Заінтригована, Софі заплющила очі.
— Де сидить Ісус? — запитав Тібінґ.
— У центрі.
— Добре. А що Він та Його апостоли ламають і їдять?
— Хліб. Та це ж очевидно!
— Чудово, А що п’ють?
— Вино. Вони п’ють вино.
— Супер. І останнє запитання, Скільки на столі склянок?
Софі замислилась, розуміючи, що це запитання каверзне,
«А після вечері Ісус узяв чашу з вином і розділив її зі своїми апостолами».
— Одна чаша, — відповіла вона. Чаша Христова. Святий Ґрааль, — Ісус передав по колу єдину чашу з вином, так тепер роблять усі християни на причасті.
Тібінґ зітхнув.
— Розплющте очі.
Вона розплющила очі. Тібінґ вдоволено усміхався, Софі глянула на ілюстрацію і з великим подивом побачила, що кожен за столом мав перед собою склянку з вином, так само, як і Ісус, Тринадцять чаш, До того ж ці чаші були маленькі, без вушок і зроблені зі скла. Жодної чаші Христової на картині не було. Жодного Святого Грааля.
У Тібінґа в очах були веселі іскорки.
— Погодьтеся, це трохи дивно, позаяк і за Біблією, і за нашою традиційною легендою про Ґрааль власне в цю мить з’являється С Святий Ґрааль. Да Вінчі, схоже, забув намалювати чашу Христову.
— Мистецтвознавці, мабуть, це помітили.
— Ви будете вражені, коли почуєте, які дивні речі да Вінчі тут умістив, а більшість науковців їх або не бачить, або воліє не помічати. Ця фреска — ключ до таємниці Святого Ґрааля. У «Таємній вечері» да Вінчі зобразив усе відкрито.
Софі уважно розглядала ілюстрацію.
— То ця фреска говорить нам, що таке насправді Ґрааль?
— Не що це таке, — шепнув Тібінґ, — а хто це такий. Святий Ґрааль — це не предмет. Насправді це... людина.
Розділ 56
Софі кілька секунд здивовано дивилась на Тібінґа, а тоді перевела погляд на Ленґдона.
— Святий Ґрааль — це людина?
Ленґдон кивнув.
— Так, це жінка.
Із виразу обличчя Софі було видно, що вона геть спантеличена. Ленґдон свого часу відреагував так само, почувши вперше цю приголомшливу версію. І аж коли він зрозумів символіку, що стоїть за Ґраалем, зв’язок із жіночим началом став йому очевидний. Тібінґ, схоже, подумав те саме.
— Роберте, мабуть настала черга символога пояснити, що й до чого? — Він підійшов до столу, взяв чистий аркуш і поклав перед Ленґдоном.
Той витяг із кишені ручку.
— Софі, ти, мабуть, знаєш сучасні символи чоловічого й жіночого начал?
Він намалював загальновідомі символи: чоловічий — о' і жіночий — 9.
— Ну звичайно, — відповіла вона.
— Спершу, — спокійно продовжував Ленґдон, — ці символи
були іншими. Багато хто помилково припускає, що чоловічий
символ походить від щита і списа, а жіночий — це дзеркало, що
відображає красу. Насправді ж ці символи походять від давніх
астрономічних позначень планет'и-бога Марса і планети-богипі
Венери. Первинні символи значно простіші. — І Ленґдон накрес-
лив на папері ще один знак.
— Це — первинний символ чоловіка, — сказав він. — Такий-от
схематичний фалос.
— Саме так, — погодилася Софі.
— Так і було, — підтвердив Тібінґ.
— Цей знак називають лезом, і він символізує агресивність
і мужність. До речі,-його використовують дотепер: так позна-
чають ранг на військовій формі.
— Справді, — усміхнувся Тібінґ. — Що більше ти маєш пенісів,
то вищий твій ранг. Хлопці — це хлопці.
Ленґдон скривився.
— Жіночий символ, як неважко здогадатися, — пряма проти-
лежність чоловічого. — Він накреслив іще один знак. — Це на-
зивають чашею.
Софі здивовано підвела очі.
Ленґдон бачив, що вона вловила зв’язок.
— Чаша, — вів далі він, — схожа на чарку чи якусь посудину, але ще вона нагадує — і це дуже важливо — утробу жінки. Цей символ означає жіночність, жіноцтво і плодючість. — Ленґдон подивився Софі просто в очі. — Софі, легенда каже нам, що Святий Ґрааль — це чаша. Але насправді це алегорія, що приховує справжню суть Ґрааля. Тобто чаша в легенді — це метафора, яка означає щось значно важливіше.
— Жінку, — сказала Софі.
— Саме так, — усміхнувся Ленґдон. — Ґрааль — це достоту давній символ жіноцтва, а Святий Ґрааль означає священне жіноче начало й богиню. Однак сьогодні завдяки старанням Церкви про це забули. Владу жінки, її здатність давати життя колись уважали священною. Але це стало загрозою для нової Церкви, якою керували чоловіки, і тому священне жіноче начало скинули з п’єдесталу й оголосили нечистим. Не Бог, а людина вигадала «первородний гріх»: начебто Єва скуштувала яблуко і цим згубила людський рід. Жінка, яку колись уважали священною дару- вальницею життя, перетворилась на ворога.
— Хочу додати, — озвався Тібінґ, — що уявлення про жінку як про дарувальницю життя було основою давніх релігій. Народження дитини уважалось дивом, яке свідчить про владу жінки. Прикро, але ідеологи християнства, відкинувши біологічні істини, позбавили жінку життєдайної сили і зробили творцем чоловіка. Біблія каже, що Бог створив Єву з ребра Адама. Жінка стала відгалуженням чоловіка. До того ж гріховним. Біблійний міф про походження світу став початком кінця богині.
— Ґрааль, — сказав Ленґдон, — це символ утраченої богині. Коли з’явилося християнство, старі поганські релігії так просто не зникли. Легенди про героїчні пошуки загубленого Ґрааля насправді були розповідями про заборонені пошуки втраченої священної жіночності. Рицарі, що начебто «шукали чашу», говорили метафорами, аби захиститися від Церкви, яка поневолила жінку, скинула богиню з п’єдесталу, спалювала невірних і заборонила поганську традицію вшановувати священну жіночність.
— Пробачте, коли ви сказали, що Святий Ґрааль — це людина, — мовила Софі, — я подумала, ви маєте на увазі реальну людину.
— Так і є, — відповів Ленґдон.
— І це не просто будь-яка людина, — вигукнув Тібінґ, збуджено зводячись на ноги. — Це жінка, що володіла такою могутньою таємницею, яка могла б зруйнувати саму основу християнства!
Софі була приголомшена.
— Ця жінка — відома історична постать?
— Достатньо відома. — Тібінґ узяв ми лиці і рушив до дверей. — І якщо, друзі, ви не проти перейти до кабінету, то я матиму за честь показати вам її на картині да Вінчі.
Через дві кімнати, на кухні, слуга Ремі Леґалудек мовчки стояв перед телевізором. У новинах показували фотографії чоловіка і жінки... тих самих, яким Ремі щойно подав чай.
Розділ 57
Лейтенант Колле чергував під Депозитарним банком Цюриха і не розумів, чому Фаш так довго не йде з ордером на обшук. Банкіри явно щось приховують. Вони сказали, що Ленґдон і Неве були тут раніше, але їх не впустили, бо вони не мали належного посвідчення.
«То чому вони не впускають нас, щоб ми могли переконатись?»
Нарешті мобільник задзвонив. Це був черговий з командного пункту в Луврі.
— Ну що, є вже ордер на обшук? — нетерпляче запитав Колле.
— Забудьте про банк, лейтенанте, — відповів агент. — Ми щойно одержали нову інформацію. Тепер ми знаємо точно, де переховуються Ленґдон із Неве.
Колле сперся на капот авта.
— Жартуєте.
— Мені дали адресу в передмісті. Десь неподалік Версаля.
— А капітан Фаш уже знає?
— Ще ні. Він розмовляє по телефону. Якийсь важливий дзвінок.
