Ярослав Стецько 32 страница

Введення нової тактики в цілій політиці Кремля було подиктоване теж зовнішньо-політичними оглядами. Попередній курс холодної війни довів до такого усталення фронтів, яке спинило дальші успіхи комуністичної експансії. Було б трудно й недоцільно продовжувати його безконечно й без помітних результатів. При-йшлось або йти на дальше загострення й розширення конфліктів, зближаючись до третьої світової війни, або шукати іншої розв'язки. Це останнє й зробила Москва, стараючись втримати в своїх руках ініціятиву в міжнародньому розвитку. Започатковуючи відпруження між комуністичним бльоком і західніми державами, вона рахує на сприятливіші обставини для комуністичного проникання і для поширення своїх впливів мирними засобами та на свої користі з розширених господарських взаємин. Автім, рухливість і мінливість тактики — це в політичних розграх важливий спосіб втримування ініціятиви й примушування противників триматися в оборонній поставі. Москва пильно намагається користуватись цим випробуваним способом.

Та не менше від зовнішньо-політичних заважили внутрішні мотиви при цій зміні тактики в совєтській політиці. Відпруженням взаємин із західніми державами та непомірним пропаґандивним роздмуханням такого звороту большевики хочуть, всупереч своїй попередній тактиці, створити загальне переконання, що для їхнього стану посідання нема жодної загрози ззовні, що вони не мають противників, яких треба б боятися, і що така ситуація устабілізовується на довший час. Одночасно, своєю політикою нормалізації взаємин із Заходом Москва старається зобов'язати західні держави, щоб вони не проявляли жодних симпатій ні підтримки для протибольшевицьких, національно-визвольних рухів. Одне й друге повинно б, за большевицькими плянами, вплинути гальмуюче на розвиток цих рухів, створити для них ще труднішу зовнішньо-політичну й психологічну ситуацію. В таких обставинах мало б серед поневолених народів утвердитися переконання, що положення СССР назавжди непорушне устабілізоване, та що нема виглядів на сполучення визвольної боротьби з будь-якими зовнішніми ускладненнями для совєтів.

Другою частиною цього маневру, розрахованого на внутрішнє закріплення большевицької системи, є створювання враження, нібито в цій системі проходять поважні реформи, які принесуть помітне покращання життєвих умовин і більше свободи. Такі переконання має викликати голошення розриву КПСС з культом Сталіна й деякі внутрішні потягнення, спеціяльно розраховані на пропаґандивний ефект. Цим способом большевики хочуть з'єднати собі симпатії, розбудити серед поневолених народів надію на еволюцію большевицької системи та відвернути їх увагу від визвольної боротьби.

Такі то пляни можна доглянути за тактичними маневрами в політиці Кремля останнього часу. Вони були викликані, значною мірою, подіями, які сиґналізують небезпечний для большевизму процес, що головна підстава його володіння — система тотального терору — перейшла вершини своєї сили і її впливи почали спадати. Щоб запобігти загрозливому розвиткові, большевики намагаються довести до того, щоб поневолені народи внутрішньо помирилися з незрушимістю большевизму, пов'язали свою долю з російською імперією й комунізмом та вбачали єдиний вихід у позитивній участі в його дальшому розвитку.

При цьому большевики не збираються вводити істотних змін, реформувати свою систему. Докладніший розгляд матеріялів XX з'їзду КПСС показує, що цілі большевицької внутрішньої, національної і зовнішньої політики в засаді залишаються незмінними, всі пляни зміряють тільки до закріплення большевицької системи й до поширення комунізму. Так само нова тактика в московській політиці має служити тільки успішному прямуванню до тих самих цілей. Між причинами, які викликали зміну політичної тактики Москви і цілями, що їх вона намагається досягти зміненою тактикою, існує пряма протиставність. Большевики хочуть перехитрити ті причинові фактори, які примушують їх до змін і їх зневтралізувати.

Чи це їм вдасться? Чи наслідки большевицьких тактичних маневрів будуть покриватися з їхніми цілями, чи більше відповідатимуть властивим причинам, що їх викликали? Безсумнівну відповідь на ці питання дасть само життя. Але вже й тепер є достаточні підстави для передбачень у тому напрямі.

