Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АрхитектураБиологияГеографияДругоеИностранные языки
ИнформатикаИсторияКультураЛитератураМатематика
МедицинаМеханикаОбразованиеОхрана трудаПедагогика
ПолитикаПравоПрограммированиеПсихологияРелигия
СоциологияСпортСтроительствоФизикаФилософия
ФинансыХимияЭкологияЭкономикаЭлектроника

Поняття, ознаки та види правопорушення.

Поняття та ознаки держави. | Форма державного устрою. | Поняття та ознайо права. | Система права | Причини припинення | Обставини, що обтяжують покарання |


Читайте также:
  1. Броузери. Поняття, призначення, використання, склад та найпоширеніші представники.
  2. Бюджетна система: поняття, склад, вихідні принципи побудови.
  3. Визначеня складу правопорушення. Елементи складу правопорушення. Поняття та ознаки юридичної відповідальності. Види юридичної відповідальності.
  4. Галузі права. Їх основні ознаки
  5. Господарські договори: поняття, види, порядок їх укладення та розірвання.
  6. Господарські об єднання: поняття, види, правове становище.
  7. Господарські правовідносини: поняття, ознаки, види.

Правопорушення - це винна поведінка праводієздатної особи, яка суперечить принципам норм права, завдає шкоди іншим особам і тягне за собою юридичну відпові­дальність.

Правопорушення має певні ознаки, що відрізняють його від порушень норм моралі, звичаїв, тра­дицій тощо.

Ознаки правопорушення. 1.Поведінка людини, виражена в дії або бездіяльності. Протиправна дія являє собою активну поведінку особи, що заподіює шкоду суспільним відносинам, які охороняються правом. Бездія­льність являє собою нездійснення особою таких дій, що вона за певними причинами повинна бу­ла і могла здійснити в даних конкретних умовах. 2.Суспільна шкідливість протиправного діяння: протиправним є діяння, що завдає шкоди
громадянам, державі, суспільству.3.Протиправпість діяння - порушення певних норм права.4.Винність поведінки суб'єкта права.5.Карність протиправного діяння.

ВИДИ ПРАВОПОРУШЕНЬ. Всі правопорушення за ступенем їх суспільної небезпеки підрозділяються на злочини і проступки. Проступок — різновид правопорушення, що характеризується меншим ступенем суспільної небез­пеки в порівнянні зі злочином. Види проступків 1.Цивільні проступки — це правопорушення, що чиняться в сфері майнових і певних немайнових відносин. 2.Дисциплінарні проступки — порушення навчальної або трудової дисципліни.3.Адміністративні проступки — правопорушення, що посягають на суспільні відносини, пов'язані з державним управлінням. 4.Конституційні — нанесення шкоди основам конституційного ладу, конституційним правам і свободам громадян і т.д.

Злочин — найбільш небезпечний вид правопорушення — це суспільно небезпечне правопорушення, за яке в законі передбачене кримінальне покарання.

СКЛАД ПРАВОПОРУШЕННЯ. Юридичний склад правопорушення містить у собі 4 елементи: об'єкт, суб'єкт, об'єктивна сторона і суб'єк­тивна сторона.

Об'єкт — суспільні відносини, що регулюються і охороняються правом.

Суб'єкт — це дієздатна особа або організація.

Об'єктивна сторона - саме протиправне діяння, шкідливий результат, що настав, і причинний зв'язок між діянням і результатом.

Суб'єктивна сторона — провина, тобто відношення правопорушника до діяння і його резуль­тату у формі наміру або необережності.

 

 

16.Юридична відповідальність: підстави та види.

Юридична відповідальність — це застосування до винної особи заходів державного примушеная за вчинене правопорушення. Юридична відповідальність покладається на особу тільки при встановленні всіх елементів правопору­шення.

Види юридичної відповідальності 1.Конституційна — настає за порушення конституційних норм. 2. Дисциплінарна — за порушення трудової, навчальної, військової дисципліни. 3.Цивільна — за порушення майнових або особистих немайнових прав. 4. Адміністративна — за скоєння адміністративних правопорушень. 5. Матеріальна — при нанесенні матеріального збитку підприємству, установі, організації. 6. Кримінальна — настає за передбачену кримінальним законодавством дію або бездіяльність,
за яку законом передбачене кримінальне покарання.

Метою юридичної відповідальності є охорона від протиправних посягань на права і свободи громадян, цінності і блага, захищені законом; зміна свідомості правопорушника, профілактика можливих правопорушень з боку осіб, схильних до протиправних діянь. Юридична відповідальність застосовується за умови додержання таких принципів: законність, справедливість, доцільність, невідворотність відповідальності.

Застосовуючи юридичну відповідальність, держава ставить перед собою певні цілі:1.Покарання повинне захищати права й інтереси людей, суспільства від нових посягань. 2. Покарання повинне змінити погляди, свідомість правопорушника, виховати його. 3. Покарання має на меті попередити правопорушення з боку людей, у яких є намір почати протиправні дії. Ознаки юридичної відповідальності:1. спирається на державне примушення у формі караючих або правовідновлюючих заходів; 2. виявляється в обов'язку особи терпіти за свою провину певні позбавлення, втрату певних благ особистого і майнового характеру; 3. настає тільки за вже вчинені або вчинені правопорушення за наявності складу правопорушення; 4. здійснюється в строгій відповідності з нормами права при додержанні визначеного процедурно-процесуального порядку, встановленого законом.