— То я їду. Попросіть його, хай подзвонить, як звільниться. — Колле записав адресу й ускочив до авта. Від’їжджаючи від банку, він збагнув, що забув поцікавитися, хто повідомив поліції місцеперебування Ленґдона. Утім, це не так уже й важливо. Колле радів, що має нагоду компенсувати свої попередні вагання й помилки. Він от-от проведе найефектніший арешт за всю кар’єру.
По рації він наказав п’яти автам, що його супроводжували:
— Хлопці, не вмикайте сирени. Ленґдон не повинен знати, що ми його вирахували.
А за сорок кілометрів від банку чорне «ауді» з’їхало з сільської дороги і зупинилося в тіні дерев край поля. Сайлас вийшов з авта і зазирнув крізь пруття металевої огорожі на величезний маєток. Якийсь час він дивився на залитий місячним сяйвом пагорб, на горі якого виднівся замок.
На першому поверсі всюди горіло світло. «Дивно як на цю пору», — подумав, усміхнувшись, Сайлас. Інформація, яку дав йому Учитель, вочевидь, була достовірна. «Без наріжного каменя я звідси не піду, — заприсягся він. — Я не підведу єпископа й Учителя».
Перевіривши свій тринадцятизарядний геклер-і-кох, Сайлас пропхав його між залізними пруттями і кинув на траву. Тоді вхопився за верх огорожі, підтягнувся, переліз на інший бік і скочив на землю. Не звертаючи уваги на біль від волосяниці, Сайлас підняв пістолет і рушив під гору по свіжій траві.
Розділ 58
Такого кабінету, як у Тібінґа, Софі ще ніколи не бачила. Він був у шість чи й сім разів більший за найпросторіші, найрозкішніші офіси і нагадував наукову лабораторію, бібліотеку і базар укупі. Зі стелі звисали три люстри, а на безкраїй кахельній підлозі було розкидано безліч столів, завалених книжками, творами мистецтва, пам’ятками культури і неймовірною кількістю електронного обладнання — комп’ютерів, проекторів, мікроскопів, копіювальних машин і сканерів.
— Я переобладнав танцювальну залу, — сказав Тібінґ, ніяково усміхаючись. — Танцювати мені випадає нечасто.
У Софі було враження, що ця ніч стала якоюсь зоною сутінок, де все виявлялось не таким, як вона очікувала.
— Це все вам потрібно для роботи?
— Пошук іс.тини став моєю пристрастю на все життя, — відповів Тібінґ. — А Санґріл — моя улюблена коханка.
«Святий Ґрааль — це жінка», — думала Софі. В голові у неї | крутився калейдоскоп взаємопов’язаних тверджень, які, здава- | лося, не мають сенсу.;
— Ви сказали, що маєте портрет жінки, яка, за вашими словами, є Святим Ґраалем.
— Так, але це не за моїми словами. Так про неї сказав сам Христос.
.— Котра це картина? — запитала Софі, оглядаючи стіни.
— Гм-м... Тібінґ удав, що забув. — Святий Ґрааль. Санґріл. Чаша. — Тоді різко обернувся і показав на дальню стіну. На ній висіла величезна репродукція «Таємної вечері». Цю картину Софі щойно бачила в альбомі. — Ось вона!
Софі подумала, що не так щось зрозуміла.
— Але ж цю картину ви мені щойно показували.
Він підморгнув їй.
— Знаю, але збільшена копія набагато цікавіша. Хіба ні?
Софі благально подивилась на Ленґдона.
— Я нічого не розумію...
Ленґдон усміхнувся.
— Що ж, Святий Ґрааль і справді з’являється на «Таємній вечері». Леонардо зобразив її на видному місці.
— Стривайте, — сказала Софі. — Ви сказали мені, що Святий Ґрааль — це жінка. А на «Таємній вечері» зображено тринадцятьох чоловіків.
— Та невже? — Тібінґ підвів брови. — Ану подивіться уважніше.
Розгублена, Софі підійшла ближче до репродукції, вдивляючись у тринадцять постатей: Ісус Христос посередині, шість апостолів ліворуч від Нього і шість праворуч.
— Це все чоловіки, — повторила вона.