Передусім можна бути певним, що дуже швидко всі побачать ріжницю між фактичним змістом і цілями нової тактики большевиків та пропаґандивним їх зобрахсуванням. Ця брехня може принести большевикам хіба незначний виграш на часі. Зате її негативні наслідки будуть багато більші. Своєю пропаґандою про незвичайні користі і пільги для народів і для кожного громадянина СССР від нових плянів і “реформ”, большевики тільки стверджують слушність таких вимог і скріплюють їх. Коли ж дійсність виявляється протилежною, так само нестерпною, як перед тим була, то це не тільки побільшує ненависть народів до большевизму, але й найгіршу погорду супроти режиму за його облуду і брехливість. Щоправда, забріханість була від самого початку одним із головних підпор і характеристичних признак большевизму. Тому комуністам здається, що доливання до давно переповненої мірки вже не шкодить. Тим часом таким поступованням большевицький. режим задокументовує свої зобов'язання і коли він з них жодною мірою не вив'язується, то це дає дальше морально-психологічне скріплення всім цим течіям і силам, які неґативно ставляться до існуючого стану й не хочуть з ним погодитися.

Подібні наслідки, вбивчі для большевицького престижу, мусять мати хрущовські методи вибілювати себе через частинне признавання, що большевицькі практики за часу Сталіна були злочинні. Кожному ж відомо, що сьогоднішні верховоди КПСС й СССР у тих практиках приймали співвирішальну участь і несуть за них відповідальність. Подруге — осуджувані тепер сталінські методи становлять хребетний стовп цілої большевицької системи. Хіба що теперішній режим в Москві направду пірвав би з дотогочасними методами большевизму й увів би людяніший курс, відповідний до життєвих потреб народів і кожної людини — то цим міг би частково відкупити свою вину за попередні злочиства. Та це неможливе.

Зміни, які мали б бодай якоюсь мірою відповідати справедливості й прагненням підсовєтських народів, рівнялись би докорінній ліквідації большевизму, комуністичної системи й російської імперії — тюрми народів. Такі зміни можуть бути переведені тільки шляхом безоглядної боротьби з большевиками і перемогою над ними, а не їхніми руками. Коли ж комуністична партія тепер відрікається від частини своїх попередніх злодіянь, записуючи їх на рахунок самого тільки Сталіна, але одночасно далі тримається цих самих методів, то цим сама дає собі найгірше свідоцтво — не тільки крайньої неморальности, але так само цілковитої затрати політичного глузду. Бо в очах народу про зміну, чи незмінність большевицьких методів свідчить ціла большевицька система, яку кожний відчуває в щоденному житті на власній шкірі, а не реабілітація давних большевицьких вожак, чи якісь тільки адміністраційні реформи, або відокремлені потягнення, роблені лише на показ. Під цим оглядом ніхто народу не ошукає, а коли Кремль думає, що це вдасться зробити хрущовським підстрибуванням — то цим тільки сам себе ошукує.

На XX з'їзді компартії її головачі задокументували єдиний в історії вияв особистої нікчемности й упідлення. Хрущов змальовуючи божевільну злочинність диктатури Сталіна, мав настільки безсоромности, щоб признатися, що він й інші найближчі “соратники Сталіна” бачили й розуміли ту всю злочинність, але мовчки співдіяли в ній, страха ради, щоб зберегти свою шкіру й позиції. Не знати, чому більше дивуватися, чи самообнаженій нікчемності Хрущова, Булґаніна, Мікояна й інших “зірок”, чи поголовній підлоті й безвідповідальності всіх учасників з'їзду, що таких штампованих нікчем ставлять на чоло СССР і світового комунізму. Це дійсно історичний з'їзд, що розкрив моральну гниль комунізму, голови та стрижня московської імперії!

Большевики розраховують на те, що в поневолених ними народах запанував такий сам занепад здорового глузду, почуття гідности й відповідальности та що їхні плиткохитрі маневри будуть прийняті за добру монету. В цьому вони дуже перерахуються. Наслідком такої тактики буде не тільки зріст загальної ненависти, але й поширення погорди до них. Це буде новий, дуже міцний чинник, який в психологічному переборенні наслідків терору відограє важливу ролю. В сталінському періоді большевизм, при всій своїй хижацькій потворності, виступав у масці сатанічного фанатизму, що ще більше скріпляло вморожуючий вплив його терору. Тепер Хрущов вивернув наверх і показав усім його правдиве нутро, підшите фальшом, жадобою панування й трусливістю. Пристосовування сталінських методів терору, але з хрущовською маскою, вже не буде мати того паралізуючого впливу, а викликатиме тим сильніший спротив і ненависть.

