Олесь Досвітній

(1891 - 1934)

Олесь Досвітній (Скрипаль-Міщенко) був помітною фігурою в літературному процесі 20-30-х рр. Він автор кількох романів і повістей та збірок оповідань. Належав до керівництва ВАПЛІТЕ.

Народився 8 листопада у м.Вовчанськ Харківської губернії в родині дрібного крамаря. Екстернатом склав екзамени за гімназію і вступив до Петербурзького університету. Виключений за поширення нелегальної літератури.

1914 р. стає солдатом Кавказького корпусу. За антивоєнну діяльність військово-польовий суд приговорив його до розстрілу, але втік та емігрував через Киргизію, Китай до Сан-Франциско. Після революції повернувся на Україну.

1918 р. знаходиться в підпіллі в Харкові.

1919 р. вступає до більшовицької партії, виконує ряд доручень, зокрема в Західній Україні, Польщі. Був заарештований, однак звільнений внаслідок обміну полонених. Ці події покладено в основу повісті „Нас було троє” (1928). Сюжет її розгортається навколо кількох напружених епізодів з життя підпільників, котрі переходять кордон, щоб розгорнути роботу серед галицьких робітни­ків. Один із членів групи, професійний революціонер Леонід Віолен, і виступає оповідачем, та його введення здебільшого посилює суб'єктивне начало. Тут цього не сталося. Постаті головних героїв окреслені досить однобічно. Вони живуть єдиним прагненням - виконати покладене на них завдання. Концепція людини-гвинтика сформульо­вана О. Досвітнім недвозначно: «Кожен з нас, мов комаха в гурті, не має можливості'пізнати близько одне одного - часу немає, у кожного свої негайні справи: кожен є гвинтик великої живої машини, що ні на мить не повинна спинитися». У Віолена на якусь мить майнула думка, чи має він право в цій небезпечній подорожі через кордон ризикувати не лише собою (а й життям юної дружини), проте цей сумнів заступає вірність громадянському обов'язкові.

Виказані провокатором підпільники опиняються в ув'яз­ненні. Тюремні епізоди без потреби насичені жахливими натуралістичними подробицями, описами катувань і знущань. Ці мотиви, це протиставлення рабства й уявної свободи сьогодні сприймаються інакше, ніж задумувалося ав­тором. Повість викликає не тільки пошану до самопожертви героїв, а й співчуття до них - хай щирих, однак засліплених у своєму фанатизмі людей, роздуми про неправомір­ність забуття гуманістичних ідеалів в ім'я абстрактної ідеї.

У 1920 році з’являється його перша книжка оповідань. У 1924 році повість у новелах „Тюнчуй” про китайських повстанців і їх допомогу Російській революції. Вона щедро насичена пейзажами, катринами побуту, звичаями тюнчуїв, спостережених уважним мандрівником. За жанром нагадує подорожні нотатки.

1925 р. роман „Американці”. Це розповідь про повернення з Америки через Далекий Схід революціонерів-емігрантів. Це була одна із перших спроб української літератури оволодіти оволодіти пригодницьким жанром.

Також в цей час з’являється ряд оповідань та психолого-драматичні повісті „Алай” (1924) і „Гюлле” (1926). «Алай» - це історія поступо­вого розпаду особистості, втрати юнацьких ідеалів. Сол­дата Марка Шешеля арештовують за революційну пропа­ганду. З величезними труднощами йому вдається втекти, зв'язатися з товаришами і дістатися майже до кордонів імперії. Виснаженого відчуттям смертельної небезпеки Шешеля все частіше принаджують думки про право спокійно відпочити, пожити, нарешті, для себе, про те, що довга боротьба його химерних прагнень і поривань не варта була ламаного шеляга. Можна легко спостерегти спільність деяких мотивів повісті О. Досвітнього з хрестоматійною новелою М. Коцюбинського «В дорозі», певний перегук з новелою М. Хвильового «Пудель».

