— Алеф, бет, ґімель, далет, хей, вав, заїн, хет, тет, йод, каф, ламед, мем, нун, самех, аїн, пей, цаді, коф, рейш, шин і тав. - Тібінґ театрально підвів брови і продовжив: — Традиційно в івриті голосних не пишуть. Отже, якщо ми запишемо слово «Ба- фомет» за допомогою івриту, то з нього випадуть три літери, і залишиться...
— П’ять! — вигукнула Софі.
Тібінґ кивнув і знову почав писати.
— Отже, так пишеться слово «Бафомет» на івриті. Для зручності я позначу голосні:
Тібінґ подивився, що в неї вийшло, і хмикнув.
— Маєте рацію. Приємно дізнатися, що хлопці в Роял Холлоузе роблять свою справу.
Дивлячись на табличку, яку накреслила Софі, Ленґдон відчув збудження, схоже, мабуть, на те, що свого часу відчули вчені, коли
за допомогою атбашу розкрили знамениту таємницю Шешача. Багато років учених бентежили посилання в Біблії на місто із назвою Шешач. Такого міста немає на жодній карті і в жодних інших документах, але його неодноразово згадують у Книзі пророка Єремії — цар Шешача, місто Шешач, народ Шешача. Урешті- решт, хтось із учених спробував розшифрувати це слово за допомогою атбашу, і результат виявився приголомшливий. З’ясувалося, що Шешач — це’ слово-код, яке означає інше дуже відоме місто. Процес розкодування був простий.
«Шешач» на івриті пишеться БЬ-БЬ-К.
Якщо застосувати принцип дзеркальної заміни, то «8Ь-8Ь-К» перетворюється на «В-В-Ь>.
«В-В-Ь» на івриті означає «Вавилон».
Виявилося, що загадкове місто Шешач — це Вавилон, і вчені кинулися заново досліджувати біблійні тексти. Вже за кілька тижнів у Старому Завіті знайшли інші слова, закодовані за допомогою атбашу, які відкрили безліч прихованих значень, що про них учені раніше навіть не здогадувались.
— Ми вже близько, — прошепотів Ленґдон, не спроможний приховати хвилювання.
— За якихось кілька дюймів, Роберте, — сказав Тібінґ. Він обернувся до Софі й усміхнувся. — Ви готові?
Вона кивнула.
— Що ж, Бафомет на івриті без голосних пишеться В-Р-У-М-ТЬ. Тепер просто застосуємо вашу матрицю заміни, щоб одержати із цих літер жаданий пароль.
Ленґдон відчув, як шалено в нього калатає серце. В-Р-У-М-ТЬ. В ілюмінатори вже яскраво світило сонце. Він подивився на табличку і почав повільно підбирати літери. В — це ЭЬ... Р — це V...
Тібінґ сяяв, наче школяр перед різдвяними канікулами.
— І атбаш дає нам... — Він замовк на півслові. — Боже милосердний! — Лі' сполотнів.
Ленґдон різко підняв голову.
— Що сталося? — стривожилась Софі.
— Ви не повірите. — Тібінґ подивився на Софі. — Особливо ви.
— Ви про що? — запитала вона.
— Це... геніально, — прошепотів він. — Просто геніально! —
Тібінґ знову щось написав..— Фанфари, будь ласка. Ось вам ваш 1 пароль. — І він присунув до них аркуш.;
Софі наморщила чоло.
— Що це?
Ленґдон теж не впізнав цього слова.
У Тібінґа від хвилювання тремтів голос.
— Це, друже, насправді давнє слово мудрості.
Ленґдон прочитав іще раз. «Як давнє слово мудрості знайти».
І наступної миті все зрозумів. Такого він не чекав.
— Давнє слово мудрості!
Тібінґ сміявся.
— Буквально!
Софі подивилась на слово, тоді на криптекс. Вона одразу побачила, що Ленґдон із Тібінґом випустили з уваги одну серйозну деталь.
— Стривайте! Це не може бути паролем, — заперечила вона. — На криптексі немає символу «8Ь». Тут звичайний латинський алфавіт.
