Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара 3 страница

Якби там не було, а за кордоном, прихильників Золя ставало все більше. Серед них і Чехов, і Марк Твен. Іноземні газети паплюжили французький уряд, який переслідував письменника. Антидрейфівська преса не зважала на позитивні відгуки із-за кордону і намагалася розтоптати Золя. Тим часом, до слідчого Бертюлюса, який розбирав звинувачення, висунуті проти Пікара, звернувся Крістіан Естергазі, племінник майора Шарля Естергазі, головного свідка на процесі. Крістіан маючи на дядька образу, розповів, що підробки, які були пред'явлені Анрі, написала коханка Шарля Естергазі, на ім’я Маргеріт Пєї. Слідчий Бертюлюс звернувся до прокурора республіки Фейоле, з прохання видати постанову на арешт майора Естергазі та Пєї. Фейоле, був на стороні антидрейфусарів, та спочатку спробував заперечувати, але міністр юстиції Фердинанд Сарра дав необхідний дозвіл. Під час обшуку в оселі, було знайдено багато документів. І саме у той час за дівчиною зайшов коханець. Його затримали і він тут же розплакався, а потім зізнався і розповів все, що приховував. Опівночі Маргеріт Пєї і Естергазі відвезли до в’язниці.

Золя слідкував за перебігом подій і чекав на свій наступний процес. Та, на жаль, суд не прийняв касацію і залишив вирок незмінним. Рік у тюрмі та штраф. Адвокат Лаборі порадив Золя сховатися в Англії. Клемансо і адвокат вважали, що опинившись за ґратами, він не зможе опублікувати нове «Я звинувачую» і скористатися судовим процесом для того, щоб розладнати плани ворогів. Золя вирішував, між гідністю і ідеєю. Спочатку він хотів залишитися у Франції, але схилився до виїзду. Бо думав не тільки про себе, а і про дружину, коханку та дітей. На наступний день після його від'їзду паризькі журналісти підняли шум. Газетні заголовки з величезними літерами, повідомляли: «Золя втік!» А Жорж Клемансо написав статтю в його виправдання: «У жовтні я з'явлюся перед своїми суддями» – і підписав: «Еміль Золя». [5, с.140]. Письменник побачивши заголовок зовсім зник. Мало вислання так ще і друкують від його імені. Емілю здавалося, що він втратив все, чого домігся за сорок п'ять років роботи. Та пожалкував, що не зостався у Франції.

Ніхто не здогадувався де зараз ховається Золя, який весь час переїжджав з місця на місце, подорожуючи Англією під чужим ім’ям. Щоб остаточно не звихнутися, він просить дружину Олександрину допомогти з перевезенням його дітей до Англії, які були від іншої жінки, коханки Жанни. Дружина Еміля, незважаючи на душевну суперечку, відгукується. В очікуванні приїзду Жанни з дітьми Золя знову засів за роботу і приступив до «Родючості». Емілю так все набридло, він радів приїзду Жанни та дітей і сказав: «…З мене досить, з мене досить, з мене досить! Я виконав свій обов'язок і хочу, щоб мене залишили в спокої.... Коли я зроблю все необхідне для того, щоб мої близькі і я сам були настільки щасливі, наскільки ми можемо бути щасливими, світ може впасти, я і голови не поверну. Скажіть собі, що я повернуся тільки тоді, коли у Франції буде правосуддя, а останні події доводять, що до цього ще далеко. Я вважаю, що моя роль в суспільстві закінчена». [5, с.142].

Цей лист демонструє, що Золя втомився. Він бореться за правду і справедливість, а натомість повинен тікати з рідної країни, під ганебні викрики натовпу. Просто, Еміль володів високим моральним устроєм душі і вмів це висловлювати, що для інших було чуждим. Письменникові здавалося, що він знову програв у битві за істину. Йому здавалося, що він один і нема підтримки. Так, у Золя були сторонники, але ж у вигнанні опинився тільки він один. Золя завжди був на крок попереду, тому у свій час так і не здобув визнання та любові сучасників. Еміль Золя став новим етапом у свідомості людства.

