Ярослав Стецько 30 страница

Бо ж цей самий XX з'їзд КПСС та післяз'їздівські потягнення Кремля, що разом мали б свідчити про зміну курсу його політики, дають аж надто багато матеріялу дЛя перевірки, щоб упевнитися, куди насправді прямують большевицькі “колективні” диктатори; чи вони змінюють курс, а якщо так, то в чому і як. Для цього досить проаналізувати довжезну звітну доповідь “найколективнішого керівника Хрущова, в якій найавторитетніше й найбільш комплексно з'ясований зміст і напрям цілої большевицької політики тепер і на майбутнє.

Правда в ній, як, зрештою, в усіх большевицьких промовців і в їхніх заявах, дуже багато змісту “закодовано” такою фразеологією”, за якою у совєтів ховається зовсім інший зміст. Але впродовж десятиріч большевицька практика устійнила цілком певні ключі для розкриття правдивого змислу тих втертих зворотів большевицької політичної вимови. Якщо ними покористуватися для правильного зрозуміння матеріялів XX з'їзду КПСС та останніх большевицьких заяв і потягнень, тоді бачиться цілком виразно лінію політики Москви.

Ці питання вже досить широко й чітко висвітлювано теж на сторінках нашого часопису. Проте вважаємо, що буде доцільно в такому світлі сукупно розглянути сутніші прояви цієї большевицької політики на різних відтинках і накреслити відповідні висновки.

Цілі зовнішньої політики СССР залишаються незмінні. Останній з'їзд КПСС, в тому числі й доповідь Хрущова, в декоративних рамках заяв про “миролюбність” СССР, ствердили багато разів і різним способом, що невідхильною метою большевиків є опанування комунізмом усього світу. Цій головній цілі московсько-большевицького імперіялізму підпорядкована вся большевицька політика, внутрішня і зовнішня, в усіх відношеннях і на всіх ділянках.

Широкі балачки про історично-розвиткову неминучість всесвітньої перемоги-соціялізму-комунізму, про його вищість над усім протиставним, як доктрини, політичної і суспільно-економічної системи, — мають на меті морально скріпити комуністів, виправдати їхні дії, й одночасно морально пригнітити та збаламутити противників. Проте ж, головна вага покладена на силову експансію комуністичного бльоку при співдії рокладницьких комуністичних сил в середині атакованих народів. Щоправда, большевики стараються цю свою засадничу настанову приховати, але вона наглядно відбивається в цілості матеріялів XX з'їзду КПСС.

Вся економіка й ціла внутрішня система СССР та залежних від Москви країн далі, і то посилено, спрямована на розбудову найбільшої в світі мілітарної потуги. Балачки про агресивні наміри т. зв. капіталістичних держав мають служити за виправдання і прикриття власних большевицьких плянів.

Хрущов виразно заявив, що “сприятливіші умови для перемоги соціялізму в інших країнах створилися тому, що соціялізм переміг у Совєтському Союзі і перемагає в країнах народньої демократії”. Правда, він теж говорив про різні форми переходу до соціялізму, але одночасно дав цілком однозначну інтерпретацію своїх рецептів у тому змислі, що інші форми мають місце при добровільній капітуляції національних сил перед комуністами, або при повному розкладі якоїсь нації комунізмом. У всіх інших випадках, коли большевикам не вдається опанувати народів підступом, розкладом і застрашуванням, вони заміряють застосовувати відомі практики большевицької революції -— “перехід до соціялізму в умовах гострої клясової революційної боротьби”.

В іншому місці Хрущов говорить ще виразніше: “Більша або менша гострота боротьби, пристовання чи непристовання насильства при переході до соціялізму залежить не стільки від пролетаріяту, скільки від ступеня спротиву експлуататорів”. За його ж словами, підставою виховання мас і большевицької національної політики є органічне поєднання совєтського патріотизму й пролетарського інтернаціоналізму. Справді органічне поєднання, поскільки загарбницька еспансія під гаслами пролетарської солідарности і соціялістичного інтернаціоналізму становить головну програму дії московсько-большевицького імперіялізму.

В зіставленні з цим уся большевицька фразеологія про невтручання у внутрішні справи інших країн, про відмежування ідеологічної боротьби від міждержавних взаємовідносин і про мирну коекзистенцію держав з різними суспільно-політичними устроями — все це тільки пустомельство для баламучення інших народів. XX з'їзд КПСС ствержував, що ціла зовнішня політика СССР в ловоєнному періоді була мирною і має бути продовжувана. Отже, “мирною політикою” було поневолення і насильна соціялізація народів Середньої Европи, Прибалтики, поділ Німеччини, розпалення комуністичних воєн у Китаї, Греції, Кореї, Індокитаї, народовбивство і масове знищування багатьох народів і т. п. Про мирну коекзистенцію і неекспортування комуністичних революцій Сталін говорив так само, як Хрущов.

Про те, що большевики розпляновують продовжування дотеперішньої політики на далеку мету, вимовно свідчить плян Хрущова ще більше зміцнити економічний централізм, самовистачальність і зімкненість большевицького, соціялістичного бльоку. Якщо б Москва мала в пляні ліквідувати протиставлення й ворожнечу, тоді принаймні під господарським оглядом вона допускала б, замість однобічного збльокування “країн соціялізму”, розвиток їх господарства з узглядненням нормальних господарських взаємин теж з некомуністичними державами.

Програму й головні. напрямні большевицької політики і цілої дії, спрямованої на опанування всіх народів та знищення всього несумісного з матеріялістичним комунізмом і з московським імперіалізмом, накреслив Ленін, поєднуючи імперіялістичкі прагнення царської Росії з марксистською доктриною про всесвітню комуністичну революцію. Цілком фальшиві намагання відтяжити під цим оглядом Леніна й ленінізм та приписувати загарбницькі експансії московського комунізму тільки Сталінові, ведуть тільки до дезорієнтації народів і зменшення їхньої відпорности. Большевицькі імперіялістичні аґресії з повним розмахом пустили в дію Ленін і Троцький, від самого початку комуністичного панування. Сталін тільки консеквентне продовжував цей імперіялістичний похід і був тільки послідовним реалізатором, а не його основоположником. Тому розвінчування культу Сталіна, започатковане на XX з'їзді КПСС, ніякою мірою не доводить відречення большеви-ків від аґресивного імперіялізму. Навпаки, щоб такий погляд не підтинав большевицького розмаху, кремлівський “колектив” одночасно започаткував історичні виправлення в змислі зменшення висуненого особистого вкладу й ролі Сталіна в поширенні могут-ности СССР і в розпрацюванні комуністичної доктрини. XX з'їзд КПСС підкреслено відмітив дальшу вірність ленінізмові й інтернаціональним прямуванням комунізму, що на ділі означає продовжування комуністичних підривів і заколотів у всьому світі та московських аґресій, де тільки трапиться відповідна нагода.

У тактиці теперішньої большевицької політики теж не видно засадничих змін, в порівнянні до сталінського періоду, коли розглядати його в цілості, а не тільки останній етап.

Рухливість і змінність тактики при послідовності стратегії на дальшу мету — це характеристична прикмета большевицької політики утверджена Леніном і доведена Сталіном до крайньої “досконалости” в практичному застосуванні. В цьому відношенні Хрущов із своїм колективним керівництвом у Кремлі є тільки наслідувачем Сталіна, зокрема ж коли він, продовжуючи дотеперішню лінію, намагається через штукарства в політичній тактиці створити враження, нібито він змінює курс цілої політики.

Це ж Сталін, кілька років перед другою світовою війною, увів був курс “миротворчої” совєтської політики. Він послуговувався “миролюбним” дипломатичним комівояжерством Літвінова, якого тепер далі наслідують Хрущов і Булґанін. Розв'язання Комінфор-му — це також наслідування сталінського трюку з розв'язанням Комінтерну, до того ж із значно меншим політичним ефектом. Бо повторення того самого трюку не має впливу та й кожний знає, що це зроблено передусім з уваги на Тіта, якому Комінформ вгризся в печінки. Зрештою, ані Комінтерн, ані Комінформ не були керівниками міжнародньої комуністичної акції, всім керує сам Кремль, а їх завданням було виконувати його волю та створювати враження незалежного інтернаціонального керівництва. Большевики мають десятки форм і способів, щоб робити те саме; з наємними, запроданськими ляльками вони ніколи не рахуються, якщо треба їх усунути зі сцени.

Також Сталін дав приклад, як большевики потраплять при “мирній політиці і без втручання” розпалювати внутрішню війну з допомогою своєї агентури, емісарів, вишколених військових спеціялістів та доставою зброї, а потім, коли йде до програшу — відтягатися. Чому ж Хрущов з Булґаніном не мають повторити на Близькому Сході сталінських зразків з відповідним застосуванням, тим більше, якщо їхній майстер дав різні типи тих зразків: еспанський, грецький, китайський, корейський, індокитайський або й іранський?

Розглядаючи всі сучасні большевицькі ходи й заходи у відношенні до зовнішнього світу, спостерігаємо послідовне ведення одного курсу політики, яка на всі лади підготовляє все дальшу експансію московського комунізму, обдурює, осотує, розкладає різні народи, ство-рює і вишукує вигідні моменти, щоб ударити в слабе місце. Не добачувати цієї послідовнос-ти й діяння на довгу мету може тільки той, хто не годен чи не хоче розглядати московського большевизму таким, як він є насправді, у всій його дії, як у минулому, так і тепер.

В НАЦІОНАЛЬНІЙ ПОЛІТИЦІ ХРУЩОВ ІДЕ СЛІДАМИ СТАЛІНА

Обговорюючи виступ Хрущова на XX з'їзді КПСС, Ст. Бандера в цій, другій з черги, своїй статті на тему з'їзду (надрукованій у тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік III, чч. 19-20 (115-116) з 6-го травня 1956 р.) виявляє справжнє обличчя верховодів комуністичної партії, між ними Хрущова, як замаскованих послідовників Сталіна, зокрема в національному питанні.

Розголошений розрив теперішніх кремлівських диктаторів з культом Сталіна створює враження, що з цією зміною пов'язані пляни пом'якшити доцьогочасну систему всебічного терору й гноблення. Але під назвою сталінізм, подібно як під назвою ленінізм, треба розуміти цілу большевицьку систему, яка походить з марксівсько-ленінської доктрини, розвиненої і застосованої на ґрунті корінного московського імперіялізму й тиранії. Впровадив її в життя, як основу московсько-большевицької імперії, Ленін, а Сталін впродовж свого довголітнього володіння закріпив її й “удосконалив” до крайніх меж. То ж не може бути справжнього розриву зі сталінізмом без істотних, докорінних змін в державно-політичному, суспільному, господарському ладі, а передусім в національній політиці.

Як же виглядає тепер, у час відречення від сталінського культу, національна політика большевиків у світлі їхніх засадничих стверджень і директив на XX з'їзді КПСС та проголошених ними ж повідомлень? Розглядаючи ці питання крізь призму офіційних большевицьких становищ і насвітлень, треба мати на увазі їхні пропаґандивні тенденції. Відомо ж, що большевики цілком не рахуються з правдою, стараються подавати інформації в такому оформленні й насвітленні, щоб зобразити свої пляни і свою систему в найкращому світлі. Тому при кожній оцінці, спертій на большевицькі джерела, необхідно узгляднювати значні поправки на гірше, якщо хочеться її наблизити до дійсного підбольшевицького стану.

Большевики стараються якнайменше говорити про національно-політичні питання поневолених народів, як у складі СССР, так і т. зв. соціялістичного табору народніх демократій. Але те, що відносно цих питань сказав Хрущов на XX з'їзді КПСС цілком виразно вказує на наміри Кремля втримати і ще більше затіснити сталінський, московсько-імперіялістинний, протинародній курс. Хрущов неоднократне підкреслив, що “комуністична партія безустанно дбає про те, щоб міцніла і розвивалася братерська дружба між; усіми народами Совєтського Союзу, бо ця дружба є непохитна основа могутности совєтського державного ладу”. А відомо ж, що братерською дружбою большевики цинічно називають найбільш нищівне московське поневолення народів. У Хрущова це виходить так, що “раніш пригноблені і відсталі нації старої Росії досягли величезних успіхів у своєму розвитку і зайняли рівноправне місце в дружній сім'ї народів Совєтського Союзу”. Тобто політика комуністичної партії за володіння Леніна і Сталіна була для цих народів благодійною й вона має послідовно провадитися далі.

Хрущов найвиразніше підкреслив московсько-імперіялістичну суть національної політики КПСС при вияснюванні питання патріотизму й інтернаціоналізму. Посилаючись на цитату з Леніна, він підносить як позитивне явище “почуття національної гордости у великоруських пролетарів”, їхню любов до своєї мови й батьківщини. Таку саму позитивну оцінку й поручення дає Хрущов т. зв. совєтському або соціялістичному патріотизмові, тобто любові всіх поневолених народів і людей до їх тюрми — московсько-комуністичної імперії СССР. Як третє основне почуття й наставлення, Хрущов поручає соціялістичний, або пролетарський інтернаціоналізм, яким большевики прикривають свої експансивно-загарбницькі тенденції і дії у формі підривних комуністичних акцій і прямих мілітарних агресій. Большевики визнають тільки СССР за батьківщину всіх закованих у ньому народів і тільки один совєтський патріотизм. Москалі ж, як панівна нація, мають право на свій власний патріотизм. Натомість про можливість існування в СССР теж українського, білоруського, грузинського, туркестанського й інших національних патріотизмів усіх “рівноправних у дружній сім'ї народів” — Хрущов навіть не заїкнувся. Бо ж такий патріотизм-націоналізм усіх народів, крім російського, большевики таврують як “буржуазний”.

Рамки, які большевицька Москва залишає для національного розвитку поневолених народів, визначені сталінською формулою: “культура — національна формою, соціялістична змістом”. А соціялістична в большевицькому словнику значить обмосковлена, матеріялістична, марксистська. Хрущов виразно.підкреслив, що ця сталінська формула далі важна й обов'язкова і в тому відношенні нема жодної зміни. Щоб не було ніяких неясностей щодо продовжування доцьогочасного антинаціонального, московсько-імперіялістичного курсу, Хрущов з притиском заявив таке: “Ми повинні давати рішучу відсіч усім проявам буржуазної ідеології, в тому числі й націоналізмові, оберігати чистоту нашої комуністичної ідеології, безустанно добиватися ще більшого згуртування народів СССР, дальшого зміцнення їх великої дружби”.

Не краще відношення Москви і в питанні господарських справ. Хоч і в них большевики застосовують ті ж самі методи затаювання і перекручування фактів, то, не зважаючи ла це, там дуже виразно віддзеркалюється московська колоніяльно-імперіялістична політика. Хрущовські заяви на XX з'їзді КПСС вимовно свідчать про те, що економічна політика большевиків уводить колоніяльну систему так само у відношенні до країн т. зв. народньої демократії. Ця політика прямує до створення одноцілого підбольшевицького соціялістичного бльоку, цілком відрізаного від решти світу і протиставного йому. Під покришкою взаємної співпраці і спеціялізації проводиться щораз сильнішу централізацію з панівним становищем Москви й повним узалежненням від неї всіх країн. Хрущов у промові підкреслює, що економіка країн соціялізму має розвиватися “спеціялізовано”, тобто однобічно, не за принципом їх власних потреб і можливостей, тільки залежно від московських імперіялістичних плянів і накинених вимог, прикриваних “діловою координацією плянів народнього господарства цілого соціялістичного табору”.

Дві окремі мірки — становище метрополії для Москви і колоніяльна залежність країн “соціялізму і народньої демократії”. Хрущов намагається виправдати їх тією зміною, мовляв, СССР стояв сам “серед капіталістичного оточення” і тому мусів розвивати всі галузі тяжкої промисловости, а тепер існує співпраця соціялістичних країн і їхня безпека спирається на індустріяльну могутність цілого соціялістичного табору. Домінуюче становище московської “метрополії” прислонюється твердженням, буцімто СССР у великодушний спосіб допомагає іншим соціялістичним країнам розвивати їх промисел, у протилежність до засад капіталістичної економічної політики. Насправді ж Москва старається таким способом якнайбільше використати господарські спроможності васальних країн, розкладаючи поміж них часткові завдання своїх господарських плянів. Рівночасно вона хоче цілковито узалежнити ці країни під економічним оглядом від себе, позбавляючи їхнє господарство змоги самостійно розвиватися й існувати без функційного пов'язання з нею і з цілим большевицьким бльоком.

Такі ж самі засади господарського централізму, повного господарського узалежнення й використовування застосовує Москва супроти неросійських народів у складі СССР. Усе господарське плянування й керівництво повністю зосереджене в Москві, в т. зв. союзних міністерствах. Хрущов говорить про це так: “Зберігаючи за союзними міністерствами загальне керівництво, визначення пля-нових завдань, контролі за їх виконанням, постачання устаткування, фінансування капіталовкладів, слід у той же час значно розширити права республіканських міністерств”.

Отож всі керівні функції в господарстві, докладно перечисле-ні, так щоб не залишилось найменшої щілини і вони мають надалі залишатися безпосередньо в руках московської централі. Про ці справи Хрущов говорить детальніше, підмуровуючи економічне верховодство Москви на всі лади, напр. “Говорячи про необхідність розширення прав союзних республік, ми повинні підкреслити необхідність централізованого плянового начала... Найважливішою умовою успішного розвитку нашої країни і кожної республіки Совєтського Союзу е згуртування зусиль усіх народів СССР, певна центрацізація нашого народнього господарства...” Розподіл між союзними республіками бюджетних коштів теж має бути централізований в Москві.

Що ж належить до тих “розширених прав” союзних республік і їх республіканських міністерств? Хрущов дає цілком виразну відповідь: “Вони повинні в рамках, визначених загальносоюзними народньо-господарськими плянами, самі розв'язувати конкретні питання розвитку тих або інших галузей своєї економіки”. Тобто: Москва встановляє пляни, накладає завдання, а республіки мають вже самі розв'язувати питання, як їх виконати і перевиконати. Це в Хрущова називається “ще більшим зміцненням суверенітету кожної республіки”. Але рівночасно він не затаює, про що йде на ділі при тому “розширенні суверенітету”: це “допоможе на всю широчінь розгорнути ініціятиву у використанні місцевих ресурсів” — тобто ще більш посилить перевиконання плянів московської експлуатації.

Так звані союзні республіки в складі Совєтського Союзу — це ж, як усім відомо, тільки адміністраційні експозитури московської влади, що виконують доручення большевицького центру. Але навіть при такому стані Москва боїться здати на них бодай цілість викопних функцій в адмініструванні господарством, зокрема промисловістю. Важливіші її галузі в усіх “союзних республіках” підлягають безпосередньо Москві, керують ними союзні міністерства теж в адміністраційно-виконному відношенні. І так за звідомленням Хрущова з усієї промислової продукції в Україні тільки 62°/о стояло під зарядом т. зв. республіканської промисловости. В такий то спосіб Москва омотує і приковує Україну й інші народи до московської імперії з допомогою багатьох перехресних в'язань.

Завершенням сталінської національної політики, перебраної від царської Росії й удосконаленої Йосипом Вісаріоновичем, були методи народовбивства, масових заслань на далекі від національних територій простори, розпорошування й перемішування націй для ступневого послаблення і знищування їх біологічної субстанції та перетворювання їх у совєтський народ. Ці самі методи перебрали і консеквентне продовжують наслідники Сталіна. Це ж не випадково зразу після XX з'їзду КПСС і під час кампанії розвінчування Сталіна московські диктатори на чолі з Хрущовом і Булґаніном проголосили плян переселення з України і Прибалтики соток тисяч молоді. Це зроблено в таку пору з розмислом, щоб задокументувати незмінність большевицької протинаціональної політики, згідно з традиційними плянами московського імперіялізму.

СТАЛІНІЗМ ХРУЩОВА У ВНУТРІШНІЙ ПОЛІТИЦІ

Третя з черги стаття про незмінність московсько-большевицького “сталінізму”, себто економічної експлуатації населення, була надрукована, за підписом Ст. Бандери, в тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік III, чч. 21/117 — 23/119, за травень-червень 1956 р. Передруковано її разом із попередньою статтею “Хрущов продовжує імперіялістичний курс” (під спільною назвою “Політика Москви незмінна”) в збірці статтей “Большевизм і визвольна боротьба”, Бібліотека Українського Підпільника, ч. 5, вид 34 ОУН; 1957 р., стор. 350-368.

Характеристичною ціхою цілої большевицької тоталітарної системи і політики є безоглядне підпорядкування всіх ділянок життя одному плянові: закріпленню комунізму й російського імперіялізму коштом усіх поневолених ним народів та все дальшій його експансії. Оскільки в нічому не міняються імперіялістичні цілі большевицької зовнішньої й національної політики, то й нема чого дошукуватися засадничих змін у настанові внутрішньої політики,-яка служить здійснюванні тих же цілей. Але при незмінності цілевої настанови все таки можуть бути різні темпи й різні напруги в практичній дії. В цьому відношенні найпевніші показники щодо загальних большевицьких політичних плянів можна знайти в аналізі сучасної внутрішньої політики Кремля.

XX з'їзд КПСС ствердив незмінність большевицької економічної політики, яка ставить ціле господарство на послуги імперіялі-стичної експансії, зокрема на непомірне збільшування мілітарного потенціялу СССР, а не дбає про піднесення життєвого рівня населення. Правда у головних заявах на тому з'їзді було багато мови про добробут в СССР і про його піднесення, але конкретні директиви господарської політики вказують на протилежні наміри.

Хрущов підкреслив, що “КПСС проявляла і проявляє постійну турботу про переважне зростання важної промисловости”. Отже не гармонійний, урівноважений розвиток усіх галузей народнього господарства, тільки переважний зріст важкої промисловости ці-хує большевицьку економічну політику. На словах трактується важку промисловість як “основу розвитку всіх галузей соціяльної економіки, зміцнення обороноздатности батьківщини, поліпшення добробуту народу”. Та на ділі для большевиків вирішальним е значення важкої промисловости у піднесенні мілітарного потенціялу, а про поліпшення добробуту народу говориться тільки для пропаґанди й декорації. За даними Хрущова промислове виробництво СССР збільшилось на 26 років, від 1929 до 1955 р., зі 100 на 2049 відсотків, тобто понад 20-кратно. Натомість він навіть не пробував зіставляти циферних даних щодо зросту забезпечення населення хоч би найважливішими продуктами споживання за той самий період. Бо ж відомо, що під багатьома оглядами недостатки і злидні населення СССР стали б ще більші, ніж до 1929 р.

Якщо б большевики розбудовували важку промисловість для створення основи розвитку всіх галузей економіки, тоді вони дбали б про піднесення цих інших галузей до рівня досягненого вже важкою промисловістю, принаймні етапами і якоюсь мірою. Тим часом правилом їхнього господарського плянування стало послідовне форсування важкої промисловости в парі з таким же послідовним упослідженням виробництва продуктів широкого споживання. Так було за ввесь час володіння Сталіна і цей самий курс проводить Хрущов з непослабленою впертістю. Коли Маленков бодай заповідав деяку зміну в користь населення (розбудову легкої й споживчої промисловости для кращого постачання предметів народнього споживання), то одним з головних гасел хрущовського курсу, висуненого з перехопленням влади й ствердженого XX з'їздом КПСС, став саме поворот до ленінсько-сталінського форсування важкої промисловости.

Хрущов сам признає, що “рівень виробництва у нас покищо недостатній для забезпечення заможного життя всіх членів суспільства, що в країні ще багато недоліків і неорганізованости в господарському і культурному будівництві”.

Але одночасно він робить з того висновок протилежний до господарських рацій і потреб населення. З кпинами він каже таке: “Знайшлися „мудреці", які почали протиставити легку промисловість важкій індустрії, запевняючи, що переважний розвиток важкої індустрії необхідний був лише на ранніх ступенях совєт-ської економіки, а тепер нам залишилося тільки форсувати розвиток легкої промисловости”.

Дотична резолюція XX з'їзду КПСС стверджує становище Хрущова наступною постановою: “Комуністична партія вважає безумовно необхідним і далі забезпечувати випереджаюче зростання важкої промисловости, насамперед чорної і кольорової металюргії, вугільної і нафтової промисловости, енерґетики, машинобудування, виробництва хемічних продуктів і будівельних матеріялів”. В цій самій резолюції далі читаємо таке знаменне ствердження: “Разом з тим з'їзд уважає, що досягнутий тепер рівень суспільного виробництва дозволяє швидкими темпами розвивати продукцію не тільки засобів виробництва, але й предметів народнього споживання”.

Це вже чистий глум над народом. Офіційно стверджується, що вже існує достаточна промислова база для належного розвитку виробництва предметів споживання, стверджується, що воно далеко відстає і не задовольняє потреб населення, рівночасно постановляється продовжувати цей самий курс форсування важкої індустрії коштом дальшого упослідження легкої промисловосте.

Це діється в той час, коли для прикладу, за циферними даними самого Хрущова, в 1955 році в СССР вироблено “аж” 251 мілн. метрів вовняних тканин, тобто трохи більше ніж один метр на душу населення і 299 мілн. партівського взуття (разом з Гумовими і хатніми пантофлями), тобто навіть не по півтори пари на особу. Чому це так? Відповідь одна — бо для большевиків, як за Сталіна, так і за Хрущова, життєві потреби опанованих ними народів не мають значення, а важить тільки зріст мілітарного потенціялу СССР і його економічної спроможности до дальших експансій.

Вся большевицька економічна політика спирається на засаді, що совєтське господарство має служити московсько-комуністичному імперіялізмові, а не людині й народові. Люди й народи стоять у большевиків на службі совєтського господарства, як один з діючих чинників, як той об'єкт, з яким можна поводитися найбезоглядніше, з якого можна найбільше витискати та його коштом вирівнювати всі недостатки й нестачі інших господарських факторів.

Хрущов подав на XX з'їзді КПСС, що “продуктивність праці у промисловості в 1955 році майже вдвоє перевищила довоєнний рівень. За роки п'ятої п'ятирічки понад дві третини всього приросту промислової продукції одержано за рахунок підвищення продук-тивности праці”. Відомо ж, що це підвищення в совєтській системі відбувається не так шляхом технічних уліпшень й раціоналізації, тільки головною мірою через небувале в світі прикручування шруби терористичного натиску на робітників й крайньої експлуатації всіх його сил. Засобами все сильнішого пригнічення й визиску робітництва є втримувати т. зв. дисципліну праці системою терору, постійне підвищування обов'язкових норм праці, системою збірних й індивідуальних соцзмагань, стахановщини й тим подібними методами перегонів акордної праці.

Коли в інших країнах вклад робітництва в соціяльну продукцію постійно зростає і враз із зростанням продукції збільшується його заробітня платня й життєвий рівень, то “в країні соціялізму” зростають тільки злидні, гніт й виснажуюча праця. Хрущов хвалиться, що “собівартість промислової продукції знижено за п'ятиріччя на 23 проценти”. Але за той час не підвищено відповідно заробітної платні робітництва, ані не знижено з таким ефектом цін на продукти народнього споживання. Увесь приріст йде на скріплення могутности большевицької держави й на користь правлячої кляси державно-партійної бюрократії.

Оскільки большевизм у всій своїй практиці показався системою антинародньою, то цей його характер найжорстокіше проявляється супроти селянства, для якого він став найгіршим ворогом і нищителем. Сталінська політика послідовно йшла по лінії цілковитої ліквідації селянства і заступлення його новою клясою колгоспного кріпацтва. Хрущов, який належав до головних ініціяторів і керманичів сталінської політики супроти селянства, тепер настоює на її послідовному продовжуванні. Ось деякі приклади його курсу:

“На роботу в МТС (Машино-тракторні станції в СССР), колгоспи і радгоспи з міст і промислових центрів направлено багато тисяч інженерів, техніків, партійних і совєтських працівників... Понад 20 тисяч комуністів з міст направлені на село і рекомендовані головам колгоспів”. Так Хрущов підносить, як нове большевицьке досягнення, навалу на село комуністичних наганячів-наставників й адміністраційних галапасів, які утримуються коштом колгоспів і мають ще більше затиснути кріпацьку систему. Це повторення сталінської практики наїздів на село комуністичних банд з міського шумовиння під час акції “роз-куркулювання”.

Машино-тракторні станції мають бути одним з екзекутивних чинників над колгоспами. Щоб зміцнити цю функцію МТС, Хрущов рекомендує приділити їм ще й оперативне керівництво заготівлями в колгоспах. А щоб вони вірніше сповняли свої завдання тиску на колгоспи, Хрущов вимагає перевести їх фінансування на “господарський розрахунок” на кошт колгоспів, замість фінансування за рахунок держави.

В резолюціях XX з'їзду КПСС є постанова, щоб “створити безпосередню матеріяльну зацікавленість керівників районних партійних і радянських органів в результатах господарської діяльности МТС, колгоспів”. Тобто всі ці комуністичні галапаси, які пригнічують колгоспників і оплачуються їх коштом, мають бути ще окремо винагороджувані, відповідно до того, скільки потраплять видавити з села для совєтської держави.

Заініційована після XX з'їзду ліквідація решток присадибної землі, яка часто буває головною базою прожитку ожебраченої сім'ї колгоспника, свідчить про те, що Хрущов збирається перевершити навіть Сталіна в антиселянському курсі. Для нього теж колгоспна система е тільки перехідною. Він асе на XX з'їзді КПСС сказав виразно: “Розв'язуючи невідкладні завдання дальшого піднесення сільського господарства, ми повинні приділити особливу увагу розвиткові радгоспів, що являють собою найвищу форму організації соціялістичного сільського господарства”. До цієї “найвищої форми соціялістичного сільського господарства” большевики йдуть послідовно. Щоб не було навіть сповидности, що селянин має якесь право бути співгосподарем. Все сільське господарство — власність совєтської держави, всім кермує — наставлений большевиками бюрократичний апарат, а на місці селянина — вже навіть не колгоспний, тільки радгоспний кріпак.

Дата добавления: 2015-07-16