Поскільки большевицька тактика придобрювання не приносить істотної поправи життєвих умов, ані не задовольняє національно-визвольних прагнень народів до свободи, цим самим продовжується спротив і боротьба закріпачених в СССР націй з большевиз-мом. Вище згадані моменти додаватимуть протирежимному спротивові й визвольній боротьбі морального скріплення. В цьому самому напрямі підбадьорення діятиме свідомість, що саме доцьогочасна боротьба примусила большевиків уступити з дотеперішніх здавалось би незрушимих, позицій. Покищо вони намагаються опанувати ситуацію маневровою тактикою, але даремно. Змагання за волю йтиме далі з посиленою енерґією. Цього напору не стримають большевики самими маневрами, а також трудно було б відкинути його протинаступом посиленого терору. Всупереч своїм першим плянам большевицька Москва буде примушена розпочати стратегічний відступ, ідучи на фактичні поступки. З цього тільки скористае і цим скріпиться боротьба за волю в кожному відношенні, зокрема ж національно-визвольні змагання України й інших народів за свою державну незалежність та за справедливий лад.

НЕЗМІННА СТРАТЕГІЯ МОСКВИ

Незмінна стратегія Москви постійно проявляється в подвійності її політики: сповидними поступками заспокоїти тих, хто їй ставить спротив, і в відповідний час, а то й разом із поступками, кинутися на них і коротко з ними розправитися. Ці методи вона застосувала проти поляків у час їхніх заворушень у Познані і проти мадярів за їхнє всенародне повстання. Тож Ст. Бандера у цій своїй статті перестерігає, що “кожне базування на сподіванках на інші, лагідніші форми і засоби московського поступування — зрадливе й згубне”

Стаття була надрукована в тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік III, ч. 47/143 з 18. 11. 1956 р. Уривок з неї п. н. “Традиції і методи московських імперіялістів” появився в місячнику “Визвольний Шлях”. Лондон, рік вид. ХІ/ХУІІ за жовтень 1964 р., у п'ятиріччя з дня смер-ти Ст. Бандери, стор. 1057-1065.

Постава большевиків супроти останніх проявів усамостійнювання польського комуністичного режиму та безоглядне здавлювання визвольної революції в Мадярщині роз'яснили низку проблем, які стосуються до питання т. зв. еволюції й демократизації большевизму та до питань протибольшевицької боротьби.

На перший погляд може здаватися, що постава Кремля до згаданих тенденцій у Польщі була подиктована цілком іншмми, протиставними цілями й діючими в большевицькій системі пружинами, ніж у випадку Мадярщини. Тому дехто й думає, що за таким наглим перескоком большевицької тактики — від поступливости супроти розвитку подій у Польщі до скрайньої брутальиости супроти мадярського повстання — мусять стояти якісь далекойдучі внутрішні переміни, зокрема ж персональні пересунення у большевицькій верхівці. Але коли при цьому взяти до уваги послідовність большевицької імперіялістичної політики, приходимо до висновку, що в обидвох цих випадках большевики діяли за одним генеральним пляном. Це не виключає того, що в гру можуть входити теж внутрішні потрясення в большевицькій верхівці. Але це були б хіба похідні явища, радше наслідки, а не головні причини застосування тих двох протилежних тактик.

Від самого початку окупації цих країн аж до останнього періоду т. зв. відсталінізації у відношенні до Польщі й Мадярщини большевицька Москва проявила цілком тотожні цілі загарбницької політики й застосувала однакові методи. Революційне кипіння в Польщі й вибух революційної боротьби в Мадярщині зродились одночасно, на однаковому підґрунті. А про методи большевицької реакції в обидвох випадках вирішувало одне й те саме колективне керівництво КПСС.

Теж нема підстав думати, що застосування двох різних тактик було наслідком зміни в міжнародній ситуації, у зв'язку з воєнними діями Ізраїля, Франції й Англії проти Єгипту. Ці дії, щоправда, в морально-політичному відношенні створили догіднішу ситуацію для московського хижацького нападу на Мадярщину. Але Кремль добре знає настанову політики західніх держав і враховує за певний фактор, що під теперішню пору вони не здобулись би на ефективну, мілітарну акцію в обороні здавлюваної большевиками визвольної революції будь-якого поневоленого Москвою народу, теж тоді ні, коли б не було злощасного епізоду в Єгипті.