— Прочитай це слово, — порадив Ленґдон. — І пам’ятай дві речі. В івриті символ, що позначає літеру «БЬ», може читатися і як «Б», залежно від діалекту. А літеру «Р» можна вимовляти як «Б».
«БУТУА?» — спантеличено подумала вона.
— Геніально! — повторив Тібінґ. — Літера «уау» часто замінює голосний «о»!
Софі ще раз подивилась на літери, намагаючись прочитати вголос.
С...о...ф...і...я
Вона чула свій голос і не могла повірити в те, що вимовила.
— Софія? Так пишеться «Софія»?
Ленґдон радісно закивав.
— Так! Грецькою «Софія» означає «мудрість». Твоє ім’я, Софі, — це буквально «слово мудрості».
Раптом Софі страшенно засумувала за дідусем. «Він зашифрував наріжний камінь Пріорату моїм ім’ям». Горло стиснув спазм. Усе було так просто і досконало. Але, подивившись на п’ять дисків криптекса, вона збагнула, що є ще одна проблема.
— Але зачекайте... у слові «Sophia» шість літер.
Тібінґ не переставав усміхатись.
— Подивіться уважніше на вірш. Ваш дідусь написав «Давнє слово мудрості»
— То й що?
Тібінґ підморгнув їй.
— Давньогрецькою «мудрість» пишеться як «S-O-F-1-А».
Розділ 78
Схвильована, Софі взяла криптекс і почала підбирати потрібні літери. «Як давнє слово мудрості знайти». Ленґдон із Тібінґом затамували подих.
Б...О...Б...
— Обережно! — заблагав Тібінґ. — Прошу вас, дуже обережно.
...І...А
Софі повернула останній диск.
— Що ж, — прошепотіла, глянувши на чоловіків, — тепер спробуймо відкрити.
— Пам’ятай про оцет, — схвильовано шепнув Ленґдон. — Обережно.
Софі знала: якщо цей криптекс такий самий, як ті, що вона відкривала в дитинстві, то треба лише взяти його за два кінці і легко потягти в різні боки. Якщо диски розташовані як належить, то один кінець циліндра просто зісковзне, приблизно як кришечка об’єктива, і можна буде витягнути зсередини аркуш папірусу, обгорнутий довкола флакона з оцтом. Однак якщо пароль вибраний неправильно, то від спроби відкрити криптекс зрушиться малесенький важіль усередині. Він повернеться вниз,
у порожнину циліндра, натисне на скляний флакон і врешті-решт його розіб’є, якщо потягти досить сильно.
«Тягни обережно», — сказала вона собі.
Софі взяла циліндр за обидва кінці, Тібінґ із Ленґдоном затамували подих. Від радості, що вони розшифрували пароль, Софі мало не забула, що може виявитися всередині. Це — наріжний камінь Пріорату. Тібінґ стверджував, що в ньому захована карта, яка вказує шлях до Святого Грааля — могили Марії Магдалини і скарбу Санґріл... найбільшої таємниці за всі часи.
Софі ще раз пересвідчилась, що всі літери вишикувалися під стрілкою, як належить. Тоді легенько потягла. Нічого. Потягла сильніше. Раптом камінь розсунувся, наче телескоп. Один важкий ковпачок залишився в неї в руці. Ленґдон і Тібінґ мало не зірвалися на ноги. Серце в Софі шалено калатало. Вона поклала кам’яний ковпачок на стіл і зазирнула всередину циліндра.
Згорток!
Придивившись уважніше, Софі побачила аркуш, обгорнутий довкола якогось циліндричного предмета — мабуть, флакона з оцтом. Але це був не звичайний тонкий папірус, а радше пергамент. «Дивно, — подумала вона, — оцет не розчинить пергаменту з овечої шкіри». Софі знову подивилась на згорток і зрозуміла, що всередині пергаменту не флакон із оцтом, а щось зовсім інше.
— У чому річ? — запитав Тібінґ. — Витягніть згорток.
Морщачи чоло, Софі вхопила пергамент і обережно витягла з циліндра разом із предметом, довкола якого він був обгорнутий.
— Це не папірус, — зауважив Тібінґ. — Надто важкий.
— Знаю. Це м’яка підкладка.