Та правосуддя, на диво, ніби настало. Із англійських газет Золя дізнався, що Полковник Анрі, якого, як і Естергазі, загнав у кут слідчий Бертюлюс, зізнався у скоєному. Звинувачений у виготовленні підробок, він був відправлений у в'язницю Мон-Валер'єн, де перерізав собі горло бритвою. Золя неймовірно цьому зрадів. Але, для перемоги цього виявилося не достатньо, Рошфор висловив припущення, що Анрі покінчив із собою через патріотизм, для того, щоб не показувати справжні документи, які могли б поставити під загрозу безпеку держави. Припущення «патріотичної підробки» розвинув Моррас, який в газеті «La Gazette de France» оспівує мужність і гідність полковника Анрі, мученика, потерпілого за праве діло. Потім і права преса з «Вільним словом» («La Libre Parole»), стверджувала: «Перегляд справи – це війна. До цієї війни ми не готові. Так, це буде війна. І розгром. Цього і домагаються, на це і сподіваються євреї». [5, с.142].

Двадцять восьмого травня 1899 р., Золя дописує «Родючість», цього зворушливого і трішки смішного гімну на славу запліднення жінки чоловіком. А наступного дня, двадцять дев’ятого травня, в присутності трьох палат касаційного суду, присутніх на засіданні, голова суду Балло-Бопре зачитав звіт про стан розслідування, та справжнє походження записки. Чи була вона написана рукою Дрейфуса? І відразу дав відповідь на своє питання, переконавшись, що записка була написана не Дрейфусом, а Естергазі. Третього червня 1899 р., касаційний суд одноголосно скасував рішення, за яким Дрейфус був засуджений і тепер звинувачений повинен був постати перед військовим судом Ренна. Звичайно, Золя вирішив повернутися до Франції: «Тепер ніщо на світі не втримає мене тут і зайвої години, навіть якби мені пригрозили, що на кордоні мене заарештують, я б все одно повернувся». [5, с.145].

Процес перегляду справи почався сьомого серпня 1899 р., в залі ліцею Ренна. Новий голова суду, Вальдек-Руссо, не приховував свого розташування до Дрейфуса. Навколо справи розвивалися не найкращі події. В понеділок чотирнадцятого серпня незнайомець, що йшов по вулиці слідом за Лаборі, вистрілив йому в спину і втік. На щастя, куля пройшла повз і він одужав. При розгляді справи, повинна була статися очна ставка між Дрейфусом і Естергазі, але останній, який вже перебував в Англії, обмежився заявою, в якій зізнався, що написав записку, але йому її продиктував Дрейфус. Суд вирішив, що Дрейфуса виправдати неможливо, бо тим налаштують проти себе армію, тому винесли неоднозначне рішення. Дев'ятого вересня 1899 р., п'ятьма голосами проти двох Дрейфус був визнаний винним, але за наявності пом'якшувальних провину обставин, «він написав тільки половину записки», його засудили до десяти років тюремного ув'язнення. Дванадцятого вересня Золя надрукував в «Аврорі» різку і уїдливу статтю під назвою «П'ятий акт»: «Нам показали найдивніше з'єднання замахів на істину і справедливість. Шайка свідків, яка правила судовим розглядом, щовечора сходилася, щоб обговорити завтрашню брудну пастку, виступаючи з брехливими звинувальними промовами замість прокурора, залякуючи і ображаючи тих, хто насмілювався їм суперечити, нав'язуючи себе завдяки своїм званням і поставі... Безглузді прокурори, що переходять всі межі дурості... Я в жаху. Це той священний жах, який охоплює людину, яка бачить, як вчиняється неможливе, річки течуть назад, земля безладно обертається під сонцем». [5, с.146]. І в той же день пише Лаборі: «Все це скінчиться яким-небудь помилуванням і темної амністією». [5, с.147]. Так і сталося, у вересні 1899 р., президент республіки Еміль Лубе підписав указ про помилування Дрейфуса і той вийшов з в'язниці вільним, але не відновленим у своїх правах. Золя негайно написав у «Аврору» нову статтю, написану у формі «Листи до мадам Альфред Дрейфус». В якій бажає Дрейфусу жаданого спокою. У тій же «Аврорі» був і «Лист до пана Еміля Лубе, президента республіки». В якому, Золя описує своє не годування та закінчення його ролі в цій історії. Здійснюючи над собою насильство, він написав третій том «Чотирьох Євангелій», названий «Істина», в основі якого лежить історія з Дрейфусом. Роман, надрукований з продовженням в «Аврорі», викликав захват.

