Питання про снаряд

Кембріджська обсерваторія у своєму листі від 7 жовтня розглянула питання з астрономічного боку; відтепер справа полягала в тому, щоб розв'язати його технічно. Президент Барбікен, не гаючи часу, призначив із членів Гарматного клубу Виконавчий комітет. Цей комітет мусив протягом трьох засідань з'ясувати три великі питання: про гармату, про снаряд і про порох. Комітет складався з чотирьох членів, дуже обізнаних з цими речами. До нього ввійшли: сам Барбікен, що мав вирішальний голос, якби голоси поділилися, генерал Морган, майор Ельфістон і, нарешті, шановний Дж. Т. Мастон, на якого були покладені обов'язки секретаря‑доповідача.

8 жовтня комітет зібрався в квартирі президента Барбікена: Балтімора, Ріпаблікенстріт № 3. Оскільки було дуже важливо, щоб шлунок не переривав своїми скаргами таку серйозну дискусію, чотири члени Гарматного клубу зайняли місця навколо стола, заставленого сандвічами[24]і чималими чайниками. Як тільки Дж. Т. Мастон пригвинтив ручку з пером до свого залізного гачка, розпочалося засідання. Барбікен узяв слово.

– Мої дорогі колеги, – говорив він. – Ми повинні розв'язати одну з найважливіших проблем балістики, цієї науки, що переважно вивчає питання про рух снарядів, тобто тіл, кинутих у простір силою якогось поштовху і потім полишених на самих себе…

– О, балістика, балістика! – з захватом вигукнув Дж. Т. Мастон.

– Можливо, було б логічніше, – вів далі Барбікен, – присвятити це перше засідання обговоренню гармати…

– І справді, – зауважив генерал Морган.

– Проте, – продовжував Барбікен, – після довгих міркувань мені здалося, що питання про снаряд має бути поставлене раніше за питання про гармату, і що розміри гармати повинні залежати від розмірів снаряда.

– Я прошу слова! – крикнув Дж. Т. Мастон.

Слово йому було дане, бо він заслужив цього своїм славним артилерійським минулим.

– Мої достойні друзі! – сказав він з натхненням. – Наш президент має рацію, ставлячи питання про снаряд найпершим. Адже ядро, яке ми пустимо на Місяць, це наш вісник, наш посланець! І я прошу вашого дозволу розглянути це питання і цей снаряд з громадського, з суто морального погляду.

Цей новий погляд на гарматний снаряд особливо вразив і зацікавив членів комітету; вони з великою увагою слухали Дж. Т. Мастона.

– Мої дорогі колеги! – продовжував він. – Я говоритиму стисло. Я залишу осторонь фізичне ядро, тобто ядро, яке вбиває. Буду говорити лише про математичне ядро, моральне. Ядро, на мою думку, є найблискучіший вияв людської могутності, саме в ньому вона вся підсумовується, саме створивши його, людина досягла висот свого генія.

– Дуже добре! – сказав майор Ельфістон.

Дж. Т. Мастон був у захопленні; його голос набирав ліричного відтінку, співаючи цей гімн ядру.

– Бажаєте цифр? – продовжував він. – Ось вам, маєте дуже красномовні. Візьміть скромне ядро на 12 кіло вагою; воно рухається в 800 000 разів повільніше за електрику, у 740 разів повільніше від світла, у 66 разів повільніше, ніж Земля у своєму обертальному русі навкруг Сонця. Проте, вилітаючи з гармати, воно перевищує швидкість звуку[25].

Гучні «ура» викликала ця пишна промова, а зворушений Дж. Т. Мастон сів серед бурхливих привітань своїх колег.

– Тепер, – сказав Барбікен, – оскільки ми вже віддали данину поезії, приступимо до самої справи.

– Ми вже готові, – відповіли члени комітету, ковтаючи по півдюжині сандвічів.

– Ви знаєте, яку проблему ми маємо розв'язати, – вів далі президент. – Треба надати снарядові швидкість 11 000 метрів на секунду. Я маю підстави думати, що це нам удасться. Але тепер слід розглянути швидкості, яких вже досягнуто. Генерал Морган допоможе нам у цьому.

– Це мені неважко зробити, – відповів генерал, – бо під час війни я був членом комісії для випробування гармат і снарядів. Скажу вам, що гармата Дальгрена, яка стріляла на відстань 5 000 метрів, надавала своєму снарядові початкову швидкість в 500 метрів на секунду.

– Гаразд. А колумбіада[26]Родмана? – запитав президент.

– Колумбіада Родмана, випробувана у форті Гамілтон, біля Нью‑Йорка, випускала снаряд вагою півтонни на відстань 12 кілометрів, з початковою швидкістю 800 метрів на секунду – результат, якого не могли добитись Армстронг і Пеллізер в Англії.

– Оці мені англійці! – промовив Мастон, загрозливо хитнувши на схід, у бік Англії, своїм залізним гачком.

– Отже, – зауважив Барбікен, – 800 метрів на секунду – це найбільша початкова швидкість, досягнута поки що гарматним снарядом?

– Так, – відповів Морган.

– Зауважу до цього, – заявив Мастон, – що коли б моя мортира не розірвалася…

– Авжеж, але вона розірвалася, – відповів Барбікен з доброзичливим жестом. – Отже, візьмемо за вихідний пункт цю швидкість – 800 метрів. Треба збільшити її у двадцять разів. Відкладаючи до іншого засідання обговорення способів, як досягти такої швидкості, я зверну вашу увагу, мої дорогі колеги, на розміри, що їх слід надати ядру. Ви, певна річ, розумієте, що тут доводиться вже говорити про ядро вагою в кілька тонн.

– Чому це? – спитав майор.

– Бо ядро, – відповів жваво Дж. Т. Мастон, – повинно бути таким великим, щоб привернути увагу жителів Місяця, коли вони справді існують.

– Так, – відповів Барбікен, – і з іншої причини, ще важливішої.

– Що ви хочете сказати, Барбікен? – спитав майор.

– Я хочу сказати, що не досить тільки послати снаряд і більше ним не турбуватися. Треба, щоб ми за ним стежили протягом його перельоту, доки він влучить у ціль.

– Он як! – зауважили генерал та майор, трохи здивовані цією пропозицією.

– Без сумніву, – сказав упевнено Барбікен, – без сумніву, бо інакше наша спроба не матиме наслідків.

– Але, – заперечив майор, – ви збираєтесь надати цьому снарядові гігантських розмірів?

– Ні. Вислухайте мене уважно. Ви знаєте, що оптичні прилади досягли великої досконалості; з допомогою деяких телескопів уже спромоглися дістати збільшення в 6 000 разів і наблизити Місяць на 80 кілометрів. На цій відстані предмети в двадцять метрів висоти чудово видно. Коли досі ще не застосовано телескопів більшої сили, то це тільки через те, що така сила вже заважатиме ясності, і Місяць, який є ніби дзеркалом Сонця, не посилає досить інтенсивного світла, щоб можна було вивести збільшення за ці межі.

– Гаразд. Що ж ви зробите? Ви надасте вашому ядру діаметр двадцять метрів?

– Зовсім ні.

– Чи ви зробите Місяць яскравішим?

– Саме так!

– Оце здорово! – скрикнув Мастон.

– Так, це дуже просто, – відповів Барбікен. – Справді, якщо мені вдасться зменшити товщину атмосфери, яку проходить місячне світло, то чи не стане це світло яснішим?

– Очевидно.

– Гаразд! Щоб досягти такого результату, мені досить встановити телескоп на якійсь високій горі. Це саме ми й зробимо.

– Здаюсь, здаюсь, – відповів майор. – Ви чудово вмієте спрощувати задачі… І якого збільшення сподіваєтесь ви досягти таким способом?

– Збільшення в 48 000 разів, і воно наблизить Місяць на відстань 10 кілометрів. Щоб побачити предмет на такій відстані, він повинен мати близько 2,9 метра в діаметрі.

– Точнісінько так.

– Дозвольте, однак, зауважити, – сказав майор Ельфістон. – Вага ядра буде така велика, що…

– О, майоре, – відповів Барбікен, – перш ніж ми почнемо обговорювати його вагу, дозвольте мені сказати, що вже наші батьки робили гідні подиву речі такого роду. Я дуже далекий від того, щоб запевняти, що балістика не прогресувала відтоді, але слід було б знати, що й у середні віки були досягнені результати дивовижні і, дозволю собі додати, ще дивовижніші, ніж наші.

– Ну, ще чого! – з сумнівом зауважив Морган.

– Обгрунтуйте ваші слова! – підхопив Мастон.

– Немає нічого простішого, – спокійно відповів Барбікен. – Я маю приклади на підтвердження сказаного мною. Так, під час облоги Константинополя турецьким султаном Мухаммедом II, в 1543 році, на місто кидали кам'яні ядра вагою в 861,84 кілограма. Ви розумієте, яких розмірів були ці ядра?

– Ой, ой! – скрикнув майор. – 861,84 кілограма – це поважна цифра!

– Крім того, на острові Мальті, за рицарських часів, одна гармата кріпості Сент‑Ельма випускала ядра вагою понад тонну. Якщо ми спрямуємо всі наші зусилля на те, щоб збільшити вагу, то при сучасних успіхах науки подесятеримо вагу ядер мальтійських рицарів.

– Це очевидно, – відповів майор. – Але який метал гадаєте ви вжити для снаряда?

– Я думаю, просто чавун, – сказав генерал Морган.

– Фе! Чавун! – вигукнув Дж. Т. Мастон з глибокою зневагою. – Це вже занадто грубо для снаряда, який має призначення летіти на Місяць.

– Навіщо перебільшувати, мій шановний друже, – відповів Морган. – Чавун якраз хороший.

– Гаразд! – продовжував майор Ельфістон. – Через те що вага пропорціональна об'ємові, чавунне ядро в 2,9 метра діаметром матиме величезну вагу.

– Так, коли воно буде суцільне, і ні, коли воно буде порожнє, – сказав Барбікен.

– Порожнє? Це вже буде бомба.

– В яку можна буде покласти депеші, – додав Мастон, – і зразки наших земних виробів.

– Так, бомба, – відповів Барбікен. – Її нам і треба; суцільний снаряд у 2,9 метра діаметром важив би 100 000 кілограмів, але оскільки він, бувши порожнім, повинен водночас зберігати стійкість, я пропоную зробити його п'ятитонним.

– Які завтовшки будуть його стінки? – спитав майор.

– Якщо додержуватимемо правильної пропорції, – відповів генерал Морган, – то при діаметрі 2,9 метра стінки повинні бути завтовшки 65 сантиметрів.

– Це занадто, – заперечив Барбікен. – Візьміть до уваги, це ж не снаряд, що має пробивати броню; йому досить мати стінки, які могли б витримати тиск порохових газів. Отже треба вирішити: яку товщину повинен мати чавун, щоб бомба важила лише вісім тонн. Наш вправний математик, шановний Мастон, скаже нам про це.

– Нема нічого легшого, – озвався секретар комітету.

Він швидко написав кілька алгебраїчних формул на папері. Можна було бачити, як під його пером з'явилися тс й х у десятому степені і кубічний корінь. Нарешті, він сказав:

– Стінки матимуть приблизно п'ять сантиметрів.

– І цього буде досить? – спитав майор, наче він мав сумнів у цьому.

– Ні, – відповів президент Барбікен, – очевидно, недосить.

Тоді що ж його робити? – промовив розгублено Ельфістон.

‑. Взяти для снаряду якийсь інший метал, а не чавун.

– Мідь? – спитав Морган.

– Ні, вона ще важче; але я маю вам запропонувати щось краще.

– Що саме? – спитав майор.

– Алюміній, – відповів Барбікен.

– Алюміній?! – закричали разом три колеги президента.

– Звичайно, мої друзі. Ви знаєте, що один відомий французький хімік, Анрі Сент‑Клер‑Девіль, 1854 року видобув алюміній у чистому вигляді й достатній кількості. Цей метал такого самого кольору, як срібло, не змінюється, як і золото, має ковкість заліза і плавкість міді; його легко обробляти, він дуже поширенні у природі, бо становить основну складову частину всякої глини і багатьох інших гірських пород. Нарешті, він утроє легший від заліза, – це чи не найважливіша для нас властивість. Одне слово, він наче навмисне створений для того, щоб дати нам найкращий матеріал для нашого снаряда.

– Хай живе алюміній! – вигукнув секретар комітету, завжди дуже бурхливий у моменти захоплення.

– Але, мій дорогий президенте, – сказав майор, – чи не дуже висока тепер ціна на нього?

– Вона була висока, – відповів Барбікен. – У перші часи після його відкриття кілограм алюмінію коштував від 520 до 560 доларів, згодом ціна на нього знизилася до 70 доларів, а тепер кілограм його можна купити за 18 доларів.

– Але 18 доларів, – заперечив майор, який не легко здавався, – це все‑таки, величезна ціна.

– Без сумніву, мій дорогий майоре, але не така, щоб відмовитись від чудових властивостей алюмінію.

– А скільки важитиме снаряд? – спитав Морган.

– Ось результат моїх обчислень, – відповів на це Барбікен. – Снаряд у 2,9 метра діаметром і з товщиною стінок у 30 сантиметрів, зроблений із чавуну, важив би 33 720 кілограмів, а такий снаряд з алюмінію важитиме лише 9 625 кілограмів.

– Чудово! – вигукнув Мастон. – Це справді відповідає нашим планам.

– Чудово, чудово, – відповів майор. – Але хіба ви не знаєте, що при ціні 18 доларів за кілограм цей снаряд коштуватиме… – 173 250 доларів, це я прекрасно знаю. Але не бійтеся нічого, мої друзі: грошей нам не бракуватиме в нашій справі, за це я вам ручусь.

– Вони, мов дощ, посиплються в нашу касу, – зауважив Дж. Т. Мастон.

– Гаразд! То що ви гадаєте відносно алюмінію? – спитав президент.

– Ухвалити! – відповіли разом усі три члени комітету.

– Що ж до форми снаряда, – продовжував Барбікен, – то вона не така вже важлива, бо снаряд незабаром пройде атмосферу і летітиме в порожньому просторі. Отже, я пропоную кругле ядро, яке обертатиметься навкруг себе, коли йому сподобається, і поводитиметься, як йому захочеться.

Так закінчилося перше засідання комітету, на якому проблема снаряда була остаточно вирішена. Шановний секретар Дж. Т. Мастон уголос висловив свою радість з приводу ухвали послати селенітам алюмінійове ядро, «що дало б їм належне уявлення про жителів Землі».

Розділ VII

Дата добавления: 2015-11-30