжя стає при вході в храм: наречений з правого боку, а наречена – з лівого і, в такому ж порядку стають дружби та дружки.
Чин вінчання. Йому передують запитання священика до молодих, чи по своїй добрі волі, і чи не з примусу, та чи з твердою думкою та наміром вони хочуть повінчатися: чи не обіцяли одружитися з іншими. Потім за спільною згодою, священик веде наречених до тетраподу при співі 127 псалма „Блаженні всі, що бояться Господа...” Звучить велика ектенія, та молитви, в яких священик закликає: Боже благословення на молоде подружжя. Далі слідує чин Заручин. З відповідною молитвою священик тричі благословляє обручками молодих і тричі перемінює обручки у їхніх руках, накладаючи перстень на четвертий палець правої руки. Тоді наречені міняються перснями. Кругла обручка символізує вічність, а обмін обручками нагадує молодим про їхню спільну долю.
Далі до місцевих звичаїв відбувається присяга. Заручений і заручена стають на коліна (на рушник) перед тетраподом і кладуть праві руки на Євангеліє. Священик покриває руки єпітрахілем, притримуючи
зверху рукою, і проказує вголос присягу, спочатку нареченому, а потім нареченій. Слова присяги (за священиком) заручені обов’язково повторюють. Після молитв, на голови молодих при словах священика „Вінчається раб Божий (чи раба Божа) (ім'я), з рабою Божою (чи рабом Божим) (ім'я) в ім'я Отця, і Сина, і Святого Духа. Амінь. Священик бере вінець і накладає йому на голову. Вінці символізують царську славу молодих – це з однієї сторони, а з іншої – як мученицький подвиг сімейного життя. Потім піднявши руки по направленні у Вівтар, священик тричі, за кожним разом обертаючись до молодих, благословляє: „Господи Боже наш, славою і честю вінчай їх”. – це формула святого Таїнства Вінчання. Після цього слідує читання Апостола та Євангелія, в яких єднання подружжя порівнюється з’єднанням Христа та Церкви. Далі звучить усердна молитва „потрійна ектенія”, молитва „прохальна ектенія”, та молитва Господня „Отче наш”. Після цієї Господньої молитви, нововінчаній парі подається спільна чаша з червоним виноградним вином. Молоде подружжя, починаючи з чоловіка за три рази має випити цю чашу, яка є символом чаші радощів (яка сп’янює) та чаші труднощів (яка приносить гіркоту в сімейне життя). Взявши за руки покриті єпітрахілем, і тричі обводить їх навколо тетраподу при співі весільних тропарів. Коло – це символ того, що Таїнство звершено на віки, а ходіння за священиком – це ходіння за Христом, який є надійним провідником у цій дорозі – спільного християнського життя.
Після цього священик знімає з голів молодих вінці, промовляючи слова молитви – благословення в котрих бажає чоловікові жити в мирі та творити все по правді й за Божими заповітами діючи, а дружині – втішатись своїм чоловіком, та дотримуватись заповідей закону (Божого). Священик чинить відпуст. І на завершення священик подає молодим коротке наставлення на нове
спільне життя, висловлює їм побажання щастя і виголошує їм многоліття.
Новостворена православна сім’я виходить з храму приймаючи вітання рідних та друзів.
є) Таїнство Священства
Таїнство священства – це Таїнство, в якому Дух Святий настановляє правильно обраного достойного кандидата через святительське рукоположення священнодіяти таїнства й пасти отару Христову.
У сьомому розділі „Священнослужителі та церковнослужителі” подано визначення та значення священнослужителів трьох ступенів, що складають церковну ієрархію – єпископи, священики та диякони. Доцільним тут є, - подати значення хіротесії та хіротонії, а також як саме відбувається хіротонія (висвята) єпископа, священика та диякона.
Посвячення в ступені священнослужителів (диякона, священика та єпископа), проводиться через Таїнство Священства, яке називається Таїнственним рукопокладенням, або хіротонією (грец. ьчеЯс – рука і фпхещ – вибирати підняттям руки). Священнослужителі відносяться звичайно до вищих ступенів ієрархії, в які вони можуть рукопокладатися тільки після проходження ними служіння (тобто тільки після того, як вони пройдуть нижчі посади в нижчих ступенів кліру).
Посвячення в степені церковнослужителів (читця, співця, іподиякона) проводиться з благословення єпископа через церковний, обряд рукопокладення, що має назву „хіротесія” (грец ьчес – рука і фЯфемЯ – ставити, назначати покладаючи руку). Церковнослужителі належать до нижчих ступенів кліру, вони отримують Божу благодать для співучасті в церковних службах, і в усіх свої діях в Церкві, підпорядковуватися священнослужителям.
