Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара 1 страница

Дніпропетровський національний університет імені О. Гончара

Кафедра масової та міжнародної комунікації

_____________________________________________________________________________________________

(повна назва кафедри)

КУРСОВА РОБОТА (ПРОЕКТ)

з історії зарубіжної журналістики ____________________________________________________

(назва дисципліни)

на тему: Е. Золя - журналіст

____________________________________________________________

Студента (ки) 3 курсу, групи ЗЖ-12 з

напряму підготовки: журналістика

спеціальності:_ журналістика __________

__________ Ульянової А. О. ___________

(прізвище та ініціали)

Керівник: кандидат філологічних наук, доцент Гудошник О. В._______________

Кількість балів____________

Національна шкала ________

Оцінка ECTS _____________

Члени комісії: ___________ _______________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

___________ _____________________________

(підпис) (прізвище та ініціали)

____________ ______________________________

(підпис) (прізвище та ініціали

м. Дніпропетровськ, 2015 р.

ЗМІСТ

ВСТУП……………………………………………………………………………. 3

РОЗДІЛ 1. НАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТА І ПИСЬМЕННИКА...…………...6

1.1. Ранні роки. Літературне хрещення………………………………………… 6

1.2. Журналістська діяльність Еміля Золя……………………………………… 9

РОЗДІЛ 2. СПРАВА ДРЕЙФУСА……………………………………………...20

2.1. Я звинувачую………………………………………………………………..20

2.1. Вигнання. Амністія………………………………………………………… 32

ВИСНОВКИ……………………………………………………………………...39

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ……………………………………….41

ДОДАТОК А…………………………………………………………………..…42

ВСТУП

Еміль Золя - французький письменник, один із представників реалізму другої половини XIX століття, він є автором близько двадцяти романів, які займають почесне місце на полицях бібліотек. Творчість Еміля вражає своєю масштабністю, серед неї великі цикли і серії — «Ругон-Маккари», «Три міста», «Чотири Євангелія», п'ять романів, статті, нариси. У своїй творчості Золя виступав не лише як письменник, а й як журналіст. Він співпрацював з газетами «Евенман», «Фігаро», у яких публікував свої статті. Також, Золя був відомий своїми відвертими виступами проти антинародних соціальних реформ і пригноблення людини. Життя Золя наповнює величезна творча боротьба.

На ранньому етапі життя Еміль Золя уже ненавидів все, що пригнічує особистість людини. «Ненависть священна, — писав Золя. — Ненависть — це обурення сильних і могутніх сердець, це войовниче презирство тих, у кому вульгарність і дурість викликають обурення. Ненавидіти — це означає любити, значить відчувати в собі душу палку і відважну, значить глибоко відчувати огиду до того, — що ганебно і безглуздо». Золя занадто гостро відчував свою сучасність. І зневажав те, що народжують буржуазні відносини. Сам Золя колись казав, що вивчаючи сучасне суспільство він бачив соціалізм, до якого як виявилося і лежав весь життєвий шлях письменника, який був у постійному русі в сторону народу. Анатоль Франс достатньо вдало дав означення творчості Еміля Золя: «Творчість Золя дихає добротою. Золя був добрий, як усі великі люди, він нападав на суспільне зло всюди, де б він його не знаходив». Ненависть Золя до всякої суспільної несправедливості була продиктована його гарячою любов'ю до людства, його турботою про щастя мільйонів людей! Він був етапом у свідомості людства». Саме ці життєві позиції та ідеали наштовхнули Золя стати істинним журналістом, яким він безперечно був. Тому, в історії французької літератури та публіцистики творчість Золя є одним з найважливіших етапів. Історичні зміни французького суспільства в другій половині XIX століття, повністю відображаються у творах Золя. У 70-80-х роках Золя став одним із захисників реалізму. Еміль засуджує письменників і художників, які мають на меті відвести читача від сучасності. Через це і став прихильником імпресіонізму, який на його погляд був близьким до реалізму. Та, з часом вважає, що реалізму замало і створює нову натуралістичну школу.