— Хіба? — вигукнув Тібінґ. — А хто це сидить на почесному місці, праворуч від Господа?
Софі пильно придивилась до постаті, зображеної одразу справа біля Ісуса. Вона розглядала обличчя й фігуру, і її охоплював
дедалі більший подив. Особа ця мала довге руде волосся, витончені ручки і навіть якийсь натяк на бюст. Це, поза сумнівом, була... жінка.
— Це жінка! — вигукнула Софі.
Тібінґ сміявся.
— Оце диво так диво! Повірте, помилки тут бути не може. Леонардо досконало вмів відтворити різницю між чоловіком і жінкою.
Софі не могла відвести погляду від жінки, яка сиділа поруч із Христом. На «Таємній вечері» мало бути тринадцять чоловіків. Хто ж тоді ця жінка? Софі багато разів бачила цю уславлену картину, але жодного разу не помітила цієї очевидної невідповідності.
— Ніхто цього не помічає, — сказав Тібінґ. — Наше упереджене уявлення про цю сцену таке непохитне, що розум відкидає цю недоречну деталь і відмовляється сприймати те, що бачать очі.
— Це має назву «скотома», — додав Ленґдон. — Іноді так на розум діють потужні символи.
— Інша причина, з якої ви могли не помітити, що це жінка, — сказав Тібінґ, — полягає в тому, що багато фотографій, які подають у мистецьких альбомах, було зроблено перед 1954 роком, коли деталі ще ховалися під нальотом бруду й шарами фарби кількох незграбних реставраторів, що працювали над фрескою у вісімнадцятому столітті. Тепер же її очистили і відтворили первинний твір да Вінчі. — Він показав на репродукцію. — Et voila!
Софі підійшла ближче. Жінка, що сиділа праворуч від Ісуса, була молода й на вигляд доброчесна. Обличчя серйозне, скромно складені ручки, прекрасне руде волосся. І ця жінка здатна самотужки знищити Церкву?
— Хто вона? — запитала Софі.
— Це, моя люба, — відповів Тібінґ, — Марія Магдалина.
Софі здивувалась:
— Повія?
Тібінґ коротко зітхнув, наче це слово образило його особисто.
— Магдалина не була повією. Таке негоже уявлення про неї склалося внаслідок брудної кампанії, яку влаштувала Церква
в ранню епоху свого існування. Церкві потрібно було зганьбити Марію Магдалину, щоб не відкрилась небезпечна таємниця — її роль як Святого Грааля.
— Її роль?
— Як я вже сказав, — заходився пояснювати Тібінґ, — Церкві треба було переконати світ, що смертний пророк Ісус був Богом. Тому всі Євангелія, що описували земні аспекти Ісусового життя, мали бути вилучені з Біблії. Але, на прикрість перших редакторів, одна особливо неприємна для них земна тема з’являлася в Євангеліях знову і знову. Це Марія Магдалина. — Він на мить замовк. — А точніше, її одруження з Ісусом Христом.
— Перепрошую? — Софі подивилась на Ленґдона, а тоді знову на Тібінґа.
— Це історичний факт, — сказав Тібінґ, — і да Вінчі, безумовно, про це знав. «Таємна вечеря» просто кричить, що Ісус і Магдалина були парою!
Софі знову подивилась на фреску.
— Зверніть увагу: Ісус і Магдалина одягнені, як дзеркальні відображення одне одного. — Тібінґ показав на двох осіб у центрі фрески.
Софі була зачарована. Справді, їхній одяг був однаковим, лише протилежних кольорів. Ісус мав на собі червону одіж і синю накидку, а Марія Магдалина — синю одіж і червону накидку. Інь і ян.
— Є ще дивовижніші деталі, — вів далі Тібінґ. — Бачите, Ісус і Його наречена сидять зовсім поряд, торкаючись стегнами, а вище відхиляються одне від одного, утворюючи між собою цей чітко окреслений вільний простір
Тібінґ ще не скінчив, як Софі вже побачила те, про що він говорить, — беззаперечний знак \/ в самому центрі фрески. Цей символ, як щойно сказав Ленґдон, означав Ґрааль, чашу й жіночу утробу.
