Запитання й відповіді

4 грудня хронометри показували п'яту годину земного ранку, коли мандрівники прокинулися після 54 годин подорожі. Отже, вони пробули в снаряді лише на 5 годин 40 хвилин більше половини обчисленого часу, а вже зробили близько семи десятих свого перельоту. Так і мало бути, бо швидкість руху снаряда поступово зменшувалась.

Коли вони спостерігали Землю через нижнє скло, вона здавалась їм не більш як темною плямою, що потонула в сонячному промінні. Не було вже ні серпа, ні попелястого світла. Завтра, опівночі, Земля повинна була стати «новою», саме тоді, коли Місяць буде в повній фазі. Угорі нічне світило дедалі більше наближалося до лінії, по якій летів снаряд, і повинно було зустрітися з снарядом у призначений час.

Навколо, скільки сягав зір, чорний небозвід був, мов бісером, усіяний блискучими точками, які, здавалося, повільно пересувалися. Але на такій значній віддалі, як вони були, їх відносні розміри не змінювалися. Сонце і зорі здавалися такими ж, як їх бачать на Землі. Місяць тимчасом значно збільшився. Але підзорні труби мандрівників, взагалі не дуже сильні, не давали змоги робити корисні спостереження на його поверхні і розібратися в її топографічних і геологічних особливостях.

Тому час проходив у нескінченних розмовах. Найбільше говорили про Місяць. Кожен викладав запас своїх відомостей. Барбікен і Ніколл завжди були серйозні, а Мішель Ардан завжди фантазував.

Снаряд, його стан, його напрям, випадки, які могли трапитися з ним, запобіжні заходи, яких треба вжити перед його падінням на Місяць, – все це було невичерпною темою для різних здогадок.

Під час сніданку Мітелеві спало на думку дізнатись, які були б наслідки, коли б снаряд раптом спинився, маючи ще величезну початкову швидкість.

– Але, – відповів Барбікен, – я не уявляю собі, як це снаряд міг би спинитися.

– Припустімо це, – відповів Мішель.

– Це припущення нездійсненне, – заперечив практичний Барбікен. – Хіба що сила вибуху була б для нього недостатня. Але тоді його швидкість зменшувалася б помалу, і він не зупинився б раптом.

– Ну, а якби він зіткнувся з якимсь тілом у просторі?

– З яким?

– З цим величезним болідом, який ми зустріли.

– Тоді, – сказав Ніколл, – снаряд розбився б на шматки, і ми разом з ним.

– Ще краще, – відповів Барбікен. – Ми були б спалені живцем.

– Спалені! – вигукнув Мішель. – Оце так історія! Шкодую, що не сталося такого випадку, «щоб побачити», як воно було б.

– І ти побачив би це, – відповів Барбікен, – тепер відомо, що тепло є лише видозміна руху. Коли підігрівають воду, тобто коли їй надають тепла, це означає, що надають її молекулам руху.

– Ого! – вимовив Мішель. – Он яка дотепна теорія!

– І правильна, мій друже, бо вона з'ясовує всі явища тепла. Тепло – це лише молекулярний рух, коливання часточок тіла. Коли гальмують поїзд, він зупиняється. Але що робиться з рухом? Він перетворюється в тепло, і гальмо нагрівається. Навіщо мастять вісь колеса? Щоб не дати їй підігрітися, бо рух перетворюється в тепло. Ти розумієш?

– Чи я розумію? – відповів Мішель. – Чудово! Ось, наприклад, коли я біжу довгий час, так що весь пітнію, чому я мушу зупинитися? Ясна річ: бо мій рух перетворився в тепло.

Барбікен не міг не усміхнутися на таку відповідь Мішеля. Потім він повернувся до своєї теорії.

– Отже, – сказав він, – якби наш снаряд зіткнувся з іншим тілом, сталося б те саме, що буває з кулею, яка ударяється об металеву броню і падає розтоплена, бо її рух перетворився в тепло. Якби наше ядро зіткнулося з болідом, то його швидкість, раптом зведена нанівець, розвинула б таку жару, яка спалила б його вмить.

– Тоді, – спитав Ніколл, – що сталося б, якби Земля раптом зупинилася у своєму поступному русі?

– Її температура дійшла б до такої точки, – відповів Барбікен, – що вона відразу перетворилася б у пару.

– Добре, – вимовив Мішель. – Такий засіб кінчити із світом має спростити чимало речей.

– А якби Земля впала на Сонце? – сказав Ніколл.

– За обчисленням, – відповів Барбікен, – це падіння розвинуло б жару, яка дорівнювала б жарі 1 600 куль вугілля, таких завбільшки, як земна куля.

– Добрий приріст температури для Сонця, – зауважив Мішель Ардан, – за який би нам, без сумніву, подякували жителі Урана або Нептуна, бо вони мусять померти від холоду на своїх планетах.

– Отже, друзі мої, – продовжував Барбікен, – всякий рух, раптом зупинений, розвиває тепло. І ця теорія дає змогу припустити, що жара Сонця живиться градом болідів, які невпинно падають на його поверхню. Навіть обчислили…

– Приготуймось, – промимрив Мішель, – знову починаються цифри.

– Навіть обчислили, – спокійно провадив далі Барбікен, – що падіння кожного боліда на Сонце повинно розвинути жару таку ж, як чотири тисячі мас кам'яного вугілля такого самого об'єму.

– А яка жара Сонця? – спитав Мішель.

– Вона дорівнює жарі, яку розвинуло б горіння вугілля, що оточувало б Сонце шаром у 27 кілометрів завтовшки.

– І ця жара?..

– Могла б закип'ятити за годину 2 мільярди 900 мільйонів кубічних міріаметрів води.

– І вона нас не посмажить? – вигукнув Мішель.

– Ні, – відповів Барбікен, – бо земна атмосфера вбирає чотири десятих жари Сонця. Крім того, кількість тепла, яка припадає на Землю, становить лише дві мільярдні частки всього випромінювання.

– Я бачу, що все обертається на краще, – зауважив Мішель, – і що атмосфера є корисна вигадка, бо вона не лише дає нам змогу дихати, а й не дозволяє нас попекти.

– Так, – сказав Ніколл, – і, на жаль, вона зовсім не така на Місяці.

– Ба! – вимовив Мішель, завжди самовпевнений. – Якщо там є якісь жителі, – вони дихають. Якщо їх там більше немає, то вони, мабуть, залишили досить кисню для трьох осіб, хоча б на дні рівчаків, куди він опустився через свою вагу. Гаразд? Ми не злізатимемо на гори. Оце й усе.

І Мішель, підвівшись, пішов подивитися на місячний диск, що сяяв нестерпним блиском.

– Чорт! – сказав він. – Як же там має бути жарко!

– Візьми ще до уваги, – додав Ніколл, – що там день триває триста шістдесят годин.

– Проте, – сказав Барбікен, – тамтешні ночі мають таку саму тривалість, і через те, що тепло поновлюється через випромінювання, їх температура може бути лише температурою міжпланетних просторів.

– Нічого собі країна! – сказав Мішель. – Але це не має значення. Я вже бажав би там бути. Ах, мої любі товариші, як це буде цікаво побачити Землю замість Місяця, дивитись, як вона сходить на горизонті, розрізнювати обриси її континентів, казати: оце тут Америка, а тут Європа. Потім простежити, як вона поступово зникатиме в сонячному промінні. До речі, Барбікене, чи є затемнення Сонця і Землі у селенітів?

– Так, затемнення Сонця, – відповів Барбікен, – коли центри всіх трьох світил перебувають на одній лінії, при чому Земля посередині. Але це тільки кільцеві затемнення, під час яких Земля, спроектована на сонячному диску, як на екрані, дає змогу бачити велику частину його.

– А чому, – запитав Ніколл, – там не буває повного затемнення? Хіба конус тіні, який відкидає від себе Земля, не досягає Місяця?

– Так, коли не брати до уваги рефракції земної атмосфери, – відповів Барбікен. – Відомо, що середня відстань від Місяця до Землі – 60 земних радіусів. Отже, звідси – висновок, що під час затемнення Місяць перебуває поза конусом глибокої тіні і що Сонце посилає не тільки проміння від своїх країв, а й від свого центра.

– Тоді, – сказав Мішель глузливо, – чому там бувають затемнення, коли їх не повинно там бути?

– Лише тому, що сонячне проміння послаблюється рефракцією і що атмосфера, яку воно проходить, гасить більшу його частину.

– Оця причина мене задовольняє, – відповів Мішель. – Крім того, ми самі це побачимо, коли там будемо. Ах, я й забув! Котра година зараз?

– Третя, – відповів Ніколл.

– Як швидко минає час у розмові вчених, таких, як ми. Рішуче, я відчуваю, що занадто вже багато навчився. Я відчуваю, що зробився вже цілим колодязем мудрості.

Кажучи так, Мішель, виліз аж до склепіння снаряда, «щоб краще спостерігати Місяць», за його висловом. Тимчасом його приятелі розглядали простір крізь нижній ілюмінатор. Нічого нового не можна було відзначити.

Спустившись, Мішель Ардан наблизився до бокового ілюмінатора і раптом скрикнув від здивовання.

– Що там таке? – спитав Барбікен.

Президент підійшов до скла і помітив щось подібне до розпластаного у просторі мішка за кілька метрів від снаряда. Цей предмет здавався нерухомим так само, як і снаряд, і через це він повинен був мати однаковий з ним поступний рух.

– Що це за річ? – повторював Мішель Ардан. – Мабуть, це якесь маленьке тіло в просторі, яке наш снаряд захопив у сферу свого притягання і яке полетіло разом з ним до Місяця?

– Мене дивує, – відповів Ніколл, – що вага цього тіла, певна річ, менша за вагу ядра, дає йому змогу триматися точно на рівні снаряда.

– Ніколл, – відповів Барбікен після хвилини міркування. – Я не знаю, що за предмет, але напевне знаю, чому він тримається у площині снаряда.

– А чому?

– Бо ми летимо в порожняві, мій любий капітане, а в порожняві тіла падають або рухаються – це все одно – з однаковою швидкістю, хоч би яка була їх вага або форма. Тільки повітря своїм опором утворює різницю ваги. Коли ви за допомогою насоса зробите безповітряний простір у порожній трубці, то предмети які ви туди кинете, часточки пороху чи часточки свинцю, падатимуть там з однаковою швидкістю. Тут, у просторі, така ж причина і такий же наслідок.

– Цілком справедливо, – сказав Ніколл. – І все, що ми кидатимемо з нашого снаряда у простір, неодмінно подорожуватиме разом з нами аж до Місяця.

– Ах! Які ми осли! – вигукнув Мішель.

– Чому? – спитав Барбікен.

– Нам треба було наповнити снаряд корисними речами, книжками, інструментами, приладами тощо. Потім ми усе це повикидали б, і воно тяглося б за нами на буксирі. А я оце думаю: чому б нам не погуляти там «надворі», як гуляє отой болід? Чому ми не кинемось у простір через ілюмінатор? Яка це була б насолода, відчути себе підвішеним у просторі, ще в сприятливіших умовах, ніж птах, який повсякчас мусить махати крилами, щоб триматись у повітрі!

– Згоден, – сказав Барбікен. – Але як тоді дихати?

– Прокляте повітря, якого тут невистачає!

– Та якби воно навіть і було тут, Мішелю, ти незабаром залишився б далеко позаду, бо щільність твого тіла менша за щільність снаряда.

– Тоді це зачароване коло?

– Авжеж, воно гірше, ніж зачароване.

– І треба залишатись ув'язненим у цьому вагоні?

– Так, треба.

– Ага! – вигукнув Мішель голосно.

– Що з тобою? – спитав Ніколл.

– Я знаю, я здогадався, що таке ми вважали за болід. Це зовсім не астероїд! Це зовсім не уламок розбитої планети!

– Ну, а що це! – спитав Барбікен.

– Це наш нещасний пес! Це – Сателіт!

Справді, цей скалічений предмет, невпізнаваний, зведений нанівець, був труп Сателіта, що підіймався й підіймався.

Розділ VII

Дата добавления: 2015-11-30