Інтертекстуальність і її функції в художньому тексті

У працях з лінгвістики тексту терміни «інтертекст», «інтертекстуальність» разом із терміном «діалогічність» отримали дуже широке поширення. Однак як у вітчизняній, так і в зарубіжній лінгвістиці не існує чіткого теоретичного обгрунтування понять, які стоять за цими термінами.

При дослідженні поняття «інтертекстуальність», цілком обгрунтовано розрізняти дві її сторони - дослідницьку і авторську. З точки зору дослідника, інтертекстуальність - це установка на більш поглиблене розуміння тексту або дозвіл нерозуміння тексту за рахунок встановлення багатовимірних зв'язків з іншими текстами, пов'язаними з прецедентним текстом. За аналогією з інтертекстуальність можна говорити про автотекстуальності, коли нерозуміння дозволяється за рахунок встановлення багатовимірних зв'язків, породжуваних певної циркуляцією інтертекстуальних елементів усередині одного і того ж тексту [41, 12].

З точки зору Н.А. Фатєєвої, інтертекстуальність - це спосіб "генезису власного тексту і постулювання власного авторського«Я»через складну систему відносин опозицій, ідентифікації і маскування з текстами інших авторів» [41, 12]. Аналогічно можна говорити про автоінтертекстуальності, коли при породженні нового тексту ця система опозицій, ідентифікацій і маскування діє вже в структурі идиолекта певного автора, створюючи багатовимірність його авторського «Я». Таким чином, у процесі творчості другим «Я» письменника, з яким він вступає до «діалог» може бути як письменник-попередник, так і він сам. У процесі осмислення та опису створюється «діалогічність» літературних текстів. Ця «діалогічність» робить очевидним, чому подвійність стає настільки органічним способом інтертекстуалізаціі: співвіднесення тексту з іншими породжує «двійників» як на рівні сюжету, так і на рівні «текст-текст» [41; 13-14].

Стає очевидним, що будь-яке интертекстуальное зближення грунтується не тільки на лексичних збіги, але і на структурному схожості. Саме тому слід говорити не тільки про власне міжтекстових зв'язках, а й про глибші впливи.

Завдяки авторської інтертекстуальності весь простір художньої та культурної пам'яті вводиться в структуру новостворюваного тексту як смислотворчий елемент, і, таким чином літературна традиція йде не з минулого в сьогодення, а із сьогодення в минуле. Подібної смислової оборотністю можуть мати і тексти одного автора, що показує, наприклад, дослідження М. Епштейна «Мідний вершник і золота рибка. Поема-казка Пушкіна»[49]. У даній роботі вчений, вибираючи інтерпретують текст так званий «петербурзький текст» Достоєвського, знаходить спільність у задумі, композиції, системі образів у двох практично одночасно створених, але зовсім різних за жанром творах Пушкіна («Мідний вершник» і «Казка про рибака і рибку»). Основою для зіставлення послужили М. Епштейна пушкінські автоінтертекстуальние відповідності. «Те, що в Пушкіна поділялося на трагічний і комічний варіанти сюжету, у Достоєвського в гранично стислій, одноманітною формулою виступає як злитий гротескно-фантастичний образ: трагедія зниклого міста і комічно застряг серед болота мідний вершник. Пам'ятник засновникові того, що так і не набула основи», - укладає Епштейн [49; 214]. Н. А. Фатєєва завершує цю інтертекстуального лінію, приводячи в приклад слова В. Розанова: «Боже, Росія порожня... Мріючи про«золоту рибку»майбуття і історичної величі» вона бачить підсумований сюжет самої російської історії, аналогічно тому, як зведені мотиви Пушкіна - Достоєвського в контекстах «На березі пустельних хвиль...», «Щоб служила мені рибка золота» [41; 14].

Якщо раніше, на початку XX століття, автори прагнули асимілювати інтертекст у своєму тексті, вплав його в себе аж до повного розчинення в ньому, ввести мотивування інтертекстуалізаціі, то кінець століття відрізняє прагнення до дисиміляції, до введення формальних маркерів межтестовой зв'язку, до метатекстовое грі з «чужим» текстом. Наприклад, у романі В. Нарбіковой «План першої особи. І другого»знаменита фраза Ф.М. Достоєвського "краса врятує світ» обігрується так: «Вона вказала туди, де була краса. «Так, - сказав Достоєвський, - красиво, тобто рівень є». У тому місці, де все було для краси, краси не було». Будь-яке раніше існувало поетичне повідомлення перетворюється на нове - в ньому нарочито знімається ореол «високого», і воно стає «примітивно відчутним» [41; 17-18].

У постмодерністських текстах кожен контакт з попереднім текстом обертається зв'язком, в результаті інтертекстуальний зв'язок набуває характеру каламбуру, гіперболи або їх взаімоналоженія. Так з'єднуються «високий» і «низький» регістри художнього тексту.

Аналізуючи тексти художніх творів різних авторів, можна виділити центрирующие, що виконують роль ядра при встановленні інтертекстуальних зв'язків. Вони вказують досліднику на інтертекстуальні відносини між текстами, в яких стильова завдання виражена слабше. Наприклад, «Флейта-хребет» Маяковського і «Єгипетська марка» Мандельштама через ідею «зламу хребта» власного твору. Мабуть, в цьому контексті можна говорити і про «зламі хребта» всієї російської культурної традиції XX століття, який був передбачений «сильними» авторами.

Таким чином, можна виділити функції інтертексту в художньому тексті. У першу чергу, інтертекст дозволяє ввести в свій текст деяку думку чи конкретну форму представлення думки, об'єктивувати до існування даного тексту як цілого. Таким чином, «кожен твір, вибудовуючи своє интертекстуальное поле, створює власну історію культури, переструктурується весь попередній культурний фонд» [50; 408]. Дане висловлювання означає, що в художній текст можна ввести і фрагменти «текстів» інших мистецтв. Так, наприклад, взаємодіють словосполучення «Темна фігура» А. Вознесенського і віртуальне представлення «Чорного квадрата» К. Малевича. Таким чином, завдяки інтертексту, досліджуваний текст вводиться в більш широкий культурно-літературний контекст.

Межтекстовой зв'язку створюють вертикальний контекст твору, у зв'язку з чим він набуває неодномірність сенсу. У цьому плані інтертекст, породжуючи конструкції "текст у тексті» і «текст про текст», створює подобу тропеіческіх відносин на рівні тексту.

Теорія інтертекстуальності дозволяє бачити «метафору» там, де відбувається зближення явленого в тексті фрагмента і фрагмента прецедентного тексту, не представленому читачеві фізично. Явище породження сенсу розгортається між реально даними і тим цільним текстовим фрагментом, що є присутнім у читача в пам'яті. Так два тексти стають семантично суміжними. Це породжує ефект метатекстовое метонімії, граничним проявом якої є звуковий параграмматізм (коли по звукових частинам збирається анаграммірованное ціле).

Тенденція розгортання навколо досліджуваного тексту цілого «пучка» співвідносяться з ним текстів інших авторів дозволяє художнику слова визначити свою відмінність від інших авторів, затвердити власне творче «Я» серед інших і по відношенню до інших. По суті інтертекстуальність стає механізмом метаязиковой рефлексії. Однак інтертекстуалізація і авторефлексій, доведені до абсурду і пропущені через теорію «деконструкції», тобто руйнування, Ж. Дерріда, як раз приводять до зворотного ефекту - повного розчинення, розсіювання авторського «Я» у семіотичному просторі «чужих» слів і образів «третього особи». Р. Барт пише наступне: «Суб'єктивність зазвичай розцінюється як повнота, якій" Я "насичує тексти, але насправді - це лжеполнота, це всього лише сліди тих кодів, які складають дане«Я». Таким чином, моя суб'єктивність в кінцевому рахунку представляє з себе лише банальність стереотипів»[3, 14]. Отже, функції інтертексту в кожному тексті визначаються виключно через «Я» його автора, оскільки введення интертекстуального відносини - це насамперед спроба грунтовного переосмислення іншого тексту з метою отримання нового сенсу «свого» тексту. Ступінь збільшення сенсу в цьому випадку і є показником художності інтертекстуальної фігури. Інтертекстуальні зв'язки носять різний характер, залежить від авторського задуму.

Слід відзначити органічний зв'язок інтертекстуальності з ономастикою. У текстах зустрічається багато імен і назв (онімів), що дозволяє робити висновок про ономастичного складовою поняття «інтертекстуальність».

Прецедентними текстами можуть бути антропоніми (імена людей), топоніми (географічні назви), поетоніми (імена в літературному творі, виконують характеризує функцію).

Функціонально оніми виконують у тексті ту роль, яку визначив їм автор, тобто залежать від авторського задуму. Наприклад, Текстообразующая функція, як у творі М. Палей «Кабірії з Обвідного каналу», де Кабір - ім'я величної цариці, а «Обвідний канал» використовується як узагальненого найменування лексичної парадигми з домінантою «бруд», «сморід», «застій».

На думку вчених, роль прецедентних текстів полягає в тому, що вони виступають як цілісний знак, що відсилає до тексту. Функції інтертекстуальності в художньому тексті полягають у наступному:

1.Вступ интертекстуального відношення дозволяє ввести в новий текст деяку думку чи конкретну форму представлення думки, об'єктивувати до існування даного тексту як цілого;

2.межтекстовие зв'язку створюють вертикальний контекст твору, у зв'язку з чим він набуває неодномірність сенсу;

3.інтертекст створює подобу тропеіческіх відносин на рівні тексту, а інтертекстуалізація виявляє свою конструктивну, текстопорождающую функцію.

Дата добавления: 2015-07-16