Про рукопокладання як тайнодіючий спосіб поставлення в Священство говориться в посланнях апостола Павла до Тимофія, в якому крім того вказується і на особливий дар, отриманий через це посвячення. В першому посланні апостол пише: „Не занедбуй у собі дару, що даний був тобі через пророцтво з накладенням рук священства” (І Тим. 4, 14). Про це ж саме він говорить йому і вдругому посланні: „Пригадую тобі, щоб ти оживив дар Божий, який у тобі через покладання рук моїх” (ІІ Тим. 1, 6).
Схема чину
поставлення четця, співця (канонарха, свічконосця). Поставлення четця:
Архієрейське благословення
Покладення руки на голову освячуючого
Перша молитва
Спів тропарів
Постриг волосся
Облачення в фелонь
Поставлення співця
Архієрейське благословення
Покладення руки на голову освячуючого
Друга молитва
Читання освячуючим Апостола
Зняття фелона
Канонарх – співець, що виголошує голос октоїха (однієї з богослужбових книг), прокіменів та інше. Канонаріх відповідає званню четця, яке відоме ще в Старозавітній Церкві (І Пар. 9, 33), (І Пар. 23, 5), (Неєм. 12, 31-47).
Поставлення свічконосця:
Архієрейське благословення
Благословення стихаря над хрестом
Облачення в стихар
Повчання про обов’язки четця
Виголошення спів благословення в стихар
Вручення лампади (підсвічника зі свічкою)
В Православній Церкві звання подиякона зберігається з апостольських часів. У відповідності з древніми правилами і звичаями поставлення в і подиякона, як і поставлення на посаду четця і співця, звершується молитвою благословенням рукопокладенням „святителя і облаченням у відповідну до чину священну одежу”.
Схема поставлення в іподиякона:
Благословення ораря
Хрестовидне опоясання орачем освячуючого
Архирейське благословення
Покладення руки на голову освячуючого
Читання молитви
Перше вмивання рук архієрея
Друге вмивання рук архієрея
Архієрейське благословення
Посада іподиякона – помічника дякона – є вища ступінь церковносліжуння. Чин посвячення в іподиякона, як і чин посвячення в четця і співця, звершується не у вівтарі, а насередині храму (церкви). Це, по тлумаченню Святого Симеона Солунського, означає, що освячуючий назначується „не до участі в молитвах святого вівтаря, а до служіння поза вівтарем і до інших справ по потребам Церкви”.
Звання диякона в християнській Церкві встановлено апостолами, які для служіння „при столах” тобто трапезі в Єрусалимській общині, запропонували вибрати сім мужів „повних віри і Духа Святого”. Вибраних поклали перед апостолами, і ті, „помолившись, поклали на них руки”. (Дії 6, 1-6). Таким чином – через обрання, поставлення перед апостолами, молитву і рукопокладання від святих апостолів – були хіротонізуючі (висвячені) перші диякони. З часів святих апостолів священнослужіння дияконське непереривно зберігається в Православній Церкві, як нища ступінь але вже священства.
Згідно звичаїв древньої
Церкви рукопокладання в диякона звершується після попереднього випробування освячуючого, очищення гріхів молитвою, постом і покаянням, при умові одноразового вступлення його в християнській шлюб.
Диякона висвячує архієрей після Євхаристійного канону. Після особливого чину новопоставленого облачають в дияконській одежі, та архієрей виголошує „аксіос”, що в перекладі з грецької – „достойний”, тобто достойний стати на шлях служіння Богу.
Священика висвячує один єпископ, на Божественній Літургії після Херувимської пісні. Ставленик у сан священика є, дияконом, і до часу висвяти приймає участь в Службі Божій як диякон. Але після трьохразового обходу навколо престолу і співу тропарів, диякон стає на коліна, бо при хіротонії на диякона, ставленик стає на одне (праве) коліно, праворуч престолу, поклавши руки на престол. При трьохразовому обході навколо престолу, звучать відповідні тропарі. Потім кандидата облачають в священницькі одежі, після відповідних молитов, і він бере участь в подальшій відправі Літургії як ієрей, тобто священик.
Єпископа висвячують два, або три єпископи на Божественній Літургії після співу Трисвятого, тобто „Святий Боже...” як пише в своєму катехізисі Митрополит Михаїл (Хороший) – тоді архієреї кладуть на нього святе Євангеліє словами вниз, як знак руки Христової і свої руки. Старший єпископ виголошує відповідні молитви, новопоставленого облачають в архієрейські одежі, і він бере участь в Літургії, як архієрей.