Аналізуючи останні статті Золя, присвячені справі Дрейфуса просякнуті невдоволенням підсумків боротьби. Бачимо, що Золя бажав тріумфального виправдання Дрейфуса. Письменник хотів, щоб устрій визнав свою провину, знявши обвинувачення з Дрейфуса та повністю відновив його життя до цих подій. Еміль бажав, щоб його визнали як борця за справедливість та істину. А натомість, з Дрейфуса «тихенько» зняли половину обвинувачень, лише для того, щоб зупитинити розкол в країні, та заспокоїти невгамовних Дрейфусарів. Тобто, закрили справу вигідним для себе шляхом, ніби просто зжалились над Дрейфусом, надали послугу. І насправді, просто «грали в благодійників». Золя визнає, що мета до якої він йшов так і не стала реальністю. Письменник був розчарованим. Але вже більше нічого не міг зробити.

А пізніше, сталося те, чого ніхто не очікував. Двадцять дев’ятого вересня 1902 р., у віці шістдесяти двох років Золя помер від задухи у своїй кімнаті. Дружина залишилася жива. Як написав журналіст Жан Бедель: «Існує лише єдине припущення, яке може пояснити, чому один раз з каміна проникла смертельна доза окису вуглецю, та чому в наступні дні тварини змогли вижити в спальні. Це припущення зводиться до того, що димар був закупорений в день повернення Золя в Париж і, що його прочистили вранці, коли письменник був уже мертвий». [2, с.465].

Праві газети відкрито раділи смерті Золя. «Французький народ» («Le Peuple français») запевняв, ніби святий архангел Михаїл вразив Золя, як колись вразив дракона. «Вільне слово» («La Libre Parole») зловтішалося, друкуючи несмішливі статті, про Золя і його натуралізм. А тим часом, на письмовому столі Золя, залишилися лежати лише кілька сторінок його останнього, незакінченого роману «Справедливість».

Двадцять п'ятого листопада 1903 р., Дрейфус подав прохання про перегляд рішення Реннського військового суду. Дванадцятого липня 1906 р., було доведено, що рішення військового суду Ренна, винесене помилково. Дрейфус, повернувся в армію в чині майора і був нагороджений орденом Почесного легіону. Пікар, у свою чергу, був проведений в бригадні генерали. Боротьба Золя, отримала перемогу, хоч письменник і не дожив всього чотири роки, аби побачити остаточне завершення справи. Еміль Золя був одним з небагатьох, які могли протистояти натовпу, задля справедливості, честі та процвітання батьківщини.

ВИСНОВКИ

Подорожуючи сторінками цієї курсової роботи, можна дійти до таких висновків. Життя Еміля Золя безумовно заслуговує вивчення та аналізу. Повертаючись до його письменницької діяльності ми бачимо, Золя як засновника натуралізму, він прагнув створити літературу, яка була би відображенням життя. Тобто, поєднати науку та літературу. Можливо, в соціальних творах Золя немає фізіологічного зображення людини, але його вплив можна побачити в серії «Ругон-Маккари». Погляди на життя у Золя були дуже широкими. Завдяки своїй натуралістичній теорії Золя демонстрував переваги та соціальні протиріччя епохи. Яке у результаті спонукало звернутися до журналістики, для того, щоб бути в «реальному» контакті з читачем.