— Для чого? Для флакона з оцтом?
— Ні. — Софі розгорнула рулон і витягла те, що було всередині. — Для цього.
Коли Ленґдон побачив, що за предмет був обгорнутий пергаментом, він занепав духом.
— О Боже, — Тібінґ безсило відкинувся на спинку сидіння. — Ваш дідусь був безжалісним жартівником.
«Бачу, Соньєр не хотів, щоб це було легко», — подумав Ленґдон.
На столі лежав іще один криптекс. Уже менший. Виготовлений з чорного оніксу. Це він був усередині першого. Соньєр мав пристрасть до дуалізму. Два криптекси. Усе — парами. Подвійний зміст. Чоловік — жінка. Чорне всередині білого. Ленґдон відчув, що сплетіння символів тягнеться далі. Біле народжує чорне.
Кожен чоловік з’являється на світ від жінки.
Біле — жінка.
Чорне — чоловік.
Ленґдон узяв менший криптекс. На вигляд він був ідентичний із першим, тільки менший за розміром і чорного кольору. Зсередини почулося знайоме булькання. Очевидно, флакон із оцтом був у цьому меншому криптексі.
— Що ж, Роберте, — сказав Тібінґ, підсунувши до себе аркуш пергаменту. — Вам буде принаймні приємно дізнатися, що ми летимо в правильному напрямку.
Ленґдон уважно подивився на товстий пергамент. На ньому філігранним почерком був написаний ще один віршик на чотири рядки. І знову п’ятистопним ямбом. Він теж скидався на загадку, але Ленґдонові достатньо було прочитати перший рядок, щоб зрозуміти, що Тібінґ слушно запропонував летіти до Британії.
В Лондоні папа рицаря ховав.
Із решти вірша чітко випливало, що слово-ключ до другого криптекса можна знайти, відвідавши могилу цього рицаря десь у Лондоні.
Ленґдон із надією подивився на Тібінґа.
— Маєте якісь ідеї, що це за рицар?
Тібінґ усміхнувся.
— Жодних. Зате точно знаю, в якому склепі треба шукати.
А тим часом на землі, за п’ятнадцять миль від них, шість автомобілів кентської поліції мчали просякнутими дощем вулицями до урядового аеропорту Біггін-хілл.
Розділ 79
Лейтенант Колле взяв собі з холодильника банку пер’є і повернувся до вітальні. Замість того, щоб полетіти з Фашем до Лондона, де тепер розгорталися події, він залишився наглядати за експертами науково-технічного відділу, що розсіялися по Шато Віллет.
Усе, що виявили до цього часу, зовсім не прояснювало становища: одна-єдина куля в підлозі, аркуш паперу з кількома символами і словами «лезо» та «чаша», закривавлений пасок із шипами. На думку експертів, останній свідчив, що тут замішанії консервативна католицька організація «Опус Деї», яка недавно потрапила в поле уваги громадськості: в одній телепрограмі розповіли про її агресивні методи вербування нових членів у Парижі.
Колле зітхнув. Сам дідько не складе цього всього докупи.
Колле пройшов розкішним коридором до величезного кабінету, де один експерт шукав відбитки пальців. Це був доволі огрядний чоловік у підтяжках.
— Знайшли щось? — поцікавився Колле, заходячи до кабінету.
Експерт заперечно похитав головою.
— Нічого нового. Безліч відбитків, таких самих, як і в решті будинку.
— А на паскові-волосяниці були якісь відбитки?
— З ними працює Інтерпол. Я переслав їм усе, що ми знайшли.
Колле показав на два запечатаних пакети на столі.
— А це що?
Чоловік знизав плечима.
— Звичка. Я збираю все, що видається мені дивним.
Колле підійшов ближче. «Дивним?»
— Цей британець — дивак, — сказав експерт. — Подивіться на це. — Він порився в пакеті і витягнув фотокартку.
На ній був головний вхід до якогось готичного собору — традиційна заглиблена в стіну арка із рядом ребер, що поступово звужуються до невеличких дверей.
Колле уважно подивився на знімок.
— І що тут дивного?
— Подивіться з іншого боку.