18. Поняття про треби. Поведінки віруючих під час їх звершення.
На своєму земному шляху, людина дуже часто зустрічається з різними потребами, та попадає час від часу в різноманітні ситуації в яких потребується Божа допомога. Тому і Церква, як така, що веде людину до спасіння і допомагає її від різних відчаїв та падінь в спокусу, пропонує ряд чинопослідувань, які просять у Всевишнього помочі для даної особи, чи багатьох людей.
Основні види треб (чинопослідування освячень чи молебні), - це молитви за живих, померлих, а
також різного роду освячення предметів чи продуктів харчування.
Церква своєю послідовністю освячує весь уклад людського життя, у тому числі й ті предмети, якими користуємося і ту їжу, яку споживаємо. Освячення їжі (окремих продуктів) буває по певних днях, наприклад: на Великдень (Пасху) освячується: пасха, молочні продукти, яйці; а в свято Преображення (19 серпня) – освячуються овочі. Церква освячує і благословляє також і багато іншого, наприклад:
стихії – воду, повітря, вогонь і землю;
житла та інші місця помешкань – дім, монастир, корабель, дім що будується, автомобіль і т.інше;
їжу, предмети побутової та господарської діяльності – зерна і плоди рослин, криниці, пасіки та багато іншого;
початок та закінчення якоїсь діяльності – навчання, поїздок, посіву, жнива, будівництво будинків і т.д.;
духовне і тілесне здоров'я людини (молебень про зцілення хворого) і таке інше.
Тут подано перелік різного роду благословень і освячень, більшість яких здійснюється поза межами храму. А в самому храмі виконуються декілька основних треб: молебень за здоров'я, молебень за всяке прохання, за подорожуючих, за тих хто перебуває у війську, і т.д.). Слід пам’ятати, що молебні служаться після Літургії (якщо в цей день вона служиться) в храмі також поминають померлих за панахидою або парастасом. Також освячуються нагрудні хрестики та ікони.
Початок якоїсь справи, як наприклад: початок навчального року, або взагалі якоїсь великої справи, можна почати молебнем.
а) Молебень
Молебень – це особисте Богослужіння, яке звершується за проханням віруючих. Це коротка, проте наполеглива молитва за різні життєві потреби. Підчас молебня людина, або дякує Богу, або прославляє Його за милості, або їх просить. Молебень служиться в різних випадках: радості і в смутку, страдаючи з горя чи радіючи щастю. Свята Церква своїми усердними молитвами старається допомогти нам в усіх наших починаннях, благословити наші добрі діла, наші вчинки.
Крім особистих молебнів, існують і всенародні (загальні)
молебенні співи. Церква зберігає багато таких молебнів - водосвятний та новорічний; підчас безперервного дощу та в час засухи.
На молебнях ми звертаємося за допомогою до Спасителя нашого Ісуса Христа, до Пресвятої Богородиці, до свого Ангела-Хоронителя, а також до святих Божих угодників. Замовляючи молебень, ми подаємо записку (дивитись пункт 15 „в”) з іменами тих, за кого він буде звершуватись. Той, хто замовляє молебень, обов’язково залишається і вислуховує його та молиться разом з присутніми на ньому. Можна купити Свічку (або декілька свічок) і поставити їх біля ікони святого, до якого звертаємось з проханням у молебні.
По нашій вірі, Господь подає Свою допомогу, деколи і дуже вчасно – після молебня, коли молитва спрямована з твердим впевненням, вірою, з щирою і гарячою молитвою, а також з чистим і смиренним серцем.
б) Акафіст
Акафіст – це велика літургічна поема, яку служиться стоячи (так каже сама назва в перекладі з грецької „акафістос”, „несідальний”. Акафісти в Україні дуже поширені, їх читають вдома (приватно) як особисту молитву, а найбільше – в храмі. Акафіст складається з 12-ти пісень, а в свою чергу, кожна пісня складається з – кондака та ікоса** Кондак та ікос – коротенькі піснеспіви, які відкривають сутність свята, або похвалу святому. Різниця між кондаком та ікосом та, що кондак охоплює загальну тему, яка уже ширше розкривається в ікосі., в сього акафіст складається з 25-ти окремих пісень, - так по розташуванню по-порядку 24-х букв грецького алфавіту.
Перша частина акафісту – історичний зміст у якій говориться про історію втілення та перші роки життя Ісуса Христа, Матері Божої, чи святого. Друга частина – догматичний і моральний зміст; крім того відзначується багатство дарувань благодаті Божої; оспівуються правди віри про дану особу.
