Творчість. Витоки таланту В

Витоки таланту В. Підмогильного - в його рідному краї. Його світогляд формувався під впливом матері - сільської жінки, а звідси – реалістичне зображення дійсності, потяг до історії рідного краю, що посилився під впливом викладача історії Д.Яворницького. Національне закорінення було характерним для біль­шості письменників України першої пореволюційної фалан­ги яка стала і наслідком, і генератором закономірного культурного відродження українського народу в першій чверті XX ст. А ось те, що двадцятилітній вчорашній селюк у час ще не стихлої громадянської війни здійснює переклад роману „Таїс” А. Франса і пропонує його київському ви­давництву зі своєю передмовою,- це видається непересіч­ним навіть сьогодні.

Ймовірно, що філософська притча „Таїс”, широко спо­пуляризована в Європі на початку XX ст., захопила В. Підмогильного ще в училищі. У легенді про долю кур­тизанки з античної Александрії, яка прийняла християнст­во, приваблювало уміле відтворення всепереможної сили кохання. Та за зовнішнім сюжетом поставала значно глиб­ша ідея, яку сам А. Франс визначав як пробудження філо­софських сумнівів - сумнівів до всього, спричиненого слі­пою вірою, фанатизмом, соціальною ейфорією, й утверджу­вав ідеї гуманізму, любов до всього природного. Від цього й починалася одна з провідних ліній творчості В. Підмо­гильного. Від перших юнацьких спроб він поволі, але неухильно виходив на шлях психологічного реалізму.

Оце прагнення відчувати стан і порухи людської й було провідним для новобранця літератури, дев'ятнадцятилітнього автора збірки оповідань, зухвало озаглавленої „Твори, Том І” (Катеринослав, 1920). До неї увійшли оповідання „Старець”, „Ваня”, „Важке питання”, „Добрий Бог”, „На селі”, „На іменинах”, „Дід Яким”, „Гайдамака”, „Пророк”. Вже в цих творах В. Підмогильного не так цікавлять сюжетні перипетії як зовнішнє сприйняття людиною подій і явищ. Спочатку складалося враження, що автор надто довільний у виборі тематики: в одному оповіданні йшлося про скаліченого робітника, який жебрає на вулиці («Старець»), в іншо­му - про гімназиста, розчарованого у житті і навмання прибулого до загону гайдамаків, аби десь виявити себе («Гайдамака»), ще в іншому мовиться про студента, який заповзявся з'ясувати собі поняття соціалізму, та не зміг прочитати жодної брошури, потрапив у полон випад­кового кохання («На селі»). Цікавила автора й проблема морального становлення юнацтва („Важке питання”, „Добрий бог”).

Під час учителювання Підмогильний створює ряд оповідань: „Собака”, „В епідемічному бараці”, „Комуніст”, „За день”, цикл „Повстанці” (ІІ збірка „Військовий літун”,1924р.), повість „Остап Шаптала”. У цих творах письменник розкриває надзвичайно складну пореволюційну ситуацію та життя у ній людей. Це своєрідне усвідомлення того, що крім загальної радості є ще страждання окремої людини, розгубленої і всіма забутої особистості. Це твори про переживання приниження лю­дини перед «проблемою хліба», це гіркий, колючий насміх персонажа над собою, коли йому, студенту-філософу, дово­диться думати про перевагу борщу над студіями Е. Канта. В оповіданні «Син» (1923), одному з кращих в українській літературі про голод початку 20-х років. розкривається непересічна особистість Грицька Васюренка, молодого селянина з гостро розвиненим моральним чуттям, опертим на засади народної етики. У рецензії на другу збірку оповідань Ю.Клен писав „Дар правдтвого спостереження життя, уміння заражати читача настроями, тримати його увагу напруженою на протязі всього оповідання – становлять невідємну властивість творчості В. Підмогильного”.

Доля цих творів була різною. Оповідання „Комуніст”, „За день” надруковані не були. Повість вийшла окремою книжкою 1922р. у Харкові. Цикл „Повстанці” київське видавництво „Час” друкувати відмовилось. Цикл побачив світ у 1923р. в еміграційному празькому журналі „Нова Україна”(Прага-Берлін 1923р). 1927р. видає збірку „Проблема хліба” („Історія пані Ївги”, „Військовий літун”, „Сонце сходить” та ін.), зі сторінок якої проступають образи інтелігентів, які терзаються провиною за колись сите життя, а тепер вони ведуть відчайдушну, до трагічності зовні приховану боротьбу за нове розуміння й сприйняття світу.

Проза В. Підмогильного тематично розмаїта: через усю творчість письменника 20-х років магістральною лінією проходить чи не найпоширеніша в тогочасній літературі тема: революція і людина. Тільки В. Підмогильний сприй­мав її інверсійне: людина і революція, і відповіді на пи­тання, котрі поставали перед українською культурою, на­цією загалом, пов'язував, передусім, із проблемою міста й села, їхніх взаємин, тобто двох класів, зображуваних у минулому й сучасному, в соціальному та національному аспектах, в контексті життя всього народу.

Проблема міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Досить виразно вона окрес­лилася в повісті «Остап Шаптала» (1921), де герой-селя­нин, здобувши в місті освіту, маючи тут посаду, все ж по­чувається незатишно: його гнітить атмосфера байдужості до окремої людини, власна загубленість у цьому світі, мо­ральна провина за свою відірваність од джерел. Критика зустріла повість спокійно, хоча й звинуватила автора в на­туралізмі, захопленні «екзотикою буденщини».

Найвиразнішим прикладом щодо цього в 20-ті й пізніш називалася повість В. Підмогильного «Третя революція» (1925). Вона була своє­рідним другим етапом художнього осмислення прозаїком проблеми «місто-село». Фабульне ядро повісті - захоплення міста махновцями, цими «брудними, веселими чубатими хлопцями», в яких вихлюпнулася задавнена, сліпа помста місту за кривди села, «звідки йшли усі накази, куди возились податки, де жили дідичі, лунала чужа мова й зникав викоханий у сте­пах хліб». Однак при відкритому співчутті до повсталих степовиків (що й педалювала тоді вульгаризаторська кри­тика, переводячи це в політичну площину) письменник не просто відображав, а робив нещадний «розтин» буйної вольниці, і перед читачем розкривалася недоцільність, безперспективність анархії - руйнівної сили революції. Маніфестуючи незалежність і волю для усіх, вона легко жертвувала конкретною особистістю (це органічно передано і образі самого Махна). Насильство породжувало у відповідність таку ж протидію, а в загальній масі вело до настроїв апатії, безвір’я, нехтування моральними, життєтворчими чинниками.

Бурхливий резонанс у критиці викликав цикл новел „Повстанці”. В якому письменник чи не в перше в радянській прозі відобразив реальні труднощі, що склалися внаслідок командно-штучних, політико-економічних перетворень на селі, від яких залежала подальша життєспроможність більшовицької держави. Жорстокість і насильство що супроводжували революцію, залишалися й далі; на наступному етапі, зокрема, мали місце і в стосун­ках із трудящими. Це насильство, від продрозкладки до інших масових примусів, постійно відчувало на собі селянство це пробуджувало його невдоволення і, врешті, при­звело до прямих повстань, утворення великих військових з'єднань, зокрема на Катеринославщині, під проводом Н. Махна. Образи: Махно, Григорій Опанасович і Марта Данилівна, Ксана – їх племінниця, покінчила життя самогубством, старший син (комуніст).

