Про пізнання

Фома Аквінський уважав, що универсалии (тобто поняття речей) існують потрійно:

• «до речей», як архетипи — у божественному інтелекті як вічні ідеальні прообрази речей (платонизм,крайний реализм).
• «у речах» або субстанциях, як їх сутність (аристотелизм,умеренный реализм).
• «після речей» — у мисленні людини в результаті операцій абстрагування й узагальнення (номинализм,концептуализм)

Беноццо Гоццоли. Тріумф св. Фоми Аквінського. 1471. Лувр. Париж

Сам Фома Аквінський дотримувався позиції помірного реалізму, що сходить до аристотелевскому гилеморфизму, відмовившись від позицій крайнього реалізму, що опираються на платонізм у його августиновской версії.

Слідом за Аристотелем Аквинат розрізняє пасивний і активний інтелект.

Фома Аквінський заперечував уроджені ідеї й поняття, а інтелект до початку пізнання вважав подібним tabula rasa (панцира. «чиста дошка»). Однак людям прирожденны «загальні схеми», які починають діяти в момент зіткнення з почуттєвим матеріалом.

• пассивный интеллект — інтелект, у який попадає почуттєво сприйманий образ.

• активный интеллект — активнийрование від почуттів, узагальнення; виникнення поняття.

Пізнання починається з почуттєвого досвіду під дією зовнішніх об'єктів. Об'єкти людиною сприймаються не цілком, а частково. При входженні в душу, що пізнає пізнаване втрачає свою матеріальність і може ввійти в неї лише в якості «виду». «Вид» предмета є його пізнаваним образом. Річ існує одночасно поза нами у всьому своєму бутті й усередині нас як образа.

Істина — це «відповідність інтелекту й речі». Тобто поняття, утворені людським інтелектом, дійсні в тій мері, у якій вони відповідають своїм поняттям, що передують в інтелекті Бога.

На рівні зовнішніх почуттів створюються первісні пізнавальні образи. Внутрішні почуття обробляють первісні образи.

Внутрішні почуття:

• загальне почуття — головна функція, ціль якого збирати воєдино всі відчуття.
• пасивна пам'ять — сховище вражень і образів, створених загальним почуттям.
• активна пам'ять — витяг збережених образів і вистав.
• інтелект — найвища почуттєва здатність.

Пізнання своє необхідне джерело бере в чуттєвості. Але чим вище духовність, тем вище ступінь пізнання.

Ангельське пізнання — умоглядно-інтуїтивне пізнання, не опосередковане почуттєвим досвідом; здійснюється за допомогою властивих понять.

Людське пізнання — збагачення душі субстанціональними формами пізнаваних предметів.

Три розумово-пізнавальні операції:

• створення поняття й затримка уваги на його змісті (споглядання).
• судження (позитивне, негативне, экзистенциональное) або зіставлення понять;
• умовивід — зв'язування суджень один з одним.

Три види пізнання:

• ум — уся сфера духовних здатностей.
• интеллект — здатність розумового пізнання.
• разум — здатність до міркування.

Пізнання — є найблагородніша діяльність людини: теоретичний розум, що осягає істини, осягає й абсолютну істину, тобто Бога.

Етика

Будучи першопричиною всіх речей, Бог, разом з тим, є кінцевою метою їх устремлінь; кінцевою метою морально благих людських дій є досягнення блаженства, що полягає в спогляданні Бога (неможливого, згідно з Фомою, у межах теперішнього життя), усі інші цілі оцінюються залежно від їхньої впорядкованої спрямованості на кінцеву мету, відхилення від якої являє собою зло, що корениться в недоліку існування, що й не є якоїсь самостійною сутністю (Про зло, 1). Разом з тим Фома віддавав належне діяльності, спрямованої на досягнення земних, кінцевих форм блаженства. Початками властиво моральних діянь із внутрішньої сторони є чесноти, із зовнішньої — закони й благодать. Фома аналізує чесноти (навички, що дозволяють людям стійко використовувати свої здатності в благо (Сума теології I-II, 59-67)) і конфронтуючі їм пороки (Сума теології I-II, 71-89), випливаючи аристотелевской традиції, однак він уважається, що для досягнення вічного щастя крім чеснот існує необхідність у дарунках, блаженствах і плодах Св. Духа (Сума теології I-II, 68-70). Моральне життя Фома не мислить поза наявністю теологічних чеснот — віри, надії й любові (Сума теології II-II, 1-45). Слідом за теологічними йдуть чотири «кардинальні» (основні) чесноти — розсудливість і справедливість (Сума теології II-II, 47-80), мужність і помірність (Сума теології II-II, 123—170), з якими зв'язані інші чесноти.

Дата добавления: 2015-07-25