Софі вже набирала інший номер, цього раз^ з пам’яті.
— Зважаючи на те, що дідусь так захоплювався символами й кодами, тим більше є підстав думати, що він обрав би номер
рахунку, який би щось для нього означав і який би він легко міг запам’ятати. — Вона ввела останню цифру й лукаво усміхнулась. — Який би здавався безладним, а насправді таким не був.
Ленґдон подивився на екран.
НОМЕР РАХУНКУ 1123581321
Йому потрібна була лише мить, аби зрозуміти, що вона має рацію.
Послідовність Фібоначчі.
1—1—2—3—5—8—13—21
Якщо записати послідовність Фібоначчі як просте десяти- цифрове число, то вона стає практично непізнаваною. Легко запам’ятати, а на перший погляд — безладний набір цифр. Блискучий десятицифровий код, який Соньєр ніколи б не забув. До того ж це пояснювало, чому числа, написані на підлозі в Дуврі, можна було переставити місцями й перетворити на знамениту послідовність.
Софі натиснула клавішу ВВІД.
Нічого.
Принаймні, вони нічого не побачили.
А в цю мить під ними, у підземному сховищі банку, ожила автоматизована клешня-транспортер. Ковзаючи стрижнями, прикріпленими до стелі, вона попрямувала до заданих координат. Внизу на бетонній підлозі, на величезній ґратці, стояли рівненько сотні однакових пластикових скринь... наче ряди мініатюрних трун у якомусь підземному склепі.
Не перестаючи гудіти, клешня зупинилась над потрібним місцем на підлозі, опустилась, електронне око перевірило штрих-код на відповідній скрині. Клешня з комп’ютерною точністю вхопила важкий держак і підняла скриню вертикально. Закрутились коліщата, клешня понесла вантаж до дальнього кінця сховища і зупинилась над нерухомим конвеєром.
Тоді обережно поставила скриню на стрічку конвеєра й відсунулась убік.
Щойно клешня звільнилась, конвеєр загудів...
Софі й Ленґдон полегшено видихнули, побачивши, що конвеєр ожив. Вони нагадували стомлених подорожніх, що стоять на місці видачі багажу й чекають на якусь таємничу валізу, не знаючи, що в ній.
Стрічка конвеєра вповзала до кімнати праворуч від них через вузьку щілину під металевою засувкою. Ось засувка піднялась, і під нею на конвеєрі виникла величезна чорна пластикова скриня. Вона виявилась значно більшою, ніж вони сподівались, і скидалася на коробку, у якій в літаку перевозять домашніх тварин, тільки на ній не було отворів для повітря.
Скриня зупинилась просто перед ними.
Ленґдон і Софі мовчки дивились на загадковий приз.
Як і все інше в цьому банку, скриня була груба й добротна — металеві застібки, наліпка зі штрих-кодом і важкий металевий держак. Софі вона нагадувала величезну скриньку для інструментів.
Не гаючи часу, Софі розстібнула обидва замки. Тоді подивилась на Ленґдона. Разом вони підняли й відкинули назад важку кришку.
Тоді підійшли ближче й зазирнули всередину.
Спочатку Софі здалося, що скриня порожня. За мить вона щось помітила. Один-єдиний предмет.
На дні стояла вишукана скринька з полірованого дерева завбільшки приблизно як коробка для взуття. Дерево було темно- пурпурове грубої текстури. «Трояндове дерево», — збагнула Софі. Дідусеве улюблене. На кришці була прегарна інкрустація із зображенням троянди. Софі з Ленґдоном обмінялися збентеженими поглядами. Софі нахилилася й витягла скриньку.
Боже мій, та вона важкенька!
Вона обережно віднесла скриньку на стіл. Ленґдон підійшов і став поряд. Вони мовчки дивилися на невеличкий скарб, добути який наказав їм її дідусь.
Ленґдон зачудовано розглядав інкрустацію ручної роботи на кришці — троянду з п’ятьма пелюстками. Таку він уже бачив неодноразово.
— Троянда з п’ятьма пелюстками, — прошепотів він, — це символ, яким Пріорат позначає Святий Ґрааль.
Софі подивилась на нього. Ленґдон розумів, про що вона думає. Він і сам про це думав. Розміри цієї скриньки, її вага, символ Святого Ґрааля — усе начебто вело до одного незбагненного висновку. У цій дерев’яній скриньці — чаша Христова. Ленґдон знову сказав собі, що це неможливо.
— У цій скриньці, — прошепотіла Софі, — чудово вмістилася б... чаша.
Ні, це не може бути чаша!
Софі підсунула скриньку до себе, збираючись відкрити. Але коли вона зрушила її з місця, сталося дещо несподіване. Всередині щось булькнуло.
Ленґдон здивувався. Там якась рідина?
Софі теж була спантеличена.
— Ти чув?..
Ленґдон кивнув, розгублений.
— Рідина.
Софі простягла руку, повільно відімкнула скриньку і підняла кришку.
Нічого схожого на те, що лежало всередині, Ленґдонові не доводилося бачити в житті. Але одне стало їм зрозуміло відразу. Це, безумовно, не була чаша Христова.
Розділ 45
— Поліція перекрила вулицю, — повідомив Андре Берне, захо- дячи до кімнати. — Вивести вас звідси буде нелегко. — Причинивши за собою двері, Берне побачив на конвеєрі масивну плас-
тикову скриню і завмер, наче уражений громом. О Боже! То вони таки дісталися до рахунку Соньєра?
Софі й Ленґдон стояли біля столу, схилившись над чимось, що нагадувало велику дерев’яну скриньку для коштовностей. Софі швидко закрила кришку й підвела очі.
— Ми зрештою знайшли номер рахунку, — сказала вона.
Берне не міг вимовити ні слова. Це все докорінно змінювало.
Він чемно відвів погляд від скриньки й напружено думав, яким має бути його наступний крок. «Я мушу вивести їх із банку!» Але тепер, коли поліція перекрила шлях, Берне знав лише один спосіб, як це зробити.
— Мадемуазель, якщо я благополучно виведу вас із банку, ви маєте намір забрати цей предмет із собою чи повернути до сейфа?
Софі глянула на Ленґдона, тоді знову на Берне.
— Нам треба його забрати.
Берне кивнув.
— Дуже добре. Що б це не було, раджу загорнути його в піджак, доки ми не вийдемо з банку. Я б волів, щоб ніхто нічого не бачив.
Ленґдон скинув піджак, а Берне тим часом поспішно підійшов до конвеєра, замкнув порожню скриню і набрав на клавіатурі кілька простих команд. Конвеєр знову ожив, він поніс свій вантаж назад до сховища. Берне витягнув золотий ключ з отвору й віддав його Софі.
— Прошу сюди. Покваптеся.
Коли вони опинилися на вантажній платформі, Берне побачив, що до підземного гаража пробиваються промені світла від поліцейських автомобілів. Він спохмурнів. Очевидно, вони перекрили виїзд із банку. «Чи не забагато я на себе беру?» Його кинуло в піт.
Берне показав на один із невеличких броньованих фургонів. Надання надійного транспорту теж належало до послуг Депозитарного банку Цюриха.
— Лізьте до вантажного відділення, — сказав Берне. Він відхилив масивні задні двері й жестом запросив їх досередини, де теж виблискувала сталь. — Я повернуся за мить.
Софі з Ленґдоном залізли до фургона, а Берне тим часом побіг до будки наглядача за вантажною платформою, узяв ключі від броньовика і знайшов формену куртку й кепку водія. Скинув піджак, краватку і почав надягати уніформу водія. Раптом зупинився, наче щось згадав, і перекинув через плече поверх сорочки кобуру. На зворотному шляху прихопив з полиці пістолет, призначений для водіїв, вставив обойму і запхав його до кобури. Тоді ретельно застібнув куртку. Повернувшись до фургона, Берне натягнув кепку низько на чоло й подивився на Софі й Ленґдона, що стояли в порожній сталевій камері.
— Я ввімкну світло, — Берне клацнув вимикачем на стінці фургона, і на стелі засвітилася єдина лампочка. — І краще сядьте. Ані звуку, доки не виїдемо за браму.
Софі з Ленґдоном сіли на металеву підлогу. Ленґдон тримав на колінах скарб, загорнутий у твідовий піджак. Берне зачинив важкі двері. Тоді сів за кермо й завів двигун.
Броньовик із гуркотом котив нагору мощеною під’їзною доріжкою, а Берне відчував, що в нього під кепкою вже виступив піт. Звідси він бачив, що перед банком скупчилося набагато більше поліцейських машин, ніж він гадав. Коли фургон наблизився до внутрішньої брами, та автоматично відчинилася. Берне проминув браму й зачекав, поки вона зачиниться, перш ніж їхати далі. Та ось відчинилась і друга брама, і шлях назовні був відкритий.
Якщо не брати до уваги поліцейського авта, що перекрило дорогу нагорі.
Берне витер піт з чола і рушив уперед.
Назустріч йому вийшов довготелесий поліцейський, він помахом наказав зупинитися за кілька метрів до застави. Попереду стояли чотири патрульні авта.
Берне зупинився. Натягнувши кепку низько на очі, він скорчив таку гримасу, як тільки дозволяв йому його культурний рівень. Тоді відчинив дверцята і, не вилізаючи з-за керма, подивився згори вниз на поліцейського. Обличчя в того було суворе й виснажене.
— Qu’est-ce qui se pass??* — грубуватим тоном запитав Берне.
— Je suis J?r?me Collet, — відповів поліцейський. — Lieutenant/
Police Judiciare. — Він показав на вантажне відділення. — Quest} ce qu’il y a la dedans?** j
— A я звідки знаю? — буркнув у відповідь Берне по-французь-
ки. — Я лише шофер.,
На Колле це, схоже, не справило враження.
— Ми шукаємо двох злочинців.
Берне розсміявся. • і'
— То ви добре втрапили. Дехто з тих негідників, чиї речі я вожу, має стільки грошей, скільки чесно ніколи не заробиш.
Поліцейський показав фотокартку Роберта Ленґдона.
— Цей чоловік сьогодні був у вашому банку?
Берне знизав плечима.
— Не маю уявлення. Я простий роботяга. Нас до клієнтів не підпускають і близько. Мусите зайти досередини й запитати чергового на вході.
— Ваш банк вимагає ордер на обшук. Без нього нас Не впускають.
Берне скривився.
— Бюрократи! Ох, не кажіть більше нічого, бо я можу вийти з рівноваги.
— Відчиніть, будь ласка, фургон. — Колле показав на багажне відділення.
Берне витріщився і розреготався поліцейському просто в обличчя.
— Відчинити фургон? Ви що ж думаєте, я маю ключі? Думаєте таким, як я, тут довіряють? Знали б ви, які копійки вони мені платять.
Поліцейський недовірливо схилив голову набік.
— Ви хочете мені сказати, що не маєте ключів від свого авта?
* Qu’est-ce qui se pass?? (фр.) — У чому річ?
** Je suis J?r?me Collet. Lieutenant Police Judiciare. Qu’est-ce qu’il y a la dedans? (фр.) — Я — Жером Колле. Лейтенант судової поліції. Що у вас в машині?
Берне похитав головою.
— Лише до запалювання. Від багажного відділення не маю. Фургони опечатують іще на вантажній платформі. І вони залишаються там, доки хтось відвезе ключі на місце. Аж коли нам дзвонять і кажуть, що адресат ключі отримав, мені дають добро на виїзд. І ні на мить раніше. Я ніколи не знаю, якого дідька везу.
— А коли опечатали цей фургон?
— Мабуть, кілька годин тому. Я їду аж до Сен-Туріала. Ключі від фургона вже там.
Поліцейський нічого не відповів, лише пильно дивився на Берне, наче намагався прочитати його думки.
По носі Берне ледь не скотилася крапля поту.
— То накажете, щоб мене пропустили? — спитав він і, витерши носа рукавом, показав на поліцейське авто, що перегородило шлях. — У мене мало часу.
— У вас всі водії носять «Ролекси»? — поцікавився поліцейський, показавши на зап’ясток Берне.
Той глянув униз і з жахом побачив, що з-під рукава його куртки виглядає золотий браслет шалено дорогого годинника.
— Оце лайно? Я купив його за двадцять євро в якогось тайван- ця на вулиці в Сен-Жермен-де-Пре. Хочете, продам вам за сорок?
Поліцейський ще трохи повагався і нарешті відійшов убік.
— Та ні, дякую. Щасливої дороги.
Берне не наважувався дихнути, доки фургон не від’їхав щонайменше на п’ятдесят метрів від банку. Тепер у нього з’явилась інша проблема. Його пасажири. Куди їх везти?
Розділ 46
Сайлас лежав долілиць на рядні у своїй кімнаті й чекав, доки свіжі рани на спині хоч трохи підсохнуть. Після другого за сьогодні сеансу самобичування він почувався слабко, йому паморочило- ся в голові. Він іще не зняв волосяниці й відчував, як по нозі
струменить кров. Але Сайлас не знаходив собі виправдання і тому не поспішав знімати пасок із шипами.
«Я підвів Церкву. Ще гірше — я підвів єпископа». і
Сьогодні єпископ Арінґароса мав би тріумфувати. П’ять місяців тому він повернувся із зустрічі в обсерваторії Ватикану, де дізнався щось таке, що дуже його змінило. Кілька тижнів він ходив, наче у воду опущений, а тоді нарешті поділився новиною із Сайласом.
— Але ж це неможливо! — вигукнув Сайлас. — Я не вірю!
— Це правда, — сказав Арінґароса. — Важко повірити, але це. так. Усього за шість місяців.
Слова єпископа вжахнули Сайласа. Він палко молився за свого благодійника, і навіть у ті чорні дні його віра в Бога і «Шлях» ні на мить не похитнулась. І вже за місяць хмари чудодійно розступилися і крізь них блиснув промінь надії.
Боже втручання — так назвав це Арінґароса.
Уперше за довгий час єпископ піднісся духом.
— Сайласе, — прошепотів він, — Бог дарував нам нагоду захистити «Шлях». Наша битва, як усі битви на світі, вимагає пожертви. Чи згоден ти бути воїном Господа нашого?
Сайлас упав на коліна перед єпископом Арінґаросою — чоловіком, що дав йому нове життя, — і мовив:
— Я агнець Божий. Жени мене туди, куди підказує тобі серце.
Коли Арінґароса розповів, яка їм відкрилась можливість, Сайлас відразу зрозумів, що це десниця Господня. Чудесна доля! Арінґароса сконтактував Сайласа із чоловіком, який, власне, й запропонував увесь план. Цей чоловік називав себе Учителем. І хоч Сайлас жодного разу не зустрічався з Учителем, щоразу, як вони говорили по телефону, він благоговів перед глибиною його віри і масштабом його влади. Здавалося, Учитель знає геть усе, всюди має власні очі й вуха. Як Учитель збирає інформацію, Сайлас не знав, але Арінґароса дуже довіряв йому й казав Сайласові чинити так само.
— Роби все, як наказує Учитель, — переконував єпископ. — І ми переможемо.
Переможемо! Тепер Сайлас тупо дивився на голу підлогу і відчував, що перемога вислизнула з їхніх рук. Учителя обдурили. Пошуки каменя завели у глухий кут. І всі надії розтанули, наче дим.
Сайлас хотів би подзвонити єпископові Арінґаросі й застерегти його, але на сьогодні Учитель ліквідував усі канали прямого зв’язку між ними. «Задля нашої ж безпеки».
Нарешті, переборюючи сильний мандраж, Сайлас звівся на ноги і знайшов на підлозі свою рясу. Витягнув із кишені мобільний телефон і, потупивши від сорому очі, набрав номер.
— Учителю, — прошепотів, — усе пропало. — І тоді чесно розповів, як його пошили в дурні.
— Ти надто швидко втрачаєш віру, — відказав Учитель. — Я щойно одержав новини. Дуже несподівані й радісні. Таємницю не втрачено. Жак Соньєр устиг перед смертю передати інформацію. Я тобі незабаром подзвоню. Сьогодні нашу роботу ще не закінчено.
Розділ 47
їзда в тьмяно освітленому фургоні броньовика скидалася на мандрівку в одиночній камері. Ленґдон намагався подолати знайому тривогу, що охоплювала його в замкнутому просторі. «Берне сказав, що відвезе нас на безпечну відстань від міста. Куди? Як далеко?»
Від сидіння по-турецьки на металевій підлозі в Ленґдона затерпли ноги. Він змінив позицію і з насолодою відчув, як кров знову вільно потекла в нижню частину тіла. В руках він досі стискав дивовижний скарб, який вони насилу видобули в банку.
— Здається, ми виїхали на автостраду, — прошепотіла Софі.
Ленґдон теж мав таке відчуття. Після нестерпно довгої зупинки на початку під’їзної дороги до банку фургон різко рвонув, якусь хвилю чи дві їхав, повертаючи то ліворуч, то праворуч, а тепер стабільно набирав швидкість. Софі й Ленґдон чули, як
під ними рівномірно гудуть куленепробивні шини від дотику І з гладеньким асфальтом. Змушуючи себе забути про замкнутий простір і думати про скриньку з трояндового дерева, Ленґдон поставив дорогоцінну ношу на підлогу, розгорнув піджак і витягнув скарб. Софі присунулась до нього, і Ленґдон подумав, що зараз вони схожі на двійко дітлахів, які вовтузяться з різдвяним подарунком.
Троянда, що прикрашала скриньку, була вирізьблена з якогось світлого дерева, можливо, ясена; вона м’яко світилася в напівтемряві й контрастувала з теплими відтінками трояндового дерева, з якого була виготовлена сама скринька. Троянда... На цьому символі було побудовано цілі армії й релігії, а також таємні товариства. Приміром, розенкрейцери. Рицарі Трояндового хреста.
— Ну ж бо, — мовила Софі. — Відкрий її.
Ленґдон глибоко зітхнув і, перш ніж підняти кришку, ще раз. захоплено глянув на вигадливу інкрустацію. Тоді відкрив скриньку, і вони побачили те, що в ній лежало.
Ленґдон намагався було уявити, що ж таке могло зберігатися в цій скриньці, але тепер стало зрозуміло, що всі його версії були далекі від правди. У скриньці, оббитій усередині м’яким малиновим шовком, лежав абсолютно незбагненний для Ленґ- дона предмет.
Це був циліндр завбільшки приблизно як упаковка тенісних м’ячів, вирізьблений із полірованого мармуру. Однак це був не суцільний камінь. Циліндр наче складався з багатьох частин: п’ять мармурових дисків, кожен завбільшки як бублик, були накладені один на один і скріплені тонкою мідною оправою. Цей предмет нагадував калейдоскоп із кількох рухомих частин. На кінцях циліндра були заглушки, теж із мармуру, тож зазирнути досередини було неможливо. Із булькання рідини Ленґдон здогадався, що всередині циліндр має порожнину.
Не менш загадковими, ніж будова циліндра, були написи на ньому. На кожному з п’яти дисків було невідомо для чого акуратно вигравірувано ту саму послідовність літер — увесь алфавіт.
11,иліндр із літерами нагадав Ленґдонові одну з його дитячих забавок — стрижень, на який були нанизані кільця з літерами; їх можна було обертати і складати різні слова.
— Чудовий, правда? — прошепотіла Софі.
Ленґдон подивився на неї.
— Не знаю. Що це в біса таке?
В очах Софі з’явився блиск.
— Дідусь вирізав такі штуки задля розваги. їх вигадав Леонардо да Вінчі.
Навіть у такому тьмяному світлі Софі побачила, що Ленґдон здивувався.
— Да Вінчі? — пробурмотів він і знову подивися на дивний циліндр.
— Так. Це називається криптекс. Дідусь казав, що опис його будови знайдено в одному з таємних щоденників да Вінчі.
— Але що з цим робити?
Софі знала, що після всіх сьогоднішніх подій її відповідь матиме цікавий підтекст.
— Це сейф, — сказала вона. — Для зберігання таємної інформації.
Ленґдон широко розкрив очі.
Софі пояснила, що виготовлення зразків винаходів да Вінчі було однією з найулюбленіших розваг її дідуся. Талановитий умілець, що годинами просиджував у своїй майстерні, Жак Соньєр любив наслідувати великих майстрів — Фаберже, різних майстрів клуазоне і менш претензійного, але набагато практичнішого Леонардо да Вінчі.
Навіть після побіжного перегляду щоденників да Вінчі ставало зрозуміло, чому про цього блискучого генія кажуть, що він був схильний не доводити початих справ до кінця. Да Вінчі накреслив схеми для сотень винаходів, яких так і не реалізував. Одним із улюблених занять Соньєра було втілювати в життя маловідомі ідеї да Вінчі — годинники, водяні насоси, криптекси і навіть модель середньовічного французького рицаря, що тепер прикрашала стіл у його кабінеті. Цей проект з’явився 1495 року як результат захоплення да Вінчі анатомією й кінесіологією. На
місці суглобів рицар-робот мав високоточні з’єднання: він міг (сідати, розмахувати руками, повертати голову на гнучкій шиї, а також розкривати й закривати абсолютно правильний з погляду анатомії рот. Софі завжди вважала, що цей рицар у броні був найпрекраснішим творінням її дідуся... тобто так вона думала, доки не побачила криптекса у цій скриньці трояндового дерева.
— Дідусь якось зробив мені криптекс, коли я була дитиною, — сказала Софі. — Але такого великого й гарного, як оцей, я ще ніколи не бачила.
Ленґдон не зводив очей зі скриньки.
— А я ніколи не чув про криптекси.
Софі це не здивувало. Більшість із нереалізованих відкриттів да Вінчі ніхто ніколи не вивчав, і вони навіть не мали назв. Цілком можливо, що її дідусь сам вигадав це слово. Воно було відповідною назвою для продукту криптології, що захищав інформацію, написану на згортку.
Софі знала, що да Вінчі був одним із засновників криптології, хоч про це рідко згадували. Університетські викладачі Софі, ознайомлюючи студентів із комп’ютерними методами кодування для захисту інформації, вихваляли сучасних криптологів, зокрема Цім- мермана і Шнаєра, але ніколи не згадували, що саме Леонардо кілька століть тому винайшов перші елементарні форми відкритого шифрувального коду. Про це Софі, зрозуміло, розповів дідусь.
Броньований фургон мчав автострадою, а Софі тим часом пояснювала Ленґдонові, що да Вінчі винайшов криптекс як засіб для передачі таємних повідомлень на великі відстані. У часи, коли не було ні телефонів, ні електронної пошти, усяк, хто хотів передати якусь конфіденційну інформацію комусь, хто був далеко, не мав іншого вибору, як написати все на аркуші й довіритися посланцеві. Якщо ж посланець підозрював, що в листі міститься цінна інформація, то він міг продати її ворогам і заробити так значно більше грошей, ніж отримав би, якби доправив листа за призначенням.
Багато видатних осіб в історії людства вигадували способи, як захистити інформацію. Приміром, Юлій Цезар вигадав код, який назвали «Скринькою Цезаря». Марія, королева Шотландії, ство
рила свій шифр і передавала з в’язниці таємні послання. А блискучий арабський учений Абу Юсуф Ісмаїл аль-Кінді захищав свої таємниці за допомогою хитромудрого шифру, складеного на основі кількох алфавітів.
Тим часом да Вінчі відмовився від математики і криптології на користь механічного рішення — криптекса. Це був портативний сейф, у якому можна було сховати листи, карти, схеми — все, що завгодно. Інформацію, замкнену всередині криптекса, міг дістати лише той, хто знав відповідний пароль.
— Нам потрібен пароль, — Софі показала на диски з літерами. — Криптекс діє за принципом секретних замків на велосипедах. Якщо повернути всі диски, як належить, то замок відмикається. Цей криптекс має п’ять дисків. Треба правильно розташувати їх усі стосовно один одного, тоді тумблери всередині стануть так, як слід, і весь циліндр розпадеться на частини.
— І що там усередині?
— Коли циліндр розпадеться на частини, ти можеш дістати те, що в ньому заховано — наприклад, згорток паперу із таємною інформацією.
Ленґдон наче не дуже вірив.
— І ти кажеш, дідусь робив тобі такі, коли ти була дитиною?
— Тільки трохи менші. Кілька разів на день народження дідусь давав мені криптекс і загадував загадку. Розгадка була паролем до криптекса. Там я знаходила привітальну листівку.
— Стільки зусиль — і все заради самої листівки?
— Ні, на листівці завжди була ще одна загадка або якась підказка. Дідусь любив влаштовувати мені таку-от цікаву гру в пошуки скарбу в будинку: одна розгадка за іншою врешті-решт приводили мене до справжнього подарунка. Кожна гра була для мене випробуванням характеру. Я мала довести, що заслужила винагороду. А завдання ніколи не були простими.
Ленґдон ще раз уважно подивився на циліндр. Пояснення Софі його не переконало.
— Але чому Аого просто не розламати? Чи розтрощити? Цей метал наче не дуже міцний, а мармур — м’який камінь.
Софі усміхнулась.
— Тому що мудрий да Вінчі це передбачив. Криптекс має таку конструкцію, що, коли спробувати відкрити його силою, інформація знищується. Дивися. — Софі обережно витягла циліндр зі скриньки. — Інформацію, яку збиралися заховати в криптекс, записували на папірусі.
— Не на пергаменті?
Софі похитала головою.
— На папірусі. Знаю, пергамент з овечої шкіри міцніший і був поширеніший у ті часи, але тут мав бути папірус. Що тонший, то краще.
— Зрозуміло.
— Перш ніж сховати папірус до криптекса, його обмотували довкола тонкого скляного флакона. — Вона легенько струснула криптекс, і рідина всередині забулькала. — Флакона з рідиною.
— Із чим конкретно?
Софі усміхнулась.
— З оцтом.
Ленґдон спочатку не зрозумів, але вже за мить закивав.
— Геніально!
Оцет і папірус! Якби хтось вирішив відкрити криптекс силою, скло розбилося б і оцет швидко роз’їв би папірус. Доки зловмисник дістався б до таємного послання, те перетворилося б на мокру безформну масу.
— Як бачиш, — сказала Софі, — єдиний спосіб добути зсередини інформацію — знайти пароль із п’яти літер. Якщо ж ми маємо п’ять дисків, на кожному по двадцять шість літер, то це означає двадцять шість у п’ятому степені... — вона швидко підрахувала, — приблизно дванадцять мільйонів варіантів.
— Добре, — сказав Ленґдон із таким виглядом, наче в нього в голові одночасно виникло дванадцять мільйонів питань. — А що там, на твою думку, за інформація?
— Що б там не було, очевидно, дідусь понад усе хотів зберегти це в таємниці. — Вона замовкла, закрила скриньку і задивилась
на троянду на кришці. Щось не давало їй спокою. — Ти, здається сказав, що троянда — це символ Грааля?
— Саме так. У символіці Пріорату троянда і Грааль — це синоніми.
Софі спохмурніла.
— Дивно, бо дідусь завжди казав, що троянда символізує таємницю. Він, бувало, вішав троянду на двері свого кабінету вдома, коли мав конфіденційну розмову по телефону і не хотів, щоб я його турбувала. Мені він казав робити так само.
«Сонечко, — казав їй дідусь, — замість того, щоб замикатися одне від одного, ми можемо просто вивішувати на двері троянду — la fleur des secrets — коли не хочемо, щоб нас турбували. Так ми вчимося поважати одне одного й довіряти одне одному. Вивішувати троянду — це давній римський звичай».
— Sub rosa, — мовив Ленґдон. — Римляни вивішували троянду на двері, щоб показати, що зустріч конфіденційна. Учасники зустрічі розуміли: все, що говориться під трояндою — або sub rosa — має залишитися таємницею.
Ленґдон швидко пояснив, що асоціювання троянди з таємничістю було не єдиною причиною, чому Пріорат зробив її символом Грааля. Rosa rugosa, один із найдавніших видів цієї рослини, мала п’ять пелюсток і п’ятикутну симетрію, так само як зірка- дороговказ Венера, що пов’язувало її з жіноцтвом. Крім того, троянда була тісно пов’язана з поняттям «правильного напряму» і пошуком курсу. Роза компаса допомагала мандрівникам орієнтуватися, так само як і лінії рози, аби довготи, на картах. Тому троянда була символом, що говорив про Грааль на багатьох рівнях — таємниця, жіноцтво і провідництво — чаша жіночності і зірка-дороговказ, яка вела до таємної істини.
Коли Ленґдон закінчив розповідь, його обличчя раптом напружилося.
— Роберте? З тобою все гаразд?
Він не зводив очей зі скриньки трояндового дерева.
— Sub... rosa, — прошепотів із якимсь благоговійним страхом на обличчі. — Не може бути. \
-Що?
Ленґдон повільно відірвав погляд від скриньки і подивився на Софі.
— Під знаком Троянди, — вимовив він. — Цей криптекс... Здається, я знаю, що це таке.
Розділ 48
Ленґдон сам насилу вірив у своє припущення, але якщо врахувати, хто їм дав кам’яний циліндр, як він його дав, та ще й оцю інкрустацію у вигляді троянди, то напрошувався лише один висновок.
«Я тримаю в руках наріжний камінь Пріорату Сіону.
Легенда говорила про це дуже чітко.
Наріжний камінь — це камінь із кодом, що лежить під знаком Троянди».
— Роберте! — Софі здивовано дивилась на нього. — Що з тобою?
Ленґдон зробив зусилля й зібрався з думками.
— Скажи, дідусь колись розповідав тобі про так званий la clef de vo?te?
— Ключ до сховища?
— Ні, це дослівний переклад. Clef de vo?te — це поширений архітектурний термін. Слово vo?te у ньому означає не банківське сховище, а склепіння в арці.
— Але хіба бувають ключі до склепіння?
— У певному розумінні так. Кожна арка з каменю має нагорі центральний клиноподібний камінь, що змикає обидві частини й несе вагу всієї конструкції. В архітектурному розумінні цей камінь — ключ до склепіння. Архітектори називають його наріжним каменем. — Ленґдон замовк, бо хотів переконатися, що Софі зрозуміла.
Софі знизала плечима і ще раз подивилась на криптекс.
— Але це явно не clef de vo?te.
Ленґдон не знав, із чого почати розповідь. У давнину таємницю побудови кам’яних арок ревно оберігало масонське братство. Градус Королівської Арки. Архітектура. Наріжні камені. Усе це було взаємопов’язано. Таємне знання того, як за допомогою клиноподібного каменя побудувати склепінчасту арку, було частиною тієї мудрості, яка зробила масонів такими заможними майстрами, і цю таємницю вони старанно оберігали. Наріжний камінь завжди асоціювався з таємницею. Але цей мармуровий циліндр у скриньці трояндового дерева не мав нічого спільного із наріжним каменем. Наріжний камінь Пріорату Сіону — якщо це справді був він — виявився зовсім не таким, яким уявляв його Ленґдон.
— Наріжний камінь Пріорату — не моя компетенція, — зізнався Ленґдон. — Мене цікавлять передусім символи, пов’язані зі Святим Граалем. Тому я здебільшого залишав поза увагою ті численні легенди, що розповідають, як його знайти.
Софі підвела брови.
— Знайти Святий Грааль?
Ленґдон невпевнено кивнув.
— Софі, за легендою наріжний камінь Пріорату Сіону — це закодована карта... карта, що вказує на місце заховання Святого Грааля.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |