Ярослав Стецько 13 страница

Чи для справи побудови УССД може мати серйозне значення т. зв. тяглість української державности з УССР як останнім вогнивом? Для чиєї справи в спадщині після УССР знайдеться більше корисного для натягання в міжнародньо-правдивому змислі: для справи суверенности і соборности Української Держави, чи для нового московського загарбницького імперіялізму? Та загалом, коли, який народ здобув чи забезпечив свою державну незалежність самою об'єктивною рацією своєї справи перед міжнароднім правом? Пощо ж зводити на манівці самостійницьку думку?

І нарешті, чи доцільно й припустимо казати, що українська держава має добровільно брати на себе гіпотеку по УССР, усі ті зобов'язання, обтяження різного роду, що їх большевики роблять і ще зроблять під фірмою УССР? Всі обтяження внутрішнього й зовнішнього порядку, а серед них, крім того, що вже зроблено, можуть бути різні договори, воєнний стан УССР супроти інших держав і т. п.

Що ж то мала б бути за самостійницька та ще й революційна політика, яка готова так скоро і легко зміняти генеральну лінію супроти ворожого стану в зв'язку зі зміною політичної декорації ворога? І то тільки тому, що, може, колись вдасться мати з того якусь користь.

Намагання з'ясувати перед зовнішнім світом сучасну визвольну боротьбу за тією ж концепцією веде до її знецінення. Надати українській революції характер тільки протирежимної боротьби, державного перевороту, а не історичної боротьби України з Росією — значить здеґрадувати її з погляду міжнародньої політики до якости таких протикомуністичних сил, як, напр., російський антибольшевицький рух.

У сучасному міжнародньому житті домінує многобічний конфлікт між СССР і рештою світу. Цей конфлікт складається з двох головних елементів: боротьби з комунізмом, який прагне опанувати ввесь світ, і з експанзивним, загарбницьким імперіялізмом Росії. Ці обидва чинники є сплетені в одну цілість, діють по одній лінії, підсилюючи один одного. Але в дальшому розвитку вони можуть існувати й діяти відокремлено, а таке розділення ще не ліквідує жодного з них. Тобто, усунення большевизму в Росії ще не збиває російського імперіялізму, який може існувати й виступати так само в іншому вигляді, але з такою самою загрозою для зовнішнього світу. І комунізм ще цілком не згине з своїм падінням у Росії, він може ще існувати в різних країнах. Відповідно до цього в міжнародній політиці клясифікуються сучасні протибольшевицькі сили в аспекті розвитку на дальшу мету. Вони оцінюються згідно з тим, по якій лінії протиставляться большевизмові: чи тільки як експанзивному комунізмові, чи теж як формі російського імперіялізму, а особливо — чи вони так само будуть протиставитися кожному наступаючому російському імперіялізмові, без уваги на те, в якій формі він не виступав би. Ще іншу оцінку мають сили, які прагнуть повного знищення російського імперіялізму, унеможлквлення йому відродитися.

Коли світ розумітиме українську визвольну політику лише як змагання до перевороту в УССР, до зміни ладу, усунення самого большевизму, тоді він буде враховувати її до складу таких чинників, які активно виступають проти большевизму, до його розвалу, але роля яких в дальшому розвитку ще не е детермінована, ще може бути різною. Для нашої визвольної політики важливим є, щоб українська визвольна революція була повністю оцінювана, як продовження історичної боротьби України з Москвою, з московським імперіялізмом, і то всякої породи, не тільки большевицької. Ця боротьба не припиниться але до повного зреалізування нашої мети, якою є цілковий розрив між Україною і Москвою, відбудова Самостійної Соборної Української Держави, розвалення СССР і побудова самостійних, національних держав у підсовєтській Европі й Азії, повний розгром російського імперіялізму та створення навколо Росії, замкненої в її власних кордонах, такої системи держав, щоб вона не могла більш виступати з імперіялістичною аґресією. І далі, щоб світ знав, що Україна буде продовжувати боротьбу проти всяких сил, які хотіли б її поневолювати, нищити її державну незалежність і суверенність, або які посягали б по українські землі.

Маючи таку правильну оцінку своєї ролі, Україна буде зараховуватися в міжнародній політиці не тільки як сила в поборюванні большевизму, але як тривкий фактор, що протиставиться всякому російському імперіялізмові, як противник всякого стану поневолення, як активний чинник і наріжний камінь цілого укладу на Сході Европи й у підбольшевицькій Азії. В такому розумінні українська революція стає подвижником далекосяглих і тривких змін у тому просторі, які створять цілком нову констеляцію. Щоб така належна оцінка української справи закріпилася в міжнародній політиці, треба, щоб світ побачив, що українська національна визвольна революція є відповідно сильна і має за собою готовість, вирішення українського народу боротися по тій лінії до кінця, до перемоги за всяку ціну. Вся революційна боротьба, яка тепер ведеться, дає належний доказ, що так є. Вона дає теж найкращу базу для відповідної зовнішньо-політичної праці.

Українська закордонна політична акція мусить належно впоратися з завданням. При цьому дуже важливим є те, щоб у постановці закордонної роботи, в репрезентуванні генеральної лінії визвольної політики була належна чіткість і послідовність. Треба якнайвиразніше підкреслювати те, що наша боротьба — це боротьба України з Росією, боротьба безкомпромісова, безперервна в історичній послідовності. Тільки за такі безкомпромісовости і рішучости, з такою генеральною лінією можна належно ставити нашу зовнішню політику.

Однією з причин висування фальшивих концепцій в українській політиці є помилкова оцінка значення різних моментів у міжнародніх взаєминах. У деяких людей ще панує переконання, що зовнішня політика державних народів керується ідеологічними мотивами, що питання про приязне чи вороже ставлення якоїсь держави до інших народів вирішується передусім або великою мірою подібністю чи протилежністю пануючих у них державних доктрин, систем і суспільних устроїв. Було б наївним думати, що війни, ривалізації, антагонізми, союзи, коаліції й усі найважливіші стосунки поміж державами й народами, які ведуться під ідеологічними знаменами й гаслами, в дійсності випливають з тих мотивів і прагнуть до тих цілей, які виставляються на показ. Деякі люди втратили зрозуміння того, що насправді діється в світі. Вони не розуміють, що головними рушіями всіх міжнародніх взаємин є в першу чергу змагання кожного народу за свої власні інтереси, за здобуття та забезпечення собі життєвого простору, землі, всяких дібр, потрібних для всебічного розвитку й добробуту, за досягнення, можливо великої, політичної, економічної і мілітарної безпеки та могутности. В імперіялістичних народів головну рушійну силу відіграє змагання за панування над іншими народами, в різній формі, щоб використати їхні сили й багатства для своїх послуг.

Боротьба за панування у світі тієї чи тієї державноустроєвої і суспільно-політичної системи, за такий чи інший лад в інших державах, в інших народів, є в дійсності боротьбою передусім за свої власні, егоїстичні цілі держави, яка ставить себе за безкорисливого захисника даної системи. Під такими ширмами криється намагання накинути свою волю народам, що їх “навертається” на свій лад, на “поступ”, справедливість і т. п., усунути невигідний для своїх намірів внутрішній лад даного народу, зламати ті його сили, які є найневигідніші, найнеприязніші, запевнити собі змогу втручання у внутрішні справи, довести до такого державно-політичного чи суспільно-економічного ладу, який найбільше сприяє власним плянам супроти даного народу, або посередньо зміцнює власні позиції, власну систему. У деяких випадках під покровом інтервенції проти однієї системи і за введення іншої приховується звичайна мілітарна аґресія, політичний та економічний підбій. Змагання до заміни одного ладу на інший у чужих народів, як правило служить власним цілям даної держави і, якщо не є тільки ошуканством і покришкою, то засобом, шляхом для досягнення власних цілей, приносить посередню користь.

Це наочно виявляє історія. Зокрема міжнародній розвиток останніх часів, у війні і після неї, є щодо цього повний найдошкульніших прикладів. Передусім типовий приклад дає большевизм. Світова комуністична революція, поширювання комунізму серед усіх народів, комуністична акція в світовому маштабі — все це большевизм інспірує, організує і використовує, як знаряддя на послугах російського імперіялізму. Але також і поза большевизмом, серед його противників знаходимо чимало прикладів використовування ідеологічних та альтруїстичних заслон для прикриття егоїстичних цілей.

У наш час широкі народні маси відіграють щораз активнішу ролю в політичному житті, війни стають тотальніші, охоплюють ціле життя, а міжнародні взаємини так тісно.сплетені й пов'язані, що всі зміни й гра зачіпають, крім безпосередніх учасників, багато інших народів. Разом із тим, у цілому політичному житті, отже й у міжнародньому, зростає значення пропаганди, яка набуває величезних розмірів, стає не тільки засобом, а й важливим чинником, окремою ділянкою політики. Сьогодні більш, ніж раніше, намагаються вести політику під такими гаслами, в такій поставі, щоб вона, незалежно від її справжнього змісту й цілей, виглядала згідною з панівними поглядами, наставленнями та бажаннями широких мас не лише власного, а й чужих народів.

І якраз тепер, усупереч найстараннішому пропаґандивному затушковуванню фактичного стану, виразно виявилося, що всі великі гасла, під якими ведено світову війну і післявоєнну політику, а які виставлялись перед масами, як єдино правильні, і за які покладено стільки жертв — трактуються як тактичні засоби. Якщо це потрібно для голої політики інтересів, то робиться такі кроки, що стають запереченням тих же високих гасел і цілей. Війну проти Німеччини західні демократії вели під гаслами Атлянтійської хартії, в обороні свободи, людяности й демократії, проти тоталітаризму, диктатури, насильництва й поневолення. А їхнім союзником у війні став СССР, де всі лиха — гніт, злидні, поневолення, терор, тоталітаризм, диктатура олігархії, винищування цілих народів, нищення релігії, свободи думки, викорінювання людського й національного “я” і багато інших проявів крайнього варварства та неволі — доведені до найвищого ступеня. СССР був головною твердинею, зразком ірозсадником того всього зла, проти якого розпочато війну. Альянтська допомога поставила його на ноги, зробила з нього переможця над його молодшим братом і учнем у замахові на свободу народів і людини — над гітлерівською Німеччиною. Союзництво з большевицькою Росією довело до того, що її зроблено силою, яка загрожує всьому світові. Що більше, вже після війни, коли не стало гітлерівської загрози, большевики засіли як судді в міжнародньому трибуналі судити за злочини проти людяности і проти миру, вони ж дістали вирішальний голос (вето) в усьому міжнародньому житті, в найвищих міждержавних інституціях вони мають вирішувати в усіх міжнародніх питаннях. Як же це погодити з гаслами, під якими західні демократії вели війну й ведуть цілу свою політику?

Знайдено “вихід”: большевики прийняли ті ж гасла демократії за свої, щоб найцинічніше прикривати ними свою протилежну суть, бити ними саму західню демократію, а одночасно повністю скомпромітувати її гасла, обеззброїти її ідейно в дальшій розправі. Політика західніх держав на початку не знайшла іншого виходу з ситуації, створеної воєнним союзом з Росією, як робити добру міну при єхидній і безсоромній большевицькій грі, замикати очі на правду про большевицьку Росію й удавати перед своїми народами та цілим світом, що вони не бачать страшної супереч-ности між власними гаслами й спілкою з большевицьким СССР. Аж опісля поволі західні демократії почали завертати з тих манівців. Значною мірою це діється під впливом дальшого большевицького наступу на позиції західніх держав і очевидного дальшого готування агресії СССР.

Або політика західніх демократій щодо тітовської Югославії, виразна підтримка, передусім економічна, її большевицького режиму - це теж клясичний приклад, яке практичне значення надається тому, що проголошується усьому світові. Не добачувати дійсного стану справи у тітовській Юґославії західні демократії вже ніяк не можуть, бо недавно вони голосно про це говорили. Кожний громадянин західніх держав добре знає, що режим Тіта точнісінько скопійований з большевицького, що він — типово боль-шевицький. Під політичним, суспільно-економічним і кожним іншим поглядом комунізм Тіта в Юґославії точно робить те саме, що діється в СССР. Той самий терор, тоталітаризм, монопартійність, комуністична колективізація-соціялізація всього господарства, переслідування релігії, примусове накидування марксівського, матеріялістичного світогляду, коротко — комуна, ривалізуюча з “матірньою” сталінською в “досягненнях” та ортодоксальності.

І ось, вистачило б, щоб Тіто посварився з Сталіном, щоб у питанні автономії виявив себе неслухняним супроти Москви і накликав на себе її гнів, — і вже західні демократії забувають учорашнє велике обурення та засудження злочинного большевицького режиму Тіта, дають йому повне розгрішення, разом з матеріяльною допомогою. В ім'я чого, яких високих ідей, засад? Бо, ану ж, може Тіто піде далі шляхом неслухняности й само-вільности щодо Москви, а якщо Сталін захоче “пацифікувати” “націонал-комуністичну Югославію”, то може вона ставитиме мілітарний опір. Усе це ясно “писане вилами по воді”, і над серйозністю та тривкістю такого родинного спору між двома тоталітарними, братньо-комуністичними режимами стоїть ще великий знак запитання. Та західні держави допомагають Тітові на всякий випадок, сподіваючись, що, може, якраз буде так, як їм хотілося б.

Але справа мас іншу, реальнішу сторінку — дійсність. Всю допомогу, що її Тіто дістає від Заходу, він добре використовує для зміцнення комуністичної системи, комуністичного режиму в середині країни. Все відбувається для внутрішнього зміцнення, ніби для зовнішньої відпорности проти московського натиску. Єдиним реальним ефектом є таки закріплення большевизму-комунізму в країнах, зліплених у маленький СССР — Югославію. Зміцнення в чию некористь? Не треба й казати, що передусім коштом більшого пригнічення, поборювання всіх самостійницьких, антикомуністичних сил народів, поневолених тітовським большевизмом. Крім самого режиму Тіта, на тому виграє світовий комунізм, бо в Сербії, Хорватії і Словенії зміцнюється комунізм проти національних, антикомуністичних змагань тих народів, і то завдяки матеріяльній допомозі західніх демократій, зрештою не вперше. Історія повторюється, одні вчаться, а інші — все наново пробують, в надії, що може тепер вийде інакше.

Не треба ламати собі голови над загадкою, чи спір Тіта з Москвою справжній, чи це тільки хитрий, тактичний маневр. Насамперед треба дивитися на факти і на наслідки. Хай між Москвою і Тітом, між Москвою і режимом Юґославії буде найсильніша ворожнеча, як це трапляється між братами, а попри все залишаються реальні факти й наочні висліди цілого розвитку такої ситуації. Передусім наступні: західні держави прихильно поставились до комуністичного режиму Тіта, дали йому допомогу; комунізм і большевицька система в Юґославії змінцились; нанесено підривний удар протикомуністичній боротьбі; ідеологічні позиції західніх демократій проти тоталітаризму, диктатури, насильства і т. п. ще раз скомпромітовано до крайности; Тіто дбає про вірність комуністичній лінії, і між: СССР та Юґославією немає справжніх ідеологічних суперечностей, поєднання між ними може прийти кожночасно і воно було б природнішим, ніж спілка комуністичної Юґославії з протикомуністичними державами; спір за автономію і підпорядкування у поважній ситуації втратить значення; будування поважніших політично-стратегічних плянів з розрахунком на участь Юґославії у війні по боці противників СССР — надто ризиковне.

Чи цього всього не бачать, не розуміють відповідальні політики західніх держав? Смішно було б таке припускати. Така політика лише в нашій оцінці є невиправданою. Але ж її ведуть і то свідомо, цілево, і з їхнього погляду — раціонально. Власне, те їхнє становище ми й розглядаємо. Воно ж просте. Це все для них є побічний відтинок, другорядні справи. Вони й так “відписали” Югославію большевизмові, а доля тих народів, які кинені комунізмові на пожертя, їх так само цікавить, як доля України, як наша боротьба. Всі справи підбольшевицьких країн стоять у політиці західніх держав десь на далекому кінці. Більше уваги звернено на ті позички й достави, які йдуть на пропаще. Але порівняльне це не такі великі суми, ними можна заплатити за те, щоб у т. зв. холодній війні з Москвою зробити маленький шах, дати публічній опінії власних народів якусь заспокоюючу піґулку. Мовляв, Захід є у наступі, робить вилім у лініях противника, коли Тіто з форпосту став противником московського імперіялізму і хоче взяти від Заходу допомогу, значить, і західня демократія іде вперед! Серйозної ставки на Тіта, зокрема в стратегічному розумінні, західні політики не кладуть. Це в них побічний відтинок, малесенька ставка. Вони стоять у т. зв. холодній війні з СССР, але трактують її цілком інакше, ніж большевики, “холодніше”. Для СССР — це стадія підготовки до остаточної розправи, боротьба меншою зброєю, за вигідніші позиції у війні. Для західніх держав холодна війна — це різні маневри, потягнення з метою зайняти вигідніші позиції для домовлення. з противником.

І в той саме час, коли міжнародні події дають такі показові лекції “реальної” політики без скрупулів, наші опортуністи старшої і молодшої політичної Генерації, кожний на свій лад, виставляють за найістотнішу річ у зовнішньо-політичній діяльності заперечення українського націоналізму і перефарбовування визвольного руху. Одні з них так і вірять, інші просто спекулюють, переконуючи, що політика західніх держав буде прихильною до визвольної боротьби України, якщо ми переконаємо світ, що ми є за демократію. Тим часом такі питання мають дуже мале значення, а ставлення сторонніх сил до справи визволення України і до нашої боротьби залежить у першу чергу від їхньої актуальної політики супроти Росії, від їхніх плянів на майбутнє. Коли, з їхнього погляду, є збіг інтересів — згідність між цілями наших визвольних змагань і плянами їхньої політики, між наслідками і впливами нашої боротьби та їхніми бажаннями щодо розвитку ситуації в нашому просторі, — тоді існують реальні підстави для позитивного, прихильного ставлення цих чинників до наших змагань. На це можна сперти не тільки відповідні заходи активізації і політичного використання цих можливостей, а й ширшу концепцію нашої зовнішньої політики.

Вся зовнішньо-політична акція по лінії самостійницьких змагань мусить передусім належно зобразити перед зовнішнім світом визвольну боротьбу України, її теперішнє значення для загальної ситуації, її стримуючий вплив на зростання большевицької сили й експансії, її енергію, спрямовану на розвал большевицько-російської імперії — тюрми народів. Довести до усвідомлення в світі, яке величезне значення матиме здійснення цілей нашої революції — розвал СССР, побудова УССД та інших самостійних національних держав — для основної зміни політичних, господарських і всяких інших відносин на Сході Европи й в Азії. Довести це все до належного відома й розуміння інших народів, збудити в них зацікавлення, симпатії; шукати порозуміння і співдії з такими силами, цілі й політична лінія яких сходяться з нашими цілями, з нашими змаганнями; розгорнути заходи, щоб на базі такої реально-політичної основи довести до дійового взаємовідношення між нами й даними чинниками, яке буде корисне, допомагатиме боротьбі тепер і в майбутньому.

Перекладення точки ваги самостійницької зовнішньої політики з реальної бази на шукання симпатій через співзвучність у демократичних поглядах і наставленнях — просто шкідливе. Воно позбавляє нашу справу її властивого значення для зовнішнього світу, властивого питомого тягару й підметно-активної ролі. Нінащо не здасться така зовнішньо-політична праця, яка апелює тільки до ідеологічних подібностей, яка хоче все будувати на симпатіях в ім'я демократичних засад, тоді коли віддається на поталу большевицькій Москві демократичних союзників з часів війни (Польща, Чехія, Китай та інші). Така політика виходить наївною і лише сама себе компромітує перед чужим світом, вносить у власні ряди дезорієнтацію, розклад. Вона є виявом опортунізму й політичної наївности.

Противники українського революційного націоналізму у своїх виступах проти нього залюбки відкликаються до зовнішньо-політичних арґументів. Вони ставлять і поширюють тезу, буцімто націоналістичне обличчя визвольного руху спричиняє багато труднощів у зовнішньо-політичній праці і зменшує її успішність. Ідучи за настроями та поверховною опінією, які домінували після закінчення війни, різні коньюнктуристи думали, що всі націоналістичні рухи мусять підупасти під подавляючим напором протилежних течій, що в усьому світі є тенденція до соціялізму. На тому тлі в українському політичному житті за кордоном почав підносити голову опортунізм різного походження. Крім старих напрямків, побудованих на соціялістичних і угодовецьких засновках, зродились нові їхні попутники, які хотіли б одночасно спекулювати на хвилевій політичній коньюнктурі, і примазуватись до революційно-визвольного руху, а навіть потягнути його своїми кривульками. Вони намагаються прищепити концепцію, що наш рух повинен зійти з своїх власних позицій і пристосуватися до нового політичного вітру, підстроїтися під чужий смак, привласнити собі різні гасла, вивіски й фразеологію, запозичену з чужого ґрунту, хоч усе це в теперішньому нашому становищі є безпредметне.

Викинення з нашої ідеологічної, політичної скарбниці таких вартостей, які виросли на нашому власному ґрунті і відповідають нашим обставинам і потребам, та заступлення їх чужими вартостями, для інших обставин не раз і правильними, але для нас тепер неактуальними — може діяти лише послаблююче, розстроюючо в нашому внутрішньому житті. Сам факт невиправданого нашим становищем пристосування нашого політичного змісту й обличчя до смаку сторонніх сил підкошує процес внутрішнього росту, довір'я у власні сили, цінення власних вартостей та основну нашу засаду — будувати визволення тільки на власній боротьбі. Те, що старі й нові опортуністи намагаються прищепити визвольному рухові на місце революційних, націоналістичних прикмет, у наших сучасних умовах позбавлене революційного змісту і зводиться до порожньої, псевдодемократичної фразеології. Воно цілком не надається для організації і ведення революційно-визвольної боротьби, яка єдина може принести визволення України.

Крім непридатности й неґативного впливу на процес внутрішнього, зростання, ці тенденції до підміни націоналістичних, революційних засад і прикмет іншими, модними, мають ще й інші шкідливі моменти. Своїм оформленням і фразеологією вони часто нагадують радше большевицьку “демократію”, ніж західню, співпадають з новою большевицькою модою строїтися в демократичні пера, надавати змістові цілої большевицької системи й політики вивіски демократичности. Большевизм на всі лади послуговується маркою антифашизму і демократії, з додатком народньої, іменуючи нею СССР, цілий його лад та імперіялістичний похід большевизму в усьому світі.

Після закінчення війни з Німеччиною і повалення гітлеризму, і західні держави, і СССР однаково подають себе за демократичні. Що більше, західні держави якийсь час навіть не заперечували демократичности СССР, а трактували її серйозно, тільки скромно відзначуючи своє інше розуміння демократії. Від закінчення війни на світовій політичній арені ідуть перегони в демократичності, між демократією західнього зразка і большевицькою “на-родньою демократією”. Для кожного, хто тверезо дивиться на справи, є очевидним, що це лише большевицька пропаґандивна тактика, з розрахунком на підманення і з'єднання собі світової опінії.

Можна лише гидитися большевицькою безсоромністю, коли СССР виступає в позі демократизму, як речник і захисник “райспражнішої демократії”. Але так само не можна погоджуватися з тим, коли могутні держави Заходу приймали большевицьку брехню за правду, добре знаючи, як є на ділі, і трактували її як підставу своїх взаємин з СССР та віддавали йому одну з головних роль у вирішуванні всіх міжнародніх справ. Тяжко уявити більше компромітування поняття демократії, від того, як це зроблено “демократичністю” СССР, і тим, що держави, які є речниками західньої демократії, своєю мовчазною згодою і цілою політикою супроти СССР увели його — большевизм — у громаду демократичних сил і тим “авторизували”, увіродостойнили демократичність СССР. Історія належно оцінить, яку тим заподіяно шкоду для відпору большевицького наступу в усьому світі. Західні держави щораз більш самі відчувають прикрі наслідки такої політики.

Теж легко усвідомити собі, який неґативний вплив мав той увесь міжнародній розвиток для справи поширення протибольшевицької боротьби в підбольшевицьких країнах. Треба мати на увазі не теперішній стан, який уже змінився, але тодішній, стан “сердечної дружби в демократизмі” між СССР і західніми державами під кінець війни і безпосередньо після її закінчення.

Український визвольний рух відразу правильно оцінив істоту большевицької “демократичної” пропаґанди та перегонів у “демократизмі” між СССР і західніми державами. Це зважено в інструкціях Проводу ОУН в Україні (Див.: “Постанови Конференції Проводу ОУН на Українських Землях, що відбулася в м. червні 1946 р.” у збірці документів “ОУН у світлі постанов Великих Зборів, Конференцій та інших документів з боротьби 1929-1955 рр.”, Бібліотека Українського Підпільника ч. 1, видання ЗЧ ОУН, 1955 р., стор. 143 і далі), які дають цілісну оцінку загальної політичної ситуації і напрям діяльности для цілого революційно-визвольного руху. Там вказано, що гасло демократії стало предметом політичної тактики і засобом обидвох ривалізуючих сторін, щоб приєднати на свій бік громадську думку і симпатії народів.

У той самий час, починаючи від 1945 р., різні коньюнктуристи, виступаючи речниками “демократизму”, намагаються втягнути українську самостійницьку політику в таку саму гру в демократію, яка відбувається на міжнародньому форумі, і в якій СССР грає одну з перших скрипок. Справжньою причиною того галасування про демократію не були дійсні потреби українського визвольного руху, а безкритичне сприймання і нерозуміння того, що по суті діється в міжнародньому житті, плитке наслідування і бажання уподібнитися до зовнішнього світу, до актуальної моди.

Така обношувана демократичність не має в собі правдивого змісту, який давав би здорову розв'язку сутніх справ визвольних змагань і цілого актуального українського політичного життя. Поминувши те, в чому вона стосується до теоретичних питань суспільно-політичного устрою у власній державі, ця демократичність часто має характер порожніх голослівних деклярацій, уподібнень, а в не одному — демагогії. Через таку внутрішню порожнечу і штучну підробленість, відривання від реальної політичної дійсности та настанови на зовнішньо-політичний ефект псевдодемократична фразеологія наших коньюнктуристів має характер і вираз подібний до совєтського “демократизму”. Цю схожість завершує така ж сама термінологія: “народня демократія”. Таким чином, хоча погоня за зовнішньою демократичною модою випливає з бажання уподібнитися до західньої демократії і їй приподобатися, однак наверх вилазить внутрішня суть цього уподібнення і виходить аналогія до большевицької “демократизації”, а не до західньої демократії.

З таких то мотивів походять різні намагання, щоб прапором української революційно-визвольної, протибольшевицької боротьби стало гасло: “за демократію”, “за демократичний лад в Україні”. Воно, може, й подобалося б деяким стороннім політичним чинникам, які не орієнтуються в історичних проблемах визвольної боротьби народів підсовєтської Европи й Азії, а все оцінюють на підставі зовнішніх вивісок і назв. Можливо, що розрахунок на дешевий ефект, щоб подобатися таким чинникам, декому видається слушним. Але це лежить у сфері порожніх фраз, голих словесних заяв і симпатій, а не реальної, дійової політики. Будувати на таких факторах — значить обманювати себе.

Натомість зміна прапорів, зміна провідної ідеї визвольних змагань має дуже істотне неґативне значення для розвитку й успішності цих змагань. І цей якраз момент мусимо брати до уваги. А так само кожний серйозний сторонній чинник, який дивиться на суть, а не на поверховне враження, який трактуватиме наше становище із зрозумінням.

Як уже попереду відзначено, починаючи від другої світової війни, большевики взяли собі ширму демократії, народньої демократії за чолову вивіску, за головне гасло. Під цим гаслом вони ведуть свій імперіялістичний наступ у світовому маштабі, за побо-рення всього протиставного, за опанування світу. Кожна большевицька кампанія, колена акція по цій лінії, спрямована проти небольшевицьких сторонніх сил, ведеться під цим гаслом. Всі засоби большевицької пропаґанди є понатикувані термінами демократія, демократичний в тому сенсі, що в СССР і в його сателітах існує справжня демократія, лише большевицький устрій є демократичний, тільки СССР змагається за демократію в усьому світі, за справжню, народню демократію. Це вистачає, щоб у всьому підсовєтському світі, в усіх народів, у кожної підсовєтської людини ті гасла з большевицьких уст, які завжди лящать у вухах, стали порожніми, беззмістовними, або й осоружними від налиплого вже до них большевицького посмаку.

В той же час на еміґраційному ґрунті виринають намагання накинути, як прапорне гасло, визвольній боротьбі гасто “за демократію”; під ним вести революцію, ним мобілізувати маси до найтяжчої боротьби на життя або смерть, проти большевизму. Це значить позбавити визвольну революцію власного, чіткого ідейного обличчя, своїх питомих чолових кличів, прапорів, а прислонити їх такими, які ворог виставив як свої. Це значить, на ідеологічному фронті іти до такого стану, який існує, напр., поміж західніми демократіями й СССР, коли одні й другі оперують гаслом демократії, одна й друга сторона в своїй пропаґанді говорить про свою справжню демократію і фальшиву у противника. Або як між соціялізмом і комунізмом: одні й другі червоні, одні й другі — за соціялізм і т. п.

Дата добавления: 2015-07-16