Журналістська діяльність Золя починається у 1865 р., у видавництві «Ашетт». Там він друкував для газети «Пті журналь» («Маленька газета»). У 1866 р., починається новий етап в газеті «Евенман» («Подія»), під керівництвом Вільмессана. Статті опубліковані в «Евенман», дадуть у результаті збірки «Мій салон» (1866 р.) і «Що я ненавиджу» (1866 р.). Не можна оминути і співпрацю з лівою республіканською пресою. Золя працював у газетах «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна»), «Клош» («Дзвін»). У 1872 р., сталася доленосна зустріч з І. С. Тургенєвим. Завдяки якому Золя став кореспондентом «Вісника Європи». Золя вважав, що початок його світової популярності поклала саме Росія. На відмінну від Франції, яка майже постійно його «чіпляла» та не розуміла. Потім була співпраця з газетою Лаффіта «Вольтер», регулярна робота з газетою «Фігаро», яка народить збірку «Похід» (1882 р.). Головними публіцистичними роботами Золя стали: стаття «Партія обурених» (1880 р.) і «Гамбетта» (1880 р.) В них Золя описував своє розчарування у республіканцях; стаття «Чорнило і кров» (1880 р.), там Золя звеличує науку та літературу; стаття «Еліта і політика» (1896 р.), в якій Золя відображає співвідношення інтелектуальної еліти Франції та політичної верхівки. Ці правдиві статті породили ненависть у супротивників. І не отримавши підтримки, Золя залишив журналістську діяльність і поринув у літературу. Закріплюючи свій відхід статтею «Прощання», висловлюючи своє розчарування в журналістиці.

До публіцистики Золя повертається лише через сфабриковану справу Дрейфуса, капітана французької армії, єврея за національністю, якого звинувачували у зраді і засудили до каторги. Тому, Золя відновлює співпрацю з «Фігаро», а потім працює з газетою «Орор» («Аврора»), в якій публікує лист «Я звинувачую», саме лист, а не брошуру, для того, щоб на нього звернули увагу. За це Золя був засуджений до тюремного оточення, але Еміль втік до Англії. Повертається він лише у 1899 р., і через два роки друкує свою останню публіцистичну роботу «Істина простує», в ній були чотирнадцять статей пов’язаних з Дрейфусом.

Аналізуючи творче життя Еміля Золя бачимо письменника, автора великої кількості романів, багато з яких викликали захоплення. Але, обставини перетворили його в завзятого борця за справедливість, захисника невинних. Тим самим, зробивши Золя «реальним мрійником», який бажав справедливості і правди. Його жага до відображення реальності була втілена не лише в літературі, а й в справжньому житті. Еміль Золя мав два покликання, але одну ідею буття.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Золя Э. Избранные произведения. – М.: 1953. – 701с.

2. Лану А. Здравствуйте Эмиль Золя! ­­­– М.: Прогресс, 1966.

3. Пузиков А. Золя-публицист/ Золя Э. Собр. соч.: В 26 т. – М.: Гослитиздат, 1967. – 641c.

4. Станько А. И. Два эпизода из жизни А. П. Чехова/ филол. науки.: 4І. –Т.: Известия ЮФУ, 2009. – 128с.

5. Труайя А. Эмиль Золя. ­– М.: Эксмо, 2005.

6. Якимович Т.К. Молодой Золя. Эстетика и творчество. – К.: Киевский

университет, 1971. – 188c.

7. uk.wikipedia.org›Кришталева ніч.

Додаток А

Е. Золя. Я звинувачую

Лист пану Феліксу Фору, ПРЕЗИДЕНТУ РЕСПУБЛІКИ

Нижченаведені рядки були поміщені в газеті «Орор» 13 січня 1898.

Читач не знає, що даний лист, як і два попередніх, вийшов спочатку окремою брошурою. Однак, коли відбиток вже готували пустити в продаж, я вирішив, щоб написане мною отримало понад широкий розголос і виробило понад разюче враження, помістити ці рядки в газету. До того часу, проявивши гідні захоплення, дух незалежності і мужність, редакція «Орор» зробила вибір і я, цілком природно, звернувся до неї. З тієї пори, ця газета стала моїм вірним прихильником, глашатаєм волі й істини, – її сторінки були надані в повне моє розпорядження, за що я маю до директора «Орор», пана Ернеста Вогана, почуття гарячої вдячності. Після розпродажу трьохсот тисяч примірників газети та наступні за нею судовим позовом брошури з текстом листа так і залишилися лежати на складі. Але після скоєння задуманого мною кроку я вважав за благо зберігати мовчання, очікуючи початку судового розгляду моєї справи і наслідків, які, як я сподівався, воно повинно було спричинити за собою.