На зворотному боці англійською мовою було написано, що довгастий неф собору символізує утробу жінки, і це перегукується з поганською традицією. Справді, дивно. Однак ще більше Колле вразило те, як автор тлумачив вхід до собору.
— Стривайте! На його думку, вхід до собору символізує жіночу...
Експерт кивнув.
— Губи, що поступово звужуються, і гарненький клітор-п’яти- лисник над входом. — Він зітхнув. — Мені аж захотілося до церкви.
Колле взяв другий пакет. Крізь пластик він побачив великий глянцевий фотознімок якогось давнього документа. Згори було написано:
«Les Dossier Secret — Number 4° lml 249»
— Що це? — поцікавився Колле.
— Поняття не маю. Але такі знімки розкидані тут усюди, тож я й прихопив один.
Колле прочитав далі.
— Пріорат Сіону? — здивувався Колле.
— Лейтенанте! — До кімнати заглянув один з агентів. — Хтось терміново хоче розмовляти з капітаном Фашем, але з управління не можуть йому додзвонитися. Може, ви поговорите?
Колле повернувся до кухні і взяв телефон.
Це був Андре Берне. <
Навіть вишукана мова банкіра не могла приховати напруження в його голосі.
— Капітан Фаш начебто обіцяв мені зателефонувати, але досі цього не зробив.
— Капітан дуже зайнятий, — відповів Колле. — Чи можу я вам чимось допомогти?
— Мене пообіцяли інформувати про розвиток подій.
Якоїсь миті Колле здалося, що він уже чув цей голос, але він
не міг згадати, де саме.
— Месьє Берне, зараз я очолюю розслідування в Парижі. Мене звати лейтенант Колле.
Настала довга пауза.
— Лейтенанте, мені дзвонять по іншому телефону. Вибачте, будь ласка. Я передзвоню пізніше. — І він поклав слухавку.
Кілька секунд Колле стояв із слухавкою в руках. Тоді у нього сяйнула думка: «Не даремно цей голос видався мені знайомим! —
йому аж подих перехопило. — Водій броньовика. Із фальшивим “Ролексом”».
Тепер Колле зрозумів, чому банкір так поспішно закінчив розмову. Берне запам’ятав прізвище поліцейського, якому так нахабно набрехав кілька годин тому — лейтенант Колле.
Колле замислився: які наслідки матиме такий несподіваний поворот подій? Берне теж замішаний. Інтуїція підказувала, що треба телефонувати Фашеві. У глибині душі Колле відчував, що цей щасливий випадок допоможе йому сьогодні реабілітуватися.
Він негайно подзвонив до Інтерполу і зажадав усієї можливої інформації про Депозитарний банк Цюриха та його керівника Андре Берне.
Розділ 8о
— Паски безпеки, будь ласка, — оголосив пілот Тібінґа, коли літак занурився в сіру ранкову мряку. — Приземляємося за п’ять хвилин.
Коли Тібінґ побачив під літаком оповиті туманом пагорби Кента, його охопило радісне збудження. Як чудово повертатися додому! Англія була за якусь годину льоту від Парижа, а наче на іншому кінці світу. Цього ранку волога весняна зелень його батьківщини особливо тішила око. «Мій час у Франції закінчився. Я переможно повертаюсь до Англії. Наріжний камінь знайдено. Щоправда, ще невідомо, куди він урешті-решт приведе. Кудись у Великій Британії». Куди саме — Тібінґ не знав, але вже відчував смак перемоги.
Він встав з-за столу і пішов у дальній кінець салону. Відсунув убік панель стіни, і Софі з Ленґдоном побачили потаємний сейф. Тібінґ набрав комбінацію цифр, відчинив сейф і витяг два паспорти.
— Документи для мене й Ремі. — Тоді витяг грубу пачку п’ятде- сятифунтових банкнот. — А це документи для вас.
Софі подивилась недовірливо.
— Хабар?
— Назвімо це творчою дипломатією. Елітні аеродроми йдуть на деякі поступки клієнтам. Британський митник зустріне нас біля мого ангара й попросить дозволу зайти до літака. Я ж йому скажу, що запросив у гості одну французьку знаменитість, яка воліє, щоб ніхто не знав про те, що вона в Англії, — знаєте, преса і таке інше — і запропоную в обмін на мовчання оці щедрі чайові.
