Ярослав Стецько 23 страница

Українська самостійницька політика мусить зробити належні висновки з того факту, що в московському таборі існують тільки сили крайньо ворожі справі державної самостійности України, і що під цим оглядом надалі маємо справу з одностайним фронтом большевиків й антикомуністичних московських імперіялістів. В такій ситуації кожне намагання звести українську політику до спільних позицій з московськими антирежимними силами є рівнозначне з намаганням довести до капітуляції українських визвольних змагань перед московським імперіялізмом. Будь-які зв'язки з ворогом на такій плятформі капітулянства були б злочином національної зради.

Як по московському боці немає інших діючих сил, тільки ім-періялістичні, що найбільш ворожо ставляться до визвольних змагань України й інших народів, так само з нашого боку супроти них може бути тільки одна постава: відпір і боротьба. Боротьба з Москвою, з большевизмом і з кожною іншою формою її загарбницького імперіялізму, аж до повного визволення, поки московська нація не виречеться своїх намагань поневолювати Україну й інші народи та не погодиться жити з ними в мирних взаєминах, на засаді пошанування самостійности і всіх прав кожного народу. А до того часу, поки в московському таборі не виступлять неімперіялістичні сили з такою програмою і не почнуть діяти по лінії позитивного ставлення до головних цілей визвольної боротьби України й інших поневолених народів — доти не може бути спільної мови з жодними московськими чинниками.

ПЕРВОРОДНИЙ ГРІХ ПРОРОСІЙСЬКОЇ КОНЦЕПЦІЇ

У цій статті, друкованій в часописі “Український Самостійник”, Мюнхен, рік III, ч. 44/145 з 26. 10. 1952 р., і в часописі “Гомін України”, Торонто, рік V, ч. 45/181, Степан Бандера розглядає головні мотиви й цілі проросійської концепції в американській політиці. Порівняй статті: “Третя світова війна...” та “З москалями нема спільної мови”.

Українська самостійницька політика за кордоном зустрічається з щораз виразнішими й сильнішими намаганнями американських політичних чинників звести визвольні змагання України й інших підсоветських народів на сприємливі для московських імперіялістів шляхи, з'єднати їх в одну політичну, дійову й організаційну цілість з московськими протирежимними, але імперіялістичними тенденціями. Щоб належно зрозуміти суть цих намагань, мусимо розглянути головні мотиви й цілі такої проросійської концепції в американській політиці, а не тільки займатися її частинними кокретними проявами, які виринають в поточному розвитку подій. При цьому можемо займатись тільки такими мотивами й цілями, які знайшли право громадянства і свою питому вагу в американській політичній думці, хоч обосновуються раціями американської політики. Натомість мусимо поминути різні тенденції, що в американській політиці діють поза лаштунками, а які використовують цю політику для своїх власних, прихованих цілей, хоча б фактичний вплив цих позалаштункових тенденцій був дуже значний.

Головним джерелом домінуючої в американській політиці проросійської концепції є теза, що боротьба з большевизмом у світовому маштабі має бути боротьбою з самим большевицьким режимом, з його суспільно-державною системою та з його дальшою експансією, а в жодному разі не може бути боротьбою проти Росії як імперії, ані проти московської нації. Навпаки, боротьба з большевизмом має принести Росії визволення від внутрішніх оков та забезпечити дальше збереження імперіяльної позиції московської нації. Тому московський нарід повинен відвзаємнювати приязне відношення Америки до нього, не боронити большевицького режиму, а піднятись проти нього в союзі з західніми народами. Ворог — це сам большевизм, як режим і система. Московська нація для Америки — не ворог, а друг. Так само для інших народів, як поневолених в СССР, так і для дальших загрожених сусідів, московська нація — за цією концепцією, — не поневолювач ані напасник, лише також жертва большевицького режиму.

До московського імперіялізму ця концепція застосовує дві різні мірки, залежно від територілльних меж його дії. В кордонах з-перед другої світової війни — він сприємливий і справедливий, російська імперія в цих кордонах — непорушна, і приналежність численних немосковських народів до неї має бути збережена. Натомість дальша ескпансія Москви й большевизму, що сталася після цієї війни, як і підготовлювана на майбутнє — це вже властивий імперіялізм, якому конечно покласти край.

Таке ставлення американської політики супроти московського імперіялізму випливає з усвідомлення того, що він захоплює цілу московську націю. Тож намагаючись здобути для себе симпатії, американські кола хочуть по змозі якнайбільше респектувати її імперіялістичні прагнення. Ціною в цьому має бути доля народів давно поневолених Москвою.

Большевизм дає найбільші успіхи московському імперіялізмові, він же ж сам є його найдосконалішою формою. І кожна спроба ривалізувати з ним у цьому відношенні цілком безнадійна. Зате єдинонеділимська концепція американської політики намагається заграти іншим атутом. Мовляв, вона доведе до того, чого не досягнув ані царський, ані большевицький режим, а саме, що визвольні протимосковські рухи поневолених народів самі, добровільно скапітулюють перед московським імперіялізмом, який виступає під американським омофором, зречуться своїх самостійницьких цілей і залишуться в складі російської некомуністичної імперії.

Московський імперіялізм уже має у своїх кігтях Україну й інші народи, тут йому вже нічого віддавати. Але йому досі ніяк не вдалося зламати самостійницьких змагань цих народів, в першу чергу українського. Навіть большевизм приневолений робити їм бодай сповидні поступки, виставляючи як приману форми т. зв. совєтських соціялістичних республік і їх добровільного союзу. Тож доведення до капітуляції самостійницьких рухів перед еміграційними експонентами московського імперіялізму було б немалозначною прислугою для нього з боку американської політики. Цього жадають від неї московські еміграційні кола, і це вона старається зробити, щоб з'єднати собі симпатії москалів.

Американські керівні кола вже мусіли усвідомити собі, що в межах СССР діють тільки національно-визвольні, протибольшевицькі революційні рухи поневолених Москвою народів, передусім же українського народу. Натомість немає там жодного московського протибольшевицького руху, який провадив би активну революційну боротьбу. Серед московського народу існують тільки протирежимні настрої, що бажали б собі зміни комуністичної системи, але які не думають ставати на шлях революційної боротьби. А проти імперіялістичної політики й експансії СССР нема в москалів навіть опозиційних настроїв.

Американська концепція боротьби з большевизмом потребує, щоб існував активний протибольшевицький рух московського народу. Вона бачить для цього найкращу, а, може, і єдину можливість в тому, щоб існуючі національно-революційні рухи підвести під знам'я російського протирежимного руху. Американці сподіються, що, може, таким чином вдасться розбудити і серед москалів якісь протибольшевицькі сили й дії. А принаймні, може, вдасться створити зовнішнє враження, що в СССР існує російський протибольшевицький рух, в якому йдуть пліч-о-пліч і москалі, і українці, й інші національності. Це є другий головний мотив американської концепції одного спільного протибольшевицького фронту народів СССР, фронту москалів і поневолених Москвою націй.

Третім мотивом тих намагань є бажання концентрувати всю енергію активних і потенціяльних протибольшевицьких сил у межах СССР на єдиній цілі: знищення большевицького режиму і системи. Для цього американці хочуть елімінувати все те, що є, чи може бути предметом конфлікту поміж різними такими силами, а що спрямовує їх протибольшевицькі прагнення до різних, часто протилежних, позитивних цілей та унеможливлює одностайну, скоординовану боротьбу. Для американської політики — переборювання большевизму найлегшим способом і найменшими жертвами — було б побажання, щоб усі активні й потенціяльні протибольшевицькі сили в СССР мали тільки одну ціль — усунення большевизму. Тоді було б найлегше створити один фронт. Але по-скільки сама неґативна мета ніяк не вистачає і не може бути відповідною пружиною боротьби, то позитивні цілі всіх сил повинні бути узгіднені. Це ж узгіднення, за американською концепцією, має полягати в тому, що всі народи мусять підкорити свої національні цілі московським імперіялістичним вимогам, бо американцям залежить в першу чергу на приєднанню москалів, а ці не зрезиґнують з імперіяльної позиції.

Такі, за нашою оцінкою, головні мотиви американської концепції втиснення національно-визвольних рухів поневолених Москвою народів у рамці російського протирежимного фронту. Вони, буцімто, обосновані американською політичною рацією і достроєні до основного пляну політики США супроти СССР. Американські політичні кола, приймаючи таку концепцію, можуть мати на увазі максимальне і мінімальне її здійснення. Мінімум полягало б у тому, що хоча б проведення згаданого пляну й не давало жодних силових і дійових вислідів в активній протибольшевицькій боротьбі, то все таки бодай за кордоном існували б такі твори, які викликали б враження, що діє якийсь російський протирежим-ний фронт, в якому об'єднані всі антибольшевицькі сили в СССР. Цим мала б послуговуватися американська політика у своїй тактиці супроти СССР, як теж у мобілізації цілого Заходу проти большевизму в з'ясованому вище американському пляні. Мовляв, іде про боротьбу тільки з самим большевизмом, а не з Росією, і сам московський нарід стане по боці Заходу.

Але дотичні керівні кола США, які відповідають за прийняття американською політикою такої концепції, мабуть, цілком не враховують її негативних ефектів. При цьому вони поступають саме так, а не інакше зовсім не в наслідок невірної оцінки національно-визвольних рухів, поневолених Москвою народів. Діють вони так тому, що для американської політики цілком байдужі цілі, за які змагаються ці народи, її цікавить тільки сама боротьба, кількісний ефект цієї боротьби в сучасному і її потенціяльні можливості в майбутньому, як чинник, що якоюсь мірою зменшує чи паралізує большевицькі сили. При цьому національно-визвольні рухи трактується як фактор уже існуючий, здетермінований, який не має вибору і в кожному випадку та при всякому укладі міжиа-родніх сил активно боротиметься проти большевизму. Ані про існування цього фактора, ані про протибольшевицьке наставлен-ня не треба дбати, бо інакше й не може бути. А московський протибольшевицький революційний рух треба щойно створити, і для цього треба добре попрацювати.

Так само невластивою мірою важиться ефективність протибольшевицької боротьби національно-визвольних рухів й уявного московського протирежимного спротиву. Суґестивно діє порівняння од-ноцілого масиву московського народу з роздрібленим, складним образом поневолених Москвою народів. Порівнюють ролю москалів й інших національностей у цілій структурі російської імперії, і це порівняння невідповідне переносять у площину протиболь-шевицької боротьби. Мовляв, як москалі створили і тримають імперію, так само спрямування їх до активної боротьби з большевизмом відразу довело б до падіння цього ж большевизму. А боротьба українського й інших немосковських народів має тільки периферійне значення, як у територіяльному, так і в структурному відношенні.

Маємо справу з очевидним перемішанням наявних фактів з нереальними мріями, що доводить до найбільш парадоксальних концепцій. Діється так лише через загальне нерозуміння дійсного стану в кордонах російської імперії та під впливом баламутства, що його пляново й систематично поширюють усі москалі серед чужинного світу.

Але коренем усіх помилок американської політики і плянів супроти СССР є теза, що московська нація, московський імперіялізм і большевизм — це три окремі, а не органічно зрослі з собою явища, що ворогом для всіх інших народів є сам большевизм і що в боротьбі проти нього можна мати московський нарід за союзника.

ВІДКРИТІ КАРТИ

Третя з черги стаття Степана Бандери на тему проросійської тенденції в американській політиці 1950-их років, щільно пов'язується з двома попередніми. Вона надрукована в тижневику “Український Самостійник”, Мюнхен, рік вид. III, ч. 46/147 з 9. 11. 1952 р.

Проросійська тенденція теперішньої американської політики в холодній війні з СССР назовні арґументується головно бажанням з'єднати в один фронт усі протибольшевицькі сили. Якіцо б цей мотив насправді переважав, то відповідні старання повинні б зосереджуватись на підсилюванні й координації таких діючих протибольшевицьких сил і акцій, які відзначаються найбільшою потенцією і динамікою та які можуть творити спільний фронт, з уваги на співзвучні цілі в боротьбі проти спільного ворога. Такими природними союзниками є народи, які борються з московсько-большевицьким поневоленням за свою національно-державну самостійність і не мають одні проти одних неприязних намірів.

Тим часом американська акція на цьому відтинку ставить виразну межу поміж визвольними змаганнями т. зв. сателітних країн, які попали під московське панування в останній світовій війні, і такими ж самими визвольними змаганнями народів давніше поневолених Москвою. Одна і друга група народів стоїть в аналогічній боротьбі проти большевизму і проти кожного поневолення московським імперіялізмом, проти накиненої Москвою комуністичної системи — за повну державну самостійність і незалежність. Фактичне становище одних і других дуже подібне, а шлях до визволення й можливості боротьби — такі самі. Але американські кола не тільки не пособляють цементуванню спільного фронту одних і других народів, а ще й перешкоджають цьому різним їх трактуванням. Це наглядно показує, що не вирішує постулат одного фронту протибольшевицьких сил і їх скріплення.

Цілком інше ставлення американської політики до визвольних Цілей одної і другої групи народів випливає із засадничої програми супроти московського імперіялізму. В межах з-перед другої світової війни цей імперіялізм дістає апробату сучасної американської політики. Тому вона не підтримує самостійницьких змагань цих народів, тільки трактує їхню боротьбу як протирежимний спротив. З дальшою експансією Росії вона вже не хоче погодитись, і підтримує, принаймні декларативно, змагання до державної самостійности тих народів, якими Москва оволоділа після останньої війни.

Не дбаючи про творення і скріплення справжнього спільного протибольшевицького фронту там, де він можливий і природний, як фронт поневолених народів проти московського імперіялізму і його інструменту — комунізму, американські політики витрачають силу над сполученням несполучного.г Але це тільки зовнішня форма. Бо і вони мусять добре розуміти, що зведення в одні рамці московських імперіялістичних, хоч і протикомуністичних тенденцій, і визвольних змагань поневолених народів не створить ані сили, ані динамічної, плянової дії, тільки приведе до взаємного паралізування, їм, як видно, не йде про силу, про акцію, чи про справжній спільний фронт. Головна мета такої політики — вкупитися в симпатії московських кіл, які стоять на імперіялістичних позиціях, але настроєні проти большевицького режиму й системи. Мається на увазі не так їх активну революційну боротьбу, а радше відтягнення їх від підтримки й оборони большевизму з мос-ковсько-імперіялістичних мотивів і викликання у них пасивної байдужости чи й симпатій до противників СССР, коли ці не будуть порушувати цілости імперії. Друга ціль така, щоб непевних союзників, якими являються московські антикомуністичні імпе-ріялісти, внутрішньо зв'язувати, тримати під шахом через пов'язання з ними визвольних сил поневолених Москвою народів. В такому лляні наші визвольні змагання трактуються тільки як предмет політики супроти московського імперіялізму — поперте, як ціна для його обласкавлення і, подруге — як невтралізатор і забезпечення.

Таку політику розцінюємо як цілком помилкову і безнадійну навіть щодо її успішности. Нею американці не здобудуть собі ласк московського імперіялізму, тільки скріплять його самопевність і агресивність. Що вони не робили б — їхнім власним ворогом, як і цілого Заходу, є і залишиться московський імперіялізм, а не тільки одна форма — большевизм. Стаючи до конкуренції з большевизмом за здобуття симпатій імперіялістичних настроїв московського народу, США самі ставлять себе в таку позицію, в якій мусять програти, бо Сталіна в тому не перевершать. Замість мобілізувати цілий волелюбний світ проти обидвох видів одного й того самого ворога — проти 'московського імперіялізму й комунізму, замість іти наступом і депримувати його, політики США допомагають скріпити почуття непереможности московського Імперіялізму тим фактом, що навіть така потуга, як США, не наважується проти нього виступати.

Але найбільшим лихом розгляданої тут проросійської концепції в американській політиці є те, що вона наміряється вбити ножа в спину національно-визвольних змагань України й інших поневолених Москвою народів та замикає дорогу до порозуміння і співдії між ними і протибольшевицькими зусиллями США.

Ця концепція неґативно ставиться до суті визвольних змагань України й інших народів, тобто до їх прагнення до повної державної самостійности і повної ліквідації будь-якої залежности від Москви. Ця концепція вимагає від нас зречення цієї основної цілі, зведення наших змагань тільки до протирежимної боротьби і фактичного підчинення вимогам московських еміграційних імперіялістів для втримання України й інших народів у рамцях російської імперії. Це не ті самі вимоги, які кожна московська імперська система, від царату до большевизму, накидала нам засобами найстрашнішого терору. Через свою непокірність ворожим намаганням і незламне прямування до волі й державної незалежності! Україна принесла і далі приносить найбільші жертви.

І тепер американські чинники, які підтримують стремена московським імперіялістам, приходять з тими ж самими вимогами. Приходять ніби як приятелі, обіцяють допомогу у протибольшевицькій визвольній дії, але вимагають зречення з властивих цілей визвольної боротьби. Це так само, якби людині, яка бореться з життєвими злиднями, хтось пропонував достатки під умовою, що вона позбавить себе життя. Інакше не можна цього розцінювати. Бо співдія з московським імперіялізмом на базі тільки протирежимної боротьби, при поминенні справи державної незалежности України, означала б відступлення від головних цілей і суті визвольних змагань.

На це український визвольно-революційний рух не піде ніколи й за жодних умов. Він не зрадить прапора і цілей вікових змагань України, яке коштує українській нації стільки жертв. Не піде тому, що мета і шлях визвольних змагань України визначується тільки волею і життєвими потребами української нації, а не міжнародньою коньюнктурою, ані бажаннями чи впливами зовнішніх сил. Якщо б український нарід був податливий на натиск чи на різні примани і мав капітулювати перед московським імперіялізмом, то передусім припинив би боротьбу з большевицькою формою того імперіялізму для уникнення, чи бодай зменшення страшних жертв і переслідувань. А всім, що цікавляться тим, пов'инно б бути відомим, що в Україні, на Кавказі, в Туркестані і в інших країнах з самостійницькими змаганнями, большевицький терор і винищування були і є без порівняння гірші ніж у Московщині, через ворожнечу між московським імперіялізмом і непокірними національно-самостійницькими прагненнями тих народів. Тож примирення з тим імперіялізмом у підбольшевицькій дійсності було б скорше зрозумілим, ніж за американськими принадами.

Коли ж український визвольний рух ніколи не думав і не думає капітулювати перед Москвою, якою б вона не була, то це випливає з його внутрішньої незламности і послідовности у своїх прямуваннях. Але тенденції американської політики, які намагаються спрямувати його на шлях капітулянства, хоч у цьому напрямі нічого не вдіють, то все ж таки наносять йому дуже великі удари морально-політичної натури. Це добре використають боль-шевики, як арґумент для морального ламання визвольних проти-большевицьких сил. Мовляв, навіть американці проти нашої са-мостійности і якби упав большевизм, то далі залишитесь у московській неволі, такій, як за царату, бо білі московські імперіялісти матимуть в тому підтримку Америки.

Український національно-визвольний рух встоїться і перед таким додатком до ворожого натиску. Всі українські чинники й окремі одиниці на еміграції повинні однодушною поставою засвідчити національну відпорність на всі спроби звести будь-кого з самостій-ницьких позицій. Якщо б навіть знайшлися якісь відступники, то цим вони поставили б себе поза рамці українського самостійницького табору і ніхто не міг би трактувати їх як його учасників, чи речників.

Для ламання національного фронту проти московського імпе-ріялізму немає жодного виправдання. Капітуляція перед його еміґраційною, антикомуністичною відміною є такою самою національною зрадою, як і перед большевизмом. А обставини одного і другого відступства від самостійницьких позицій мусять впливати на гостріше осудження таких злочинів на еміґрації. Бо на Українських Землях люди діють часто під найстрашнішим терором, хочуть рятувати своє життя і своїх найближчих. А відступство такого роду задля особистих або групових користей, чи задля політичної кар'єри, серед свобідніших умов на еміґрації заслуговує на ще гостріше засудження.

Не дає виправдання і те, що співдія з московськими імперіялістами і поминення справи державної самостійносте України та інших поневолених народів має відбуватись в аспекті співдії з американцями на протибольшевицькому фронті. Бо за суттю такі вимоги не мають жодного позитивного відношення ані до українсько-американських взаємин, ані до нашої боротьби з большевизмом, хіба тільки можуть бути перешкодою в одному і другому. Йде про нашу поставу до московського імперіялізму і про зречення з самостійницьких цілей. Отже американське посередництво в тому, ціна американської допомоги й протибольшевицьке наставлення — нічого не виправдують. Так само, як прислужників большевиць-кої Москви, з т. зв. уряду УРСР, не виправдують арґументи, що вони використовують радянські форми, щоб у рамцях існуючих можливостей максимально втримати і розбудувати бодай дещо з власної державности, українську культуру, господарство і тому подібне, або що на випадок перемоги США над СССР до влади дійшли б підтримувані Америкою білі московські імперіялісти, які зліквідували б навіть існуючі за большевиків форми української окремішности.

Кожна допомога для протибольшевицької акції, поскільки вона поєднана з протисамостій-ницькою, проросійською політикою, приносить українській визвольній справі більше шкоди, ніж користей. Жодні акції і досягнення, проведені за такою допомогою, хоч би вони самі з себе були поважні й корисні, не можуть зрівноважити найбільшої, засадничої шкоди, якою є прорив в одностайному фронті визвольної самостійницької політики. Але й кожна окрема дія з чужою допомогою на базі тільки протирежимної, несамостійницької концепції, має в собі той же самий елемент, що робить її безвартісною, або просто шкідливою.

Наприклад, такою є протибольшевицька пропаґанда через радіо чи іншою формою, що має мобілізувати й активізувати протибольшевицькі настрої і дії серед українського чи іншого народу, але при цьому цілком не заторкує ворожнечі до московського імперіялізму, прагнень до національно-державної незалежности, або навіть виявляє негативне наставлення до цих рушіїв визвольної боротьби. Така пропаґанда є шкідлива для визвольних змагань, для цілого протибольшевицького фронту, бо вона діє демобілізуючо на головні пружини протибольшевицької боротьби. Вона викликає огірчення і неприхильне наставлення воюючих з большевизмом національно-визвольних рухів супроти інспіраторів такої пропаґанди і дає протилежний ефект, ніж той, що його бажали б собі її інспіратори.

Для визвольних змагань України й інших народів найбільшу вартість має справжня політична підтримка цілей цих змагань і признавання за ними властивої їм ваги в міжнародному розвитку, на відповідних аренах світової політики. Велике значення й вартість має кожна практична допомога для підготови й ведення визвольної боротьби, для самостійницької протибольшевицької діяльности чи для плекання українських національних вартостей і сил, коли така допомога базується на позитивному відношенні до самої суті змагання України за державну самостійність. Мінімальною передумовою для того, щоб допомога якоїсь держави була сприємлива й корисна для визвольного руху є те, щоб ця держава не мала таких цілей, ані не провадила такої політики, яка суперечила б основним цілям українських визвольних змагань та щоб не зв'язувала своєї допомоги з вимогами, що суперечать позиціям української самостійницької політики.

Виразна й непохитна неґативна постава всіх українських сил на еміграції супроти проросійської концепції в американській політиці і супроти її намагань затягнути їх на ті рейки, має важливе значення не тільки для української справи, але й для правильности самої американської політики та для взаємовідношення між фронтом визвольних змагань поневолених Москвою народів і протибольшевицькими діями західніх держав. Ми повинні зробити все, щоб спростувати помилкові уявлення, незрозуміння, щоб розвіяти фальшиві ілюзії, перебороти шкідливі концепції та запобігти небажаному для обидвох сторін розвиткові взаємин. Об'єктивні дані промовляють за тим, що наші визвольні змагання і протибольшевицька політика США та інших західніх держав повинні знайти спільну мову в боротьбі проти спільного ворога. Бо для одних і для других однаковим ворогом є і московський імперіялізм, у кожному виді, і комунізм, як система.

Було б фальшиво розраховувати на те, що противники СССР зможуть використовувати для своїх цілей протибольшевицьку боротьбу українського народу, незалежно від того, як самі будуть ставитися до його визвольних змагань. Правда, ми нашої протибольшевицької боротьби не заперестанемо, ані не послабимо під впливом неприхильної постави США, чи інших західніх держав. Але плян боротьби, стратегія визвольної революції може узгляднювати ширший плян одноцілої боротьби, щоб спільними силами й скоординованими діями найскорше перемогти спільного ворога тоді, як маємо союз і гарантії, що спільна перемога дасть і нам досягнення наших визвольних цілей. У протилежному випадку, коли нас не трактують як союзників і не респектують наших цілей, тоді.мусимо провадити нашу боротьбу цілком сепаратне, як і досі, маючи на увазі й те, щоб з неї не могли користати такі сили, що мають неприязні до нашої самостійности заміри.

Якщо б на зміну большевизмові в Україні пробували стати ногою московські імперіялістичні загарбники іншого забарвлення, то український нарід поведе проти них таку ж саму боротьбу, як проти большевиків, незалежно від того, чи вони матимуть чужу підтримку і з боку яких держав. Під. час другої світової війни український революційно-визвольний рух провадив боротьбу на два фронти — проти большевизму і гітлерівських загарбників. Гітлер хотів зробити з України свою колонію, так само як Москва, тож ситуація була зрозуміла. Але який був би глузд Америці, чи іншим західнім державам ставати ворогом України на те, щоб допомогти москалям втримати імперію, яка колись знову підійме роги проти Заходу?

Проросійську концепцію американської політики, з її потуранням московським імперіялістам і намаганням віддати їм на поталу визвольні змагання поневолених народів, в її останніх консеквенціях уважаємо за шкідливу й безглузду, як з нашого погляду, так само і з погляду рації американської та світової боротьби з большевизмом. Бачимо в ній користь тільки для московського імперіялізму всіх відмін. Та покищо ця концепція не тільки існує, але й визначує американську політику на нашому відтинку. Наша рішуча постава проти неї боронить не тільки справу визволення України й інших поневолених Москвою народів. Вона має на меті теж добро світового фронту оборони життя і волі народів перед нищівним наступом московського імперіялізму і його інструментом — комунізмом.

ДО ПИТАННЯ ОСНОВНИХ КАДРІВ НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНОЇ РЕВОЛЮЦІЇ

Твердження деяких українських політиків на чужині, головно Івана Багряного, що, мовляв, в Україні немає національне свідомих молодих кадрів, які могли б вести чи продовжувати визвольну боротьбу за самостійність, вносили баламутство, а то й песимізм серед української спільноти та в лави рядового членства ОУН. Стверджуючи ніби нестачу національнр свідомих кадрів, речники цієї тези одночасно підсували думку, що треба користуватися кадрами большевицького комсомолу й вести боротьбу з їхньою допомогою, але не під націоналістичними чи навіть національними гаслами, а використовуючи помилки комуністичного режиму і його забріханість. Опрокидуючи ці твердження, Степан Бандера в цій своїй статті доказує їхню помилковість.

Стаття була друкована, за підписом “С. Б.”, в місячному журналі “Визвольний Шлях”, Лондон, Великобрітанія, рік VI, кн. 5/68 за травень 1953 р.

Питання кадрів має підставове значення для кожного національно-політичного і суспільного руху, а зокрема для національно-визвольної революції. Якість і кількість кадрів, які вже беруть участь у революційній дії, і які, за своїм наставленням, зактивізуються в ній під час розширення революційної боротьби — вирішує про напрямок, силу й успіх цілого революційного процесу. Тому належна розв'язка цього питання мусить заважити на розвитку і висліді визвольних змагань. Треба робити відповідні висновки з досвіду й аналізи попередніх змагань за державну самостійність, щоб у цьому питанні не повторити тих самих помилок, які вже раз причинилися до заламання і поразки.

Не можна б сказати, що питання кадрів, які мають організувати й двигнути національно-визвольну революцію і розбудову самостійної держави, легковажиться чи недоцінюється в українській політичній думці. Але воно дуже часто є предметом невластивого трактування, що призводить до помилкових висновків та породжує помилкові політичні настанови.

Дата добавления: 2015-07-16