Пане Президенте, дозвольте мені в подяку за люб'язний прийом, одного разу наданий мені Вами і в заощадження доброї слави, якою Ви заслужено користуєтесь, сказати Вам, що Вашу зірку, настільки щасливу досі, загрожує затьмарити ганебно, незмивна скверна. Низькі наклепники марно намагалися пошкодити Вам, Ви підкорили всі серця. У славетні дні великого всенародного торжества, укладення франко-російського союзу, Ви з'явилися, осяяний сяйвом слави і нині готуєтеся очолити й привести до успішного завершення влаштовану у нас Всесвітню виставку, яка урочисто увінчає наше століття праці, істини і свободи. Але Ваше ім'я – мало не сказав «правління» – затьмарила ганебна пляма – ганебна справа Дрейфуса! Днями військовий суд, ведений приказом, осмілився виправдати горезвісного Естергазі нахабно знехтувавши істину і правосуддя. Цього не можна перекреслити – відтепер на обличчі Франції горить слід ганебного ляпасу і в книгу часу буде записано, що це мерз суспільний злочин, який свершився в роки Вашого правління.

Але раз посміли вони, смію і я. Я скажу правду, бо обіцяв сказати її, якщо правосуддя, на розгляд якого справа була передана у відповідності з існуючим законодавством, не встановило б її повністю і без вади. Мій обов'язок вимагає, щоб я висловився, мовчання було б рівносильне співучасті і безсонними ночами мене переслідував би привид невинного, який спокутує ціною невимовних страждань злочин, якого не скоював. До Вас, пане Президенте, зверну я слова істини, охоплений обуренням, яке переповнює всіх чесних людей. Ваша порядність не викликає в мені сумнівів, бо на моє переконання, Ви не знаєте правди. Та й перед ким ще викрити мені підступну зграю істинних злочинців, якщо не пред Вами, верховним суддею країни? Скажу насамперед правду про судовий розгляд і засудження Дрейфуса.

Слідство було затіяно і прямувало підполковником Дюпаті де Клам, в той час простим майором. З початку і до кінця справу Дрейфуса пов'язано з цією зловісною особистістю, і все в ньому стане остаточно ясно лише тоді, коли неупередженим дізнанням будуть виразно встановлені діяння сього пана і міра його відповідальності. У голові цієї людини, здається мені, панувала найбільша плутанина і бестолковщина, – весь у владі романтичних бреднів, він тішився побитими прийомами бульварних кніжочок: тут і викрадені папери, і анонімні листи, і побачення в безлюдних місцях, і таємничі дами, що приносять під покровом ночі речові докази. Це йому спало на думку продиктувати Дрейфусу горезвісне бордеро; його осінила щаслива думка спостерігати за обвинуваченим, помістивши оного в кімнату, суцільно вкриту дзеркалами; його описує нам комендант Форцінетті в ту мить, коли, запасшись потайним ліхтарем, майор зажадав провести його до сплячого, щоб освітити раптову особу в'язня і вловити прикмети нечистої совісті в переляку раптового пробудження. Про інше не стану говорити – шукайти і все відкриється. Я просто заявляю, що майор Дюпаті де Клам, якому поставлено було як військовому юристу призвести слідство у справі Дрейфуса є, в порядку черговості і по тяжкості відповідальності головним винуватцем страшної судової помилки.