— І нарешті, — заговорив знову Тібінґ, — якщо розглядати Ісуса й Магдалину як елементи композиції, а не як людей, то вам в очі впаде ще один знак. — Він зробив паузу. — Літера алфавіту.
Софі одразу її побачила. Сказати, що ця літера впала їй в очі, означало не сказати нічого. Літера ця раптом заступила їй все інше, Софі бачила лише її. У центрі картини чітко вимальовувалась велика бездоганна літера «М».
— Надто правильна як на збіг, погоджуєтесь? — запитав Тібінґ.
Софі була вражена.
— Навіщо вона тут?
Тібінґ знизав плечима.
— Знавці таємних знаків і символів скажуть вам, що вона означає Маїхітопіо, або Марія Магдалина. Якщо чесно, ніхто не знає напевно. Єдиною беззаперечною істиною є те, що це «М» тут не випадкове. Безліч праць, пов’язаних із Ґраалем, містить замасковану літеру «М» — або як водяний знак, або приховану під шарами фарби, або ж у формі композиційних алюзій. Найочевидніша літера «М», звісно ж, красується на вівтарі Паризької богоматері в Лондоні, який розписав колишній великий магістр Пріорату Сіону Жан Кокто.
Софі замислилася.
— Згодна, що ці приховані «М» інтригують, але ж, мабуть, ніхто не вважає їх доказом того, що Ісус був одружений з Магдалиною.
— Ні, ні, — сказав Тібінґ і пішов до одного зі столів із книжками. — Як я вже сказав, шлюб Ісуса й Марії Магдалини відображений в історичних джерелах. — Він почав перебирати книжки. — До того ж Ісус як одружений чоловік виглядає значно переконливіше, ніж наш традиційний біблійний образ Ісуса- юнака.
— Чому? — запитала Софі.
— Тому що Ісус був євреєм, — прийшов на допомогу Ленґдон, доки Тібінґ шукав потрібну книжку, — а неписані суспільні закони того часу практично забороняли чоловікові-євреєві бути неодруженим. Єврейська традиція засуджувала утримання, і бать- ко-єврей мав обов’язок підшукати синові відповідну дружину. Якби Ісус був неодружений, то бодай в одному Євангелії з тих, що увійшли до Біблії, про це б згадувалося і давалося б якесь пояснення, чому Він залишався юнаком.
Тібінґ знайшов якусь величезну книжку і підсунув її через стіл до себе. Вона була завбільшки з плакат, у шкіряній палітурці і нагадувала величезний атлас. На обкладинці було написано: «Гностичні Євангелія». Тібінґ розгорнув її, Ленґдон і Софі підійшли до нього. Софі побачила, що там містяться збільшені фотографії якихось давніх документів — подертий папірус із текстом, написаним від руки. Вона не знала, що це за мова, але на суміжних сторінках був надрукований переклад.
— Це фотокопії Сувоїв Мертвого Моря і Коптських Сувоїв, про які я вже казав, — мовив Тібінґ. — Перші християнські записи. І вони не збігаються з біблійними текстами. — Тібінґ перегорнув кілька сторінок і показав на якийсь уривок. — Можемо почати з Євангелія від Пилипа.
Софі прочитала:
А супутниця Спасителя — Марія Магдалина. Христос любив її більше, ніж усіх апостолів, і часто цілував в уста. Решта апостолів ображалися і висловлювали незадоволення. Вони казали Йому: «Чому Ти любиш її більше, ніж усіх нас?»
Слова ці здивували Софі, але навряд чи вони могли служити переконливим доказом.
— Тут нічого не сказано про одруження.
— Навпаки, — усміхнувся Тібінґ і показав на перший рядок. — Будь-який фахівець, що знається на арамейській, скаже вам, що слово «супутниця» в ті часи буквально означало «дружина».
Ленґдон кивнув на знак згоди.
Софі ще раз перечитала перший рядок: «А супутниця Спасителя — Марія Магдалина».
Тібінґ погортав книжку і знайшов іще кілька уривків, які, на подив Софі, чітко свідчили, що між Магдалиною та Ісусом були романтичні стосунки. Читаючи ці рядки, Софі раптом згадала, як колись, коли вона ще була школяркою, до них із дідусем завітав розлючений священик.
