Ярослав Стецько 4 страница

Накреслюючи нашу концепцію консолідації всіх самостійницьких елементів на еміграції та концепцію уніфікації української самостійницької політики, слід з'ясувати нашу поставу до тих тенденцій, що їх висуває група УНР, тобто, щоб політичні угруповання консолідувалися навколо політичного осередку УНР, який мав би бути визнаний тими ж угрупованнями за український еміграційний уряд.

Концепція УНР не має ооґрунтовання в позиціях та ролі тієї групи в сучасній українській політичній дійсності, зокрема в сучасних визвольних змаганнях, бо ця концепція не відповідає станові і потребам теперішньої визвольної боротьби в Україні та цілої визвольної політики. Також відклик кіл УНР до своїх управнень в ім'я державницьких традицій не є виправданий.

Одначе, як ми вже зазначили, не хочемо тут заторкувати історичної ролі УНР, ані заперечувати того, що позитивні елементи в тому таборі могли б тепер і в майбутньому внести свій позитивний вклад у дальше продовжування змагань за державну незалежність України.

Від кіл УНР ідуть намагання протиставити революційній державній формації, що її очолює УГВР, — “уряд УНР”. Як бачимо, з одного боку — непричетність чинників УНР у визвольній боротьбі України та в усіх державницьких актах і діях в Україні в останні роки, а з другого боку — намагання протиставити себе з еміграції тим фактам і чинникам, які творять і формують державницькі змагання і самостійне державницьке життя України в останні роки й тепер. Така постава чинників УНР унеможливлює їм знайти для себе місце в укладі активних самостійницьких сил України та включитися у сучасні державницькі змагання і дії, якщо УНР і далі хоче простиставити себе революційній державній формації України, яка виросла з самої боротьби. В такому разі група УНР ставить себе поза рамці сучасних визвольних змагань і стає в таку позицію, що активна визвольна політика мусить її поминути, тобто виелімінувати.

І якраз ця політична група УНР доводить до альтернативного протиставлення: “або — або”. Ця альтернатива є помилкова і шкідлива для цілої визвольної справи, а ще більше для самої згаданої групи. В українському внутрішньо-політичному житті багато зайвих конфліктів і контроверсій походить з того, що політичні чинники у своїх взаємовідносинах дуже часто ставлять справи так, що виходить просто протиставлення поміж ними там, де його властиво немає. Причина в тому, що існує у нас, зокрема на еміграції, багато політичних угруповань, але процес політичної диференціяції і кристалізації окремих політичних напрямків — незрілий. Окремі політичні табори не мають достатньо розвиненого й оформленого свого власного, їм притаманного, політичного змісту, світогляду, програми, тактики чи устійненого напрямку політичної праці. Через те вони не мають власної політичної лінії, а для того, щоб утримати свою партійно-організаційну окремішність, вони за зміст свого групового існування беруть або опозиційне, або сповидно конкуренційне становище супроти активних сил в українській політиці. Найгірше лихо внутрішньо-українського політичного життя криється саме в тому, що окремі політичні угруповання, які вже з уваги на свій склад повинні мати власне політичне обличчя, силкуються зайняти позиції іншого політичного чинника. Коли не до того з їхнього боку немає і відповідної серйозної дії, що її треба вести на тих позиціях, до яких вони заявляють свої претенсії, а є тільки уявні, дрібні, пропаґандивні маневри — тоді з цього виходить не творча боротьба і співзмагання, а хаотизація політичного життя і підривання, зменшування успішности позитивної праці активних політичних сил.

Якщо кожний український політичний фактор матиме розвинений, скристалізований і оформлений власний політичний зміст та обличчя, засяг, напрям і характер власної політичної праці, тоді матиме й означене власне місце в українському політичному житті, виконуватиме власну, означену функцію в цілості. Взаємовідносини поміж ними також будуть тоді природні й речеві, а цілий уклад політичних сил буде виразний і оформлений. В ньому буде місце, з одного боку, на здорову творчу ривалізацію, на постійне співзмагання поміж різними політичними напрямками і силами. А це буде чинником поступу й активізації, бо тоді відбуватиметься процес взаємного відшліфовування, доповнювання і вирівнювання додатніх елементів та одночасно невтралізування від'ємних елементів, відбуватиметься політична синтеза різних сил і дій — чи-то організовано, чи природним порядком, у самих наслідках діяльности всіх складників. Тоді замість такого стану, що одні ведуть боротьбу й позитивну політичну працю, а другі говорять, що роблять те саме та ще й краще, а насправді лише утруднюють роботу першим, — прийде зміна в тому напрямі, що, крім ривалізації, кожний чинник вестиме свою власну працю і виконуватиме таку функцію, якої не робить і не виконує інший.

В сучасній українській політичній дійсності, за теперішнього нашого стану, таки справді не може бути забагато сил, забагато виконаної праці: одного й другого ще треба й треба. Є місце й праця для всіх сил, різні завдання в різних напрямках так, що всі чинники напевно зможуть внести свої позитивні вартості й вклад. Треба тільки одного: щоб усі дбали насамперед про добро України, української справи, а потім про своє партійне добро; щоб усі хотіли справді боротися чи позитивно працювати для спільної справи та щоб усі шукали свого власного місця праці, відповідно до своїх спроможностей, а не намагалися підшиватися під інших та користуватися здобутками інших.

В українському житті тепер немає багато чого ділити для використовування і зужитковування. Зате можна багато зробити і здобути жертвою боротьбою та працею. Так тісно, що не можна протовпитися, може бути тільки при політичному чи суспільно-громадському “жолобі”. Натомість у боротьбі і при праці е дуже багато місця для всіх, більше, ніж охочих і доброї волі.

Наша концепція консолідації — це концепція згуртовання і з'єднання всіх національних сил для спільної боротьби і спільної праці на спільній державницькій плятформі і в найширших державних рамцях. Це не консолідація для розподілу впливів і позицій між договірними політичними угрупованнями. Перша й основна передумова до повної внутрішньо-української консолідації є те, щоб у цілому українському житті, як у цілому, так і в усіх його складових елементах, на першому місці стояв принцип визвольної боротьби і творчої праці для справи визволення та державної самостійности; щоб за цим критерієм оцінювати всі елементи і всі проблеми внутрішнього українського життя. Тоді в ім'я спільної ідеї та великої національної потреби в оцінці всіх явищ і всіх чинників переважатимуть з'єднуючі, спільні моменти, які стоятимуть перед тим, що спірне і роз'єднююче, перше значення матиме питання, який позитивний вклад вносить кожний елемент у цілість. У консолідації, замість групової ексклюзивности і вузько-партійного “або-або” супроти інших політичних чинників, до голосу має прийти взаємна толерантність і синтезуючий принцип: “і — і”. Не відкидати жодного чинника, який може і хоче внести у спільну цілість свій позитивний вклад, а елімінувати тільки шкідливі елементи.

Коли жговорити про те, яке місце в цілому укладі має зайняти кожний чинник, то в цьому повинні вирішувати дві речі: поперше, головний напрям, зміст і характер діяння цілого укладу політичних сил і питання, яка політична формація найкраще відповідає тим актуальним потребам; подруге — те, яку ролю в цьому справді виконує кожний чинник зокрема. Потрібний є не тільки механічний конґльомерат різних політичних сил і чинників, які, крім своїх особливих завдань і окремих цілей, мають діяти в одному напрямі, за одною генеральною лінією самостійницької політики. Наша консолідаційна концепція прагне до того, щоб політичні угруповання й інші політичні чинники, зберігаючи своє власне існування і діяльність, увійшли в одну цілість вищого порядку, яка в боротьбі, а також і щодо зовнішнього світу, як і в урегулюванні основних внутрішньо-українських справ, буде виступати і діяти як органічна цілість. Така організована цілість українських політичних сил має не тільки існувати; вона мусить виконувати означені завдання, має провадити визвольну боротьбу і самостійницьку українську політику, її внутрішній уклад і зовнішнє оформлення мусять бути достосовані до даного загального стану, становища і потреб цілої визвольної справи, зокрема до ситуації і визвольної боротьби в Україні. Цілком відмінну, іншу лінію визвольної політики, інший політичний характер й обличчя мала б цілість сконсолідованих політичних сил на еміграції, залежно від того, чи це була б консолідація на плятформі і в рамцях державної формації УГВР, чи під виглядом еміграційного уряду УНР, чи механічного, безликого і безконцепційного міжпартійного зговорення. В тому немає неясности, ані сумнівів. Мова йде про нашу визвольну концепцію, про напрям і зміст самостійницької політики. І це має бути вирішене. Це повністю довершилося на рідних землях, і ступневе довершується вже на еміграції.

Якщо б розвиток політичного життя на еміґрації пішов далі так, що в той час, коли у державній формації УГВР об'єднуються всі активні, самостійницькі сили й елементи, навколо УНР згуртувався б протиставний опортуністичний табір, тоді дійшло б до ексклюзивного протиставлення “або — або”. У висліді від цілої активної самостійницької політики, яка базується на крайовій боротьбі, відпадали б гуртом і всі ті елементи та вартості, що опинилися в опортуністичному таборі, як і ті, що могли б у самостійницькій політиці виконувати позитивну ролю, якщо б не протиставляли себе укладові активних сил, а включились у нього, поєднались з відповідними його елементами. При протиставленні “або — або” відповідає і пропадає для актуальної позитивної праці все, що включилось у негативний чи меншевартісний уклад, хоч би навіть воно було поважною, позитивною величиною. Зате ж при включенні до надрядного вищого укладу всіх національних сил, поряд з дальшою внутрішньою ривалізацією, але без крайньо ексклюзивного протиставлення, навіть малі позитивні вартості й елементи не йдуть на марно, а разом з іншими вартостями тієї категорії скріплюють відповідні позиції цілости. Оце й був би головний ефект у розумінні економії політичної енергії з консолідації різнородних і відмінних політичних елементів.

Подані в цій статті міркування підходять до таких висновків.

В українській політичній проблематиці на першому місці стоїть питання визволення, визвольної боротьби, основ і головного напрямку визвольної політики. Альтернатива така: визвольна, революційна боротьба і ґрунтовна активна визвольна політика, головним осередком і базою якої є ця боротьба, — чи пасивний опортунізм, орієнтація і вичікування на т. зв. коньюнктуру, на визволення зовнішніми чинниками. Це означає: чи треба вести визвольну боротьбу і чи треба вести самостійну, ґрунтовну й активну визвольну політику, чи ні. Але тут немає компромісу, ані викруту, і може бути тільки одно вирішення. Українська самостійницька політика може піти тільки одним шляхом, на який її спрямував і попровадив самостійницький революційний рух, і в одній революційно-державній формації України, що її очолює УГВР. Це є перша головна засада нашої визвольної політики.

Друга важлива проблема на еміґрації — це питання політичної консолідації. Це, перш за все, — питання економії політичної енерґії, вимога зібрати всі сили в одній понадпартійній державній формації, для спільної, скоординованої політичної акції і визвольної дії, а не задля самої консолідації.

Як боротьба і політична акція є шляхом і засобом до державного визволення, так і консолідація має бути засобом до збільшення сил і зміцнення позицій у визвольній боротьбі та в самостійницькій політиці. Такий її сенс. Консолідація мусить бути підпорядкована першому постулятові, з ним пов'язана і так до нього достосована, щоб зміцнювати, доповнювати і прискорювати його реалізацію. Відірвана від тієї цілі, що їй має служити, вона утратила б свій основний сенс, а спрямовара проти тієї мети — була б шкідливим і неґативним явищем.

Перший постулят напевно буде зреалізований і на еміґрації. Запоруку цьому дає сила і наснага революційного визвольного руху, а також ідейно-політична постава здорової частини української еміґрації, яка прагне внести свій позитивний вклад у справу визволення.

Щождо консолідації еміграційних політичних угруповань і чинників, то це великою мірою залежатиме від них самих. За їхню участь промовляє як добро цілої визвольної справи, так і чисто партійна рація і користь самих угруповань.

Для цілости визвольної політики буде безперечна користь з того, якщо в консолідаційному процесі на плятформі і в рамцях УГВР візьмуть участь ті політичні чинники, які досі не йдуть тим єдиноправильним шляхом визвольної політики, а які можуть внести свої позитивні вартості. Але ще більше значення має ця справа для самих політичних чинників і угруповань, бо для них цим вирішується питання підстав і перспектив дальшого існування. Не одна політична група, яка розминулася з активною, справді визвольною політикою і через те втратила рацію існування, дістає незвичайну нагоду виправити свої прогріхи, включитися в єдиний визвольний фронт, зайняти місце в тій державній формації, до якої належить майбутнє, хоч для того, щоб її створити, вона нічого не зробила. Ця нагода стати відтепер на правильні позиції, взяти позитивну участь у розгортанні визвольних змагань, а через те здобути і для себе місце у державному будівництві України.

Одначе, було б помилкою приписувати завелике значення поставі окремих угруповань. Більшість з них є слабосильні і не мають впливу на розвиток подій. Самі народні маси, пройняті політичним активізмом, з високим політичним виробленням і здоровим інстинктом, активно включаються в політичне життя та проходять попри ті угруповання, які не йдуть нога в ногу з цілим розвитком визвольної справи. Ті ж маси стають тепер уже й на еміґрації основним політичним чинником. У процесі консолідації політична конечність та достосована до неї доцільна лінія активних політичних сил, спільно зі співдіючими масами, переважать евентуальне гальмуюче діяння різних угруповань. А постава тих угруповань вирішуватиме не так питання, чи довершиться процес консолідації, як радше те, чи вони самі знайдуть, і яке місце, в українській внутрішньо-політичній дійсності.

Визвольна боротьба і її самостійницька політика підуть своїм твердим і нестримним походом до перемоги. Вестимуть їх усі активні, самостійницькі сили, згуртовані в одній самостійній, революційній державній формації, що її очолює УГВР. Усі політичні елементи мусять зайняти своє становище. Хто піде в поході — піде до перемоги. Хто протиставиться чи вагається, той сам стає в таку позицію, що всі здобутки визвольної справи будуть його невдачами, її тріюмфи — його поразками, її перемоги — його падінням, а її слава — його неславою. Це були б позиції дуже зближені до позицій ворожих, хоч не в намірах, але все одно в наслідках. Ставати на такі позиції тепер, маючи змогу зайняти позитивне становище, було б з національного погляду власного політичного добра — нерозумно і самовбивче.

Зважитися на один або другий бік — доведеться усім, кожному політичному чинникові, кожному угрупованню. І то скоро.

Усі національне здорові елементи та всі позитивні, тверезі політичні чинники напевно знайдуть своє належне місце та свою творчу ролю в одноцілому визвольному фронті. Ціла здорова українська еміґрація з'єднається з визвольною боротьбою в Україні в одностайній самостійницькій політичній дії, в єдиній самостійній державній формації, під кермою революційного найвищого державного органу України — Української Головної Визвольної

ДО ЗАСАД НАШОЇ ВИЗВОЛЬНОЇ ПОЛІТИКИ

Підписана псевдом С. А. Сірий стаття є немов продовженням попередньої з метою вияснити українській спільноті на чужині, за що, в ім'я чого і якими засобами вона повинна, сконсолідувавшись, політично боротися. Автор з'ясовує суть, зміст і процес української національно-визвольної революції, нереальність еволюційних концепцій, природу московсько-большевицького режиму й системи, три фази революції, її визвольну концепцію і стратегію. Поширення і поглиблення цих тем знаходимо в інших статтях С. Бандери, як: “Державницька політика проти большевицької гри в СССР”, “Пляновість революційної боротьби в Краю”, “Українська національна революція, а не тільки протирежимний резистанс”, “Слово до Українських Націоналістів-Революціонерів”, “Перспективи української національно-визвольної революції”.

Ця стаття була перший раз друкована в журналі “Визвольна Політика”, Мюнхен, рік вид. І, чч. 9-10, листопад- грудень 1946 р.; частина в тижневику “Шлях Перемоги”, Мюнхен, рік вид. VIII, чч. 1-2 (358-359), з 7. 1. 1961 р.

СУТЬ, ЗМІСТ І ПРОЦЕС УКРАЇНСЬКОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Українська національна революція — це боротьба за саме життя і волю народу та людини, а також боротьба за зміст, підстави й форми життя, за його розвиток і за поступ; це боротьба проти московсько-большевицького імперіялізму, який прямує до панування над усім світом і з тією метою поневолює, визискує і нівечить народи та людину; це боротьба проти большевицько-комуністичної системи, яка в ім'я спекулятивної доктрини та на послугах імперіялізму однієї партії переводить на організмі двістімільйонових мас поневолених народів найжахливіший в історії експеримент, всупереч природі, волі та добру цілих народів і людини; це боротьба проти режиму і тиранії большевицько- комуністичної партії, що з жадоби необмеженої самовільної влади і своїх користей обернула в невільників та найбільших жебраків маси поневолених народів; це боротьба за оборону самого існування волі й розвитку всіх народів, поневолюваних большевизмом, і за оборону людського, вільного і гідного життя народніх мас та кожної людини.

Український націоналізм має свій уклад позитивних ідей і вартостей, які визначають зміст і форми життя та розвитку народу й одиниці в усіх ділянках, визнають їхню творчу ролю у вселюдському поступі. Основні правди наших ідей коріняться в українській духовості, зформульованій та утвердженій впродовж цілого історичного розвитку, в духовості, яка гармонізує з найкращими досягненнями розвитку вселюдської духової і суспільно-політичної культури та поступу. Наші правди є діяметрально протилежні до духу й суті московського большевизму, в якому є зібрані, повторені й доведені до рафінованої системи вияви найчорнішої реакції й падіння з цілої історії людства, з негативним застосуванням присвоєних большевизмом чужих здобутків матеріяльного і технічного поступу.

Наша ідея волі, самобутности та свобідного розвитку народів є протиставна большевицькому поневоленню, нівелюванню і винищуванню цілих народів. Ідея гідности й пошанування людини, її вільного розвитку, власної ініціятиви, творчого та достойного самовключення в гармонійний уклад збірного національного і суспільного життя є діяметрально протилежна до большевицької тиранії, уярмлення і визискування людини, топтання її гідности, нівечення свободи.

Наша ідея соціяльної справедливости — протиставна большевицькому фальшивому зловживанню соціяльними гаслами для обдурювання мас чужих народів і прикривання найреакційнішого соціяльного гноблення в цілому СССР.

Наша ідея рівности та братерства всіх людей в народі — протиставна до большевицької клясової теорії та до їхньої практики, яка перетворює народні маси в невільників і жебраків з одного боку, а з другого — дає необмежене панування і сваволю панівній кліці комуністичної партії.

Наша ідея позитивної, творчої ролі держави, яка має обороняти, організувати і сприяти вільному життю і розвиткові культурного поступу та господарського добробуту народу й людини, є протиставна большевицькій системі гноблення, визиску і нівечення людини та народніх мас державою, одним великим концентраційним табором.

Ідея спрямування діяльности та зусилля держави й організованої в ній народньої спільноти на творення, закінчення і помноження позитивних вартостей, які збагачують і підносять рівень життя народу та одиниці в усіх царинах, помножують їхній творчий вклад у скарбницю вселюдського поступу й культури — протиставна порожньому большевицькому імперіялізмові, який з безглуздої жадоби панування над цілим світом з усього хоче робити тільки знаряддя свого насильства і загарбництва.

Пошанування різнородности змісту і форм життя та багатства культур різних народів, ідея толеранції супроти чужих і відмінних культурних та соціяльних вартостей і систем, поруч з прив'язанням до свого, та плекання своїх вартостей — протиставні московсько-большевицькій нетерпимості та ненависті до всього, що відмінне, небольшевицьке, та зродженої з почуття своєї нижчости жадоби нищити чужі культури і цілі народи, нівелювати життя усіх людей, усіх народів під одну мірку й смак большевицького режиму.

Співжиття вільних народів і мирні взаємини їхніх незалежних держав, без уваги на ріжницю суспільних і політичних систем, замість большевицької постійної ворожнечі, повної ізоляції і перманентної, відкритої чи прихованої, війни проти небольшевицького світу.

Ідея свободи творчої ініціятиви одиниці й вільної діяльности, яка не загрожує і не шкодить співгромадянам і народові є звернена проти большевицького тоталітаризму й диктатури, яка позбавляє людину всякої свободи, робить з неї раба державивизискувача і сковує її творчі сили кайданами всевладної тоталітарної комуністичної монополії.

Ідея свободи релігії, сумління, думки і слова, вільної духово-культурної і мистецької творчости — проти насильства над духом народів і людини, проти накидання засобами терору большевицької доктрини та її шабльонів у духовому, культурному і мистецькому житті та творчости.

Віра в людину, її шляхетні, позитивні прикмети і пориви, її суспільницький інстинкт, плекання і піднесення тих добрих сторінок людської природи — протиставиться большевицькій ненависті і погорді до людини та породженій нею системі примусу, насильства і найжахливішого терору.

Ідея природної гармонії, рівноваги і співгри поміж духовими і матеріяльними елементами в житті й розвитку людства є звернена проти насильницького накидування всім і всьому штучної, спекулятивної матеріялістичної доктрини комунізму, і протиприродного нагинання життя до її розумінь і тверджень.

В дусі цих вічно нових і незмінних основних ідей український націоналізм розвинув цілу програму, як систему напрямних, засад і вартостей, які визначають зміст і форми життя та розвитку народу й одиниці в усіх ділянках. У тій програмі має місце те з української минувшини, що зберегло свою вартість та актуальність, що відповідає сучасному станові і розвиткові знання та поступу.

У нашій програмі прийняті найкращі досягнення знання і поступу в усіх ділянках життя інших народів, які відповідають нашим духовим і культурним елементам, станові і природним умовам життя в Україні.

Ідеї і програма української революції накреслюють проґресивний зміст і форми життя, цілком протилежні до реакційних большевицьких. Хоч большевики привласнили собі чужі здобутки в ділянці техніки і матеріяльної цивілізації, застосували деякі засоби, методи і форми, виборені народом під час революції, одначе все це вони застосували на послуги реакційної суті і таких же реакційних своїх цілей.

На відміну до реакційної большевицької дійсности, ідеї і програма української національної революції ведуть до докорінної перебудови цілого життя, в усіх його ділянках і проявах. За цей позитивний зміст ведеться безперервна революційна боротьба.

Українська національна революція — це безперервний, постійний і проґресивний процес, який охоплює і проймає все життя, її уклад позитивних ідей і вартостей стоїть проти большевицької системи не як абстрактна теорія і доктрина, а як жива і дійова динамічна сила.

Відповідаючи духовості, природі, бажанням та інтересам широких народніх мас, ставляючи перед ними конкретні цілі, який повинен бути зміст, уклад і форми цілого життя, вказуючи їм реальну дорогу, як дійти до цих цілей, — ідеї і програма української революції, разом із активною революційною боротьбою, мобілізують та активізують народні маси до боротьби за повне їх здійснення через знищення большевизму. Істотною прикметою нашої революції є щораз ширше розгортання, загострення і поглиблення процесу всебічної боротьби проти большевицької системи реакції за здійснення прогресивних цілей. Захоплюючи широкі народні маси, ця боротьба проходить у всіх площинах і ділянках життя: в політичній, суспільній, господарській, духово-культурній, релігійній та ін. Народні маси ставлять опір большевицькій системі, не дають їй вкорінитися і легко здійснювати свої цілі, ведуть проти неї наступ, примушуючи режим до поступок і постійного зміновіховства.

Наша революція є в постійному наступі, її ідеї і програма в зударі з большевицькою дійсністю перемагають, бо вони правдиві, вартісніші і сильніші. Тому вони захоплюють щораз ширші народні маси, поширюються дедалі і серед інших народів, поневолених большевизмом, захоплюють і революційно активізують їх, а навіть проникають у ряди самого режиму і частково його розкладають, захоплюючи собою вартісніші одиниці.

НЕРЕАЛЬНІСТЬ ЕВОЛЮЦІЙНИХ КОНЦЕПЦІЙ ПРИРОДА БОЛЬШЕВИЦЬКОГО РЕЖИМУ І СИСТЕМИ

Такий процес зростаючого напору революційних ідей є істотний для нашої революції, але він не вичерпує нашої революційної боротьби. Сам один він не довів би до повної перемоги, не приневолив би большевизм до такого ступневого відступу, який закінчився б революційною переміною, перетворенням змісту і форм життя з большевицької системи по лінії нашої програми. Це є неможливе, як через саму природу большевизму та його системи, так і з уваги на стан режиму та його постави до уярмлених ним народів. Большевицький режим перебуває, за своєю суттю, у безперервній боротьбі проти мас підбитих ним народів, у якій він не може втриматися без своєї комуністичної системи примусу. Большевицький режим і система є так взаємно пов'язані, що коли впаде одно, впаде й друге, одно без другого не може існувати і не може його зрадити без самогубства. Неможливим є повністю заламати ідейно, розкласти морально большевицький режим тому, що він не має ані ідеї, ані моралі взагалі. Замість ідей, він має одну мету - володіти і панувати над підбитими народами та підбивати інші; панувати найбільш абсолютистично, засобами тотальної диктатури і терору. Таке володіння дає панівній кліці - партії все, чого жадібна, безідейна особа собі бажає. Замість моралі, в большевиків є одна засада: все, що служить їхнім цілям, що стає їм у пригоді - треба приймати, а все, що стає на перешкоді, те можна і треба всякими засобами нищити. Поняття добра і зла, злочину і права, чести і ганьби, дозволених і недозволених засобів та метод большевизм не визнає за свої обов'язкові норми, але облудно послуговується ними у відношенні до підбитих та інших народів, як засобами, елементами большевицької діялектики і тактики.

Ідеями і моральним наступом можна досягти і вирвати з рядів режиму лише елементи ідейно і морально вартісні. Але їх там небагато. Головний стовп комуністичної партії і большевицького режиму — це безідейний і аморальний елемент, який знає тільки одно: мати все через необмежену владу, або не бути. На такий елемент, що є стрижнем большевицького режиму й партії, не можна впливати ідейно-моральними вартостями, його можна тільки знищити.

Для цієї одної мети — диктатури-панування партії, до чого, зрештою, большевики призналися від самого початку, вони, користуючись тільки ширмою пролетаріяту, побудували і постійно скріплюють та удосконалюють свою систему. В ній вони використали всі зразки диктатури, терору, систему перетворювання мас і народів на слухняний інструмент сили в руках малої групи людей. Вибравши і склавши найрафінованіші зразки, що їх знає історія людства, вони запрягли на послуги тієї диктатури здобутки модерної техніки. Ціла большевицька система є доведена до досконалости під двома аспектами: тотальної диктатури в середині, й експлуатації людини, народів і засобів країни у творенні інструменту сили для імперіалістичної експансії.

Большевизм так деформує ціле життя СССР, щоб запевнити собі беззастережну підлеглість і слухняність мас. Для того він нищить усі людські спільноти, передусім найсильніші — родину й націю. Він доводить цілу суспільність до такого розпорошення, щоб режим завжди мав до діла з самотньою одиницею. Удержавлення цілого життя, в першу чергу господарського, створює такий стан, що режим безпосередньо володіє всіма засобами до життя, а громадянин, позбавлений їх і всякої можливости самостійної ді-яльности і прожитку, постійно живе “на ласці” і на голодовій пайці від держави, а за найменшу спробу неслухняности його позбавляють змоги жити. В дальшому, через нищення релігії і всяких небольшевицьких вартостей і накинена матеріялістична доктрина, і ціла большевицька система виховання мають допомогти режимові звести людину до ролі невільника, який, опанований лише журбою, як би то не втратити мінімальних засобів прожитку, що їх він може одержати тільки через підкорення режимові, — буде в усьому слухняним знаряддям.

Комуністична система тоталітарного державного капіталізму має обмежити внутрішнє зужитковання всіх дібр до можливо найнижчого мінімума та вжити всі матеріальні засоби підбольшевицьких країн на цілі зовнішньої експлуатації. Всевладне опанувавши життя усіх народів і всіх людей в СССР, большевицька система кує з них і з матеріяльних засобів один інструмент для насильства і підбою світу.

Система брехні, що її большевики довели до найдальших меж, — це один із головних складників большевицької тактики. Вона повинна паралізувати й опановувати душі та уми людей в СССР і поза його кордонами.

Большевицька держава всевладно опановує не тільки збірне, а й індивідуальне життя кожної людини, а большевицькою державою володіє і послуговується, як знаряддям, злочинна комуністична партія — спілка протинародніх і протилюдських змовників, з режимом СССР на чолі.

Дата добавления: 2015-07-16