На сторінках цієї роботи ми побачимо, якою неймовірною працьовитістю володів Золя та вірою в своє істинне призначення. Також, нам відкриються страждання і невдачі письменника та журналіста. Останній Еміль присвятив ідею свого життя. «Золя був природженим журналістом. Часто, особливо в молоді роки, журналістика рятувала його від голоду. Але не тільки грошові міркування змушували Золя писати в газети. Він відчував потребу в прямій розмові з читачем. Йому було що сказати і в кожній його статті, і навіть невеликий бібліографічній замітці або хроніці ми знайдемо свіжу думку, гостро і оригінально поданий матеріал. Журналістська робота супроводжувала Золя все життя. Він любив її і уміло поєднував з художньою творчістю». [3, с.461].

Актуальність теми дослідження. Реалістичний метод в творчості Еміля Золя, передбачає відображення простих істин законів буття на відносини людей. Письменник вважав, що головним у суспільстві є біологічний початок і його вплив на долю суспільства. Але, у своїй письменницькій та публіцистичній діяльності Еміль створював твори та роботи багаті життєвою правдою. На той час, ці прийоми стали новаторством, лякали і не всім були зрозумілі. А в сьогоденні, це неймовірно цікавить і робить його статті та твори актуальними, бо відображають реальність. Це доводить, світове визнання Золя та «щедра скринька» екранізацій його романів.

Мета і завдання дослідження. Метою цієї роботи є опис та аналіз журналістської діяльності Еміля Золя і розкриття письменника-реаліста як сміливого критика капіталізму. Бо його пристрасне бажання, осягнути соціальні закони суспільства, захистити пригноблені класи з гострим сприйняттям сучасності, яке Золя відстоює, народжує захоплення та бажання дослідити шлях, такої видатної людини. Досягнення даної мети обумовлює розв'язання низки завдань: поетапний розгляд «журналістського шляху», публіцистичні роботи і статті; розгляд справи, в якій Еміль Золя мужньо боровся проти сил реакції.

Об'єктом дослідження курсової роботи є письменник та публіцист Еміль Золя.

Предмет дослідження – журналістська діяльність Еміля Золя.

Структура роботи. Дана курсова робота складається з вступу, двох розділів (з підрозділами), висновків, списку використаних джерел, додатку.

Критичний огляд літератури. Головні наукові роботи для підбору матеріалу курсової роботи: роман-біографія Анрі Труайа "Еміль Золя" і біографія А. Пузікова "Золя".

РОЗДІЛ 1. НАРОДЖЕННЯ ЖУРНАЛІСТА І ПИСЬМЕННИКА

1.1. Ранні роки. Літературне хрещення.

Еміль Едуар Шарль Антуан Золя народився 2 квітня 1840 року. Народження Еміля сталося в скромній квартирці, знятої за тисячу двісті франків на рік, в будинку 10-біс по вулиці Сен-Жозеф. Хлопчик ріс бліденьким, кволим пуголовком. Йому, напевно, бракувало свіжого сільського повітря. А тут, якраз проект будівництва каналу Франсуа, батька Еміля, був прийнятий. Міська влада Екса так сильно їм зацікавилися, що Франсуа Золя незабаром уклав валізи і разом з сім’єю відправився в Прованс. В чотири роки головними в маленькому світі Золя були велика фігура батька, завжди вкрай серйозного і дуже стурбованого, та стривожене обличчя матері, яка завжди тремтіла, коли хлопчик бігав по доріжках або намагався видертися на дерево.