Вже протягом деякого часу бордеро знаходилося в руках полковника Сандера, начальника контррозвідки, згодом помер від загального паралічу. У відділі відбувалася «витік», зникали папери, як зникають і по цей час, – і доки розшукували упорядника бордеро, склалася мало-помалу упереджена думка, що цією людиною не міг бути ніхто інший, як офіцер штабу і до того ж артилерист: дві кричущі помилки, які свідчать про те, наскільки поверхнісно вивчалося бордеро, бо вдумливе читання паперу приводить до переконання, що вона могла бути складена лише піхотним офіцером.

Отже, пошуки велися всередині відомства, звіряти почерки співробітників, вирішено було, так би мовити, закінчити справу в своєму колі: раз у відділі завівся зрадник, його треба було викрити і виставити геть. І ледь підозра впала на Дрейфуса – я змушений знову звернутися тут до деяких обставин частково відомої історії, – як на сцену виступає майор Дюпаті де Клам. Він вигадує злочин Дрейфуса, стає призвідником і натхненником дізнання, береться приперти зрадника до стіни і змусити його до повного визнання. Звичайно, до цього доклав руку і військовий міністр генерал Мерсьє, людина, видно, розуму пересічного, і начальник штабу генерал де Буадефр, очевидно, піддався своєму клерикалізму, і помічник начальника штабу генерал Гонзо, на багато чого дивився крізь пальці. Але, по суті, на перших порах заправляє один майор Дюпаті де Клам, він захоплює за собою інших, підпорядковує їх своїй волі якоюсь гіпнотичною силою, – адже наш майор займається крім усього іншого спіритизмом, окультними науками і розмовляє з духами. Неможливо описати всі випробування, яким він піддав нещасного Дрейфуса, хитромудрі пастки, в які сподівався його заманити, навіжені допити, жахливі хитрощі – найрізноманітніші прийоми, народжені гарячою уявою мучителя.

О, початок справи викликає здригання у кожного, кому відомі справжні обставини! Майор Дюпаті де Клам бере Дрейфуса під варту, укладає його в одиночну камеру. Потім поспішає до пані Дрейфус і щоб страхом примусити її до мовчання, загрожує, що, якщо вона обмовиться хоч словом, її чоловікові не минути лиха. А тим часом нещасний бився в розпачі, кричав, що невинний. Так, у цілковитій таємниці, із застосуванням безлічі витончених і жорстоких прийомів дізнання – ні дати, ні взяти, як в який-небудь хроніці XV століття, велося слідство. А адже звинувачення будувалося на одному-єдиному і безглуздому доказі – на безглуздому листі, свідоцтві не тільки пересічної зради, але й нечувано нахабного шахрайства, якщо взяти до уваги, що майже всі горезвісні таємниці, видані ворогові, позбавлені якої б то не було цінності. Я роблю на цьому наголос лише тому, що такі способи судочинства підготували грунт для справжнього злодіяння – відмови у правосудді, яке немов страшна недуга, вразило згодом Францію. Мені хочеться наочно показати, як стала можливою судова помилка, як її породили підступи майора Дюпаті де Клама, як вийшло, що генерали Мерсьє, де Буадефр і Гонзо далися в обман, як з кожним днем ​​погіршували свою провину завзятістю у злочинній помилці, яку вони згодом почли своїм обов'язком видати за святу правду, що не підлягає навіть обговоренню. Таким чином, на перших порах їм можна було поставити в докір звичайну безпечність і недоумство. У гіршому випадку можна припустити, що вони піддалися релігійному фанатизму свого середовища і забобонам, породжених становим духом, – як би там не було, вони виявилися потворщиками дурості.

Але ось Дрейфус постав перед військовим судом, що відбувалося, на вимогу зверху, в обстановці найсуворішої негласності. Якби зрадник відкрив ворогові кордон країни і привів німецького імператора до підніжжя собору Паризької богоматері, то і тоді, ймовірно, слухання справи не було б оточене більш щільною завісою таємниці і мовчання. Країна скута жахом, люди пошепки передають один одному жахливі вісті, йде поголос про жахливу зраду, подібної тим зрадам, які збуджують обурення багатьох поколінь. Зрозуміло, народ Франції готовий вітати будь-який вирок, найсуворіша кара буде занадто м'якою для зрадника! Французи одностайно схвалять громадянську страту і зажадають, щоб засуджений до кінця днів своїх нудився на морський скелі, охоплений ганьбою і докорами совісті. Невже справді є щось таке, про що страшно мовити, щось украй небезпечне, якісь обставини, чреваті військовою пожежею в Європі, які нужда зажадала поховати за закритими дверима судового процесу?

Нічого подібного! Оці жахливі одкровення, не більше як маячні домисли і фантазії майора Дюпаті де Клама.

Вся ця купа небилиць була складена потім лише, щоб приховати безглуздість з бульварних романів. Щоб переконатися в цьому, досить уважно вивчити обвинувальний висновок, оголошений на суді. Воно ж побудовано буквально на порожньому місці! Засудити людину на підставі подібного висновку – воістину верх беззаконня. Немає жодної порядної людини, яка не зазнала би, читаючи цей документ, обурення і гніву при думці про непомірно тяжкому покаранні, що спіткало в'язня Чортова острова. Дрейфус знає декілька мов? Злочин. У нього не було знайдено ніяких компрометуючих паперів? Злочин. Він працьовитий і допитливий? Злочин. Він тримається спокійно? Злочин. А наївність формулювань, цілковита бездоказовість доводів! Тлумачили про чотирнадцять головних пунктів звинувачення, а на перевірку всі вони зводяться до одного-єдиного – нещасливого бордеро. Більше того, виявляється, що графологи не прийшли до єдиної думки, що на одного з них, Гобера, начальник гримнув, бо він осмілився проявити незгоду з точкою зору, яку йому намагалися нав'язати. Говорилося також, що на суді проти Дрейфуса показували двадцять три офіцера. Поки нам невідомі протоколи допросів, але цілком очевидно, що всі ці офіцери не могли виступити проти обвинуваченого; треба, крім того, зауважити, що всі свідки без винятку служать Військовому відомству; таким чином, справа вирішувалося по-сімейному, у вузькому колі товаришів по службі і про це не слід забувати. Штабне начальство учинило наслідок, штабне начальство влаштувало перший, а зовсім недавно і другий суд.

Отже, все впиралося в горезвісне бордеро, щодо якого графологи не витримали єдиної думки. Розповідають, що в нарадчій кімнаті судді схилялися вже до виправдувального вироку, бо інакше вчинити вони не могли. Зрозуміло тепер, чому з такою запеклою завзятістю, намагаючись виправдати обвинувальний вирок, нам твердять нині про існування якогось таємного і важливого паперу, викриваючого засудженого, паперу, який неможливо навіть уявити на загальний огляд, яка всьому дає законну підставу, – доказ, перед яким ми повинні замовкнути, немов перед несповідимим божеством! Ні, я з усією рішучістю заявляю, що такого доказу немає й ніколи не було! Якась безглуздий папірець, це я ще допускаю, – записочка, де згадуються жінки сумнівної доброзвичайності і якийсь пан Д., що став надто вимогливим: найімовірніше, чоловік, який вирішив, що занадто дешево запросив за свою дружину. Але говорити про документ, що має стосунок до оборони країни, винесення якого на суд спричинило б за собою оголошення війни вже наступного дня... Ні і ще раз ні! Це брехня. Брехня тим більше мерзотна і нахабна, що винні залишаються безкарними і немає ніякої можливості викрити їх. Вони б'ють на сполох, користуються як щитом цілком зрозумілих занепокоєнь народу, примушують французів до мовчання, бентежачи їх душі і задурманюючи наклепом. Я не знаю більш тяжкого громадянського злочину.

Отже, я виклав Вам, пане Президенте, обставини, що пояснюють, яким чином відбулася судова помилка. Доводи морального порядку, достаток Дрейфуса, відсутність вагомих підстав для засудження, безперестанні заяви в'язня про свою невинність остаточно переконують у тому, що нещасний впав жертвою не в міру палкої уяви майора Дюпаті де Клама, просоченої духом клерикалізму середовища, що оточувала його і цькування «брудних євреїв», ганьбить наше століття.

Тепер настала пора розповісти про справу Естергазі. Минуло вже три роки, але багато чесних людей як і раніше прибувають в глибокій тривозі, втративши спокій, наполегливо шукають і нарешті переконуються в невинності Дрейфуса.

Я не стану розповідати про те, як у пана Шерера-Кестнера виникли сумніви, як ці сумніви поступово перейшли в впевненість. Поки він добирався до істини, важливі події відбувалися в самому штабі: полковник Сандер помер і посаду начальника контррозвідки зайняв підполковник Пікар. І ось одного разу при виконанні Пікаром обов'язків, пов’язаних з новою посадою, до його рук потрапила телеграма, відправлена ​​на ім'я майора Естергазі агентом однієї іноземної держави. Борг вимагав від Пікара негайно розпочати розслідування. Можна сказати з усією визначеністю, що підполковник Пікар ніколи не діяв поверх голови своїх начальників. Він розповів їм про свої підозри щодо інстанції, спочатку генералу Гонзу, потім генералу де Буадефр і, нарешті, генералу Бійо, котрий змінив генерала Мерсьє на посту військового міністра. Що викликало стільки розмов досьє Пікара ніколи не було нічим іншим, як досьє Бійо, я хочу сказати, що мова йде про досьє, підготовленому підлеглим для міністра, яке і донині повинно знаходитися в архіві військового відомства. Слідство велося з травня по вересень 1896 і треба сказати прямо, генерал Гонзо був переконаний у винності Естергазі, а генерали де Буадефр і Бійо не сумнівалися в тому, що бордеро написано його рукою. Саме до цього незаперечного висновку привело дізнання Пікара. Відомство було охоплено сум'яттям, бо осуд Естергазі неминуче тягнув за собою перегляд рішення у справі Дрейфуса, але якраз цього штаб не хотів допустити, чого б то не коштувало.

Можна уявити, яка болісна нерішучость опанувала на мить генералом Бійо. Свіжа людина у Військовому відомстві, він нічим не був зв'язаний і міг здійснити правосуддя. Але він не посмів, ймовірно, побоюючись громадського обурення, а також, мабуть, зі страху видати всю штабну братію, генерала де Буадефра, генерала Гонза, не рахуючи їхніх підлеглих. Це була водночас коротка мить боротьби між його совістю і тим, у чому полягало, як він вважав, служіння інтересам армії. І коли мить пройшла, зло сталося: генерал Бійо погрішив проти совісті, вступив в нечисту гру. З того дня він обтяжував свою провину все новими зловживаннями, покривав своїм ім'ям злочинні діяння підлеглих. На ньому лежить така ж вина, як і на інших, ні, він несе ще більшу відповідальність, бо був вільний відправити правосуддя і не здійснив його. Розум відмовляється вірити! Ось уже рік, як генерал Бійо, генерали де Буадефр і Гонзо знають, що Дрейфус невинний і зберігають цю страшну таємницю! І вони спокійно сплять і у них є дружини, і улюблені діти!

Підполковник Пікар виконав обов'язок чесної людини: в ім'я правосуддя він настійно клопотав перед начальниками, навіть благав їх, вказував їм на всю безрозсудність зволікань, бо хмари збиралися і гроза неминуче повинна була пролунати, коли б правда вийшла назовні. Пізніше про те ж попереджав генерала Бійо пан Шерер-Кестнер, волаючи до його патріотичних почуттів і заклинаючи взяти справу в свої руки, щоб запобігти згубні його наслідки, загрожували обернутися суспільним лихом. Але ні! Лиходійство здійснилося, штаб не міг тепер зізнатися у своїх злочинних підступах. І ось підполковника Пікара відправляють зі службовим порученням, відсилають все далі і далі, поки він не опинився в Тунісі, де одного разу, віддавши належне його відвазі, його направляют на справу, яка цілком могла коштувати йому життя, в ті самі місця, де склав голову маркіз де Морес. То не була опала, генерал Гонзо підтримував з підполковником дружнє листування. Просто бувають такі таємниці, в які краще не проникати.

Дата добавления: 2015-08-28