Такою була реальна суспільна ситуація того часу, й реаліст В. Підмогильний не міг її не відобразити в своїй творчості. Йшлося ж бо про драму селянської душі: знову брати до рук зброю для кровопролиття чи вирощувати хліб? Щоправда, в новелах «Повстанці» немає батальних сцен. У романтично-імпресіоністичних барвах подано кіль­ка картин про вступ сільських юнаків до загону повстанців, атмосферу в самому загоні (тут помітний вплив «Тараса Бульби» М. Гоголя), про маніфестацію тої вольниці, котра не визнає ніяких обмежень і тому зневажає унормоване життя, в першу чергу міське. Критика трактувала це як «захоплення пет­люрівською романтикою», не помітивши, що В. Підмо­гильний зумів відтворити й розшарування в середовищі по­встанців, показати зародки втіленої в образі отамана Кремнюка анархічної, руйнівної сили, готової нищити не лише місто, а й село і все навколо заради абсолютної ідеї про волю. Письменник тим самим ніби застерігав від небезпечних прагнень насильно руйнувати природу селянина силоміць вести його до соціалістичного раю. А в оповіданні „Іван Босий” (1922) В. Підмогильний ще гостріше зобразив тогочасну ситуацію на селі, показав протистояння невдоволеного селянства й нової влади.

Про те, як прагнула селянська молодь сама „вийти в люди”, здобуваючи колись недосяжну науку, й водночас як розуміла свою місію у відвоюванні зрусифікованого царизмом міста, в усуненні існуючого тут антагонізму, розповість письменник у своєму найвидатнішому творі - романі «Місто» (1927 р.). Книга вийшла двома виданнями в Україні (1928, 1929) і була одразу перекладена російською мовою в по­пулярній серії «Творчество народов СССР» (1930). Роман публікувався також за кордоном (Нью-Йорк: Українська Вільна Академія наук у США, 1954р.- 301с.) у 1930р. готувався переклад роману нім. мовою, про що зазначав сам письменник.

З усіх творів В.Підмогильного роман найбільше привернув увагу критики і громадськості. Про нього писали М.Доленго, П.Колесник, П.Лакиза, М.Могилянський, М.Мотузка, А.Музичка, А.Ніковський, Л.Підгайний, Ф.Якубовський та ін. Було проведено кілька диспутів, на яких роман жваво обговорювався, але здебільшого критично. Наголошувалось не на тому, що автор приніс у літературу твором, а на тому, чого власне у романі не було. Так, А.Хуторянин зазначав, що „не бачимо міського соціального оточення, майже не бачимо навіть студентських верств”. П.Лісовий зазначав, що не вистачає „пульсу заводів”, а тому проблему міста Підмогильний не розв’язав. Об’єктом критики була і психологізація героя, літературознавці відзначали, що за таких умов роман виглядає викривленим і недосконалим, оскільки герой не являється позитивним.

У зв’язку з цим роман „Місто” оцінювався доволі таки негативно. Проте, дослідники П.Єфремов, А.Ніковський намагалися вивести офіційну критику зовсім у інший ракурс і зазначали, що роман заслуговує на увагу, і наявність одного головного героя – це не недолік, а перевага твору, оскільки В.Підмогильний майстер змалювання винятковості, а не широкого загалу. У романі Підмогильного вперше з’явився мотив підкорення людиною міста як шлях людської цивілізації і формулювався він у філософсько-психологічній сфері. Це було зовсім нове для української літератури. При чому образ головного героя Степана Радченка змальовувався історично достовірно, а не ідеологічно правильно. Підмогильний намагається проаналізувати роль міста в людській долі, намагається дослідити власне об’єктивну маргінальність українців.

Доволі таки цікавою була жанрова еволюція твору, про яку розповів сам автор: „Свій роман „Місто” я почав писати зовсім для себе несподівано – воно за первісним задумом мало бути кіносценарієм, і то комедією. Головним стимулом до написання такого сценарію був переїзд управи ВУФК з Харкова до Києва і та кіно лихоманка, що почалася у зв’язку з цим серед київських письменників – кіно творчість для киян стала тоді надзвичайно надійною, хоч і показала себе згодом досить неприступною. Кінокомедію я допровадив до четвертої частини і побачив свою цілковиту безпорадність на цьому зрадливому полі. І, щоб відшкодуватись за поразку, вирішив скористуватись темою для роману. Від неї, видима річ, лишились самі уламки чи – певніше – самий тільки імпульс...” Комічного у творі нічого не лишилося.