— І митник їх візьме? — здивувався Ленґдон.
— Не від будь-кого, звичайно, але мене тут усі знають. Заради Бога, я ж не торгую зброєю. Я рицар. — Тібінґ усміхнувся. — Рицарський титул дає певні привілеї.
До салону з пістолетом у руці зайшов Ремі.
— Господарю, якими будуть мої обов’язки?
Тібінґ глянув на слугу.
— Залишишся на борту з нашим гостем і чекатимеш на нас. Не можемо ж ми волочити його за собою ще й по всьому Лондону.
Софі занепокоїлась.
— Лі, французька поліція справді може знайти ваш літак раніше, ніж ми повернемося.
Тібінґ розсміявся.
— Уявляю, як вони здивуються, коли піднімуться на борт і побачать Ремі.
Його безтурботність здивувала Софі.
— Лі, ви перевезли зв’язаного заручника через державний кордон. Це не жарти.
— Мої адвокати теж не жартуватимуть. — Він сердито подивився на монаха, що лежав у хвості літака. — Це чудовисько ввірвалось до мого будинку і мало мене не вбило. Це — факт, і Ремі підтвердить.
— Але ви його зв’язали і перевезли до Лондона! — зауважив Ленґдон.
Тібінґ підняв праву руку й удав, що звертається до судді.
— Даруйте, ваша честь, дивакуватому старому рицареві його нерозумне упередження на користь британської судової системи. Розумію, мені слід було звернутися до французької поліції, але
я сноб і не вірю, що ці легковажні французи здатні належно вершити правосуддя. Цей чоловік мало мене не вбив. Визнаю, що вчинив нерозважливо, змусивши слугу допомогти мені перевезти його до Англії, але я пережив сильний стрес. Уклінно прошу мені пробачити.
Ленґдон був вражений.
— У вашому виконанні, Лі, це цілком може пройти.
— Сер Лі! — гукнув пілот. — Щойно прийшло повідомлення з диспетчерської вежі. У них там якісь технічні проблеми біля вашого ангара, і вони просять підвести літак просто до терміналу.
Тібінґ літав до Біггін-хілл понад десять років, а такого ще не бувало.
— Вони уточнили, що це за проблеми?
— Диспетчер чітко не сказав. Щось там ішлося про витік пального на насосній станції. Мене попросили зупинити літак перед терміналом і нікого не випускати, доки вони не дозволять. З міркувань безпеки. Ми маємо залишатися на борту, доки не одержимо «добро» від керівництва аеропорту.
Тібінґові це не сподобалося: «Який там до біса витік пального!» Від його ангара до насосної станції було добрих півмилі.
Ремі теж стривожився.
— Господарю, це все дуже підозріло.
Тібінґ повернувся до Софі й Ленґдона.
— Друзі, в мене з’явилась недобра підозра, що на нас там уже чекають.
Ленґдон понуро зітхнув.
— Фаш, мабуть, і досі вважає мене вбивцею.
— Або ж, — сказала Софі, — він занадто далеко зайшов, щоб визнати свою помилку.
Тібінґ їх не слухав. Незалежно від того, що собі думав Фаш, треба було діяти, і то швидко. «Не забувай про кінцеву мету. Грааль. Ми вже близько». Тібінґ почув, як літак випустив шасі.
— Лі, — мовив Ленґдон винуватим голосом. — Я здамся поліції і спробую владнати все законним шляхом. І позбавлю вас усіх цих неприємностей.
— Та що ви, Роберте! — відмахнувся Тібінґ. — Невже ви й справді думаєте, що вони нас відпустять? Я незаконно перевіз вас сюди. Міс Неве допомогла вам утекти з Лувру, а в хвості літака в нас лежить зв’язаний заручник. Облиште це, справді! Мусимо виплутуватися разом.
— Може, спробувати інший аеропорт?
Тібінґ похитав головою.
— Якщо ми зараз утечемо, то в наступному аеропорту, який погодиться нас прийняти, нас зустрічатимуть уже з танками.