— Чи тут мешкає Жак Соньєр? — грізно поцікавився він, дивлячись згори донизу на юну Софі, що відчинила двері. — Я хочу поговорити з ним про його статтю. — У руках священик тримав газету.
Софі покликала дідуся, і чоловіки зачинилися в кабінеті. «Дідусь написав щось у газету?» Софі швидко побігла до кухні і знайшла вранішню газету. Ім’я дідуся було під статтею на другій сторінці. Софі прочитала цю статтю. Усього вона не зрозуміла, але загалом там ішлося про те, що під тиском священнослужителів французький уряд заборонив, показ американського фільму із назвою «Остання спокуса Христа», у якому Ісус кохається з жінкою на ім’я Марія Магдалина. Дідусь писав, що, заборонивши цей фільм, Церква забагато на себе взяла.
«Не дивно, що священик розгнівався», — подумала Софі.
— Це порнографія! Блюзнірство! — кричав той, вибігши з кабінету й кинувшись до вхідних дверей. — Як ви тільки можете це схвалювати! Цей американець Мартін Скорсезе просто богохульник, і у Франції Церква йому трибуни не дасть! — із цими словами священик вискочив на вулицю, гримнувши дверима.
Прийшовши до кухні, дідусь побачив Софі з газетою і наморщив чоло.
— Ти, бачу, часу не гаєш.
— То ти гадаєш, що Ісус мав подругу?
— Ні, люба. Я лише сказав, що Церква не повинна диктувати, що нам слід думати, а чого не слід.
— То Ісус справді мав подругу?
Кілька секунд дідусь мовчав.
— А якщо й так, то що в цьому поганого?
Софі замислилась, а тоді знизала плечима.
— Мені однаково.
Сер Лі Тібінґ не замовкав.
— Не буду втомлювати вас численними свідченнями, що Ісус і Магдалина були одружені. Сучасні історики це з’ясовували аж
надто ретельно. Натомість хочу звернути вашу увагу на таке. — Він показав на ще один уривок. — Це з Євангелія від Марії Маг- далини.
Софі не знала про існування Євангелія зі слів Марії Магдали- ни. Вона прочитала:
І Петро сказав: «Чи й справді Спаситель розмовляв із жінкою без нашого відома? То тепер ми всі маємо слухати її? Він уподобав її більше, ніж нас?»
ІЛевій відповів йому: «Петре, ти завжди був запальний. Тепер, бачу, ти борешся з цією жінкою, наче з недругом. Якщо Спаситель вважає її достойною, то хто ти такий, щоб не визнавати її? Спаситель, безперечно, добре її знає. Тому й полюбив більше, ніж нас».
— Вони говорять про Марію Магдалину, — пояснив Тібінґ. — Петро ревнує.
— Тому що Ісус обрав Марію?
— Не тільки. Йдеться не просто про любов, а про щось значно більше. Згідно з Євангеліями, цієї миті Ісус запідозрює, що незабаром Його схоплять і розіпнуть на хресті. Тож Він дає Марії Магдалині вказівки, як керувати Церквою, коли Його не стане. А Петро обурюється, бо не хоче грати другу скрипку після жінки. Наважуся припустити, Петро був трохи жінконенависником.
Софі не вірила власним вухам.
— Але ж це Святий Петро. Скеля, на якій Ісус побудував свою Церкву.
— Так, той самий Петро, тільки з одним уточненням. Згідно з цими незміненими Євангеліями, не Петрові Христос давав вказівки, як заснувати Християнську Церкву, а Марії Магдалині.
Софі подивилась на нього.
— Ви хочете сказати, що Християнською Церквою мала керувати жінка?
— Так планувалося. Ісус був справжнім феміністом. Він віддавав майбутнє своєї Церкви в руки Марії Магдалини.
— А Петрові це не подобалося, — вставив Ленґдон, показуючи па «Таємну вечерю». — Ось він, Петро. Бачиш, да Вінчі добре знав, як Петро ставився до Марії Магдалини.