Розповідь подана через історію душі Степана Радченка - енергійного сільського юнака, який приїздить до Киє­ва вступає до технічного вузу і сподівається повернутися з новими знаннями на село. Та в Києві юнака захоплює літературне життя, він починає писати, стає відомим пи­сьменником і залишає навчання. Був певен, що вирушає «завойовувати» місто, це, здавалося, міщанське, вороже середовище, що місту потрібна «свіжа кров села», яка змі­нить «його вигляд і істоту. І він - один із цієї зміни, якій й долею призначено перемогти». Але, вгрузаючи поступово в нове життя, стає його апологетом, і думки про повернен­ня остаточно зникають.

Проте це передусім - психологічний твір. Образ Сте­пана Радченка далеко не однозначний, як його часто трак­тували. Письменник вивів людину, в якій постійно борють­ся добро і зло, яка інколи заради особистого утвердження здатна піти навіть на переступ, не страждатиме й від люд­ських жертв, і разом - це неординарна особистість із ви­разною суспільною й психологічною неодновимірністю, не позбавлена вміння скептично, а то й іронічно, сприймати себе і навколишній світ. (Інші образи твору: Надя, Левко, родина Гнідих (батько, син Максим, дружина Тамара Василівна), Зося, Рита).

Письменник, доскіпливо вивчаючи реальне життя, чуттям художника розпізнавав отруйні метастази в душах людей і намагався застерегти від них незміцнілий суспільний організм. Ці думки знайдуть вті­лення і у романі «Невеличка драма», закінченому 1929 р. У неопублікованому післяслові до нього автор зазначав: „У цьому романі я писав про міщанство. Писав тому, що воно здається мені не тільки гідним зневаги, але й в р громадської уваги задля своєї небезпечності. Писав тому, що вважаю міщанство за одного з помітних ворогів нашоїперебудови, за ворога тяжкого, дарма що причаєного, за щось подібне до іржі, що точить нишком залізо дверей, не даючи їм вільно розчинитись». Романом „Місто” в літературу було введено досить потужний струмінь урбаністичної тематики.

Но­вий роман В. Підмогильного встиг з'явитися лише в жур­нальній публікації («Життя і революція». 1930. № 3-6) і відразу ж був підданий жорстокому шельмуванню, журнал було заборонено, а номер з публікацією твору вилучено. У 1956р. „Невеличка драма” друкувалася у Парижі у виданні Першої Української друкарні. Перше українське видання – 1990 р.

За жанром цей твір подібний до „Міста”. Головна героїня приваблива і розумна дівчина Марта Висоцька, як і Степан Радченко, прибуває до Києва. Її сутичка з міським життям (як і у Радченка) проектується на тлі кохання: найтоншого пізнання людини і найвразливішого розчарування. Коли звести їх до спільного, то можна сказати, що Радченко завойовує місто, а Висоцька зазнає від нього краху. У пошуках щастя Марта заходить у глухий кут самотності. Вона не може кохати, або мати щось спільне з своїм начальником Безпальком, чи кооператором Давидом Семеновичем Іванчуком, чи Дмитром Стайничим, який по-більшовицьки кличе її планово перебудовувати життя та народжувати дітей, не має у неї і почуттів до лікаря Льови Роттера. Марта нікому не потрібна із своїми романтичними мріями про високе кохання. Вона закохана в професора біохімії Юрія Словенка але в нього кругом домінує холодний розрахунок. Для нього і кохання не що інше, як розбурханий стан незадоволених інстинктів. В образі Словенка Підмогильний звертається і до національного питання, яке досить гостро стояло в ті часи. Для Юрія Словенка нація – це рудемент минулого. Дочка Іванчука теж розкриває досить поширене тогочасне (чи тільки тогочасне?) ставлення до цього питання: „Я умею по украински, но по-украински не красиво”. Та найгостріше проблема національного питання поставлена письменником за допомогою образу Ірен Маркевич, що бореться з Мартою за Славенка. Вона називає Україну Малоросією і вважає, що „Якщо корінне населення затривожило своєю національною романтикою, то заради збереження зверхності над ними можна тут злегка й підіграти: завчити ходові фрази української мови, поставити якусь статуетку... Російська інтелігенція була тут провідником культури, керівником цього неспокійного краю і не варто її важити своїм становищем через ту сотню слів, які не спільні обом мовам... Український обиватель навчить своїх дітей зневажати рідну мову, а росіянка засвоїть її щоб витончено боротися з українізацією”. Образи: Марта Висоцька, Давид Семенович Іванчук (господар квартири, в якій знімає кімнату Марта, домагається її) його дружина, Безпалько (керівник установи, де працює Марта, одружений, теж домагається її кохання, після відмови звільняє з роботи), Дмитро (студент, що отримує призначення на Донбас, пропонує одружитись без кохання), Льова (колишній лікар, закоханий у Марту), професор Юрій Словенко (зраджує Марту), Ірен Маркевич (донька ректора, де працює Словенко, саме їй він надає перевагу).