Акафісти мають своє призначення, хоча можна прирівняти їх для молебнів.
Акафісти можуть служитися з різних причин та в різних випадках.
в) Панахида** Панахида – (грецьке слово) – богослужіння за померлих (це скорочений парастас).
Чин похорону
Коли помирає близька нам людина, то ми починаємо піклуватись про виготовлення домовини, влаштовуємо поминальні трапези, піклуємось про організацію похорону. Тільки інколи ми ставимо собі питання: „а що найперше потрібно померлому?” Відповідь одна – перш за все необхідна молитва. Нагою людина народжується на світ, і так само в убогості повертається в лоно землі. І ми знаємо, що після смерті тіла, душа або наслідує вічне блаженство, або відходить на вічні муки. Але все це залежить від того, як людина прожила своє земне життя.
Одне із сім діл тілесного милосердя є „померлого поховати”. Тому похорон потрібно звершувати на третій день після смерті, і краще, якщо молитва звершується в церкві та цвинтарі (кладовище).
В Церкві здійснюються такі служби за померлих: панахиди, літія, парастас*** Парастас – (гр. „посередництво”) – Богослужіння, де за посередництвом молитви, - колива і кадильного диму вимовляється в Бога прощення померлому гріхів; відправляється в день смерті і підчас похорону (можна і в інші дні); в це Богослужіння може також входити і Божественна Літургія. Парастас – це Богослужіння за і в окремі дні, незалежно від встановленого порядку.
Як на літії так і на панахиді в дні пам'яті померлих, прийнято приносити і ставити разом з приносом на окремому столику (в сільських храмах, зазвичай перед тетраподом, або де є замітка на столику „за померлих”), ставиться – коливо, так звана кутя. Кутя – це варена пшениця змішана з медом (хоча тепер є різні кулінарні рецепти відносно колива). Коливо служить нагадуванням про воскреслого померлого. Як зерно, яке для того щоб дати плід повинно зродитись в землі і стліти, так і тіло померлого придається землі щоб стліти, і в свій час встати нетлінним для майбутнього життя після другого пришестя. Мед знаменує нам духовну насолоду Вічного Життя. Тому перед трапезою за померлих, їх згадують чимось солодким: кутею, киселем, медом і т. інше.
Поминання померлих належиться звершувати і на далі, переважно у храмі: в дні народження померлих, дні смерті, та іменин. Але подавати записку у вівтар і ставити свічку за упокій можна завжди. Для молитви за померлих призначений Церквою є ще один день тижня – субота, коли відправляється заупокійна Літургія, за винятком, якщо на цей день на випадає свята.
Православна Церква має давній благочестивий звичай приносити молитви Богу за померлих ще в третій, дев’ятий, сороковий день, та рівно через рік від дня смерті. Померлих поминають в день смерті щорічно. Часто люди запитують: „чому саме встановлені тільки ці дні?” Майже з таким самим питанням Св. Макарій Олександрійський звернувся до Ангела, який супроводжував його по пустині. Ангел відповів: „Бог не допустить робити в Церкві Своїй щось непотрібне і безкорисне, але встановив таїнства і звелів їх звершувати”.
Церква звершує поминання померлих тільки хрещених християн підчас року декілька раз. Такі поминання називаються „вселенськими” або „Родительськими”, це є: субота перед
померлих, яке відправляється або при тілах померлих, або по Службі Божій в церкві, або над гробом. В парастасі місяться ті самі молитви і пісні, що є в похороннім Богослужінні, лише тут немає Апостола, Євангелія, і посліднього цілування. * та Літургія.
Панахида – то молитва за померлих. Панахиди звершуються в домі померлого де й знаходиться тіло, в храмі, і на могилі. У панахиді можна молитися за одного або кількох померлих християн.
Літія – (з грецької мови) – „сердечна (усердна) молитва”. Вона коротша за панахиду. За проханням рідних померлого, літія може також служиться
і в окремі дні, незалежно від встановленого порядку.
Як на літії так і на панахиді в дні пам'яті померлих, прийнято приносити і ставити разом з приносом на окремому столику (в сільських храмах, зазвичай перед тетраподом, або де є замітка на столику „за померлих”), ставиться – коливо, так звана кутя. Кутя – це варена пшениця змішана з медом (хоча тепер є різні кулінарні рецепти відносно колива). Коливо служить нагадуванням про воскреслого померлого. Як зерно, яке для того щоб дати плід повинно зродитись в землі і стліти, так і тіло померлого придається землі щоб стліти, і в свій час встати нетлінним для майбутнього життя після другого пришестя. Мед знаменує нам духовну насолоду Вічного Життя. Тому перед трапезою за померлих, їх згадують чимось солодким: кутею, киселем, медом і т. інше.