Софі знову заніміла з подиву. На фресці Петро злостиво нахилився до Марії Магдалини й підніс долоню ребром до її горла. Той самий погрозливий жест, що на «Мадонні в скелях»!
— А ось іще, — сказав Ленґдон, показуючи тепер на апостолів поряд із Петром. — Якось лиховісно, правда?
Софі придивилась і побачила, що з-поміж апостолів вистромляється чиясь рука.
— Що в цій руці? Кинджал?
— Так. Але от дивина. Якщо порахувати всі руки, то виявиться, що ця рука... зайва. Вона без тіла. Нічия.
У Софі голова пішла обертом.
— Пробачте, але я все одно не розумій, як із цього всього випливає, що Святий Ґрааль — це Марія Магдалина?
— Ага! — знову вигукнув Тібінґ. — Ось ми й підійшли до суті! — Він знову повернувся до столу, витяг з-під паперів якусь велику схему і розгорнув її перед Софі. Це було докладне генеалогічне дерево. — Мало хто знає, що Марія Магдалина була не лише правою рукою Христа, а й знатною жінкою.
Софі прочитала напис над генеалогічним деревом.
РІД ВЕНІЯМІНА
— Ось Марія Магдалина, — сказав Тібінґ і тицьнув пальцем близько верхівки дерева.
Софі здивувалась:
— Вона була з дому Веніяміна?
— Авжеж, — підтвердив Тібінґ. — Марія Магдалина мала царське походження.
— А мені здавалося, що вона була бідна.
— Марію зробили повією, щоб нікому й на гадку не спало, що вона походила зі знатної родини.
Софі знову подивилась на Ленґдона, і той знову кивнув. Тоді вона запитала Тібінґа:
— А чому Церкву не влаштовувало, що в жилах Магдалини текла царська кров?
Англієць усміхнувся.
— Дитинко, Церкву не влаштовувала не так царська кров Марії Магдалини, як її зв’язок з Ісусом, який також був царського роду. Як вам відомо, в Євангелії від Матвія сказано, що Ісус походив з дому Давида. Він був нащадком царя Соломона — царя юдеїв. Одружившись із спадкоємицею могутнього дому Веніяміна, Ісус об’єднав два царські роди і створив потужний політичний союз, а згодом міг претендувати на трон і відновити династію царів, як це було за Соломона.
Софі відчула, що Тібінґ нарешті впритул наблизився до суті.
А той тим часом пожвавився.
— Легенда про Святий Ґрааль — це легенда про царську кров. «Чаша з кров’ю Христа», що згадується в ній, це насправді... Марія Магдалина — утроба, що несе царську кров Ісуса.
Ці слова луною відізвалися в просторій залі і лише тоді дійшли до свідомості Софі. Марія Магдалина несла в собі царську кров Ісуса Христа?
— Але це означає, що в них... — вона змовкла і подивилась на Ленґдона.
— Була дитина, — спокійно договорив той за неї.
Софі не могла отямитись.
— Увага! — проголосив Тібінґ. — Ось вам найбільша таємниця в людській історії. Ісус Христос не лише мав дружину — він ще й був батьком. Люба моя, Марія Магдалина була Священною Чашею, що несла в собі царську кров Ісуса Христа. Вона була тим лоном, що мало продовжити Його рід, тією лозою, на якій з’явився священний плід!
У Софі мороз пішов по спині.
— Але як можна було протримати це в таємниці стільки років?
— Боже мій! — вигукнув Тібінґ, — Та в якій же таємниці?! Царська кров Ісуса Христа стала темою найживучішої легенди за всі часи — легенди про Святий Ґрааль. Про історію Марії Магда-
лини, удаючись до різноманітних метафор, століттями кричать на всіх перехрестях. Вона всюди — варто лише розплющити очі.
— А документи Санґріл? — запитала Софі. —У них міститься доказ, що Ісус мав нащадка?
— Атож.
— То вся легенда про Святий Ґрааль — це насправді розповідь про царську кров?
— Саме так, — відповів Тібінґ. — Буквально. Слово Санґріл походить від San Greal — тобто «Святий Ґрааль». Але спершу слово Sangreal було поділене на частини в іншому місці. — Тібінґ написав щось на аркуші і простягнув Софі.
