Золоте слово Святослава

Тоді великий Святослав ізронив злоте слово,

Із сльозами змішане,

І прорік:

«О мої синовці,

Ігорю і Всеволоде!

Рано єсте почали Половецькую землю мечами разити,

а собі слави шукати.

Та без честі одоліли,

без честі-бо кров поганую ви пролляли.

Ваші хоробрі серця в жорстокім харалузі сковані,

а в смілості згартовані.

Що ж ви вчинили моїй сріберній сідині?

І уже не бачу влади сильного,

І багатого, і многоратного

брата мойого Ярослава …

Тії-бо без щитів

з ножами захалявними

кликом полки побивають,

дзвонячи в прадідівську славу.

Ви ж сказали: «Мужаймося самі -

славу минулу самі візьмемо

і прийдешню ми самі поділимо!»

А чи диво се, браття, старому помолодіти?

Коли сокіл пір’я міняє -

високо птиць не ганяє,

не дасть гнізда свойого в обиду.

Та се зле: князі мені - не пособники,

нінащо ся година обернулась»!

Великий княже Всеволоде!

На мислю б тобі прилетіти іздалека -

отчий злотий стіл постерегти!

Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити,

а Дін шоломами вилляти!

Коли б ти тут був -

то була б рабиня по ногаті,

а бранець - по різані.

Ти-бо можеш посуху живими самострілами стріляти -

удалими синами Глібовими!

Ти, буй Рюриче, і Давиде!

Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали?

Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури,

ранені шаблями гартованими на полі незнаємім?

Вступіте, господарі, в золоті стремена

за обиду часу нашого,

за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!

Галицький Осмомисле Ярославе!

Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі,

підпер гори угорськії своїми залізними полками,

заступив королеві путь,

зачинив Дунаю ворота,

мечеш тягарі через хмари,

суди рядиш до Дунаю.

Грозьби твої по землях течуть,

одчиняєш ти Києву ворота,

стріляєш ти з отчого злотого стола салтанів за землями.

Стріляй, господарю, Кончака,

раба поганого,

за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!

А ти, буй Романе, і Мстиславе!

Хоробра мисль носить ваш ум на подвиг.

Високо пливеш ти на подвиг в сміливості,

як той сокіл, на вітрах ширяючи,

хотя птицю в смілості здолати.

Єсть-бо у вас залізнії молодці

під шоломами латинськими.

Од них гуде земля, і краї многі -

Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела,

і половці сулиці свої покидали,

а голови свої підклонили

під тії мечі харалужнії.

Але вже, княже, Ігорю померк сонця світ,

а дерево поронило листя не з добра:

по Pocі і по Сулі городи поділили,

А Ігореве військо хоробре не воскресити!

Дін тебе, княже, кличе і зове князів на побіду.

Ольговичі, хоробрі князі, успіли на бій!

Інгвар і Всеволод,

І всі три Мстиславичі,

не злого гнізда шестикрильці!

Ви не правом побідників собі землі розхватали!

Нащо ж ваші золоті шоломи,

і сулиці ляськії, і щити?

Загородіте полю ворота своїми гострими стрілами

за землю Руськую,

за рани Ігореві,

смілого Святославича!

Уже-бо Сула не тече струменями срібними для города

Переяславля,

і Двіна болотом тече для тих грізних поло чанів

під кликом поганих.

Один лиш Ізяслав,

син Васильків,

подзвонив своїми гострими мечами об шоломи литовськії,

погубив славу діда свойого Всеслава,

а сам під черленими щитами

на кривавій траві

погублений литовськими мечами.

Ізійшла юна кров, і сказав він:

«Дружину твою, княже, птах крильми одягнув,

а звірі кров полизали!»

Не було тут брата Брячислава,

ні другого, Всеволода.

Один же він зронив жемчужну душу з хороброго тіла

крізь злоте ожерелля.

Сумують голоси,

поникли веселощі,

труби трублять городенськії.

Ярославе і всі внуки Всеслава!

Уже понизіте стяги свої,

вкладіте свої мечі пощерблені:

ви-бо вже вискочили з дідівської слави!

Ви-бо своїми крамолами

почали наводити поганих

на землю Руськую,

на добро Всеслава.

З розбрату і постало насилля

од землі Половецької!

На сьомім віці Трояна

кинув Всеслав жереб на дівицю, собі любу.

Той обманом обперся на коней,

і скочив до града Києва,

і діткнувся ратищем злотого стола київського.

Скочив од них лютим звіром опівночі з Білгорода,

окутався в синю млу;

Всеслав-князь людям суд чинив,

князям городи рядив,

а сам вночі вовком бігав:

із Києва добігав до півнів у Тмуторокань,

Тому віщий Боян і давно ще приспівку, розумний,

сказав:

«Ні хитрому,

ні скритному,

ні чаклуну спритному -

суда Божого не минути».

О, стогнати Руській землі,

спом’янувши давнішню годину і давніх князів!

Того старого Володимира

ніяк було пригвоздити до гір київських;

отож-бо й нині встали стяги Рюрикові,

і другії - Давидові,

та нарізно в них бунчуки мають, співають списи!

Дата добавления: 2015-07-16