Поминання померлих належиться звершувати і на далі, переважно у храмі: в дні народження померлих, дні смерті, та іменин. Але подавати записку у вівтар і ставити свічку за упокій можна завжди. Для молитви за померлих призначений Церквою є ще один день тижня – субота, коли відправляється заупокійна Літургія, за винятком, якщо на цей день на випадає свята.
Православна Церква має давній благочестивий звичай приносити молитви Богу за померлих ще в третій, дев’ятий, сороковий день, та рівно через рік від дня смерті. Померлих поминають в день смерті щорічно. Часто люди запитують: „чому саме встановлені тільки ці дні?” Майже з таким самим питанням Св. Макарій Олександрійський звернувся до Ангела, який супроводжував його по пустині. Ангел відповів: „Бог не допустить робити в Церкві Своїй щось непотрібне і безкорисне, але встановив таїнства і звелів їх звершувати”.
Церква звершує поминання померлих тільки хрещених християн підчас року декілька раз. Такі поминання називаються „вселенськими” або „Родительськими”, це є: субота перед
пущенням; суботи: другого, третього та четвертого тижня Великого Посту, субота перед днем Святої Трійці (Зелених Свят), та субота перед днем пам'яті Св. Дмитрія Солунського. А поминання померлих воїнів звершується в день Усікновення голови св. Іоана Предтечі (11 вересня).
У випадку смерті православного християнина, - звершуються певні обряди. Після смерті обов’язково запалюють свічку. Тіло померлого миють теплою водою та одягають в нову одежу. Одяг повинен бути відповідний до звання чи служіння померлого, або просто звичайний чи традиційний. Якщо ж померло дитя, то його одягають в хрестильний одяг або весільну одежу. Потім покійника кладуть в труну або на так звану катафалку, - плоске підвищення. На груди покійника (або в руки) ставлять ікону Спасителя або Божої Матері, в знак того, що померлий вірував в Христа і дав йому на Суд свою душу. Руки покійного кладуть на груди так, що вони трималися вкупі, також дають Стрітенську свічку, а можна також і хрест (який можна придбати в храмі). Бажано щоб на шиї померлого був хрестик. Тіло покійника вкривають білим покривалом. Труну з тілом кладуть посередині кімнати перед домашніми іконами, обличчя померлого до виходу. З обох боків труни запалюють свічки в знак того, що померлий перейшов у місце світла – в сяйво загробного життя. Пізніше, на третій день, труну з тілом переносять в храм для дальшої відправи, у супроводі співу „Святий Боже...”. Похід для проводу тіла має такий порядок: хрест, хоругви, хор, священик з хрестом у руках, тіло померлого, далі йдуть за померлим рідні та близькі, а потім миряни (хоча можуть бути незначні зміни у відповідності до обряду даного регіону). На подвір’ї і по дорозі до церкви де є каплички та хрести, - читається Євангеліє. Прийшовши до церкви, покійника кладуть посеред церкви,
обличчям до вівтаря (на схід). Починається відправа. Тут потрібно стояти обличчям до вівтаря, або боком щоб бачити покійника. В лівій руці тримаємо свічку, а правою хрестимось. При відправі всі стоять з запаленими свічками (а можуть тільки рідні). Після того, як священик прочитає розрішальну молитву (після Євангелії), свічки гасимо, як у руках покійного так і свої свічки, в знак того, що земне життя, як свічка, також повинно погаснути. Потім рідні і близькі під спів стихир „Прийдіть, останнє цілування...” прощаються з померлим.
Після закінчення служіння в церкві, тіло несуть на цвинтар, де воно вічно буде поховане. Тут втретє служиться літія. Вірні ще раз прощаються. Забираються всі живі квіти, закривають домовину і опускають в могилу. Священик опечатує гріб. Не могилі християнина закопують святий хрест, як символ перемоги Христової над смертю і пеклом.
Люди, закінчивши життя самогубством, залишені церковного поховання і молитви за них. Але якщо є свідки чи інші які суттєві докази що самогубство вчинено через душевну хворобу, або щось подібне, то тут слід звертатись до Єпархіального Архиєрея за дозволом на поховання.
19. Церковні нагороди.
В Православній Церкві священнослужителям в знак подяки за ревність у вірі, за вислугу років на душпастирській ниві, або з інших якихось причин, або з нагоди свят, Єпархіальне управління з рук Архієрея благословя нагороди за таким порядком:
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 74 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |