Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Ярослав Стецько 19 страница

Ярослав Стецько 8 страница | Ярослав Стецько 9 страница | Ярослав Стецько 10 страница | Ярослав Стецько 11 страница | Ярослав Стецько 12 страница | Ярослав Стецько 13 страница | Ярослав Стецько 14 страница | Ярослав Стецько 15 страница | Ярослав Стецько 16 страница | Ярослав Стецько 17 страница |


Читайте также:
  1. 1 страница
  2. 1 страница
  3. 1 страница
  4. 1 страница
  5. 1 страница
  6. 1 страница
  7. 1 страница

Але в політиці західніх держав ця справа трактується цілком інакше. Те, що ми розцінюємо як нереальне, в них уважається за можливе, їх політики дивляться з-зовні на те, що ми бачимо зсередини, розцінюють на підставі йоверховних спостережень і підсуваних їм відомостей, інтепретацій істоти ворога, яку ми знаємо до ґрунту з пережиття.

Політикам Америки й Англії підказує прийняти таку концепцію їхнє бажання знайти найлегший спосіб розправи з большевизмом, — спосіб, який вимагатиме від них менше жертв, витрат, хоча б він і не давав повної розв'язки ситуації, тільки значне її розрядження, зменшення небезпеки. Така постановка політичної війни має бути першою концепцією, — може, якраз вдасться. Якщо ні, то завжди є в резерві остаточна можливість — одверто й безкомпромісово поборювати всі складові елементи большевизму, без уваги на форми і площину їхніх дій. Тобто тотальна політична війна з Росією, з російським імперіялізмом усіх барв і з комунізмом всіх відмін.

Але така боротьба, в оцінці англо-американської політики, буде багато важча, буде більше коштувати жертв, бо ворожий табір, буде тоді більший, міцніший. Тому на цей шлях можна йти в остаточній конечності, коли перший виявиться справді непридатним. А це повинно виявитись аж у війні. Отже, з погляду західніх держав, іде про ступінь ширини й гостроти в постановці політичної війни з СССР, а не про альтернативний вибір між двома протиставними концепціями.

Такого “або-або” Захід справді не добачає; перехід від одного пляну до іншого видається простим, що більше — розвитково послідовним. Зокрема з уваги на політично-моральну мобілізацію західніх народів, яка відбувається не на підставі збереження чи-стости й безкомпромісового відстоювання основних принципів міжнародніх взаємин і вселюдських ідей, тільки шляхом унагляднювання, що всі спроби злагоди й компромісу з большевизмом безуспішні, бо він цього не хоче, а послідовно пре до підбою світу. Щодо ворожого табору їм теж корисніше виглядає звужувати фронт, принаймні на початку. А інші чинники належно не враховуються англо-американською політикою.

 

Ми вже попередньо вказали, що ця політика має на увазі майже виключно російський народ як діючий фактор, з яким треба рахуватися. Інші сили, зокрема визвольні змагання поневолених Москвою народів, не мають там належного зрозуміння. Ще сяк-так беруть під увагу ті народи, які до другої світової війни мали самостійні держави, а інших трактують, як малозначний, чи невідомий фактор. Коли ж подекуди починають здавати собі справу з того, яким потенціялом е визвольна протибольшевицька боротьба України й інших народів, то уважають його за такий постійно діючий чинник, з яким властиво не треба рахуватися в підбиранню власних плянів, бо він не має вибору — веде свою боротьбу проти Росії й вестиме однаково в кожній ситуації. Тож нашу боротьбу хочуть враховувати як додатковий фактор, якому може було б і доцільно допомогти легким коштом, якщо це не потягає комплікацій на інших відтинках, але за який не треба спеціяльно старатися.

В політиці Америки й Англії ще ніяк не вміщається вимога, щоб у підборі концепції війни з СССР узгляднювати визвольну боротьбу України й інших народів. Якраз навпаки, ця політика нормує своє відношення до наших змагань старанням з'єднати собі симпатії російського народу, рахуючи на його ворожість до комуністичного режиму. Тільки в такому розумінні вона трактує питання вибору між Росією і давно воюючими з нею народами. Тут не будемо доказувати фактами, що західні держави прийняли саме такий підхід до справи. Таких фактів знайде подостатком кожний, хто схоче перевіряти цю тезу.

В політичних починах американських впливових кіл, що є підготовкою воєнної політики, виразно замаркована лінія залицяння до російського імперіялізму некомуністичної маси. Не тільки таким чином, що стараються його не дражнити, зв'язуватися з виразно імперіялістичними, буцім-то протикомуністичними російськими чинниками. Але більше того, є виразні намагання втискати визвольні змагання поневолених Росією народів у російський котел, підводити їх під російську керму, вихолощувати з них основне наставлення проти всякої імперіялістичної Росії та зводити до спільного знаменника з російськими “білими” імперіялістами у фронт тільки проти комуністичного режиму. Про що це свідчить? Незнання справи, нерозуміння справжніх відносин тут ні при чому. Бо навіть при звичайному купецькому підході краще мати справу окремо з двома протиставними собі силами, мати дві ставки та змогу їх “ліцитувати”, ніж силоміць зводити їх до купи, щоб мати справу з одним, та ще й дуже сумнівним партнером. Ні, тут американська політика проявляє добре знання факту, що цілий російський народ перейнятий імперіялізмом, а панування над підбитими народами для Росії є найважливішою справою. І друге — ця політика хоче засвідчити, що не має в пляні попирати самостійницькі змагання України й інших народів, тільки хоче бачити їх далі в російських “братніх обіймах”. Бо відомо, що росіян не легко переманити на свій бік, в тому нічого не вдіють самі словесні заяви, треба доказових фактів, — добре що є на кому показати.

В пляні такої концепції нам мала б припасти, така роля: якнайсильніше боротися з большевизком, в одному фронті, під рукою того ж “старшого брата” — москаля, тільки проти большевицького режиму, за демократію. Щоб “не розбивати спільного фронту”, покищо не треба говорити про державну самостійність, про розподіл Росії. Про це можемо собі думати й говорити “на вушко”. А тим часом слово належить росіянам, які будуть говорити про “єдність російських народів”. А далі — побачимо. Найперше треба повалити большевизм і здобути собі заслуги.

Це не для нас варено, нема що за ложки братись. Це все вже було, і не один раз. Останньо пробували гітлерівці, на схилі свого куцого “тисячиліття” (Гітлер у своїх промовах і писаннях обіцював німцям створити таку могутню державу (“райх”), що вона протриває тисячоріччя. Та скоро те “тисячоріччя” виявилося справді занадто “куце”, звідси й натяк автора статті.), набирати нашого брата на таку власівську “концепцію”.

Для Росії така лінія політики англо-американців якраз під смак. І то для обидвох відмін російських імперіялістів, однаково для “антикомуністів”, як і для большевиків, цілком на руку. Бо шкоди від того не може бути жодної. Большевизм цілком певний за росіян, він так настроїв імперіялістичні струни російської нації, що ніхто не дорівняє йому в грі на цьому інструменті. Коли його противники і собі пробують на ньому грати, то це тільки доказ, що інструмент хороший, а далі виявиться, які з них погані музиканти. У війні кожна невдача ворога має вартість власної перемоги.

Головна користь для Росії, в тому й для большевизму, така, що таким чином західні держави прибирають невідповідну поставу супроти протиросійських визвольних змагань поневолених народів. Большевики, як і всі російські імперіялісти, добре здають собі справу з того, яку смертельну загрозу для російської імперії несе в собі боротьба України й інших націй за власну державну незалежність. Підтримка цих змагань західніми державами, а ще більше узгіднення їхньої війни з тими визвольними змаганнями в од-ноцілий фронт, за справжнє визволення усіх націй, за їх самостійні держави, за розвал московської тюрми народів — остаточно й скоро привело б до кінця російську імперію. Щоб відвернути цю найбільшу загрозу й спрямувати воєнну політику західніх держав на інший, безуспішний шлях — це повністю справа першої ваги большевицьких воєнних плянів. Для того варта навіть улаштувати складні загри, політичні диверсії.

Зрозуміло, що всі російські еміґраційні імперіялісти концентруватимуть на тому свої зусилля. Це роблять і робитимуть за одним пляном автоматично вони всі, без виїмків і незалежно від свого справжнього наставлення до большевизму. Для того їм і не потрібно жодного порозуміння, бо всіх їх єднає з большевизмом головне бажання зберегти імперію коштом дальшого поневолення підбитих народів, і найбільша ненависть до наших визвольних змагань.

Але не тільки еміґраційні, т. зв. білі російські сили будуть дбати про те, щоб американська політика йшла цим помилковим шляхом. Ті арґументи й обіцянки, якими російські еміґранти зводять політику західніх держав, можуть досить швидко втратити свою силу, коли у війні з СССР виявиться цілком інша правда. Тоді большевики можуть піти на умисне препарування і виставлення на показ таких фактів, які сповидно будуть звернені проти них, але не будуть робити їм поважнішої шкоди, а натомість підсилять політичну диверсію “антикомуністичних” російських сил, підкріплять їх вплив і далі відвертатимуть головний наступ заходу у невластивому напрямі. У розвитку воєнних подій такі підступні диверсії легше створювати, як у мирній політиці. Історія обох світових воєн знає великі розвідочні комбінації для спрямування уваги й акції ворога на хибний шлях. Це діялось головно в ділянці мілітарної стратегії. Большевики на першому місці ставлять політичну сторінку війни, передусім у ній намагаються перехитрити й перемогти противника, знаючи, що тоді значно легшою буде мілітарна розправа. Отже, треба передбачувати, що в цій війні вони улаштовуватимуть найбільш рафіновані політичні маневри, щоб “виводити в поле” противників.

Беручи до уваги таку правдоподібність, не можна легко покладатися на те, що політика західніх держав зразу на початку війни заверне з манівців на правильний шлях, побачивши свою помилку на реальних фактах. Большевики будуть створювати такі сповидні факти, які Захід може приймати за справжні. Мусимо рахуватися з тим, що фальшиві московські семафори можуть довго дезорієнтувати Захід в замало відомому йому терені.

Така концепція політичної війни західніх держав проти СССР цілком фальшива і згубна, як для самої справи боротьби з большевизмом, так для народів, що воюють за її пляном. Через неї піде багато жертв намарно; противники СССР будуть шукати розв'язки там, де її не може бути, а тим часом найреальніші можливості завдати смертельний удар властивому ворогові — російському імперіялізмові, через узгіднення війни з визвольною боротьбою протиросійських народів — будуть поминені.

Якщо західні держави схочуть за цією концепцією провадити війну з СССР, то цим вони позбавляли б Україну й інші народи можливости зв'язувати свої визвольні змагання з їхньою війною. Тоді наша боротьба буде йти цілком окремим, власним шляхом, а війна західніх держав була б для нас тільки тим вартісна, що створювала б пригожі обставини для повного розгорнення нашої власної боротьби. Натомість сама війна в такій постановці не несла б нам визволення. Повалення самого большевизму, а реставрування російської імперії в новій формі, в якій Україна далі мала б бути поневолена Росією — це для нас не є жодна розв'язка. Така справа для нас не варта найменшої жертви, а не то тих велетенських жертв, які війна буде коштувати наш народ, нашу країну.

Зв'язування української визвольної справи з війною Заходу проти СССР в такій постановці було б крайньо шкідливе тому, що воно направляло б наші сили й нашу визвольницьку боротьбу на невластивий шлях, на якому не може бути успіху, і відвертало б від єдиноправильного — власної незалежної революційної боротьби, за безкомпромісові цілі, за державну суверенність України. Воно було б шкідливе й для цілої справи світового змагу з большевизмом. Бо наше прилучення до неприязної для нас і за своєю суттю фальшивої політичної постановки війни, тільки причинялось би до її утвердження, погребувало б наші визвольні змагання у її невдачах. У такій війні, якою буде третя світова війна, виграшем буде політична вигра. Навіть коли б західні держави мілітарне перемогли при політичній невдачі, коли б російська імперія надалі залишилась цілою, — то це була б програна Заходу і всіх протиросійських сил, що зв'язали свою долю з тією війною.

Нам треба робити все можливе, всіми доступними нам способами, щоб завернути політику західніх держав з такого погубного шляху концепції компромісу з російським імперіялізмом навіть у війні. Всі українські самостійницькі політичні чинники за кордоном, без уваги на внутрішні розбіжності, ціла українська еміграція, мусять використати всі доступні дороги й засоби, щоб у політичних колах і публічній опінії західніх народів переламати той блудний напрямок і причинитися до направи. Це треба робити кожночасно, вперто, не дивлячись на брак зрозуміння і тимчасову безвислідність. Коли політика Америки й Англії ще ліпше обіб'є собі чоло на російському імперіялізмові і на комуністичній єхидності, тоді й наші накликування знайдуть бодай деяке зрозуміння.

Але не можна обмежитися тільки на роз'яснюванні, на апелях. Так, як і не можемо пасивно ждати з власною боротьбою, поки Захід нас не зрозуміє й належно не оцінить Наші змагання мусять іти своїм власним розвитком, м. ін., теж з розрахунком на те, щоб західній світ наглядно побачив їхній напрям і їхню силу, щоб сам прийшов до висновку, яке значення має наша боротьба для повалення імперіялістичної Росії й комунізму.

Але постановка нашої боротьби й цілої самостійницької політики одночасно мусить мати дуже виразну й підкреслену гостроту проти російського імперіялізму й комунізму всяких відмін і під всякими масками. Щоб західні держави бачили виразно, що не може бути й мови про якийсь компроміс, і щоб вони мали до вибору: або союз з визвольною боротьбою України й інших народів з нашого фронту, або самообманна ставка у їхній війні з Росією на російський народ. Росія є тільки одна — імперіялістична, і так буде доти, доки російський імперіялізм не буде дощенту розторощений, а російський народ не вилікується з нього через пізнання, що його імперіялізм приносить йому самому найбільше лиха — жертв, терпінь і падіння. До цього ще далеко; тепер російська нація пройнята розжареним імперіялізмом, більше, ніж колинебудь. Хто пактує з такою імперіялістичною Росією, однаково — білою чи червоною, чи іншої масти, той сам кує собі кайдани, або падіння. Україна вже на це не піде; наша боротьба за незалежність від Москви, за суверенність є безкомпромісова, боротьба на смерть і життя. А хто таки впреться на якийсь союз з Росією, якоюне-будь ціною, то нам з ним не подорозі.

НАЦІОНАЛЬНА РЕВОЛЮЦІЯ — ЄДИНИЙ ШЛЯХ ДО ВИЗВОЛЕННЯ

Третя світова війна, так само як і попередні, сама не принесе Україні визволення й державної незалежности. Західні велико-держави, які будуть головними противниками СССР в цій війні, не включають справи визволення України у цілі війни, а їхня концепція політичної розправи з большевизмом не дає підстав для того, щоб наші визвольні змагання зв'язувати з долею їхньої війни і вкладати в її рамці. Про це була мова в попередніх статтях.

Єдиний шлях, на якому можна здобути справжнє визволення й державну суверенність України — це українська національна революція, власна боротьба української нації проти московсько-большевицького поневолення. Поневолений чужою державою нарід може здобути справжнє й тривке визволення тільки власним змаганням, напругою всіх своїх сил у боротьбі на життя і смерть. Пригожа ситуація, прихильність й допомога сторонніх сил може при тому відогравати часом і дуже значну, але завжди тільки допоміжну, а не основну ролю. Ні на що не здадуться навіть найкращі нагоди й готовість допомогти, якщо сама нація не виборює й не кує своєї долі власною боротьбою.

Революційні форми й методи боротьби з большевицьким поневоленням та українська національна революція, як форма тотальної війни України з поневолюючою її Росією, в сучасному положенні України є єдино можливим способом визвольного змагання, який найкраще запевняє успіх також через те, що він дає змогу ступнево втягнути в боротьбу всі сили народу і вдаряти ворога так і в такі місця, щоб якнайбільше паралізувати його силу. Тільки в національній революції може цілий український народ розгорнути визвольну боротьбу за власні цілі, за своїм власним пляном, класти в неї всю свою енергію, та будувати свій власний лад на місце перебореної системи національного й соціяльного поневолення.

Якщо б західні держави під час війни з СССР правильно поставились до справи визволення й державної незалежности України, трактуючи її як одну з цілей війни, то це мало б постільки реальну вартість й практичні наслідки, скільки сам український народ своєю боротьбою заважить у справі поборення большевицької Москви і власним зусиллям формуватиме своє самостійне життя. А для цього єдиний можливий спосіб — це національна революція.

Навіть коли б було бажання вкласти всі українські самостійницькі змагання в рамці воєнних дій протибольшевицького бльоку, то тільки незначна частина українських сил мала б практичну змогу взяти активну участь у війні. Натомість революційна боротьба активізує всі сили нації, не тільки ті, що знайдуться по другому боці фронту, але передусім ті, що знаходяться у підбольшевицькій сфері, у совєтській армії, на фронті і в запіллі, на українських землях і поза ними. Революційна боротьба створює другий, дуже загрозливий для ворога, фронт, який крушить ворога зсередини і якого не можна льокалізувати. І з того погляду єдина національна революція дасть Україні позицію поважного активного чинника у світовому змаганні з большевицьким імперіялізмом.

Багато людей думає, що в СССР революція неможлива тому, що система терору проникання й опановування цілого життя, всіх ділянок і всіх його проявів комуністичними поліційно-партійними функціонерами, ніколи не дасть змоги революції зародитися, зорганізуватись і розгорнути широку боротьбу. Такий погляд, під впливом суґестії про всемогутність большевицького терору й тоталізму, не припускає можливости розгорнення революції в такому становищі і в такому ступені, щоб вона повалила большевизм, чи бодай значною мірою причинилась до його повалення. Поняття протибольшевицької революції в тому розумінні, якщо не лишається порожньою фразою, то зводиться до концепції якогось заманіфестування симпатій і співдії з боротьбою зовнішніх сил проти большевизму, а головно, воно узмістовлюється ліквідацією наслідків і залишків большевизму вже тоді, як він буде розторощений тими зовнішніми силами у війні.

В нашому розумінні протибольшевицька революція — це подолання большевизму боротьбою цілого народу зсередини, знищення стану окупації і всіх форм поневолення, розвалення СССР та збудовання на його місці вільного життя нації в суверенній українській державі.

Найважливіший момент революції — це боротьба в усіх формах і на всіх ділянках організованого суспільного життя; передусім боротьба політично-мілітарна, яка з перманентної революційної дії підпільних сил, з організованих ними і спонтанних революційних акцій щораз ширших кіл, має перейти у загальне повстанче піднесення цілого народу. Революція має передусім спаралізувати силу ворожого режиму тим, що своїми ідеями, своїм змаганням вона захоплює широкі народні маси, що їх большевицький режим силоміць впрягає у свою мілітарну й взагалі в тотально-державну машину, направлену на підбій і поневолення решти світу. Революційні ідеї й революційні дії мають перетворити широкі народні маси в совєтській армії, в колгоспах, на заводах і в цілому тотально удержавленому житті з послушних, хоч примусових виконавців волі режиму, на таких, що свідомо, активно його поборюють. Керуюча революційна організація має спрямувати енергію й дію зреволюціонізованих мас на боротьбу з властивим ядром ворожого режиму, з його пружинами, головними носіями й вірними “защитниками” — НКВД, партійним комуністичним апаратом, з російськими імперіялістами, з промоторами й виконавцями цілої системи терору й сексотства. Ціль боротьби — знешкідливлення й ліквідація тих головних чинників ворожого ладу та одночасне творення нової дійсности за тими ідеями й плянами, в ім'я яких підіймається революцію.

Навіть скрайні скептики не можуть заперечити того факту, що в СССР існує основне підґрунтя для протибольшевицької революції — глибоке невдоволення найширших народніх мас з існуючого стану, приховане вороже відношення до большевизму, до цілої його системи. Але вони мають рацію в тому, що цього ще замало для виникнення й успішного розвитку революції.

Тут йде про чинник, який би це незадоволення, що нуртує в найглибшому утаєнню, міг перетворити з замороженої потенціяльної форми у динамічний вибух. Речники концепції такої революції, яка мала б базуватися на єдиній плятформі неґації большевизму, рахують на те, що саме війна західніх держав проти СССР та відповідна пропаґанда з-за фронту доведе до спонтанного й загального протибольшевицького зриву. Таке розчислювання є оминане.

Війна не доведе до того, щоб зменшилася, зм'якла система большевицького внутрішнього терору. Большевизм до самого свого кінця намагатиметься втримати всередині все і всіх в таких самих оковах, як і досі, не зменшеними, тільки посиленими методами терору. Большевики задобре знають, що внутрішня революція — це для них найстрашніша загроза і на поборювання кожного зародку її завжди призначатимуть свої найпевніші, найбезоглядніші елементи.

Пропаґанда з другого боку фронту, навіть хоча б вона оперувала правильними і потягаючими кличами, але в засаді відкликалась до самого неґативного наставлення супроти большевизму, не в силі підняти маси на активну революційну боротьбу, її дія ослаблюватиме вже самий психологічний момент, що вона йде з-поза засягу большевицького терору, де легко виголошувати гарні заклики. Але щоб їх переводити в життя, на те треба не тільки неґативного наставлення до большевицької дійсности, і не тільки відваги, але треба й небуденної посвяти.

Революційна боротьба проти большевизму, в кожних умовах, теж під час війни, буде вимагати дуже великих жертв і її підіймуть тільки ті, що свідомо готові на це, які посвячують їй себе і все своє найдорожче. На таку посвяту, саможертву не йдеться з самих неґативних моментів, з ненависти до існуючого стану, до большевизму і його режиму, ані на заклик зовнішніх, хоч би з духу й близьких чинників, які самі не беруть участи в революції, а борються ззовні, іншими, легшими методами. Для цього треба великої позитивної ідеї, яка потрапить викресати і в широких масах найбільшу жертовність, героїзм, для якої варто не тільки згинути, але й посвятити своїх найближчих, для якої не шкода жодних жертв.

А передусім для революційної активізації мас треба діючої революційної сили, яка сама провадить боротьбу, своїм чином дає приклад, вказує шлях, пориває щораз ширші кола в струм своєї боротьби, дає їй напрям, організує, провадить. Без того революційний потенціал народніх мас — ворожнеча супроти большевизму і бажання його падіння — не може перейти в динамічну дію, боротьбу, повстання.

Навіть серед воєнних подій він залишився б недійовим; притаєні противники большевизму, впряжені в його тоталітарну державно-воєнну машину, пасивно дожидали б його падіння від зовнішніх ударів, виконуючи те, до чого їх заставляє терор большевизму, коли від цього не можна ніяк викрутитись, їхня ворожнеча до большевицького панування виявлялась би передусім у намаганні, де тільки можливо, ухилятись від виконування його волі, чи, якщо можливо у якнайменшому, якнайгіршому виконуванні її, а далі в намаганні індивідуально продістатись поза межі большевицької влади. Але ці намагання в загальному мали б характер індивідуального, а не організовано-збірного діяння, і йшли б по лінії більш особистого самозбереження, як самопосвяти для вищої справи.

В сумі така пасивно-неґативна постава і укрите невловиме саботування плянів і наказів большевицького режиму може послабити і деякою мірою підкосити воєнні зусилля большевиків та принести користь його зовнішнім противникам, але не більше. Вона не завдасть большевизмові смертельного удару, доки він стоятиме на ногах й матиме ще цілі зуби. Противники большевизму з таким наставленням самі, спонтанно кинуться на нього аж тоді, як він буде вже розторощений зовнішніми силами. (Подібно до того, як сконсолідовані на еміграції українські “демократи” ще й досі борються проти фашистського тоталітаризму, не кивнувши навіть пальцем проти нього тоді, коли він був ще не поборений).

Але це не була б протибольшевицька революція, тільки допоміжна робота для позафронтових, тилових відділів. В СССР не буде спонтанної (в розумінні — неорганізованої) протибольшевицької революції на підґрунті самого протирежимного наставлення, не викличе її ані війна, ані жодна пропаґанда ззовні. Всякі розрахунки на те — це самообманні сподівання, або свідомі фальшиві спекуляції для створення баламутства, згл. для обшахровання зовнішніх чинників.

У підбольшевицькій дійсності є можливою і реальною тільки організована революція за здійсненння великої позитивної ідеї.

Такою ідеєю, яка ставить велику позитивну ціль, яка розбуджує й розпалює те, що в народі постійно живе, з покоління в покоління, що було мотором його наймогутніших піднесень і чого не вдалось здавити жодному ворогові, ніякими засобами — це національна ідея свободи, визволення з-під чужого національного й соціяльного поневолення, вільного життя й всебічного розвитку нації, усіх її сил і громадян у суверенній і соборній державі. Ця ідея завжди була в Україні найсильнішою, вона жила в українськім народі в усіх історичних періодах, а від останнього національно-політичного відродження, від часу відновлення українського державного життя і визвольних змагань в його обороні, ця ідея є у фазі свого великого піднесення й напруги.

Поконавши Україну збройним насильством й поневоливши її, большевицька Москва не могла знищити, здавити української ідеї і в своєму терористичному поневолюванні послуговується теж методами ошукування, підмінювання тієї ідеї своїм фальшивством.

Ідея українського націоналізму не тільки заперечує, поборює у цілій основі, в усіх його проявах існуючий стан большевицького панування в Україні, російський імперіялізм і комунізм, але вона становить власну ціль, власний ідеал устрою й розвитку життя в Україні, згідно з природою й потребами української нації. Це постійна, самобутня ціль, яка не служить запереченню большевизму, як протиставлення, але яка сама є джерелом, основою того заперечення. Українська національна ідея вроджена, притаманна цілому українському народові, кожній незіпсутій українській людині. А організована національно-виховна, політична й суспільна робота націоналістичного руху її плекає, розвиває в національно-політичну свідомість і активність.

У підбольшевицькій дійсності тотального поневолення й терору розвиток національної ідеї відбувається в чистій формі в діях українського націоналістичного, революційного підпілля та його впливах на цілий український нарід, а так само протискається різними щілинами наявного підбольшевицького життя.

Так само в інших поневолених Москвою народів живе здавлена, але не зламана, готова до вибуху національна ідея — ідея самостійности, державної незалежности кожної нації. І ці позитивні, корінні ідеї є властивим динамітом протибольшевицької революції. Всі вони разом мають спільний момент експльозії — знищення большевизму, розвал російської імперії СССР і творення самостійних національних держав. Революцію в СССР будуть робити самостійницькі сили поневолених народів, в першу чергу України. Вони в ім'я власних великих національних ідей єдині зможуть викресати з себе відповідний запал, героїзм, посвяту, і, не дивлячись на великі жертви, підіймуть революційну боротьбу, повстання. Коли ж пожар революції розгориться з кількох огнищ, тоді він ступнево захоплюватиме ввесь протибольшевицький елемент, а тоді ціле негативне наставлення до большевизму перейде в динамічну форму, в боротьбу.

В Україні та в інших поневолених Москвою країнах протибольшевицька революція матиме чіткий національно-визвольний характер. Ліквідація большевицького режиму, комуністичної системи буде одночасно ліквідацією російського панування, усіх його форм, його носіїв, виконавців. Рівнорядно з нищенням довгочасного, ворогом накиненого, стану йтиме творення, оборона і закріплення суверенної національної держави і відбудова самостійного національного життя. Національно-політичне визволення буде одночасно визволенням суспільно-економічним.

У Московщині може прийти протибольшевицький революційний зрив після того, як підіймуться революційні повстання поневолених народів, як вони будуть успішно поширюватись, а большевизм вже не зможе їх здавити. Від цього революція може перекинутись і на московський народ. Там вона матиме характер суспільний і протирежимний — ліквідування большевицької системи, большевицького режиму.

Але рівночасно наново підійме голову московський імперія-лізм, може, в кількох різних формах, напевно і в протибольше-вицькій революції, та цілою силою звернеться проти визвольних революцій інших народів, насамперед проти України. Нема познак того, щоб у російському народі наростали протиімперіялістичні тенденції, які змогли б надати протибольшевицькій революції в себе інший, неімперіялістичний напрям. Тож треба рахуватися з тим, що всі російські сили, однаково большевики, як і антибольшевики будуть поборювати визвольну революцію України й інших народів.

Може бути так, що російські противники большевизму в розпалі революції, коли тріщатимуть в'язи імперії, цілою силою повернуться проти національних революцій, залишивши боротьбу з большевиками на другому пляні. А насамперед вони будуть намагатися перехопити до своїх рук ініціятиву й керму, зупинити розвиток національних революцій, вирвати протибольшевицькій революції жало проти російського імперіялізму й перевести її на рейки тільки проти большевицького режиму і його системи.

Іншим рішаючим чинником для виникнення й розвитку революції, побіч позитивної національної ідеї, е існування й дія організованої революційної сили, яка сама провадить революційну боротьбу, розвиває і поширює визвольну ідею, ініціює, організує й веде широку революційну боротьбу з участю народніх мас, яка розвинеться у загальний повстанчий зрив. Без цього неможлива революція в таких умовах, як підбольшевицькі, навіть під час війни. Боротьба підпільної організованої сили робить визвольну ідею живою, надає їй динаміки і впоює віру у її здійснення. Така боротьба підпільної організації є вже конкретним діючим зав'язком революції, яка набиратиме щораз більше сили, поширюватиме і свої дії з активним залучуванням щораз ширших мас. Для кожної людини, яка захоплюється визвольною ідеєю і хоче взяти участь у тій боротьбі, діюче революційне підпілля дає реальну можливість і спосіб, куди треба пристати, згл. вказівки, що й як треба робити.


Дата добавления: 2015-07-16; просмотров: 217 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Ярослав Стецько 18 страница| Ярослав Стецько 20 страница

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.03 сек.)