Загальна атмосфера ставала дедалі гнітючішою. Приму­сова колективізація, голод 1932-1933 рр. впали крилом не лише на українське село, а й увесь народ. Починалися ма­сові репресії, політичні процеси, розправа над інтелігенці­єю, передусім письменниками. Насувалася епоха тотальної Деморалізації, біологічного страху за життя, котрий зму­шував або «не бачити» жахливої реальності, заспокоювати себе разом з усіма утопіями про далекий едем, або прире­чено чекати невідворотного фіналу. Не в багатьох письменників вистачало мужності іти раніше обраним шляхом.

У 1933-1934 роках тривала робота над твором, що дістав назву „Повість без назви”. Це останній друкований твір письменника. Критики припускають, що саме в розпалі праці над твором Підмогильного і було заарештовано 1934р. У листі до дружини із спец корпусу НКВС УКРС від 16 лютого 1935р. він нагадував: „Щодо „Повісті без назви”, яку я писав, то збережи рукопис. У моєму столі залишився один не передрукований розділ, чернетка розділу ІІ, спробуй його опрацювати начисто.” Твір залишився незавершеним, про що писала дружина письменника у листі до дослідника В.Півторадні. Відповідно до назви „Повість без назви, до того ж цілковито неймовірна, вигадана від початку до кінця автором, щоб показати сутичку деяких принципів, важливих для нашого дня і майбутнього” це мала бути гостра річ соціально-психологічного спрямування. Вперше „Повість без назви” була опублікована у журналі „Вітчизна” 1988р. Публікація викликала широкий резонанс на Заході. Професор української літератури і мови при Торонтському університеті (Канада) М.Тарнавський написав ґрунтовну наукову розвідку „Останній твір В.Підмогильного”, яку зачитав як доповідь на ІУ Міжнародному конгресі радянських та східноєвропейських досліджень у Англії 1990р.

Назва твору цілком оригінальна і виконує кілька функцій. По-перше, привертає увагу читача, а по-друге, назвою підкреслюється інтелектуальне наповнення твору. Проблематика: центральною залишається проблема одвічного пошуку сенсу життя. Крім того, порушено проблеми випадковості і доконечності (раціонального та ірраціонального), неоднозначності та детермінізму, пристрасті і любові, творчості і розуму та ін. Кожен із героїв у одвічному пошукові. Для журналіста Андрія Городовського проблема сенсу життя набуває звучання після зустрічі із невідомою жінкою, яка дала зрозуміти, що життя його цілковито безглузде і тоді його герой проголошує своє кредо митця: „Ні, ви пірніть, будь ласка, в саму гущу життя і розберіться в ньому. Тоді ви не спатимете ночей. Ваші думки витимуть, як голодні собаки, і кожен рядок ви писатимете власною кров’ю, а це єдина фарба, що ніколи не втрачає блиску”; для фізика Пащенка життя – це наявність випадків, яких у його житті було 4: народження, смерть сестри під колесами трамваю, смерть брата комуніста, зустріч із Городовським. При чому перші випадки доводили йому цілковиту безглуздість існування. Лише після зустрічі з Андрієм він, мов сліпе кошеня, починає цікавитися життям і людьми. Полярною особистістю є художник Безпалько, який малював декорація для книжки журналіста. Він живе ситим життям, абсолютно нічого не потребує. Вбачає сенс свого життя з перспективи відношень між мистецтвом і щоденним існуванням. Таким був і Андрій до зустрічі з незнайомкою. Тепер у нього з’явилась нова мета. Проте, шлях досягнення її так і залишився невідомим.

Сюжет повісті досить лаконічний. Журналіст Андрій Городовський приїжджає у Київ у справах видання своєї книжки нарисів. Випадково тут він зустрічає на вулиці жінку, яка вразила його своєю красою. Проте буденна заклопотаність не дозволила йому хоча б підійти до неї. Він не може її забути і повертається до Києва, щоб розшукати її як поклик юності чогось незбагненного, як відлуння платонічного кохання до молодої жінки. Цим пошукам Городовський віддає кілька днів, хоч сам не надіється на успіх. Проте, як це не дивно, на першому плані твору не ці події. Головна лінія повісті – пробудження Городовського від узвичаєного, стереотипного життя. Осмислення його та самого себе немов би з боку, через образи інших персонажів, зокрема викладача фізики Пащенка і художника Безпалька.

Григорій Косинка (Стрілець)

(1899 - 1934)

Українська новелістика в 20-х роках поповнилася новими іменами. Найпомітнішим з них був Г.Косинка. Його новели 1920-1922 рр. одразу привернули увагу літературознавців і критиків. Вони одразу зустріли опір функціонерів від літератури. Час довів, що головним „злочином”, який привів Г.Косинку на лаву підсудних, став його талант, який не дозволяв йому писати те, що диктували, а змушував об’єктивно писати про дуже суперечливе насильницьке впровадження революційних ідей. Письменник ставився до правлячої ідеології з позиції народної історії.

Справжнє прізвище відомого українського новеліста початку ХХ ст. – Григорій Михайлович Стрілець. Він народився 29 листопада 1899р. в с. Щербанівка (Тепер Обухівський район на Київщині). Батьки – малоземельні селяни. Одного разу спробували поліпшити своє матеріальне становище в далекосхідних краях, але швидко повернулися додому і перебивались за рахунок батькових заробітків на цукровому заводі в сусідньому селі Григорівні. Проте грошей завжди не вистачало, тому доводилося працювати і дітям. Григорій підробляв у панських економіях. Читати хлопчика навчив дід Роман. Двокласну школу закінчив у с. Красному Обухівського району, де жив його дід по матері. Великий вплив на формування світогляду справив дядько письменника, брат по матері, який пізніше стане письменником Калістратом Анищенко.

У 14 років хлопець вирушив до Києва на заробітки. Спочатку працював чистильником чобіт, потім потрапив до повітової земської управи, де працював на посаді кур’єра-реєстратора. Одночасно навчається на гімназійних курсах. Успішно опанував програму за 6класів гімназії і екстерном склав іспити. Мріяв про подальшу освіту, але війна обірвала всі сподівання.

У 1918 р. помирає батько і Григорій як міг допомагав матері та молодшим братам та сестрам. Поєднував навчання з кореспондентською працею в газеті „Вісті київського губревкому”. Ім’я Григорія Стрільця з’явилось в пресі: він друкує рецензії, статті на літературні та мистецькі теми. Розпочинає творчість. Спершу це були початківські вірші. У газеті „Боротьба” за 4 травня 1919 року з’явився перший прозовий твір – автобіографічна новела „На буряки”.

Г.Косинка брав участь у громадянській війні, проте біографічні дані про цей період досить скупі і фіксують лише такі епізоди, як перебування на фронті родовим козаком та 3 місячне ув’язнення в тюрмі (дослідники припускають, що це була муравйовська в’язниця, описана пізніше в новелі „Фавст”).

У 1920р. входив до літературної організації „Гроно”, яка видала альманах під такою ж назвою, вмістивши в ньому три етюди Г.Косинки: „Під брамою собору”, „Мент”, „За земельку”. Цього ж року з думкою про еміграцію виїжджає до Кам’янця – Подільського, але не вдалося, тому повертається до Києва і стає студентом історико-філологічного факультету КІНО (Київського інституту народної освіти). Не закінчив через нестатки. Працював кореспондентом цілого ряду періодичних видань, відповідальним секретарем ВУФКУ, редактором ДВУ та Київської кінофабрики, редактором та директором Харківського та Київського радіокомітетів. Довгий час працював у редакції журналу „Нова громада”.

Входить до складу кількох літературно-мистецьких угрупувань. Спочатку до АСПИСУ, потім до „Ланки”, яка згодом перейменовується у МАРС. За літературним стилем тяжів до імпресіонізму. В літературних колах був поважною і авторететною особою, товаришував з Т.Осьмачкою. За цю „нерозливну дружбу” прозвали Косьмачка.

Збірки новел та оповідань „На золотих богів” (1922), „Заквітчаний сон” (1923), „Мати”, „За ворітьми” (1925), „В житах” (1926), „Політика” (1927), „Вибрані оповідання” (1928), „Циркуль” (1930), „Серце” (1933).

У 1934 р. на одному з літературних зібрань сказав, що за таких умов художня творчість неможлива. Цього було достатньо, щоб потрапити під нагляд. Його творчість кваліфікується як „куркульського агента в радянській літературні”. Схильний до драматичного світосприйняття письменник дедалі важче почуває себе в умовах режимно-бадьорих регламентацій творчості 30-х рр. На національну тематику пише новелу „Серце” про рецидиви фашизму „По той бік Збруча”, перекладає українською мовою „Мертві душі” М.Гоголя.

Г.Косинку арештували 1 листопада 1934 р. Звинувачували „в організації терористичних актів проти працівників радянської влади. 18 грудня газети повідомили про страту, буцімто за приналежність до групи терористів-білогвардійців. Дру­жина Косинки Тамара Мороз-Стрілець згадує: „Ось уже понад п'ятдесят літ перед очима часто постає той ранок 18 грудня 1934 року... Тоді я, випускниця Київського інституту кінемато­графії, свого першого робочо­го дня зайшла до відділу кад­рів Київської кінофабрики. Замість відповіді на приві­тання почула:

— Ти сьогодні газету читала?

— Ні, не встигла.

— То візьми, почитай.

В руках у мене опинилася газета «Правда», і на другій сторінці праворуч я прочитала: „Вирок Військової колегії Вер­ховного Суду Союзу РСР в м. Києві в справі про терорис­тів - білогвардійців». А далі під восьмим пунктом у списку двадцяти восьми засуджених до розстрілу мій Григорій Ко­синка...”

У цьому ж «списку двадцяти восьми» серед «ворогів наро­ду» значилися: Іван та Антін Крушельницькі, Дмитро Фальківський, Олекса Влизько, Кость Буревій та інші.

У 1957 р. був реабілітований „через відсутність доказів злочину”. Проте твори пройшли свою реабілітацію у кілька етапів. У часи „хрущовської відлиги” було видано 14 новел, що становили, за висловом критиків, „безперечно ідейно-естетичну цінність”. Пізніше видано новели „Троєкутний бій”, „Анкета”, „Темна ніч”. Найповніше виданні творів здійснено 1988 р. (крім новел „Фавст”, „Зустріч”)

Із його смертю урвався в українській прозі напрям суто реалістичного драматичного осмислення життя і відродився у 60-х рр. Гр.Тютюнником.

Дата добавления: 2015-07-16