Безтурботне дитинство затьмарила перша втрата. Якось, Франсуа Золя довелося їхати до Марселю у справах, там у нього сталася хвороба легенів. Дружина з Емілем надіялися на одужання, але на жаль цього не сталося, двадцять сьомого березня 1847 р., Франсуа Золя помер. Після смерті батька Еміль з матір’ю опинилися у фінансовій скруті. Хлопчику хотілося якомога скоріше замітити батька. Йому було важко бачити матір в злиднях. А вона, у свою чергу, аби допомогти синові здійснити плани відправила вчитися його в пансіон Нотр-Дам. Там, він вперше починає писати вірші, стає відмінником з відзнаками, знаходить нових друзів. А після навчання їде до Парижу, який так мало бачив у дитинстві. Емілі Золя зустрічає сина з новиною, а саме: пан Лабо, адвокат Королівської ради і друг сім'ї, зумів домогтися від пана Нізара, директора Еколь Нормаль, щоб той прилаштував Еміля в дуже шанований ліцей Святого Людовика, незважаючи на те, що навчальний рік давно почався. Син інженера Золя буде вчитися в другому класі, на відділенні природничих наук. У місті, яке Золя ненавидів, майбутній поет намагався здобути освіту в Сорбоні, але провалив вступні іспити. Не залишаючи надії в листопаді 1859 р., Еміль їде до Марселю, однак цього разу не зміг подолати навіть першого випробування. Повернувшись в Париж разом з матір'ю, Золя ще більш тривожно, ніж раніше, вдивляється в майбутнє, так і не ставши бакалавром Золя відмовився повертатися до ліцею, прибрав подалі шкільні підручники і занурився в поетичну лихоманку.

Молодий Еміль Золя, з часом, надрукував кілька віршів у південній газеті «Прованс», в тому числі одне – присвячене пам'яті його батька, будівельника каналу, Франсуа Золя. Але, незважаючи на невгамовне честолюбство, письменник все ж усвідомлює, що віршами для провінційних газет не зможе заробити собі на життя, проте за прозу ще не вирішується взятися. Олександр Лабо, турботливий друг сім'ї, до якого пані Золя звернулася з проханням про допомогу, знайшов для Еміля місце службовця в доках митниці. Пообіцявши, зарплатню у шістдесят франків на місяць. Молодий чоловік змирився з необхідністю йти працювати, але дуже скоро перебування в конторі стало для нього тортурами. І він покинув роботу. Жив у скруті. Еміля радували лише переписки з найближчим другом Жан Батистом Бейлем.

Тоді ж, в самому кінці року, один друг сім'ї, член Медичної академії, пообіцяв пані Золя прилаштувати Еміля службовцем у видавництво Ашетт. У видавництві, Еміля повідомили, що місце повинно було звільнитися лише через кілька тижнів. Помітивши, пригнічений стан молодої людини на цю новину, пан Буді розчулився і попросив Еміля рознести за адресами до Нового року візитні картки з попередньо загнутими куточками, в подяку за згоду надати послугу, сунув йому в руку луїдор. Золя виконав доручення. Еміль в цей час наполегливо працював над автобіографією, яку назвав «Моя сповідь». Йому здавалося, що все навколо нього руйнується – і його надії, і його спогади. Першого березня 1862 р., настає час відправлятися на вулицю П'єр Сарразен, де розташоване видавництво Ашетт. І тут Еміль дізнається, що його кар'єра починається з дрібної посади з платнею сто франків на місяць. Засланий в курну кімнату десь на задах, він упаковує книги. Замість того, щоб друкуватися самому, розсилає чужі твори. Незабаром Еміль отримав підвищення по службі – його перевели у відділ реклами та подвоїли платню. Натхненний тим, що трапилося, він негайно уявив, ніби йому дозволено давати поради самому панові Луї Ашетт і запропонував тому створити «Бібліотеку початківців» – серію, в якій видавалися б тільки твори молодих невідомих авторів. Потім, не давши господареві все обміркувати, вирішив взяти бика за роги, поклав на стіл власний поетичний збірник під назвою «Любовна комедія». За словами автора, він пропонував видавцеві триптих, порівнянний не більше і не менше, як з «Божественною комедією» Данте. Дві доби Еміль в тривозі чекав вироку. Нарешті Луї Ашетт покликав його до себе і твердо заявив, що вірші у Золя, звичайно, непогані, але для того, щоб його творіннями зацікавилася широка публіка, йому слід писати прозу. Зібравши волю в кулак, Золя остаточно вирішує присвятити себе прозі, якою досі нехтував.