Вона прочитала:
Sang Real
І вмить зрозуміла, що це означає.
Sang Real дослівно перекладалося як «королівська кров».
Розділ 59
Черговий у штаб-квартирі «Опус Деї» на Лексінґтон-авеню в Нью-Йорку здивувався, почувши у слухавці голос єпископа Арінґароси.
— Добривечір, ваша святосте.
— Мені ніхто не залишав повідомлення? — єпископ говорив якось схвильовано.
— Так, ваша святосте. Добре, що ви зателефонували. Сам я не міг до вас додзвонитися. З півгодини тому вам прийшло термінове повідомлення.
— Справді? — у голосі чулося полегшення. — А той, хто телефонував, назвався?
— Ні, ваша святосте. Він тільки залишив номер. — І черговий продиктував номер телефону.
— Код тридцять три? Це, якщо я не помиляюся, Франція?
— Так, ваша святосте. Париж. Той чоловік просив, щоб ви терміново з ним зв’язалися.
— Дякую. Я чекав цього дзвінка. — Арінґароса швидко відімкнувся. 1
Поклавши слухавку, черговий подумав: дивно, чому Арінґа- росу було так погано чути і до того ж у слухавці весь час щось тріщало? Згідно з розкладом, цього вікенду єпископ мав бути в Нью- Йорку, однак здавалося, що він говорить з іншого кінця світу. Але черговий не довго переймався. Зрештою, останні кілька місяців єпископ Арінґароса взагалі поводився дуже дивно.
«Мій мобільний телефон, очевидно, був поза зоною досяжності», — думав Арінґароса, коли «фіат» під’їжджав до римського аеропорту Чампіно, звідки літали чартерні рейси. Учитель намагався мені додзвонитися. Хоч Арінґароса і стурбувався через те, що пропустив дзвінок, його підбадьорило, що Учитель почувався достатньо впевнено, аби зателефонувати безпосередньо до штаб-квартири «Опус Деї».
Мабуть, у Парижі все пройшло добре.
Набираючи номер, Арінґароса з приємністю думав, що скоро й він сам буде в Парижі. «Я приземлюся ще до світанку». В аеропорту на Арінґаросу чекав турбогвинтовий літак, що мав швидко доправити його до Франції. До послуг комерційних авіаліній
о цій порі краще було не вдаватися, особливо з огляду на вміст його дипломата.
У слухавці почулися гудки.
— Direction Centrale Police Judiciaire*, — відповів жіночий голос.
Арінґароса завагався. Цього він не очікував.
— Е-е... добривечір. Мене попросили подзвонити за цим номером.
— Qui?tes-vous?** — запитала жінка. — Як ваше ім’я?
Арінґароса не знав, чи варто називатися. «Французька судова
поліція?»
* Direction Centrale Police Judiciaire (фр.) — Центральне управління судової поліції.
** Qui?tes-vous? (фр.) — Хто ви?
— Ваше ім’я, месьє, — наполягала жінка.
— Єпископ Мануель Арінґароса.
— Un moment. — У слухавці щось клацнуло.
За досить довгий час почувся грубуватий і стурбований чоловічий голос:
— Єпископе, я радий, що нарешті знайшов вас. Нам багато чого треба обговорити.
Розділ бо
Санґріл... Sang Real... San Greal... Королівська кров... Святий Ґрааль.
Це все взаємопов’язано.
Святий Ґрааль — це Марія Магдалина... жінка, що продовжила царський рід Ісуса Христа. Софі все ще не могла прийти до тями. Вона стояла посеред тиші величезного кабінету і збентежено дивилась на Роберта Ленґдона. Що більше частинок Ленґдон із Тібінґом викладали на стіл, то несподіванішої форми набувала складанка.
— Як бачите, моя люба, — мовив Тібінґ, шкутильгаючи до полиць із книжками, — не тільки Леонардо намагався розповісти світові правду про Святий Ґрааль. Про продовження царського роду Ісуса Христа докладно писало багато істориків. — Він провів пальцем по корінцях кількох десятків книжок.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 23 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |