Типологія інтертекстуальних елементів і зв'язків

Інтертекстуальність вивчається вже кілька десятиліть, тим не менш, класифікація інтертекстуальних елементів і зв'язують їх міжтекстових зв'язків, як і раніше залишається проблемним питанням. Найбільш послідовними дослідниками в питаннях типологізації інтертекстуальних елементів залишаються закордонні дослідники П.Х. Тороп і Ж. Женетт. З російських вчених свою систему класифікації інтертекстуальних зв'язків і елементів запропонувала Н. А. Фатееева [41,42].

Відповідно до класифікації Фатєєвої, інтертекстуальні елементи поділяються на власне інтертекстуальні, що утворюють конструкцію "текст у тексті»; паратекстуальние; метатекстуальние; гіпертекстуальність; архітекстуальние.

Власне інтертекстуальні елементи, що утворюють конструкції текст у тексті», включають в себе цитати й алюзії. Поняття «цитата» підходить для позначення відтворення в тексті одного і більше компонентів прецедентного тексту. Цитата активно націлена на впізнавання. Тому цитати можна типологізувати за ступенем їх відносини до початкового тексту, а саме по тому, виявляється інтертекстуальний зв'язок виявленим чинником авторського побудови і читацького сприйняття тексту чи ні. Найбільш чистою формою такої цитації можна вважати цитати з точною атрибуцією та тотожним відтворенням зразка. Наприклад, у віршованих рядках С. Парнок, де однозначно зазначено автор цитованих рядків, а прецедентне висловлювання укладено в лапки:

«У краї солоному не зійти зерну,

Але хто не вірив диву на годину жорстокий? -

Що сповістять мені Пушкінські рядки?

Сторінки милі я розгорну.

Знову, знову «непогожий день погас »,

Обірваний пронизливим «Але якщо»!

Не вся ль душа моя, мій світ не весь чи

У словах тепер тремтить двох?»[42; С.26]

Другий тип інтертекстуальності представлений цитатами з точною атрибуцією, але нетотожні відтворенням зразка. Так, рядки А. Ахматової: «Стала б я багатший за всіх у Єгипті, / Як казав Кузмін покійний», - точно відтворюють джерело запозичення - поезія М. Кузміна, але в самому тексті Ахматової відбувається скорочення вихідного тексту, зміна порядку слів і категорії роду дійової особи.

Наступним типом цитат є атрибутовані перекладні цитати. Цитата в перекладі ніколи не може бути буквальним повтором оригінального тексту. Перекладні цитати можуть розкриватися посиланням автора в тексті елементів або коментаря, таким чином, з власне тексту вони переводяться в ранг метатекста.

Можливі також цитати, атрибуція яких нагадує загадку і передбачає звукову розшифровку. Класичний приклад подібних цитат знаходиться у вірші А. Вознесенського «Здогад»:

«Ну чому він стільки разів про ос,

сисних вісь земну, вимовляє?

Він, не усвідомлюючи, вимовив: «Ося»...

Поети люблять ім'я повторювати -

«Сергій», «Володимир» - крізь земну осип.

Він ім'я забув, що він хотів сказати.

Він по собі зітхнув на тисячу років тому:

«Ох, Осип...» [42; 27].

У прозі та поезії Вознесенський звертається до одного і того ж інтертекст.

Так, в есе «О» у рядках про поезію Мандельштама огласовка на-ос-/-з-з дзвінким варіантом-оз-, задана поетичним вертикальним контекстом, зберігається: «Мене мучать оси з класичних сот зниклого поета: «Озброєний зором вузьким ос...», «оси заповзають у троянду в кабіні ролс-ройса», «оси важку троянду смокчуть ...», оси, в ​​яких просвічує ім'я поета. Особливо багато ос цієї восени».

Інтертекстуальність нейтралізує кордон між формальним виразом текстів по осі «вірш-проза», і будь-який художній текст виявляє прагнення стати «текстом у тексті» або «текстом про текст», тобто народжується на основі творчого синтезу елементів попередніх текстів, як «своїх», так і «чужих».

Цитат з точною атрибуцією протистоять цитати з розширеною атрибуцією. Розширенню часто супроводжує невизначеність атрибуції: так, у Є. Баратинського знаменита фраза французького філософа Декарта «Мислю, отже, існую» присвоюється «дивакові»:

«Між мудрецями був дивак:

«Я мислю, - пише він, - отже,

Я, поза сумнівом, існую».

Ні! любиш ти, і тому

Ти існуєш, - я зрозумію

Швидше за істину таку»[42; 27].

Більшість цитат, використовуваних у художніх текстах, не атрибутовані. Найпростішим способом закодувати цитату є приєднання частки заперечення «не» до добре відомих цитат з шкільної програми, наприклад з Лермонтова: «У будинку вечеряли. На вечерю була ні риба, ні м'ясо. Не виходжу не один не на дорогу, не попереду не туманний шлях не блищить, ніч не тиха, душа не спостерігає богу...». Органічність переходу задається подвійним повторенням заперечення в загальномовних фразеологічному звороті.

Одним із способів маркування цитати є «закавичіваніе». Цитата, взята в лапки, легко розпізнається, а її значення розширюється і виходить лише за рамки певного стилю.

У художніх текстах оповідач або персонаж можуть користуватися цитатою як елементом словника. У цьому випадку неатрібутірованная цитата використовується як первинне засіб комунікації. Наприклад, у Л. Толстого в «Анні Кареніній» використовуються цитати-репліки. Так, Облонский і Левін за обідом обмінюються пушкінські рядки: «Облонский - Левіну:«Пізнаю коней завзятих з яких-то їх тавр, юнаків закоханих дізнаюся по їхніх очах». Левін - Облонського: «... все-таки«з огидою читаючи життя мою», я тремчу, і проклинаю, і гірко скаржуся...». Частково спотворені цитати-репліки імітують у Толстого розмовну мову освічених людей і відтворюють акт пригадування.

До власне інтертекстуального елемента, що створює конструкції "текст у тексті», відносяться і алюзії. Алюзія - запозичення певних елементів прецедентного тексту, за якими відбувається їх впізнавання у інтертекст, де і здійснюється їх предикация. Візьмемо, приміром, алюзію, орієнтовану на «шкільні цитати» у В. Нарбіковой в повісті «План першої особи. І другого»:«Я говорив, що в красі жити не можна, що нічого не вийде», - це слова героя, який носить знаменну прізвище Достоєвський. З елементів «краса» і частини прізвища героя «Достоєвський» складаємо класичні слова Достоєвського "краса врятує світ», які в загальному хаосі цитат і алюзій нарбіковской прози відразу знижуються на кілька регістрів, отримуючи загальний ознака «навпаки», тому що далі слід: «Вона вказала туди, де була краса. У тому місці, де все було для краси, краси не було».

Від цитати алюзію відрізняє те, що запозичення елементів відбувається вибірково, а ціле вияв або рядок прецедентного тексту, співвідноситься з новим текстом, присутні в ньому ніби «за текстом». У разі цитації автор переважно експлуатує реконструктивну інтертекстуальність, реєструючи спільність «свого» і «чужого» текстів, а в разі алюзії на перше місце виходить конструктивна інтертекстуальність, мета якої організувати запозичені елементи таким чином, щоб вони виявлялися вузлами зчеплення семантико-композиційної структури тексту. Подібне відбувається, наприклад, коли поет повторює рядки своїх попередників, як би створюючи ілюзію продовження їх стилю. Наприклад, у вірш Б. Ахмадуліної «Я заздрю ​​їй - молодий... по над невської водою»вписані (з комунікативним перенесенням і перестановками) частини рядків Ахматової:«Де статуї пам'ятають мене молодий, / А я їх під невської пам'ятаю водою». Відновлення предикативного відносини в новому тексті відбувається на підставі «пам'яті слова»: комбінаторної, звукової та ритміко-синтаксичної.

Свідома алюзія являють собою таке включення елемента «чужого» тексту в «свій», яке має модифіковані семантику останнього за рахунок асоціацій, пов'язаних з прецедентним текстом, коли ж при таких змінах сенсу не виявляється, то має місце несвідоме запозичення.

Як і цитати, алюзії можуть бути атрибутовані або неатрібутірованнимі. Атрибуція, як у випадку «Достоєвського», буває не прямий, а «зашифрованою»; неатрібутірованность ж може не відчуватися як така за сильної насиченості цитат даного автора у тексті.

Існує два типи алюзій: алюзії з атрибуцією і неатрібутірованние алюзії. Алюзії з атрибуцією, беручи до уваги внутрішню форму цього слова (від латинського allusion - жарт, натяк) не можуть бути поширеними. Атрибутовані алюзію в чистому вигляді зустрічаємо в тексті Л. Губанова «Дзеркальні осколки»: «Але замовив мені білі вірші стукач Єсеніна - людина чорний». Однак і тут алюзія, принаймні, подвійна: вона відсилає не тільки до тексту Єсеніна «Чорна людина», а й «Моцарту і Сальєрі» Пушкіна; есенинская тема при цьому більш виразна, оскільки «Чорна людина» Єсеніна закінчується словами: «Я один... І розбите дзеркало...», коррелирующими з заголовком вірша Губанова.

Алюзії можуть організовувати і перечіслітельний ряд, узагальнюючим словом у якому буде ім'я автора всіх текстів, до яких є відсилання: «Москва і лик Петра переможний. Село, Моцарт і Жуан, І похмурий Герман, Вершник Мідний. І наше сонце, наш туман! Романтик, класик, старий, новий? Він Пушкін, - і безсмертний він!»(М. Кузмін).

Такі алюзії, які представляють собою імена власні, мають підвищену впізнаваністю навіть без згадки імені їх автора. Іменна алюзія іноді виступає як ремінісценція. Під ремінісценцією слід розуміти відсилання не до тексту, а до події з життя іншого автора, яке, безумовно, впізнається.

Прикладом ремінісценції служить введення імені Гумільова в вірш Л. Губанова «На смерть Бориса Пастернака»: «У нагороду за підземний бій він був обсвистаний і обпльований. Тягнулася перше кохання в кривавій майці Гумільова».

Нерідко атрибуція являє собою загадку. З подібним явищем зустрічаємося в тексті «Пам'яті Демона» Б. Пастернака. Текст Пастернака сповнений алюзій до «Демону» Лермонтова. Тут "інтертекстуальний об'єкт" атрибутує за допомогою алюзій, в тому числі і інтермедіальних: «Фауста прикидався пуделем, / Жінкою до пустельника входив. / Простягала над божевільним Врубелем / Гострий кут демоновскіх крил». Такі ж бесподлежащние конструкції є і у Пастернака: «Приходив ночами / У синяві льодовика від Тамари, / Парою крив намічав. / Де гудіти, де кінчатися кошмару». Таким чином, властивістю нести аллюзівний сенс володіють не тільки одиниці лексичного рівня, але і граматичного, а іноді навіть словотвірного.

Атрибуція може мати і максимально широкий характер - на рівні всього стилю поета і письменника, коли саме його ім'я і є максимально широка алюзія. До таких алюзіям належать рядки Ахматової з «Північних елегій»: «Росія Достоєвського. Місяць / Майже на чверть прихована дзвіницею».

Найчастіше доводиться мати справу з неатрібутірованнимі алюзіями. Вони по своїй внутрішній структурі побудови межтекстовой відносини найкраще виконують функцію відкриття нового в старому. Відкриття вимагає зусиль з боку читача, що породжує додатковий стилістичний ефект. Цікавий у цьому відношенні «містифікований переклад» у «Подвиг» Набокова. Герой роману в еміграції розмірковує про ставлення іноземців до російської літератури: «Йому подобалася закоханість англійців у Чехова, закоханість німців у Достоєвського. Як-то в Кембриджі він знайшов у номері місцевого журналу шістдесятих років вірш, холоднокровно підписану «А. Джемсона»:«Я йду по дорозі один, мій кам'янистий шлях тягнеться далеко, тиха ніч і холодний камінь, і ведеться розмова між зіркою і зіркою». Слова англійця, передані В. Набоковим у прозі по-російськи, відтворюють віршовані рядки Лермонтова. Їх дізнається кожен, хто знайомий з російською поезією. І все ж при повній їх впізнаваності видно, наскільки прозаїчний переклад далекий від оригіналу. На цьому і грає Набоков: прозаїчний варіант навмисно «знижує» високий сенс поетичного першотвору і робить текст «безликим» - у ньому нічого не залишається від власне «лермонтовського» стилю поетичного висловлювання [42; 25-36].

У типології виділяються «центонной тексти». «Центонной тексти являють собою цілий комплекс алюзій і цитат (в більшості своїй неатрібутірованних) і мова йде не про запровадження окремих«інтеркстов», а про створення якогось складного мови іносказання, всередині якого семантичні зв'язки визначаються літературними асоціаціями» [42; С.31]. Загальна аллюзівная навантаженість тексту характеризує текст вірша Л. Губанова «На смерть Бориса Пастернака», який, крім перерахованих вище інтертекстуальних елементів, включає і компоненти тексту, створені за методом «зрощення» цитатний атомів різних поетів: «Те забито не камінь - увігнано цвях [Цвєтаєва ] і холодна розлуки шерсть [Мандельштам]. І порожньо після Вас зовсім - не солов'ї, одні горобчики. А хто співає, так ті у Воронежі [Мандельштам] иль на нейтральній смузі [Висоцький]. Наш шлях хоч голодний, але ясний [Мандельштам], і ми ще потреплят світ, як це робив рудий Разін і хлєбниковський говір лір ».

У типології, запропонованої Н. А. Фатєєвої [42; 25-36], виділяють паратекстуальность, або відношення тексту до свого заголовка, епіграфу, післямові. Так, існують цитати - заголовка. Заголовок містить у собі програму літературного твору і ключ до його розуміння. Формально виділяючись з основного корпусу тексту, заголовок може функціонувати як у складі повного тексту, так і незалежно - як його представник і заступник. У зовнішньому прояві заголовок постає як метатекст по відношенню до самого тексту. У внутрішньому прояві заголовок постає як субтекст єдиного цілого тексту. Тому, коли заголовок виступає як цитата в "чужому" тексті, вона являє собою інтертекст, відкритий різним тлумаченням. Як всяка цитата, назва може бути або не бути атрибутовані, але ступінь впізнаваності неатрібутірованного заголовка завжди вище, ніж просто цитати, оскільки воно виділено з вихідного тексту графічно.

Письменник у готовому вигляді запозичує чужі заголовні формули, конденсуючі художній потенціал стоїть за ними тексту, і нашаровується на них новий образний зміст. Наприклад, у поемі М. Асєєва «Маяковський починається» заголовки виконують «рамкову» функцію по відношенню до долі Маяковського: на самому початку зустрічаємо заголовок його першої трагедії «Володимир Маяковський», в кінці поеми фігурує монолог Маяковського «Про погані».

Назви власних назв - топонімів, виведених у заголовок, також завжди значимі. Так, Євтушенко, відгукуючись на смерть Ахматової, дуже точно грає на протиставленні Ленінград / Петербург, заданому у вірші «Ленінград» Мандельштама (в тексті «Петербург, я ще не хочу вмирати...»):«Вона пішла, як ніби-то навіки / Повернулася до Петербурга з Ленінграда». Образний потенціал рядків Євтушенко розкривається через сполучну функцію заголовків, яка утворює «петербурзький інтертекст», що проходить через всю російську літературу. У XX ст. серед численних «Петербургів» початку століття, в тому числі роману А. Білого, виділяється «Остання петербурзька казка» Маяковського. Специфікація «Петербурзький» задає крос-жанрову єдність численних текстів російської літератури. Назва ж Мандельштама «Ленінград» несе в собі семантику «перерви традиції», втрату пам'яті поетичного слова.

Епіграф - наступна після заголовка щабель проникнення в текст, що знаходиться над текстом і співвідноситься з ним як цілим. Сама необов'язковість епіграфа робить його особливо значущим. Як композиційний прийом епіграф виконує роль експозиції після заголовка, але перед текстом, і пропонує роз'яснення або загадки для прочитання тексту в його відношенні до заголовку. Через епіграфи автор відкриває зовнішню межу тексту для інтертекстуальних зв'язків та літературно-мовних віянь різних напрямів епох, наповнюючи і розкриваючи внутрішній світ свого тексту.

Метатекстуальность, або створення конструкцій «текст про текст», характеризує будь-який випадок інтертекстуальних зв'язків, оскільки, будь то цитата, алюзія, заголовок або епіграф, всі вони виконують функцію представлення власного тексту в «чужому» контексті. За контрастом з ними переказ, варіація, дописування чужого тексту і інтертекстуальна гра з прецедентними текстами представляють собою конструкції "текст у тексті про текст».

У більшості випадків «интертекстуального переказу» відбувається трансформація форми по осі «вірш-проза». Так, на самому початку «Річки Оккервіль» Т. Толстой можна побачити своєрідне «толстовське» перекладення «Мідного вершника» Пушкіна: «Коли знак зодіаку змінювався на Скорпіона, ставало зовсім вже вітряно, темно і дощитиме». Для порівняння, у Пушкіна: «Над затьмареним Петроградом / Дихав листопада осіннім холодом жорстоким».

Варіації на тему певного твору, коли його рядок або декілька рядків стають імпульсом розгортання нового тексту, виносить на поверхню те, що в практиці тексті, що задає тему, «розкрилися виразні формули, придатні для різних тематичних вимірювань» [24; 293]. Класичним прикладом подібних варіацій можна вважати «Тему з варіацією» Пастернака, особливо «Наслідувальний» варіацію, початок якої збігається з початком «Мідного вершника» Пушкіна.

З ще одним проявом відкритої інтертекстуальності стикаємося, коли мова йде про дописування «чужого» тексту. Добре відомо, що В. Брюсов написав продовження «Єгипетських ночей» Пушкіна, до назви яких приписав два підзаголовків: «Поема в 6-ти розділах (Обробка і закінчення поеми О. Пушкіна)».

Особливий тип интертекстуальной зв'язку виявляється при мовній грі з прецедентними текстами та їх представниками-специфікаторами, за якими ці тексти впізнаються. Так, у В. Нарбіковой в повісті "Пекло як Та пекло як так" у контексті «Попофф як лідер країни з піною біля рота поліз на Трою, яка билася через Олени, вже звалившись на підлогу. Ангел як болгарин, як молодший брат російського став битися, як і Попофф, проти Трої, і Троя була переможена. Ці троє зчепилися через Олени, через її краси»- так на мовному рівні обігрується історія Трої, котра вплуталася у війну через Олени, при цьому відновлюються варіанти церковно-слов'янської форми числівника троє: трої, троя» [42, 34 ]. Таким чином, граматичні архаїзми в сучасній поезії і прозі інтертекстуального за своєю сутністю.

«Типологія інтертекстуальних елементів» Н. А. Фатєєвої виділяє також елементи: гіпертекстуальність, архітекстуальность та інтертекст як троп. Гіпертекстуальність є способом пародіювання одним текстом іншого. Архітекстуальность є жанрової зв'язком текстів. Крім того, інтертекст може розглядатися як троп або стилістична фігура. Інтертекстуальний зв'язок стає особливо виразною, якщо посилання на прецедентний текст входить до складу стежка або стилістичного обороту.

Таким чином, типологічно виділяються шість класів інтертекстуальних елементів, які обслуговують різні види міжтекстових зв'язків:

1.Власне інтертекстуальність, конструкція "текст у тексті», що включає цитати й алюзії;

2.паратекстуальность, що характеризується співвідношеннями «заголовок-текст», «епіграф - текст»;

3.метатекстуальность, що характеризується створенням конструкцій «текст про текст»;

4.гіпертекстуальность, що характеризується створенням пародій на прецедентні тексти;

5.архітекстуальность, що характеризується жанрової зв'язком текстів;

6.інтертекстуальние явища: інтертекст як троп, інтермедіального стежки, запозичення прийому, впливу в області стилю.

Дата добавления: 2015-07-16