Двадцять третього вересня 1862 р., Еміль надіслав Альфонсо Каллону, головному редактору «La revue contemporaine» («Сучасного журналу»), казку «Поцілунок ундини», із запискою в кілька слів: «Моє ім'я не має ніякої літературної ваги, воно абсолютно нікому не відомо. І все ж я сподіваюся, що стислість мого твору схилить вас до його прочитання». Казка, була знехтувана «Сучасним журналом», проте незабаром після цього була надрукована в «Revue du mois» («Огляд місяця»), потім - в «Nouvelle Revue de Paris» («Новий паризький журнал»). Тієї миті Емілю Золя здавалося, ніби нарешті сталося його літературне хрещення.

1.2. Журналістська діяльність.

Ставши у Ашетт керівником рекламного відділу, Золя з головою занурився в літературне життя Парижа. Через кілька місяців до Золя прийшло відчуття впевненості в собі. Коли він об'єднав кілька своїх новел у збірку під назвою «Казки Нінон» і відніс рукопис своєму роботодавцю, той відразу ж порекомендував автора видавцеві Етцелю. Видавець прийняв книгу. Підбадьорений першим успіхом, Золя почав друкувати статті і новели в «Le Petit Journal», «La Vie parisienne», «Le Salut public de Lyon» (видання «Маленька газета», «Паризьке життя», «Суспільне благо Ліона»). Але, головною справою його життя, в той час, був твір автобіографія, роман «Сповідь Клода». «Сьогодні мені хочеться рухатися швидко і рима стискувала б мене, – пише він Антоні Валабрегу. – Я перейшов на прозу і чудово себе почуваю. Пишу роман і думаю випустити його у світ через рік... Писати! Складати!!! Складати!!!» [5, с.27].

В «Сповіді Клода» Золя розповідає історію бідного поета, який зв'язується з вуличною дівчиною Лоранс, та з жалю залишає її у себе, намагається врятувати подругу від пороку, але потроху починає скочуватися слідом за нею. Однак, досягнувши всієї глибини падіння, герой роману виривається з-під дії чар повії, біжить з Парижа і ховається в Провансі, де сподівається знову знайти гідність, безтурботність і смак до життя та літератури. Це поки ще не жорсткий і суворий реалізм, який у майбутньому стане властивим Золя, а тільки боязкі підступи до цього літературного стилю. Золя вклав у перший свій великий твір чималу частку особистого досвіду. Клод, нещасний поет, – це він сам, Лоранс – це Берта, «розпусна дівиця», яка перебиралася разом з ним з однієї халупи в іншу і на чиє моральне зцілення він марно розраховував.

Потому, зробивши точні підрахунки, Золя переконався в тому, що завдяки своїм книгам і статтям зуміє звести кінці з кінцями і тому незабаром кинув службу, зберігши щоправда, за собою можливість позаштатної співпраці з видавництвом.

Щойно розпочавши співпрацювати з різними газетами, Золя почав будувати великі плани. Емілю прийшла в голову думка про те, щоб влаштуватися працювати до Іполита Вільмесана, який після того, як заснував «Фігаро», мав намір випускати тепер дешеву газету «Подія». Золя знав, що ця людина, прямоту і сміливість цінує вище за чемність. І ось, одинадцятого квітня 1865 р., Золя звернувся з відвертим листом до Альфонсо Дюшена, співробітника і секретаря Вільмесана. У якому були кілька сторінок тексту і прохання оцінити його майстерність. Прохання залишилося без відповіді і Золя трохи пізніше написав листа Гюставові Бурдену, якому доручено було вести в недавно заснованій газеті розділ літературної критики. Бурдену він також запропонував свої послуги. Гюстава цей лист забавив і він познайомив Золю з Вільмесаном. Поговоривши з Емілем п'ять хвилин, він оголосив Емілю, що протягом місяця газета у розпорядженні Золя, Вільмесан буде друкувати все, що Еміль принесе. Таким чином, до кінця місяця видавець дізнається, на що Золя здатен і вирішить, як із ним вчинити.