Отож, якщо розвиток подій в Мадярщині мав в оцінці Москви подібне значення як розвиток у Польщі, тоді не було б такої ріж-ниці в большевицькій реакції. Коли ж у цих двох випадках Москва зайняла, — як на большевицькі норми, — діяметрально протилежні постави, то це вказує найвиразніше, що для неї це були дві цілком різні, в своїх наслідках протилежні справи, не зважаючи на їхню однакову ґенезу. Ця ріжниця оцінок й застосування двох протилежних тактик зображує стратегію большевицької політики у властивій, глибинній, а не сплощеній відбитці.

Постава Москви до жовтневих подій у Польщі втримана ще в рамцях злагідненого, “відсталінізованого” курсу большевицької політики. Намагання Кремля підмурувати й поширити леґенду про розрив з дотогочасними, сталінськими методами у внутрішній і національній політиці, мусіли теж заторкнути сателітні країни. Щоб надати цій тактиці признак справжньої зміни політичного курсу, Кремль мусів робити такі потягнення й допускати не раз такі явища, від яких постають небезпечні тріщини в большевицькій системі тотального придавлення всякої свободи. Коли Хрущов зважився перейти на таку тактику, то це сталося під напором протибольшевицьких настроїв і сил, яких на довгу мету не можна опановувати самим терором. Большевики одчайдушне намагаються вимушені тактичні поступки перетворити на успішний засіб дальшої експансивної політики, спрямованої на захоплення під свій вплив народів Азії й Африки. Тому то теперішні колективні диктатори в Кремлі так дбайливо стараються зберегти й поширити в світі переконання, що в після-сталінський період цілі світового комунізму здійснюються з волі народів, людяними, демократичними методами.

В такому то пляні Москва укладала свою стриману реакцію на емансипаційні потягнення компартії в Польщі, коли зорієнтувалася, що вони не переходять тих меле, які Кремль вважає за допустимі. Ця тактика, не зважаючи на незначні втрати, дає Москві сильні арґументи для зміцнення леґенди про еволюцію й демократизацію “відсталінізованої” большевицької системи. Навіть ще в розпалі мадярського повстання Кремль намагався втримати цю леґенду й підперти її заявою з ЗО жовтня про виправлення попередніх помилок у відношенні до т. зв. народніх демократів та про готовість встановляти взаємини з цими країнами на засадах рівности й суверенности.

Коли зараз після цієї заяви Москва відкинула так дбайливо зберігану маску “відста-лінізування” і з повною брутальністю перейшла на питоменну московсько-большевицьку тактику погромів, то це було наслідком продумано розплянованої, незмінної стратегії московського імперіялізму.

Кремлівські диктатори напевно здавали собі справу з того, що таким крутим поворотом самі розбивають леґенду про внутрішнє переродження большевизму і значною мірою нівечать вже досягнені, чи намічені користі з неї. Це виразно свідчить про те, що вони вважали за неможливе і безвиглядне дальше застосовування зла-гідненої тактики супроти Мадярщини. Втримання цієї країни в большевицьких кліщах для Москви важливіше за всі користі і пляни пов'язувані з курсом “відсталінізування”. Правдоподібно, Москва має на увазі не тільки здавлення національно-визвольної революції в Мадярщині. Таким прикладним погромом визвольної боротьби большевики хочуть спаралізувати самостійницькі, протикомуністичні рухи і настрої в усіх поневолених країнах.

Як недавнє засуджування сталінських метод і вдаване злагід-нення большевицької системи, так само й останній неприхований поворот до засуджених метод є наслідком і доказом того, що ні одна ні друга тактика не може назавжди закріпити московського панування над волелюбними народами та викоренити їхніх самостійницьких і протикомуністичних прагнень. Большевики мусять міняти тактику, чи комбінувати одну з другою тому, що при постійному втримуванні однієї системи протибольшевицькі сили пристосовуються до її клімату та виростають до загрозливих для московської імперії розмірів. Але мінливість і комбінування таких не охоронить протинароднього й нелюдського большевизму від неминучого провалу.

Поворот большевиків до методів безоглядного терору й погрому в здавлюванні мадярської визвольної революції наглядно показав, що ці методи залишаються незмінною підставою большевицької тактики, головним і остаточним засобом їх національної політики. Коли тільки виникає поважна загроза для втримання московського панування над будь-яким поневоленим народом, тоді Москва найбрутальнішим способом застосовує свої погромницькі методи, вироблені цілим розвитком російського імперіялізму й “удосконалені” його вивершенням — большевизмом. Це діється в таких випадках завжди, незалежно від зовнішньої ситуації, від інших плянів та заанґажувань московської політики. Вирішує тільки оцінка пануючих у Кремлі тиранів, чи вони вважають за потрібне й побажане послужитися цим головним чинником московського імперіялізму. Всі інші засоби й методи мають допоміжне, другорядне значення. Москва може їх кожночасно відсунути, коли хоче оперувати голими лазурями хижака.

Відповідно до цього всі народи, яким доводиться мати справу з Москвою, зокрема ж ті, що змагаються за своє визволення, мусять наставляти свої сили й зусилля, тактику і стратегію своєї боротьби на той підставовий спосіб дії московського імперіялізму, на його безоглядну хижацьку тактику. Кожне базування на сподіваних про інші, лагідніші форми і засоби московського поступування — зрадливе й згубне.

ПЕРШІ ВИСНОВКИ

На підставі поступливости Москви в справі Познанських заворушень, і її хижацької реакції на мадярське повстання, автор цієї статті “Перші висновки” розкриває ті, большевиками дбайливо масковані, межі, на яких кінчається вплив тактичних міркувань, а вирішують єдино вимоги московського загарбницького імперіялізму. Правильність стверджень і висновків у цій статті можна було спостерігати роки пізніше, коли Москві почали супротивлятися такі її сателіти, як Румунія, Болгарія і Чехо-Словаччина.

Стаття ця була надрукована, за підписом Ст. Бандери, в “Шляху Перемоги”, Мюнхен, рік III, Ч 48/144 з 25. 11. 1956 р.; передрукована в збірці статтей “Большевизм і визвольна боротьба”, Бібліотека Українського Підпільника, ч- 5, вид. ЗЧ ОУН, 1957, стор. 455-460.

Брутальне, неприховане народовбивство, яке московські варвари докопують у Мадярщині на очах усього світу — це насправді ніяка новина в большевицькій і, взагалі в московській, практиці підкорювання народів і знищування непокірних. Адже ж большевики від початку свого володіння систематично вживають таких самих методів супроти України й інших поневолених народів, до того ж у ще більших та жорстокіших розмірах. Поголовне знищування воєнною зброєю волелюбного населення, враз із жінками й дітьми; заморювання цілого народу пляново-організованим голодом, холодом, каторжною працею й позбавленням найконечніших для життя засобів; масові виселювання й заслання в країни страшної повільної смерти — все це старі практики московсько-большевицького звірства.

Світ байдуже мовчав, коли большевицька Москва вже майже сорок літ такими методами катує й руйнує Україну, Білорусь, народи Кавказу й Туркестану. І напевно така байдужість не була спричинена незнанням, чи нерозумінням того, що діється в страшній совпедії! Ані тепер повторення большевицьких звірств у Мадярщині викликало морально-політичне потрясення й реакцію західнього світу, немов би він вперше довідався про такі методи й злочини Москви, або наче він прокинувся з кам'яного сну.

Це пробудження викликали дві головні причини, Поперше — західньоевропейські нації відчули безпосереднью близькість страшних пазурів московського ведмедя й виразно усвідомили собі, що большевицька загроза з черги направиться просто на них. По-друге — большевицькі погроми на Мадярщині безслідно розвіяли всі ілюзії, що большевизм від смерти Сталіна почав перероджуватися, що його методи стають лагідніші, людяніші та що аґресивність московського імперіялізму почала притуплюватися, принаймні щодо мілітарно-насильницьких форм дії.

Такі присипляючі омани суґерувала світовій політичній опінії не тільки єхидна большевицька тактика й рафінована пропаґанда. Це саме робила вся продажня, розкладницька міжнародня мафія, яка все була в таємній спілці з большевизмом. А теж вся труслива, угодовецька політика західніх держав супроти большевицької Москви причинялися до цілковитого збаламучення власних народів.

І в той час, коли заколисана політична чуйність західніх народів запала в найглибший сон, прийшло нагле пробудження від большевицького удару в Мадярщині. Потрясення спричинила не так сама брутальність большевицьких звірств, бо світ став байдужий до чужого нещастя, коли воно далеке, — але саме близькість і несподіваність того удару. Глибоке протибольшевицьке порушення заволоділо настроями західньоевропейських народніх мас, несхильних до такого хвилювання. Ба, навіть різні свідомі й несвідомі прихвостні й підпомагачі московського комунізму на Заході, які через неожиданий зворот большевицької тактики знайшлися на позорищі, почали відрікатися комунізму й осуджувати поступовання Москви в Мадярщині.

Большевицькі погроми для здавлення визвольної революції мадярського народу найвиразніше показали, що природа московського імперіялізму й комуністичного режиму ні в чому не змінилася, що Москва не хоче випустити жодної жертви зі своїх лап, а коли якийсь народ повстає проти комуністичного гніту й московського визиску, тоді вона показує свої хижацькі пазурі. Жорстоким топленням повстання мадярського народу в його крові т. зв. колективне керівництво Кремля показалося перед цілим світом у правдивому світлі, як послідовний переємник і наслідувач ленінсько-сталінських методів. Увесь шум про зміну курсу й занехання сталінських методів виявився підступною брехнею.

Таких наслідків напевно не бажали собі диктатори з Кремля. На це виразно вказує одночасне застосування ініної тактики супроти Польщі. Коли ж своєю брутальністю супроти мадярів большевики перекреслили свої тактичні пляни, то це вказує на те, що тут вирішували інші, важливіші для них мотиви.

Порівняльний розгляд цих двох випадків — большевицької реакції на події в Польщі й на Мадярщині — розкриває ті большевиками дбайливо масковані межі, де на них кінчається вплив тактичних міркувань, а вирішують єдино голі заміри московського загарбницького імперіялізму. Це питання варто основніше розглянути, бо відповідь на нього дає підстави для пізнання стратегії большевизму і для передбачення большевицького поступовання у критичних ситуаціях. В газетній статті можна тільки відмітити найважливіші моменти.

В чому ж основна ріжниця між розрухами в Польщі й на Мадярщині в початковій їх стадії? Підкреслюємо: в початковій стадії відносних подій в обидвох країнах, бо в дальшому розвитку ріжниця стала цілком очевидною. Тим часом большевицька реакція відразу була іншою, не зважаючи назверхню подібність перших заколотів. У Мадярщині большевики на самому початку виступили з танками й сальвами проти демонстрацій, а в Польщі, після зустрічі верхівки КПСС з Центральним Комітетом компартії, який почав ребелію, припинили розпочаті приготування до мілітарної реакції.

В Польщі компартія змогла в той час хитрою тактикою опанувати розбурхані самостійницькі настрої мас, встиснути їх у своє річище і втримати в сприємливих для Москви межах. Ґомулка та його прихильники, використовували свою марку націонал-комуністів, заграли ролю речників національно-самостійницьких прагнень Польщі. Насправді ж їхні претенсії до Москви не перейшли поза вимоги деякої автономії для польської компартії, зменшення централістичного тиску Кремля й зокрема внутрішньо-партійних порахунків з особами найбільш скомпромітованими через дотеперішні комуністичні практики. Те, що вони обстоювали з національних домагань польського народу, обмежувалося на мінімальних поступках, на які комуністичний режим мусів піти, щоб бодай частинно розрядити напругу протикомуністичних й протимосковських настроїв і запобігти неминучому вибухові.

Московські верховоди зрозуміли, що така внутрішня ребелія випробованих комуністів не переступає занадто меж; хрущовської тактики “відсталінізування”, а очолений ними компартії й режиму та їхні скромні реформи діятимуть як запобіжний вентиль. В загрозливій ситуації Москва теж погоджується на незначні поступки, “крок назад”, якщо цим забезпечує собі змогу пізніше зробити “два кроки вперед”. Вирішне значення для Кремля мала Гарантія, яку давав Ґомулка, що в Польщі буде збережена комуністична система, диктатура комуністичної партії та залишаться залоги совєтської армії. Це головні стовпи московського володіння над підбитими народами. Якщо ці стовпи залишаються непорушені, то все інше має, тимчасово, другорядне значення для Москви.

Натомість у Мадярщині перші демонстрації відразу надали цілком інший напрям розвиткові подій. В Будапешті вийшли на вулицю народні маси з виразним революційним, протимосковсь-ким і протикомуністичним наставленням і з такими ж гаслами. Компартія — ані як цілість, ані як будь-яка її частина — не мала жодних даних спинити, чи осідлати народне зрушення. Большевики, враз із своєю аґентрою, — верхівкою компартії в Мадярщині зразу вирішили, що для втримання їхнього панування нема інших виглядів, як тільки здушення революції насильством. По тій лінії вони пішли послідовно. А тимчасові поступки й компроміси супроти вимог революції вони робили тільки з тактичних міркувань, щоб скористати на часі та не бути цілком усуненими в най-критичнішому моменті.

Перший висновок з цього порівняння такий, що для большевиків найважливішою справою та одночасно критичною лінією, поза якою політична тактика не має значення, є втримати диктатуру компартії в загарбаних країнах. Стаціонування совєтських залог становить головний стовп московського посідання. Армія несе головний тягар совєтського володіння тільки в початкових і критичних стадіях підкорювання якоїсь країни, а нормально вона виконує ролю забезпечуючої підпори. Постійне панування Москви над кожною країною здійснюється через тотальну комуністичну систему, яка заковує в диби всі ділянки життя, цілий народ і кожну людину. Компартія й комуністичний режим дають найпевнішу запоруку підлеглости Москві. Через свою протиставність до волі, бажань і життєвих потреб власної нації вони мусять спиратися на насилля комуністичного апарату й на силу московської імперії, щоб постійно втримати свою владу. А з цього випливає тривала залежність від Москви й конечність служити їй.

Як тільки втримуються ці ґаранти московсько-большевицького панування над якоюсь країною, то під тиском конєчности большевики можуть іти на різні тимчасові поступки національно-політичним, економічним, релігійним і культурним прагненням даного народу. Таж і за Леніна, і за Сталіна були такі відлиги й пом'ягшення режиму, коли приходила скрута. Був НЕП, була “українізація”, був другий наворот “українізації” під час останньої війни. А потім, коли большевики скріплять своє становище, приходить нове прикручення режимної шруби. Для Москви найважливіше, щоб тільки втримати в руках віжки, хоча б на деякий час їх і попустити.

Другий висновок з порівняння розвитку в Польщі й Мадярщині — це чергове ствердження, коли доходить до порушення комуністичної системи й диктатури комуністичної партії, тоді большевики змасовують свої мілітарні сили й розправляються з даним народом в найжорстокіший спосіб.

Дехто схоче тим обґрунтувати погляд, мовляв, у підбольше-вицьких умовах неможливий і недоцільний революційний шлях до визволення, а ступневим еволюційним способом народ може осягнути свободу. Це самообманний погляд. Близько сороклітня історія большевицького поневолювання народів дає чимало прикладів, що большевики якийсь час ніби потурають постепенному поширюванню свобід якогось народу, в різних ділянках життя, а потім нагло загострюють курс і розгромлюють не тільки всі здобутки того процесу, а й ті всі національні сили, які в ньому проявилися. У большевиків питання переходу від пом'ягшеної тактики до безоглядного знищування є узалежнене передусім від змісту і ступеня самостійницького процесу. Коли справи доходять до захитання московського панування й комуністичної системи, тоді Москва діє без маски, однаково, чи має справу з революційним зривом, чи еволюційним розвитком.

Одночасність погромів у Мадярщині з поступливістю супроти Польщі показує виразно, що большевики завжди готові до хижацького. скоку з причаєної постави. Кожний еволюційний розвиток дає їм змогу діяти пляново й вибирати найдогідніший час і спосіб для нищівного удару. Революційна боротьба, натомість, створює ситуації двох воюючих сторін і большевики втрачають неподільне панування над становищем. Та найважливіше те, що національна революція знищує цілий апарат, яким большевизм осотує і з середини опановує націю. Революція кладе фронтову лінію між народом і зрадницькою компартією, яка служить ворогові. Кожний революційний зрив підкошує большевицьку систему поневолення і поправляє становище народу в його затяжній визвольній боротьбі, якщо він цю боротьбу продовжує, не дивлячись на жертви.

Дата добавления: 2015-07-16