На відміну од героя М. Коцюбинського, Шешель легко спокушається численними принадами. Втомлений і пригні­чений страхом, він втрачає мету своєї небезпечної манд­рівки, ніби губить сам себе в безкраїх припамірських про­сторах. Мрії про продовження боротьби все частіше вида­ються йому оманою. Переламною була його зустріч з киргизькими провідниками. Шешель дав волю честолюбним мріям, уявив себе ватажком повстанців і враз звірився киргизам, що він утікач, а не присланий урядовець, і хоче разом з ними помститися багатим. Та недовірливі киргизи арештовують пропагандиста і, покірні наказу, відправля­ють у найближчий російський форт. Шешель тепер уже без вагань пристає до їхніх гнобителів.

У повісті «Гюлле» ситуація, обставини де в чому повторюються. Молодий утікач-революціонер Ремо, заблукавши в пустелі, потрапляє до глухого китайського містечка. В нього також з'являється спокуслива можливість залиши­тись тут, посісти поважне місце в управлінській ієрархії. До того ж він закохується у дівчину-турчанку Гюлле, опиняється перед можливістю втішатися подружнім щастям. Проте Ремо обирає інший шлях, ніж герой попередньої повісті. Він не хоче жертвувати своїм несподіваним коханням, але й не може згодитися на животіння в чужому для нього світі

Властива письменникові сухувато-раціоналістична манера викладу збагачується ліричними, навіть романтичними інтонаціями, особливо коли йдеться про Гюлле - жінку, яка зважується повстати проти одвічних звичаїв мусульманського світу. Цей образ для тогочасного читача сприймався як символ нового життя.

У 1927 р. вийшов роман „Хто?” У цьому ж році було опубліковано і роман «Кварцит» Ним розпочинається сумнозвісна в українській літературі виробнича тематика. Письменник спробував поєднати дві сюжетні лінії: зображення письменницького середовища і паралельно - життя шахтарів Криворіжжя. Сьогодні не без цікавості читаються окремі сценки з харківського літературного побуту, характеристики деяких героїв вказують, що це можуть бути зокрема, Скрипник, Куліш, Йогансен, Семенко. Щоправда, більшість персонажів окреслена схематично. Багато уваги віддано перипетіям тогочасної міжгрупової літературної боротьби. Автор, зокрема, засуджує гріхи ваплітянства, орієнтацію на західноєвропейські зразки, «очорнительство» й «непотребне копирсання в психологічних нюансах». Як відлуння тогочасних суперечок сприймаються виболілі роздуми «новітнього драматурга» Вакула (в цьому персонажі вгадується Микола Куліш): «В суспільстві є хворобливі явища. Ми боролися зараз і з гнобителями, і з хворобливістю минулого, жахливого ладу й подолали. Але наслідки, виховання його лишились тавром людях. Тепер нема фронтів. Я пером відзначаю ці хвороби. Невже я вчиняю злочинство проти пролетарського колективу, до якого належу?» Ця думка не раз з'являється в суперечках героїв «Кварциту».

Гнітюче враження справляють саморозвінчувальні монологи письменників, які каються у власній дріб'язковості, проголошують непотрібними свої писання. Втім, всі ці епізоди правдиво передають атмосферу часу. Адже на сто­рінках періодики подібні покаянні листи з'являлися нерідко.

У цілковитій згоді з офіційними вказівками письменники «перероджуються», опинившись у робітничому середовищі. Поїздка до шахтарів Криворіжжя стала для них просто цілющою. Якщо столичні інтелігенти зневірені, розчаровані, потворними непівськими контрастами, відродженням «базарної» психології, то шахтарі сповнені трудового ентузіазму. Роман з рідкісною навіть для тих часів послі­довністю проймають антиінтелігентські настрої. Всі ці ідеї тоді агресивно насаджувалися в суспільну свідомість, дбай­ливо, культивувалися. Віра в перевиховання відсталої ін­телігенції і здекларована як основна ідея твору: «Є такий камінь - кварцит... Багато треба мороки, щоб добути з нього залізо... Отак, мабуть, і я - отой кварцит. Можливо, й ви усі. Дорого коштує пролетаріатові переробка нас на доброякісну руду». Що ж, у деяких тогочасних творах присуди від імені пролетаріату бували й суворішими. (Не забуваймо, що роман писався на початку 30-х р.)

У цей час нападки на М. Хвильового і його соратників по ВАПЛІТЕ посилюються. Досвітній був одним із найдіяльніших фундаторів організації, обстоював її позиції в пресі. До речі, в ході літературної дискусії він мав мужність виступити із статтею на захист цькованих офіційною критикою «неокласиків». Він. робив усе, щоб врятувати товаришів. 28 січня 1927 р. О. Досвітнього разом з М. Хвильовим було виключено з ВАПЛІТЕ. Він, можливо, тверезі­ше за інших оцінював обстановку, очевидно, багато в чому поділяв думки М. Хвильового про перекручення в національній політиці. Пізніше разом із М.Хвильовим і М.Кулішем він став організатором „Політфронту”. Арештували О.Досвітнього у 1933 році. Був розстріляний 11 листопада 1934 р.

Михайло Яловий (Юліан Шпол)

(1895 - 1937)

Михайло Яловий у художній літературі виступав як Юліан Шпол. Біографічні дані дуже скупі. Народився він у с. Дар Надежді, Червоноградського району на Полтавщині (нині Сахновщинський район Харківської обл.). Освіта: Миргородська гімназія, медичний факультет Київського університету, який не закінчив, захопившись революційною діяльністю. В роки громадянської війни воював проти гетьманської України, УНР, очолив Червоноградську раду робітничих та селянських депутатів.

З 1918 р.— член Української комуністичної партії. В складі делегації боротьбистів 1919 р. їздив до Галичини на пере­говори з радикалами щодо об'єднання політичних сил, які виступають за суверенність України. І хоч потім перейшов до КП(б)У - це стало в 1933 р. причиною арешту і звинувачень у контрреволюційній діяльності. Як наслідок – заслання до концтабору на 10 років, звідки він вже не повернувся. Розстріляний 3 листопада 1937 р.

Свою творчу діяльність письменник постійно поєднував із журналістсько-видавничою роботою: був редактором га­зети «Селянська біднота», заступником головного редакто­ра журналу «Червоний шлях», головним редактором ДВУ. А починав творчий шлях письменник не випадково під найменш знаним псевдонімом - Михайло Красний. Він був сповнений віри в революційні ідеали, побудову нового щасливого життя і через масову періодику агітував за нього своїх читачів. У 1920 році вийшла його агітаційна казка „Треба розжувати”. Це - «казка для дорослих», ліризована публіцистична роз­повідь про вайлуватого Явдокима, котрий триста літ спав на печі, а потім сталася революція, «розбудила Явдокима, принесла йому Радянську владу і дала землю й волю». Він радо почав обробляти землю, а коли робітники й червоно-армійці кликали захищати революцію від гайдамаків, де-нікінців та петлюрівців, довго роздумував і казав: «Це ді­ло треба розжувати». А зрештою, так чи так зазнавав фі­зичної розправи.

Драматична особливість його творчої біографії, на наш погляд, полягала в тому, що, активно працюючи в гурті поетів-футуристів, потім у «Гарті», ВАПЛІТЕ (перший президент); Пролітфронті, він був, насамперед, громадським діячем, дбайливим, щирим товаришем, а вже опісля - мит­цем. Часто траплялося так, що актуальний сюжетний ма­теріал художньо переосмислював уже з чималої часової дистанції, а головне, в тій стильовій тональності, яка вже втрачала домінантні позиції на арені поточного літератур­ного процесу. Тому твори Ю. Шпола немов «запізнювали­ся» у своїй функціональності і, бувало, не знаходили свого читача на час публікації.

Досить партійно-тенденційним був молодий письменник і в поезії, якою захопився згодом. У 1921 р., разом із М. Семенком та В. Алешком, започатковує «Ударну групу поетів-футуристів» (Харків). Невдовзі друкує програмну статтю футуристів у альманасі «Семафор у майбутнє» (1922). Футуризм, як відомо, декларував зневагу до старих форм творчості, про­тиставляючи їм патетику урбанізму й індустріалізації, на­повнену вірою в перспективу з космополітизованого суспіль­ства. Тому й із сторінок єдиної поетичної збірки «Верхи» (1923) автор виголошував:

Я не піду на похорони Старого світу... Скривавлений прапор встромлю собі в груди І знову кинуся в бій, І знову піду я вперед...

Звичайно, це вже нікого не вражало після тривалих епатажів у кількох збірках М. Семенка. На початку 1925 року, втративши творчий інтерес до футуристичного «Комункульту», письменник разом з О. Слісаренком та М. Бажаном переходить до «Гарту», де тривав конфлікт між В. Блакитним та М. Хвильовим. Згодом у критиці усталиться думка В. Коряка, що «Гарт» знищено прихильни­ками М. Хвильового «за допомогою групи Ялового». Якби там не було, але відтоді М.Хвильовий і Ю.Шпол до останніх днів життя залишилися вірними друзями. Саме М.Хвильовий мав великий вплив на творчість М.Ялового.

У середині 20-х років М.Яловий починає писати малу прозу в романтичному стилі („Три зради”, „Червоний перстень”). Ідея – революція понад усе. Заради неї можна йти на будь-які жертви.

У 1927 році в журналі «Вапліте» № 4-5 виходить його роман-оповідь „Золоті лисенята”. У 1929 рці він виходить окремою книгою.

Твір — про пошуки шляхів революційної боротьби, з широкими підпільними зібраннями й провалами конспіра-цій, терористичними актами і небезпечно-романтичними по­дорожами, щасливими хвилинами кохання і психологічни­ми драмами на цьому грунті. Хоча цілісного фабульного стрижня в «Золотих лисенятах» немає. Роман тримається на кількох авантюрно-драматичних оповідях, сюжетні лінії яких через основних персонажів наприкінці твору все ж в'яжуться у спільний вузол.

Твір забирав увагу все тією ж авторською концепцією одержимості героїв-романтиків, їхньою саможертовністю в ім'я втілення «теорії» загальної рівності. Майже всі вони зазнають краху: провокатор виказує підпільну друкарню; не вдається зв'язатися з повсталими військами; провалю­ється замах на генерала-реакціонера; арештовані, а то й роз­стріляні кращі підпільники. Та все ж викликає симпатію Мандибула (персонажі діють за підпільними прізвиськами), який живе анахоретом, відрікшись од усього звичного для молодої людини заради партійної справи. Так само й Мав­ка та Кірка жертвують коханням, виявляючи щирі почуття лише в романтичних монологах та листах. Втім, це не фа­натики чи бездушні манекени. Відчувається, що автор вклав у ці постаті свою пристрасть, що вони йому внутріш­ньо близькі.

Пробував письменник виявити себе і в гумористично-іронічній прозі та драматургії: комедія «Катіна любов або будівельна пропаганда» (1928), оповідання «Голомозий ге-вал» (1927) та «Веселий швець Сябро» (1930). Та чогось істотного до загального сприйняття написаного Ю. Шполом вони не додають. Так соціально-проблемна сатира (українізація і новітнє міщанство) в п'є­сі «Катіна любов...» зрештою звелася до дрібнопобутової комедійності довкола життя обивателів, які знайшли собі грунт і в новій, пореволюційній ситуації. Головна героїня Катя-комсомолка «повстає» проти батьків-міщан, котрі хочуть її вигідно видати заміж, і привертає увагу лише надумано комедійними дисонансами.

Підсумовуючи, слід зазначити, що творча особливість Ю. Шпола — в тому, що він був романтиком із поглядом у минуле, в той день, коли була чистою віра у високі ідеа­ли революції, у їх неодмінне звершення на рідній землі. У цьому, мабуть, криється причина й того, що письменник, будучи у громадському житті активним, в художній твор­чості майже не звертався до «живого» навколишнього ма­теріалу. Не хотів ятрити своє сумління розчаруванням, яке прийшло до нього раніше від багатьох інших.

Дата добавления: 2015-07-16