Тридцять першого січня 1866 р., купивши газету «Подія», Золя ледве встиг розгорнути газету, як на першій же смузі йому впало в око його власне ім'я. Вільмесан представив Золя своїм тенором, але якщо він не справить на публіку враження, то Вільмесан його звільнить. І ось вже на початку лютого, того ж року, «Подія» під рубрикою «Книги сьогоднішні і завтрашні» розміщує першу статтю Золя, тема якої «Подорож по Італії» Тена. Золя на всі лади розхвалив книгу. Відтепер, він буде, кожен день віддавати в газету по блискучій статті.

Господар був настільки ним задоволений, що доручив написати ще й про Салон 1866 р. І у вступній статті огляду, названого їм «Мій Салон», Золя піддав різкій критиці членів журі. Підписався він, в пам'ять про героя «Сповіді», Клодом. Нахабство цього писаки, який посмів напасти на визнані авторитети, з самого початку обурила читачів. Однак і в наступних номерах він, укрившись під псевдонімом Клод, продовжував стояти на своєму, йому і в голову не приходило вибачитися. Однак, досхочу побавившись лютими криками нового співробітника, Вільмесан прийшов врешті-решт до висновку, що Золя занадто захопився. Як не подобається йому, Вільмесану, скандальна атмосфера, все-таки з передплатниками вважатися треба, а в його пошту все частіше потрапляють листи обурених читачів. Подейкували навіть, що і сам імператор неприхильно дивиться на антиакадемічну кампанію, яку розгорнула газета. Вільмесан швидко присмирів і вирішив, що в висвітленні Салону до Золя повинен приєднатися інший репортер, Теодор Пеллоке. Останній, був зобов'язаний розхвалювати достоїнства художників. Золя скорився. Але після статті, під заголовком «Провали», де він насмілився стверджувати, що мистецтво Курбе, Мілле, Руссо з часом здрібніло і зробилося прісним, що їх останні твори його розчарували, він був майже упевнений, що для Вільмесана його звільнення – справа вирішена.

Розірвавши контракт з «Подією», Золя об'єднав свої статті в брошуру під назвою «Мій Салон» (1866р.). Книга була присвячена близькому другу Сезанну, про якого Золя у своїх нотатках не згадував, вважаючи, що його друг ще на початку свого творчого шляху.

Одночасно зі статтями, які Золя поставляв в «Подію», він складав роман з продовженням, названий їм «Заповіт померлої». Незважаючи на скандальне звільнення з газети, це й роман він запропонував саме Вільмесану. Роман був надрукований в листопаді 1866 р., але успіху не мав. Незадовго до того, Золя видав у Ашиля Фора книгу «Що я ненавиджу» – збірник, до якого увійшли кілька уїдливих нарисів, присвячених літературі та мистецтву.

Аналізуючи літературно-критичні статті Золя, приходимо до висновку, що саме вони доповнюють загальну характеристику письменника і дозволяють глибше судити про його теоретичні висловлювання. Статті демонструють найважливіші сторони історико-літературного процесу всього XIX століття і в цілому відтворюють одну з найцікавіших епох в історії французької літератури. Статті про Бальзака, Стендаля, Гюго розкривають реалістичну концепцію Золя і характеризують його як видатного критика і публіциста, який вніс нові, наукові основи в оцінку літературних творів. Через призму статтей можна побачити справжнє моральне обличчя Золя. Його позиція пронизана відвертими судженнями, рішучістю та щирістю. І завдяки цьому, Золя бачить, що на насправді хоче сказати автор. За допомогою критики, Еміль прагне оцінити миститецтво. Саме ці аспекти літературно-критичних робіт письменника роблять їх видатними.

У 60-х рр., Золя співпрацював з республіканською пресою, в газетах «Клош» («Дзвін»), «Раппель» («Заклик»), «Трибюн» («Трибуна»), там він друкував сатиричні нариси, де засуджував Другу імперію Луї-Бонапарта: «...Досвід документальної публіцистики тих років, у Золя завжди белетризований, образний, емоційний, суб'єктивно забарвлений, який чимало дав для стилю майбутнього прославленого письменника». [6, с.188].

Після багатообіцяючого початку Золя трохи знітився. Переставши регулярно отримувати платню в «Події», він був змушений шукати підробіток, де доведеться, писати то в одну, то в іншу газету. В «Rappel» («Заклик»), «Salut public» («Суспільне благо»). Потім, коли і ці джерела стали вичерпуватися, погодився написати для «Messager de Provence» («Провансальського вісника») роман з продовженням, в основу якого повинні були лягти недавні кримінальні процеси. Йому надали документи, залишалося лише прикрасити їх за своїм смаком. Еміль завзято взявся за справу, зберігаючи голову холодною, а перо – жвавим, складати «Марсельські таємниці, сучасний історичний роман». Він ані трохи не соромився того, що заради грошей взявся за таку роботу, оскільки дотримувався думки, що для письменника принизливим ​​може бути лише неробство. «Марсельські таємниці», заплутаний роман з продовженням, друкувався в «Провансальська віснику» починаючи з другого березня 1867 р. Незважаючи на протести окремих читачів, ображених тим, що їх рідне місто постало у такому непривабливому вигляді, публіка прийняла роман швидше доброзичливо. Тоді Золя вирішив переробити його в п'єсу, яку і написав у співдружності з Маріусом Ру. Однак п'єса витримала в марсельському театрі «Жімназ» всього-на-всього три вистави і з тріском провалилася. Незважаючи на це, був один привід для того, щоб радіти і пишатися собою: одночасно з «Марсельськими таємницями» Еміль почав писати інший роман, покладаючи на нього куди більші надії. Ранкові години він віддавав серйозній і неспішній роботі над цим твором, який мав поки умовну назву «Шлюб по любові», а в післяобідній жваво строчив «Марсельські таємниці». Таким чином, перемикаючись з одного на інше, автор тішив себе тим, що одночасно веде дві справи, одне з яких лестить його самолюбству, інше забезпечує. Задум «Шлюб по любові», який перетворився згодом в «Терезу Ракен», з'явився у письменника після того, як він прочитав у «Фігаро» роман Адольф а Біло та Ернеста Доде «Венера Гордійская». Роман спочатку друкувався з продовженнями в журналі «Артист», яким керував Арсен Уссей. Потім останній, боячись викликати невдоволення своїх читачів, заходився благати автора викреслити деякі місця, оскільки журнал читає імператриця. Золя погодився дещо пом'якшити текст, але дуже розлютився, виявивши на останньому листку коректури заключну фразу, витриману в повчальному дусі і додану Арсеном Уссе, з тим, щоб трохи згладити натуралістичну різкість твору.

Під час франко-прусської війни 1870 р., Золя виступає на захист миру і створює образ патріота у статті «Хай живе Франція!» в газеті «Клош». В країні настали важкі часи, Франція була проголошена республікою. Ледве в місті встановився відносний спокій, Золя почав подумувати про те, щоб відновити свою діяльність репортера. Зустрівся з давнім другом Маріусом Ру і з Леопольдом Арно, які колись замовили йому «Марсельські таємниці». Вони, вирішили спільно випускати газету «Марсельєза». Задум був одночасно і республіканським, і розсудливим. Незважаючи на всі старання видавців, «Марсельєза» проіснувала недовго. Але ж сім’ю треба забезпечувати, матір та дружина Олександрина потребують грошей. Переїхавши до міста Бордо, Еміль влаштувався секретарем до Олександра Гле-Бізуена. Та щастя тривало не довго, після того як уряд національної оборони склав з себе повноваження і Гле-Бізуен покинув Бордо, у Золя єдиним джерелом доходу залишилися його журналістські гонорари.

Після війни Золя цілком був зайнятий романом «Ругон-Маккари». І приступив до роботи над другим томом циклу. Свій новий роман, письменник назвав «Здобич». Ледве в газеті «Дзвін» з'явилися перші глави «Здобичі», навколо роману піднявся шум. Обурені читачі засипали листами прокурора Республіки і той, викликавши до себе Золя, люб'язно, але рішуче порадив йому припинити публікацію роману, який народу здається образливим. У разі відмови прокурор вимушений буде закрити газету.

Еміль покладав великі надії на «Провина абата Муре». Коли книга вийшла окремим виданням, їй начебто вдалося привернути увагу читачів, але критика виявилася суворою. Барб'є д'Орвіллі, який про «Завоювання Плассана» і словом не обмовився, на цей раз просто вибухнув: «Це світський натуралізм, безсоромно і безсовісно поставлене вище нашого християнського спіритуалізму... Не думаю, щоб у наш час, час низинних речей, кому-небудь вдалося написати щось більш нице». [5, с.59]. Такі ж обурення лунали і зі сторінок «Французького огляду» («Revue de France»). А в «Синьому журналі» («Revue Bleue») можна було прочитати: «Ні, насправді тут немає ні нащадка Ругонів, ні абата. [5, с.59].

Неможна оминути і наступний наступний твір Золя «Пастка». «Фігаро» відмовляється друкувати цей лист, а «Галл» («Le Gaulois») приєднується до хору гонителів. Еміля дивувало тільки, що і інші газети теж виступили проти нього. Артюр Ранку, з «Французької Республіки» («La République Française»), дорікав письменнику в «презирстві» до народу. Віктор Гюго і співробітники «Заклику» («Le Rappel») звинуватили в тому, що він образив робітників, зобразивши їх занадто похмурими фарбами. Насправді, всі вони найбільше злиться на автора «Пастки» за те, що Золя заволодів поняттям «натуралізм» і тепер розмахує ним немов прапором.

За пропозицією І. С. Тургенєва, з яким Золя познайомився в Парижі в 1872 р., Золя влаштувався паризьким кореспондентом у «Вісник Європи». З 1875 по 1880 рр. Золя опублікує в цьому російській журналі шістдесят чотири кореспонденції (статті, нариси, оповідання). Потому Золя мав зухвалість опублікувати нарис «Сучасні романісти», що викликав дружне обурення літераторів. У цьому критичному огляді, написаному для російського журналу «Вісник Європи» і згодом передрукованому «Фігаро», він самовпевнено заявляє про свої уподобання і безжально розправляється з іншими знаменитими письменниками.

Пізніше, Золя написав твір «Нана». Скандал, що розгорівся навколо «Нана», ні в чому не поступався тому, яким зустріли появу «Пастки». На голову Золя обрушився потік докорів, образ і насмішок. «Шаріварі» звинуватила автора в тому, що він «переплутав свинство з людством». Понмартен у «Французькій газеті» оголосив, що літературна програма Золя – «стічна канава» і «клоака», тому, перш ніж приступати до читання, треба взутися в чоботи асенізатора і тримати у носа флакон з англійськими солями. Проте все, чого домоглися карикатуристи своїми нападками, а газетярі своїми насмішками, це зробили ім'я Золя ще більш популярним. А друзі з Меданської групи вважали, що їх наставник ще недостатньо високо підняв прапор натуралізму. Якось увечері, за розмовою хтось згадав про проект видання журналу, який міг би «дати бій». Як вихід з положення Еннік запропонував зібрати в одному томі новели, написані кожним з членів клану, – всі ці твори були б відзначені «пошуком істини». Журналісти, яких автори збірки хотіли зачепити за живе, щоб змусити їх відповісти швидко і різко, не попалися на цю приманку: «Ця маленька компанія самовпевнених молодих людей, – пише в «Фігаро» Альбер Вольф. Хитрість їх шита білими нитками. «Меданські вечори» не заслуговують і одного рядка критики. За винятком збірки новел Золя, але все це більш ніж посередньо». [5, с.76]. Леон Шапрон в «Події», у свою чергу, сварить нахаб: «У панів натуралістів самим натуральним чином розгорілося честолюбство. Вони, тільки що, випустили збірник «Меданські вечори». А передмова – справжнісінька і примітивна грубість». [5, с.76].