Софі безсило відкинулась на спинку.
Тібінґ відчував: якщо вони хочуть відтягнути конфлікт з британською владою, щоб знайти Грааль, то треба діяти рішуче.
— Я на хвильку, — сказав він і пошкутильгав до кабіни пілота.
— Що ви збираєтесь робити? — поцікавився Ленґдон.
— Домовлятися, — сказав Тібінґ, замислюючись, скільки йому коштуватиме схилити пілота до одного доволі нестандартного маневру.
Розділ 8і
«Літак Тібінґа заходить на посадку».
Саймон Едвардс — керівник аеропорту Біггін-хілл — нервово міряв кроками приміщення диспетчерської вежі, раз у раз поглядаючи на просякнуту дощем злітну смугу. Він не любив, щоб його будили рано-вранці в суботу, а сьогодні це було особливо неприємно, бо його покликали наглядати за арештом одного з найцінніших клієнтів. Сер Лі Тібінґ платив аеропортові Біггін- хілл не лише за приватний ангар, а й за кожну посадку, а літав він часто. Зазвичай аеропорт знав заздалегідь про його плани і мав змогу все приготувати до його прибуття. Тібінґ любив комфорт. Виготовлений на замовлення лімузин «ягуар», що стояв в ангарі, мав бути повністю заправлений, вичищений до блиску, а на задньому сидінні мав лежати свіжий номер «Лондон тайме».
Біля ангара зазвичай чекав митник, щоб прискорити процедуру перевірки документів і багажу. Час від часу митники отримували від Тібінґа дуже щедрі чайові, натомість закриваючи очі на те, що він привозив деякі заборонені товари — здебільшого французькі делікатеси: равликів, якийсь особливо витриманий натуральний рокфор, фрукти. Зрештою, багато митних обмежень просто безглузді, і якщо Біггін-хілл не йтиме назустріч клієнтам, то це, безперечно, зроблять інші аеропорти. У Біггін-хілл Тібінґ мав усе, що хотів, а працівники аеропорту одержували щедру винагороду.
Коли Едвардс побачив у небі літак, нерви в нього напнулися до межі. Цікаво, думав він, чи це звичка розкидатися грішми довела Тібінґа до халепи; французькій поліції, схоже, украй необхідно було, аби його заарештувати. Едвардсові ще не сказали, у чому звинувачують його клієнта, але, очевидно, йшлося про щось серйозне. На прохання французької влади поліція Кента наказала авіадиспетчерові Біггін-хілл зв’язатися з пілотом Тібінґа і попросити його зупинити літак перед терміналом, а не їхати до ангара, як зазвичай. Пілот погодився, очевидно, повіривши вигадці про витік пального.
Хоч загалом британські поліцейські не носять зброї, з уваги на серйозність становища, до аеропорту викликали спеціальну озброєну групу. Восьмеро поліцейських з пістолетами стояли всередині будівлі терміналу, чекаючи, коли стихнуть двигуни літака. Щойно це станеться, один із працівників аеропорту підсуне під колеса спеціальні клинки, щоб літак не міг більше зрушити з місця. Тоді вийдуть поліцейські. Вони триматимуть літак в оточенні до прибуття французької поліції.
Літак був уже дуже низько, він ледь не зачіпав верхівки дерев. Саймон Едвардс збіг униз, щоб спостерігати за посадкою з землі. Поліцейські приготувалися, працівник з клинками теж завмер в очікуванні. Ось колеса торкнулися злітної смуги, з-під них вилетіла хмарка диму. Літак мчав перед терміналом, зменшуючи швидкість, білий корпус блищав від дощу. Але замість того, щоб загальмувати й повернути до терміналу, він плавно проминув
під’їзну смугу і попрямував до ангара Тібінґа, що був доволі да леченько.
Поліцейські разом обернулися й витріщились на Едварда.
— Ви начебто сказали, що пілот погодився зупинитись перед терміналом!
— Так і було! — відповів спантеличений Едвардс.
За кілька секунд Едвардс уже сидів в одному з поліцейських автомобілів, що мчали до ангара Тібінґа. До нього залишалося ще добрих п’ятсот ярдів, коли літак плавно заїхав до ангара й зник з очей. Нарешті автомобілі загальмували перед відчиненими дверима ангара, і з них висипали поліцейські зі зброєю наготові.
Едвардс теж вийшов.
Рев був заглушливий.
Двигуни літака ще не зупинилися — пілот саме закінчував розвертати його всередині ангара, готуючи до наступного вильоту. Коли літак нарешті повністю розвернувся і підкотив носом до дверей, Едвардс побачив обличчя пілота — той, зрозуміло, був здивований і наляканий від такого скупчення поліцейських автомобілів.
Пілот зупинив літак і вимкнув двигуни. Поліцейські ринулись усередину і зайняли позиції довкола літака. Едвардс долучився до головного інспектора кентської поліції, який обережно пішов до дверей літака. За кілька секунд двері відчинились.
У них з’явився Лі Тібінґ, перед ним плавно опустився трап. Побачивши націлені на нього пістолети, він сперся на милиці і збентежено почухав потилицю.
— Саймоне, що це означає? Я що, виграв лотерею для поліцейських, доки мене не було? — Він здавався не стільки стривоженим, як здивованим.
Саймон Едвардс нервово кашлянув і вийшов уперед.
— Доброго ранку, сер Лі. Пробачте за це непорозуміння. У нас трапився витік пального, і ваш пілот сказав, що під’їде до терміналу.
— Знаю, знаю, але я наказав йому заїхати сюди. Я спізнююсь на зустріч. Я плачу за цей ангар, і всі ці балачки про витік газу здаються мені зайвою метушнею.
— Боюсь, ваш приліт трохи заскочив нас зненацька, сер Лі.
— Знаю, я вас не попередив. Саймоне, між нами, від цих нових ліків я без перерви бігаю до туалету. От і вирішив прилетіти на позачерговий огляд.
Поліцейські здивовано перезирнулися. Едвардс скривився.
— Добре зробили, сер Лі.
— Шановний сер, — звернувся до Тібінґа головний інспектор кентської поліції. — Я змушений просити вас залишатися на борту ще з півгодини.
Тібінґові все це явно перестало подобатися. Він почав спускатися сходами.
— Боюся, що це неможливо. У мене призначена зустріч із лікарем. — Він ступив на землю. — Я ніяк не можу її пропустити.
Інспектор заступив Тібінґові дорогу.
— Я тут на прохання французької судової поліції. Вони заявляють, що ви перевезли через кордон осіб, які переховуються від закону.
Тібінґ витріщився на інспектора, а тоді розреготався.
— Це що — прихована камера? Чудово!
Інспектор залишився незворушний.
— Сер, я не жартую. Французька поліція каже, що у вас в літаку може бути заручник.
У дверях літака з’явився слуга Тібінґа Ремі.
— Я й справді почуваюся заручником у сера Лі, але він запевняє, що я вільний піти від нього кожної миті. — Ремі подивився на годинник. — Хазяїне, ми запізнюємось. — Він показав на лімузин, що стояв у дальньому кінці ангара, — величезне авто чорного кольору, з тонованими вікнами й білими шинами. — Я піджену авто. — Ремі рушив сходами додолу.
— Боюсь, нам доведеться вас затримати, — сказав інспектор. — Будь ласка, поверніться до літака. Обидва. Представники французької поліції незабаром будуть тут.
Тібінґ подивився на Саймона Едвардса.
— Заради Бога, Саймоне, це смішно! На борту більше нікого немає. Тільки Ремі, пілот і я — як завжди. Може, ти виступиш
посередником? Піднімися на борт і пересвідчись, що літак порожній.
Едвардс зрозумів, що потрапив у пастку.
— Добре, сер Лі. Я можу подивитися.
— Дідька лисого! — вигукнув інспектор. Очевидно, він достатньо знав про елітні аеродроми, щоб підозрювати, що Саймоп Едвардс збреше і оком не моргне, аби тільки втримати такого вигідного клієнта, як Тібінґ. — Я сам подивлюся.
Тібінґ похитав головою.
— Ні, інспекторе. Літак — це приватна власність, і без ордера на обшук ви до нього не зайдете. Я пропоную вам розумний компроміс. Нехай пан Едвардс усе огляне.
— Не вийде.
Обличчя Тібінґа посуворішало.
— Інспекторе, боюсь, я не маю часу бавитися у ваші ігри, — сказав він крижаним тоном. — Я запізнююсь і їду негайно. Якщо для вас так важливо мене зупинити, то стріляйте. — Із цими словами Тібінґ і Ремі обійшли інспектора і попрямували до лімузина.
Головний інспектор кентської поліції відчув гостру неприязнь до Лі Тібінґа, коли той зухвало пошкутильгав на милицях до свого авта. Привілейовані люди завжди поводяться так, наче закон не для них.
Вони помиляються. Інспектор повернувся й націлився Тібінґові в спину. — Стійте! Я стрілятиму!
— Стріляйте, кинув Тібінґ, не озирнувшись і не сповільнивши кроку. — Мої адвокати зроблять з ваших яєць фрикасе на сніданок. А якщо ви посмієте зайти до мого літака без ордера, то на цьому ваші неприємності не закінчаться.
Однак налякати інспектора було не так легко. Теоретично Тібінґ мав рацію: поліція не мала права заходити до літака без ордера на обшук. Але оскільки літак прилетів із Франції і оскільки до нього звернувся сам всемогутній Безу Фаш, то головний інспектор кентської поліції був упевнений, що для його кар’єри буде
значно краще, якщо він з’ясує, що саме Тібінґ так старанно приховує у своєму літаку.
— Зупиніть їх, — наказав інспектор. — Я обшукаю літак.
Поліцейські зі зброєю в руках догнали Тібінґа та його слугу і фізично перегородили їм шлях до лімузина.
Цього разу Тібінґ обернувся.
— Інспекторе, попереджаю вас востаннє. Навіть не думайте підніматися на борт. Ви пошкодуєте.
Незважаючи на цю погрозу, інспектор вихопив пістолет і рішуче попрямував до трапу. Піднявся, зазирнув досередини. Повагавшись якусь мить, зайшов до салону. «Що за дідько?»
За винятком наляканого пілота, літак був порожній. Жодної живої душі. Інспектор швидко оглянув обидва пасажирські салони, туалети, багажне відділення і не знайшов абсолютно нікого.
«Що, чорт забирай, Безу Фаш собі уявив?» Скидалось на те, що Лі Тібінґ казав правду.
Головний інспектор кентської поліції зупинився посеред порожнього салону літака і думав, як він схибив. «От чорт». Кров кинулась йому в обличчя. Він вийшов на трап і подивився на Лі Тібінґа та його слугу, що стояли недалеко від лімузина під дулами пістолетів.
— Пропустіть їх, — наказав інспектор. — Нас неправильно інформували.
Очі Тібінґа погрозливо блиснули.
— Чекайте дзвінка від моїх адвокатів. А на майбутнє затямте: французькій поліції довіряти не варто.
Ремі відчинив задні двері довжелезного лімузина і допоміг господареві-каліці сісти. Тоді обійшов авто, сів за кермо і ввімкнув двигун. Поліцейські кинулись врізнобіч — «ягуар» на швидкості вилетів із ангара.
— Ти чудово зіграв свою роль, друже, — сказав Тібінґ, коли лімузин, набираючи швидкість, помчав до виїзду з аеропорту. Він перевів погляд на тьмяно освітлену нішу в передній частині просторого салону. — Ну як вам там, зручно?
Ленґдон ледь помітно кивнув. Він та Софі й досі сиділи, скрутившись, на підлозі поряд зі зв’язаним альбіносом.
Трохи раніше, коли літак заїхав до порожнього ангара, пілот вимкнув двигуни, а Ремі відчинив двері й опустив трап. Поліцейські швидко зближались, тож Ленґдон і Софі стягнули монаха на землю і сховали за лімузином. Тоді пілот знову ввімкнув двигуни і почав розвертатися. Він майже закінчив цей маневр, коли поліцейські авта загальмували під ангаром.
Дата добавления: 2015-08-28; просмотров: 25 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая лекция | | | следующая лекция ==> |