Шістнадцятого січня 1881 р., Еміля вибрали муніципальним радником. Нові обов'язки забирали в нього не так вже й багато часу і розважали його. Золя вважав, що для романіста будь-який досвід корисний. Але чи не перестав він бути романістом? Поки що журналістика поглинала його цілком. Понеділкові репортажі в газеті «Вольтер» ставали все більш і більш їдкими. Звичайно, найчастішим приводом для їх написання була література, але автор охоче домішував до неї політику. З тих пір як в 1877 р., владу захопили вожді з демократичними домаганнями, він відчував одне розчарування за іншим. Республіка, пришестя якої Золя так жадав, тепер його обурювала, тому що жоден з представників цієї самої республіки не усвідомлював значимості натуралізму, того літературного напряму, який він уявляв. Остаточно переставши стримуватися, Золя обрушився зі сторінок «Вольтера» на уявних служителів справі пролетаріату. Жюль Лаффіт, головний редактор «Вольтера», визнав, що цього разу публіцист не тільки вийшов за рамки розсудливості та здорового глузду, а й порушив правила самої елементарної ввічливості і вирішив відмовитися від співпраці з настільки дивним республіканським журналістом. Золя негайно переметнувся в «Фігаро», чий головний редактор Франсіс Маньяра, до того ж, запропонував йому платити втричі більше, ніж Лаффіт, вісімнадцять тисяч франків на рік. Звичайно, «Фігаро» – консервативна газета, підтримує Мак-Магона, але ж Золя запевнили в тому, що на своїх сторінках він буде повністю вільний і ніхто не перешкодить йому писати як і що заманеться. У першій же опублікованій в «Фігаро» статті він відкрив справжній артилерійський вогонь, викриваючи буденність і лицемірство тих нібито великих людей, які правлять Францією. Зате своїх друзів з Меданської групи по-братськи розхвалював. А отримавши другу статтю – цього разу автор захоплювався талантом Алексіса і Мопассана. Головний редактор «Фігаро» розлютився і відреагував досить різко: «Дозвольте вам сказати, – написав він Золя, – що урочиста передова стаття в «Фігаро» про панів Мопассана і Алексіса після тієї, яку ви присвятили панам Сеара і Гюїсманса, дійсно виходить за всі межі, далі нікуди… Наші читачі вправі визнати цей жарт надто їдким». [5, с.80]. Золя також запевнив, що писати статті для «Фігаро» йому огидно. Зі статей, опублікованих у «Фігаро» протягом 1880-1881 рр., згодом буде складений збірник «Похід» (1882 р.). Для Золя газета дзеркало життя і трибуна, з якої він може впливати на натовп. Зразками публіцистики Золя стали надруковані до збірки статті «Партія обурених», «Чорнило і кров», «Майбутній міністр», «Гамбетта», «Демократія», «Еліта і політика». У цих статтях письменник виклав своє політичне кредо, висловив свою віру в демократію, науку і республіку.

У статтях «Партія обурених» (1880 р.) і «Гамбетта» (1880 р.) Золя писав про своє розчарування в республіканцях, які обіцяли проведення реформ, але обіцянки не дотримались. І висловлює думку, що лідер помірних республіканців Леон Гамбетта, голова палати депутатів, оратор, який лише вміє гарно говорити і нічого не робить.

Дата добавления: 2015-08-28