Підстави юридичної відповідальності — це сукупність обставин, наявність яких робить юридичну відповідальність можливою тa повинною. Відсутність сукупності таких обставин виключає її. Підставами настання юридичної відповідальності є такі обставини: 1) факт здійснення соціальне небезпечної поведінки (правопорушення) — фактична підстава; 2) наявність норми права, яка забороняє таку поведінку і встановлює відповідні санкції (за її допомогою відбувається визначення складу правопорушення) — нормативна підстава. Наприклад, у диспозиціях багатьох статей КК факт вчинення злочину організованою групою розцінюється як кваліфікуюча ознака, яка істотно обтяжує відповідальність за вчинене; 3) відсутність підстав для звільнення від відповідальності. Можливість звільнення від відповідальності зафіксована нормами права (наприклад, передача неповнолітнього під нагляд батьків). У законах можуть міститися вказівки про обставини, які виключають відповідальність (стан крайньої необхідності, необхідної оборони або перебування в стані неосудності); 4) наявність правозастосовного акта — рішення компетентного органу, яким покладається юридична відповідальність, визначаються її вид і засіб (наказ адміністрації, вирок суду та ін.) — процесуальна підстава.

 

 

17) Поняття та джерела конституційного права.

Конституційне право України – це сукупність юридичних норм, що забезпечують побудову та функціонування правової держави та закріплюють суспільний лад України, основні права та обов’язки громадян, систему органів держави та порядок їхнього утворення. Конституційне право є провідною галуззю права, тому що воно визначає основи конституційного ладу, правового статусу людини та громадянина, систему органів державної влади, територіальний устрій та регулює найважливіші суспільні відносини.

Виходячи із зазначеного, можна зробити висновок, що предметом конституційного права України є суспільні відносини, пов'язані з організацією і здійсненням публічної влади в Україні, державної та місцевої (місцеве самоврядування). Конституційне право України є визначальною галуззю в системі національного права України. Варто відзначити, що конституційному праві належить центральне місце у будь-якій національній системі права. Підтвердженням цьому є особливий характер конституції як основного закону. На основі норм конституційного права визначається державний механізм, його основні ланки, створюються юридичні підстави їх функціонування. Основна роль конституційного права у національній системі права виявляється крім усього іншого і у характері форм (джерел) його існування. Джерелами цього права є Конституція і закони. Підзаконні нормативно-правові акти не є характерними для конституційно-правового регулювання, хоча іноді акти глави держави й акти уряду виконують відповідну роль. Конституція є основним джерелом конституційного права України та основою правової системи нашої держави. Термін “конституція” походить від лат. constitutio – установлення, устрій. Сучасна Конституція України була прийнята на п'ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 року. Конституцію України за загальними класифікаційними ознаками можна охарактеризувати як: 1.писану кодифіковану конституцію унітарної держави з автономним утворенням; 2.жорстку конституцію, оскільки внесення змін і доповнень до Конституції відрізняється від внесення змін і доповнень до звичайних законів (необхідно не менше 2/3 голосів від конституційного складу Верховної Ради України). Крім того, стосовно процедури внесення змін і доповнень до розділів І, ІІІ, ХІІІ Конституції, передбачається прийняття відповідного законопроекту не менш як 2/3 від конституційного складу Верховної Ради і затвердження його на всеукраїнському референдумі, який призначається Президентом України; 3.за порядком прийняття як народну конституцію, тобто прийнята парламентом від імені всього Українського народу.

 

18) Основні конституційні права та обов’язки людини і громадянина України

Конституція розмежовує поняття "людина" і "громадянин".Права людини – це права, які нерозривно зв’язані із самим його існуванням (право на життя, право на недоторканість особистості, житла, особистого життя, право на волю думки, право на повагу людської гідності, право на прагнення на щастя та т. і.).Права людини невід’ємні, невідчужувані, та належать кожній особистості незалежно від її приналежності до громадянства тієї чи іншої держави, расової або національної приналежності. Визнання та захист прав людини – це головний обов’язок держави. Права громадянина – це права члена державно-організованого цивільного суспільства. Перш за все, це можливість приймати участь в управлінні суспільними та державними справами (право на об’єднання в політичні партії, право вибирати і бути обраним та т. і.).Права людини порівняно з правами громадянина пріоритетні. Адже права людини поширюються на всіх людей, які проживають у тій або іншій державі, а права громадянина – лише на тих осіб, які є громадянами певної країни.

Конституція розмежовує поняття "права" і "свободи". Особисті права і свободи – це права і свободи в сфері особистого життя й особистої безпеки, вони стосуються індивідуального, приватного життя людини, автономії особистості. До них відносять: право на життя, право на свободу та особисту недоторканість, право на недоторканість житла та ін. Політичні права і свободи - це такі права і свободи, які громадяни реалізують у політичній сфері громадського життя. До них належать: право на свободу об'єднання в політичні партії і громадські організації, право брати участь в управлінні державними справами та ін.Економічні права - це такі права, які люди реалізують в економічній сфері громадського життя. До них належать: право володіти, користуватися і розпоряджатися приватною власністю та ін.Соціальні права - це такі права, реалізація яких пов'язана із задоволенням найважливіших соціальних потреб людей. Це: право на працю, право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату. Екологічні права - це група прав людини, яка забезпечує її потреби в безпечному навколишньому середовищі. До них належать: право на безпечне для життя і здоров'я навколишнє середовище та ін.Культурні права та свободи - це права і свободи людини в сфері культури. До них належать: право на освіту, свобода літературної, художньої, наукової і технічної творчості та ін.Основні права громадян нерозривно пов’язані з їхніми обов’язками. Конституція України, фактично закріплює принцип єдності прав і обов'язківЗагальні конституційні обов’язки.Неухильно додержуватись Конституції України та законів України, не зазіхати на права і свободи, честь і гідність інших людей. 2. Не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані їм збитки.3. Сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, установлених законом.4. Батьки зобов'язані утримувати дітей до їхнього повноліття. 5. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків.6. Повна середня освіта є обов’язковою.Конституційні обов’язки притаманні тільки громадянам України 1. Захищати Вітчизну, незалежність та територіальну цілісність України, шанувати її державні символи.2. Нести військову службу, відповідно до закону.3. Подавати до податкових інспекцій, за місцем проживання, декларації про свій майновий стан і про доходи за минулий рік.

 

 

19) Поняття та загальні принципи громадянства в Україні. Громадянство України - це правовий зв'язок між фізичною особою й Україною, що знаходить своє вираження в їхніх взаємних правах і обов'язках. Держава визнає і гарантує права і свободи громадянина, захищає і протегує їй за кордоном. Громадянин дотримується законів і розпоряджень держави, виконує визначені нею обов'язки. Питання громадянства України регулюються Конституцією, Законом України "Про громадянство України", міжнародними договорами України. Право на громадянство є невід'ємним правом людини. Конституція проголошує, що громадянина України не може бути позбавлено громадянства і позбавлено права змінити громадянство, не може бути вигнано за межі України або видано іншій державі. Україна гарантує турботу і захист своїм громадянам, які перебувають за її межами. Законодавство України про громадянство ґрунтується на таких принципах:1.єдиного громадянства — громадянства держави Україна, що виключає можливість існування громадянства адміністративно-територіальних одиниць України. Якщо громадянин України набув грома­дянство (підданство) іншої держави або держав, то у правових відносинах з Україною він визнається ли­ше громадянином України. Якщо іноземець набув громадянство України, то у правових відносинах з Україною він визнається лише громадянином України; 2. запобігання виникненню випадків без громадянства; 3. неможливості позбавлення громадянина України громадянства України; 4. визнання права громадянина України на зміну громадянства; 5. неможливості автоматичного набуття громадянства України іноземцем чи особою без громадянс­тва внаслідок укладення шлюбу з громадянином України або набуття громадянства України його дружи­ною (чоловіком) та автоматичного припинення громадянства України одним з подружжя внаслідок при­пинення шлюбу або припинення громадянства України другим з подружжя; 6. рівності перед законом громадян України незалежно від підстав, порядку і моменту набуття ними громадянства України; 7.збереження громадянства України незалежно від місця проживання громадянина України

.

20) Підстави виникнення громадянства України та обмеження щодо його набуття.

Громадянами України є:1.усі громадяни колишнього СРСР, які на момент проголошення незалежності України постійно проживали на території України; 2. особи, незалежно від раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, ет­нічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, мовних чи інших ознак, які на мо­мент набрання чинності Законом України «Про громадянство України» прожи­вали в Україні і не були громадянами інших держав; 3.особи, які прибули в Україну на постійне проживання після 13 листопада 1991 року а також діти таких осіб, які прибули разом з батьками в Україну, якщо на момент при­буття в Україну вони не досягли повноліття; 4.особи, які набули громадянство України відповідно до законів України та міжнародних договорів України. Документами, що підтверджують громадянство України, є:1. паспорт громадянина України; 2. свідоцтво про належність до громадянства України; 3. паспорт громадянина України для виїзду за кордон; 4. тимчасове посвідчення громадянина України; 5. проїзний документ дитини; 6. дипломатичний паспорт;7. службовий паспорт; 8.посвідчення особи моряка; 9. посвідчення члена екіпажу; 10. посвідчення особи на повернення в УкраїнуГромадянство України набувається: 1.за народженням;2.за територіальним походженням; 3.внаслідок прийняття до громадянства; 4.внаслідок поновлення у громадянстві; 5.внаслідок усиновлення; 6.внаслідок встановлення над дитиною опіки чи піклування; 7. внаслідок встановлення над особою, визнаною судом недієздатною, опіки; 8.у зв'язку з перебуванням у громадянстві України одного чи обох батьків дитини; 9.внаслідок встановлення батьківства; 10.за іншими підставами, передбаченими міжнародними договорами України.

 

21. Підстави прип грома У країни.

Громадянство України припиняє: 1. Внаслідок виходу з громадянства України. 2.Внаслідок втрати громадянства України. 3. На підставах, передбачених міжнародними договорами України.

Громадянство України втрачається: 1. Громадянин України, після досягнення ним повноліття, добровільно набув громадянства іншої держави. 2. Іноземець набув громадянства України і не подав, у порядку, встановленому законом, документ про припинення іноземного громадянства чи декларацію про відмову від нього; 3. Іноземець набув громадянства України і скористався правами, виконавши обов'язки, які надає чи покладає на нього іноземне громадянство. 4. Особа набула громадянства України внаслідок подання свідомо неправдивих відомостей чи фальшивих документів. 5. Громадянин України, без згоди державних органів України, добровільно вступив на військову службу, на роботу в службу безпеки, правоохоронні органи, органи юстиції чи органи державної влади чи органи місцевого самоврядування іншої держави.

 

22. Система органів влади в Україні.

Державна влада - це вид публічної політичної влади, що здійснюється державою для керівництва суспільством. Державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову.

Основним призначенням законодавчої влади є здійснення державної влади шляхом законотворення. Єдиним органом законодавчої влади в Україні є ВР України. Виконавча влада репрезентується системою державних органів і посадових осіб, що здійснюють повноваження для управління державою. Органами виконавчої влади в Україні є Кабінет Міністрів України, міністерства, державні комітети, центральні органи виконавчої влади зі спеціальним статусом, місцеві державні адміністрації. За певних умов до органів виконавчої влади можуть бути включені органи місцевого самоврядування.Головною функцією судової влади є захист прав і свобод людини. Крім того, судова влада має своїм завданням здійснювати контроль за законністю дій виконавчої влади, а саме: розглядати і вирішувати скарги громадян щодо дій органів державного управління та їх посадових осіб. Органами судової влади в Україні є Конституційний Суд України, суди загальної та спеціальної юрисдикції. Органи державної влади здійснюють свої повноваження у встановлених Конституцією межах відповідно до законів України. Їх діяльність ґрунтується на принципах законності, верховенства права, пріоритетності прав людини, розподілу владних повноважень, ефективності, відкритості.

 

 

23.Конституційно-правовий статус Верховної Ради України. Органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада. Це однопалатний парламент. До складу Верховної Ради входять 450 депутатів, які обираються на чотири роки. Верховна Рада працює сесійно. Верховна Рада обирає Голову Верховної Ради, першого заступника і заступника Голови Верховної Ради.Основними функціями Верховної Ради є: законодавча; установча; функція парламентського контролю.

ПОВНОВАЖЕННЯ ВЕРХОВНОЇ РАДИ УКРАЇНИСт. 85 Конституції України визначає повноваження Верховної Ради: внесення змін до Конституції України; призначення всеукраїнського референдуму; прийняття законів; затвердження Державного бюджету України; визначення засад внутрішньої і зовнішньої політики; затвердження загальнодержавних програм економічного, науково-технічного, соціального, на­ціонально-культурного розвитку, охорони довкілля; призначення виборів Президента України у строки, передбачені Конституцією; заслуховування послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України; оголошення за поданням Президента України стану війни і укладення миру; усунення Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту); розгляд і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України; надання згоди на призначення Президентом України Прем'єр-міністра України; здійснення контролю за діяльністю Кабінету Міністрів України; надання згоди на призначення Президентом України на посаду Генерального прокурора України; призначення третини складу Конституційного Суду; обрання суддів безстроково; дострокове припинення повноважень Верховної Ради АРК; призначення чергових та позачергових виборів до органів місцевого самоврядування та ін;

 

24.Конституційно-правовий статус Президента України. Президент України - глава держави, гарант державного суверенітету, терито­ріальної цілісності України, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.ПОВНОВАЖЕННЯ ПРЕЗИДЕНТА УКРАЇНИ

Президентом може бути громадянин України, який досяг 35-річного віку, має право голосу, прожив не менше 10 років в Україні до моменту виборів, володіє державною мовою. Президент обирається на 5 років, але не більше ніж на два строки підряд. Президент "України є гарантом суверенітету, територіальної цілісності держави, дотримання Конституції України, прав і свобод людини і громадянина.Повноваження Президента України: забезпечує державну незалежність, національну безпеку і правонаступництво держави; звертається з посланнями до народу та до Верховної Ради про внутрішнє і зовнішнє ста­
новище України; представляє державу в міжнародних відносинах, здійснює керівництво зовнішньополітичною
діяльністю держави, веде переговори та укладає міжнародні договори; приймає рішення про визнання іноземних держав; призначає всеукраїнський референдум; призначає позачергові вибори до Верховної Ради України; призначає за згодою Верховної Ради України Прем'єр-міністра України; призначає за згодою Верховної Ради на посаду Генерального прокурора та звільняє його з посади; утворює, реорганізовує і ліквідовує за поданням Прем'єр-міністра України міністерства та інші центральні органи виконавчої влади; скасовує акти Кабінету Міністрів України та акти Ради міністрів АРК; є Верховним Головнокомандувачем Збройних Сил України; очолює Раду національної безпеки і оборони України; вносить до Верховної Ради подання про оголошення стану війни; приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію; приймає рішення про введення в Україні надзвичайного стану; призначає третину складу Конституційного Суду України; утворює суди; присвоює вищі військові звання; приймає рішення про прийняття до громадянства України та припинення громадянства;

25. Конституційно-правовий статус Кабінету Міністрів України.

Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Він відповідаль­ний перед Президентом, підконтрольний і підзвітний Верховній Раді України. До складу Кабінету Мініс­трів входять:Прем'єр-міністр; Перший віце-прем'єр-міністр; три віце-прем'єр-міністри; міністри. Нормативно-правові акти, що видаються Кабінетом Міністрів, - це постанови і розпорядження. Конституція України визначає такі повноваження Кабінету Міністрів: забезпечує державний суверенітет і економічну самостійність України, здійснення внутрішньої і зовнішньої політики держави; вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина; забезпечує проведення фінансової, цінової, інвестиційної та податкової політики; політики у сферах праці й зайнятості населення, соціального захисту, освіти, науки і культури, охорони природи, еко­логічної безпеки і природокористування; розробляє і здійснює загальнодержавні програми економічного, науково-технічного, соціального і культурного розвитку України; забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності; розробляє проект закону про Державний бюджет; здійснює заходи щодо забезпечення обороноздатності і національної безпеки України, громадського порядку, боротьби зі злочинністю; організовує і забезпечує здійснення зовнішньоекономічної діяльності України; спрямовує і координує роботу міністерств, інших органів виконавчої влади; виконує інші функції. Відповідно до Конституції України, Кабінет Міністрів України як вищий колегіальний орган здійс­нює свою владу як безпосередньо, так і через центральні і місцеві органи виконавчої влади, спрямовуючи і контролюючи їх діяльність. Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів очолює єдину систему виконавчої влади в Україні; забезпечує відповідно до Конституції здійснення функцій і повноважень вико­навчої влади на території України; спрямовує діяльність міністрів та інших органів виконавчої влади; самостійно вирішує питання, що віднесені до його відання Конституцією України, законами Верховної Ради України та указами Президента України. У межах своєї компетенції вищі органи виконавчої влади організовують реалізацію внутрішньої і зовнішньої політики Української держави; здійснюють керівництво і регулюють соціально-економічну сферу; забезпечують цілісність системи виконавчої влади

 

 

26. Система органів виконавчої влади в Україні.

Виконавча влада - це система органів державного управління, тобто система виконавчо-розпорядчих органів. Основ­ними функціями суб'єктів виконавчої влади є: соціально-політична, правозахисна, правоохоронна, коор­динаційна, регулююча, контролю і нагляду. До органів державної виконавчої влади належать: Кабінет Міністрів України, державні комітети, міністерства, відомства; їх органи на місцях; місцеві адміністрації (обласні, районні, міст Києва і Севас­тополя), виконавчі комітети міст і районів у містах. Низовою ланкою системи державної виконавчої вла­ди є адміністрація підприємств, установ, організацій. Ці органи виконавчої влади здійснюють виконав­чу і розпорядчу діяльність. Вищим органом у системі органів виконавчої влади є Кабінет Міністрів України. Виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні ад­міністрації. Склад місцевих державних адміністрацій формують голови місцевих державних адміністрацій. Го­лови місцевих державних адміністрацій призначаються на посаду і звільняються з посади Президентом України за поданням Кабінету Міністрів України. При здійсненні своїх повноважень голови місцевих державних адміністрацій відповідальні перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, під­звітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні адміністрації підзвітні і підконтрольні органам виконавчої влади вищого рівня.

 

 

27. Судова влада в Україні.

Судова влада - це система незалежних судів, що у встановленому законом порядку здійснюють правосуддя. Правосуддя в Україні здійснюється виключно судами. Делегування функцій судів іншими органами чи посадовими особами не допускаються. У Законі України «Про судоустрій» сформульовані принципи судочинства: законність; рівність всіх учасників судового процесу перед законом і судом; презумпція невинності; забезпечення доведеності провини; забезпечення обвинуваченому права на захист; змагальність сторін і свобода в наданні ними суду своїх доказів; підтримання державного обвинувачення в суді прокурором; гласність судового процесу і його повне фіксування технічними засобами; призначаємість і виборність суддів, колегіальний або одноособовий розгляд справи; незалежність суддів і підпорядкованість їх тільки закону; судочинство державною мовою; здійснення правосуддя тільки судом; забезпечення апеляційного і касаційного оскарження рішення суду; обов'язковість рішень суду.Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі. Судочинство здій­снюється конституційними судами і судами загальної юрисдикції. Народ безпосередньо бере участь у здійс­ненні правосуддя через народних засідателів і присяжних. Судові рішення ухвалюються судами ім'ям Укра­їни і є обов'язковими для виконання на всій території України. Система судів загальної юрисдикції в Україні будується за принципами територіальності і спеціалізації. Найвищим судовим орга­ном у системі судів загальної юрисдикції є Верховний Суд України.

 

 

28. Конституційний суд України, його завдання та функції.

Відповідно до Конституції України і Закону України «Про Конституційний Суд України» Конституційний Суд України є єдиним органом Конституційної юрисдикції в Україні. Він вирі­шує питання про відповідність законів і інших правових актів Конституції України і дає офіційне тлума­чення Конституції України і законів України. Конституційний Суд складається з 18 суддів: Президент України, Верховна Рада України та з'їзд суддів України призначають по шість суддів Конституційного Суду України.. Суддею Конституційного Суду може бути громадянин України, що досяг на день призначення 40 років, має вищу юридичну освіту і стаж роботи за фахом не менше 10 років, мешкає в Україні протягом останніх 20 років і володіє державною мовою. Суддя Конституційного Суду призначається на 9 років без права повторного призначення. Голова Конституційного Суду обирається на спеціальному пле­нарному засіданні Конституційного Суду зі складу суддів Конституційного Суду шляхом таємного го­лосування тільки на один трирічний строк. Повноваження Конституційного Суду України: 1.вирішення питань про відповідність Конституції законів та інших правових актів Верховної Ра­ди України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, правових актів Верхов­ної Ради АРК; 2. офіційне тлумачення Конституції України та законів України. На суддів Конституційного Суду поширюються гарантії незалежності і недоторканності.

 

29.Поняття, предмет та метод адміністративного права.

Адміністративне право – це сукупність правових норм, які покликані регулювати в інтересах громадян і держави суспільні відносини управлінського характеру, які складаються у сфері виконавчої діяльності органів державної влади всіх рівнів, у сфері внутрішньо-організаційної діяльності інших державних органів, а також у сфері зовнішньо-організаційної діяльності недержавних організацій, установ і підприємств.

Адміністративне право – це галузь права, норми якої регулюють суспільні відносини у сфері державного управління, тобто суспільні відносини, які виникають в процесі організації і здійснення органами держави виконавчої і розпорядчої діяльності.

Предметом адміністративного права є сфера дер­жавного управління. Ін шими словами, адміністративне право регулює суспільні відносини в сфері державного управління. Поряд з предметом адміністративного права важливе значення має метод правового регулювання, який характеризує становище сторін в даних правовідносинах. Він пов'язаний із встановленням і забезпечен­ням прав і обов'язків сторін.

Метод адміністративно-правового регулювання – це органічна система прийомів і способів безперервного правового впливу на поведінку учасників адміністративних відносин та на характер взаємозв’язків між ними. МЕТОДИ АДМІНІСТРАТИВНО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ.Сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників адміністративно-правових відносин для реалізації ними своїх функцій.

Владних приписів. Відносини в рамках адміністративного права будуються на підпорядкуванні одного учасника іншому.

Рівності Суб’єкти які знаходяться на одному рівні державного механізму здійснюють спільні дії у формі адміністративного договору

Узгодження Цим методом регулюються відносини між учасниками, які не знаходяться між собою в підпорядкуванні.

Рекомендації суб’єкта управління здобувають правову силу при умовах прийняття їх іншим учасником управління.

У найбільш загальному вигляді метод адміністративно-правового ре­гулювання можна визначити як нерівність сторін, тобто як метод влади і підлеглості (імперативний метод). Один із учасників суспільних відносин — суб'єкт управлін­ня, другий — об'єкт управління.

 

 

30.Адміністративна відповідальність: поняття та підстави.

Адміністративна відповідальність — це один із видів юридичної від­повідальності, якому притаманні, всі ознаки останньої (настає при наяв­ності вини, на основі норм права, за правопорушення, пов'язана з дер­жавним примусом). Разом з тим адміністративна відповідальність є складовою частиною адміністративного примусу, наділена всіма його якостями.

Основні риси адміністративної відповідальності 1. підставою адміністративної відповідальності є адміністративне правопорушення (проступок). Законодавством передбачена адміністра­тивна відповідальність за дії з ознаками злочину, що не мають великої суспільної небезпеки; 2. притягнення до адміністративної відповідальності — це обов'язок державних органів, яким це право надано чинним законодавством; 3. суть, адміністративної відповідальності полягає також в тому, що до винних у скоєнні правопорушення застосовуються адміністративні стягнення; 4. законодавством встановлений особливий порядок притягнення до адміністративної відповідальності; 5.цей вид юридичної відповідальності врегульований нормами адміністративного права, у яких дається повний перелік адміністративних проступків, адміністративних стягнень та органів, уповноважених їх застосовувати.

До адміністративної відповідальності притягаються порушники загальнообов’язкових правил (норм), встановлених повноважними органами. Суб’єктами правопорушень можуть бути як фізичні особи – громадяни і посадові особи, так і юридичні. Адміністративна відповідальність настає за скоєння адміністративного проступку. Адміністративним правопорушенням (проступком) визнається протиправна, винна (умисна або необережна) дія чи бездіяльність, яка посягає на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління і за яку законом передбачено адміністративну відповідальність. Адміністративна відповідальність за правопорушення, передбачені Кодексом про адміністративні правопорушення, настає, якщо ці порушення за своїм характером не тягнуть за собою відповідно до закону кримінальної відповідальності.

Адміністративній відповідальності підлягають особи, які досягли на момент вчинення адміністративного правопорушення шістнадцятирічного віку.

31.Адміністративні стягнення та їх види.

Адміністративне стягнення є мірою відповідальності і застосовується з метою виховання особи, яка вчинила адміністративне правопорушення, в дусі додержання законів України, поваги до правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових правопорушень як самим правопорушником, так і іншими особами.

Види адміністративних стягнень: 1. Оплатне вилучення предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення. 2. Конфіскація: предмета, який став знаряддям вчинення або безпосереднім об'єктом адміністративного правопорушення; грошей, одержаних внаслідок вчинення адміністративного правопорушення. 3. Виправні роботи 4. Адміністративний арешт 5. Попередження 6. Штраф 7. Позбавлення спеціального права, наданого даному громадянинові

Стягнення за адміністративне правопорушення накладається у межах, установлених законом. При накладенні стягнення враховуються характер вчиненого правопорушення, особа порушника, ступінь його вини, майновий стан, обставини, що пом'якшують і обтяжують відповідальність.

 

 

32.Предмет та метод фінансового права.

Предмет фінансового права – це суспільні відносини, що виникають, змінюються, припиняються у сфері фінансової діяльності держави й органів місцевого самоврядування з приводу планомірного утворення, розподілу й використання грошових фондів (фінансових ресурсів) з метою реалізації завдань держави.

Предмет фінансового права складають не всі грошові відносини, що існують у суспільстві, а тільки визначена їхня частина, яка опосередковує процеси утворення, розподілу і використання державних і муніципальних фондів грошових коштів у суспільних інтересах. Одночасно з фінансовими відносинами існують інші групи грошових відносин у суспільстві, що утворюють предмети правового регулювання інших галузей права (наприклад, цивільного, трудового і т.д.). Фінансове ж право поширюється тільки на фінансові відносини.

Суспільні відносини, що складають предмет фінансового права

1. Складаються у сфері фінансової діяльності держави у процесі розподілу і перерозподілу нац доходу

2.Обєктом цих відносин завжди є гроші чи грошові зобов’язання, пов’язані з утриманням і використанням фондів грошових ресурсів

3.Однією із сторін у цих відносинах завжди виступає держава або її орган

4.Такі відносини завжди мають владно-майновий характер

Метод фінансово-правового регулювання – органічна система прийомів і способів безперервного правового впливу на поведінку учасників фінансових відносин та на характер взаємозв’язків між ними.

Сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників фінансово-правових відносин для реалізації ними своїх функцій: владних приписів, субординації, погодження, рекомендації.

МЕТОДИ ФІНАНСОВО-ПРАВОВОГО РЕГУЛЮВАННЯ - Сукупність прийомів і способів правового впливу на учасників фінансово-правових відносин для реалізації ними своїх функцій: владних приписів, субординації, погодження, рекомендації

Загальним методом правового регулювання фінансового права є метод владних розпоряджень (приписів) (імперативний, командно-вольовий). Фінансове право – це сукупність юридичних норм, які регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі планової акумуляції, розподілу та використання грошових фондів державою, необхідних для виконання завдань, поставлених на кожному етапі її розвитку. Джерела фінансового права — це конкретні форми його вираження, тобто правові акти представницьких і виконавчих органів державної влади й органів місцевого самоврядування, що містять норми фінансового права. Класифікація джерел фінансового права

За територіальною ознакою: загальнодержавні (нормативні акти Верховної Ради, Президента, Кабінету Міністрів України, центральних органів виконавчої влади тощо), місцеві нормативно-правові акти (наприклад, фінансово-правові акти органів місцевого самоврядування). За характером правових норм: нормативні (акти, що містять правові норми загального характеру, прийняті компетентними органами у встановленому порядку), ненормативні (такі, що не містять норм загального характеру). Джерела фінансового права України є: Конституція України, Бюджетний кодекс України, загальні закони, спеціальні закони, статутні закони, підзаконні нормативно-правові акти (акти президента України, Кабінету Міністрів України, Міністерства фінансів, Держ податкової адміністрації України, НБУ та інших міністерств і відомств).

 

 

33.Система та джерела фінансового права.

Джерела фінансового права — це конкретні форми його вираження, тобто правові акти представницьких і виконавчих органів державної влади й органів місцевого самоврядування, що містять норми фінансового права. Джерело фінансового права повинно:1)встановлювати певні правила поведінки, які виключають його індивідуалізацію стосовного окремого суб’єкта;2)бути видано компетентним органом;3)мати чітку відповідальність матеріальної та процесуальної сторони.Джерела фінансового права:

1)основним джерелом фінансового права є Конституція України від 28 червня 1996 р., що закріпила форми, методи, принципи здійснення фінансової діяльності держави, правове положення органів державної влади і управління в цій сфері, основні принципові положення фінансового права;

2)Бюджетний кодекс України 2001 р., котрим регулюються відносини, що виникають у процесі складання, розгляду, твердження, виконання бюджетів і розгляду звітів про їхнє виконання, а також контролю за виконанням Державного бюджету України і місцевих бюджетів; 3) загальні закони (мають загальне значення для встановлення загальних засад);4)спеціальні закони, зокрема щодо бюджетних, податкових, банківських, грошово-кредитних, валютних відносин, закріплюють високий рівень нормативно-правового регулювання у сфері фінансової діяльності держави; 5)статутні закони (визначають правовий статус органів спеціальної державної компетенції);6)підзаконні нормативно-правові акти. Підзаконними є постанови Верховної Ради, укази Президента, постанови і розпорядження Кабінету Міністрів України, інструкції і нормативні накази керівників міністерств і насамперед Міністерства фінансів України, розпорядження глав місцевих державних адміністрацій, нормативно-правові акти органів місцевого самоврядування і їхніх виконавчих органів.

Найважливіше значення серед джерел права мають такі закони, як наприклад, Закон України «Про Рахункову палату», Закон України «Про систему оподатковування», і насамперед Закон України «Про державний бюджет» на поточний рік. Сукупність нормативних актів, що містять норми фінансового права, прийнято визначати як фінансове законодавство. Фінансове законодавство – це зовнішня форма фінансового прав, що відображає його внутрішню структуру. Норми фінансового права містяться у нормативно-правових актах, або джерелах, як загального характеру, так і спеціальних нормативно-правових актах. Система фінансового права — це його визначена внутрішня структура (будівля, організація), що складається об'єктивно як відображення реально існуючих і суспільних відносин, що розвиваються, у фінансовій сфері. Система фінансового права – об’єктивно обумовлена його внутрішня будова, об’єднання і розміщення фінансово-правових норм у певному взаємозв’язку та послідовності.Система фінансового права дозволяє усвідомити, з яких підгалузей, інститутів, частин складається ця галузь права і як ці складені елементи взаємодіють між собою.

Фінансово-правова норма – це встановлене державою в суворо визначеному порядку та забезпечене заходами державного примусу, виражене в категоричній формі загальнообов’язкове правило поведінки суб’єктів фінансових правовідносин, які виникають у галузі мобілізації, розподілу та використання коштів централізованих і децентралізованих фондів.

Фінансово-правовий інститут – законодавчо відокремлена сукупність правових норм, які забезпечують комплексне регулювання певної групи суспільних відносин. Він відрізняється від галузі фінансового права головним чином обсягом правового регулювання (регулює лише об’єктивно діючу, відносно відособлену частину взаємопов’язаних фінансових відносин). Вважається що він є базовим елементом системи фінансового права, який відображає закономірності та специфіку його макроструктури, це сукупність структурно відокремлених фінансово-правових норм, що утворюють цілісний комплекс, достатній для повного правового регулювання однорідної, відносно відокремленої групи фінансових відносин.

Підгалузь фінансового права характеризується наявністю в її складі кількох правових інститутів з одночасним виділенням декількох “загальних положень”, характерних для всіх інститутів цих підгалузей.

Галузь фінансового права – це відносно замкнена частина системи права, що включає сукупність норм, які регулюють суспільні відносини, котрі виникають у сфері правового режиму руху державних грошових коштів.

 

34.Організація та органи фінансового контролю.

Фінансовий контроль – це один з видів фінансової діяльності держави щодо перевірки застосування встановлених законодавством методів контрольної діяльності, законності та раціональності дій суб’єктів господарювання, розподілу та використання грошових фондів держави. Ефективність фінансового контролю залежить від правильної його організації та розподілу ролей, компетенції суб’єктів фінансового права. Він є логічним продовженням і завершенням державного управління фінансами. Фінансовий контроль здійснюється уповноваженими на те органами. Суб’єкти (органи) фінансового контролю – це носії контрольних функцій стосовно об’єкта контролюю чи підконтрольного суб’єкта. Це органи, спеціально створені для здійснення контрольних функцій, або органи виконавчої влади, на які поряд з їх основними задачами покладається здійснення контрольних функції у відповідній галузі фінансової сфери. Серед них: Верховна Рада України, Президент України, Кабінет Міністрів України, Рахункова Палата, Міністерство Фінансів, Державне Казначейство, Державна Контрольно-Ревізійна служба, Державна Податкова Адміністрація, НБУ та інші. Органи фінансового контролю: 1.Органи загальної компетенції (ВРУ, КМУ, Президент України) 2.Органи спеціальної компетенції (Рахункова Палата, Державне Казначейство та ін.)

Повноваження суб’єктів фінансового контролю залежать від того. На якому рівні вони здійснюють свою діяльність. Є такі рівні фінансового контролю: 1. Державна сфера, в якій функціонує система державного фінансового контролю (тут суб'єктами фінансового контролю є органи державної влади). 2. Муніципальна сфера, в якій діє система фінансового контролю органів місцевого самоврядування та місцевої виконавчої впади (тут суб'єкти фінансового контролю - місцеві органи влади). 3. Сфера громадянського суспільства з незалежною системою фінансового контролю. Система фінансового контрою включає: загальнодержавний, відомчий, позавідомчий фінансовий контроль і аудит.

 

35.Податки і збори (обов’язкові платежі) та їх види.

Під податком, збором (обов'язковим платежем) у бюджети і державні цільові фонди слід розуміти обов'язковий внесок у бюджет відповідного рівня або державний цільовий фонд, здійснюваний платниками в порядку і на умовах, які визначаються законами України про оподаткування. Податки і збори можна класифікувати за різними підставами: 1.У залежності від платників розрізняють: а)податки з юридичних осіб; б)податки з фізичних осіб; в)змішані податки. 2.У залежності від форми обкладання: а)прямі, що поділяються на: прибуткові; реальні; промислові; особисті; б)непрямі. 3.У залежності від компетенції органу, що регулює вид податку: а)загальнодержавні; б) місцві.4.У залежності від періоди ності стягнення: а)разові;б)систематичні.

До загальнодержавних належать такі податки і збори: податки на добавлену вартість; акцизний збір; податок на прибутки підприємств; податок на доходи фізичних осіб; мито; державне мито; податок на нерухоме майно; податок на землю; рентні платежі; податок з власників транспортних засобів; податок на промисел та ін. Місцеві податки і збори: податок з реклами, готельний збір; комунальний податок; збір за паркування автотранспорту; ринковий збір; збір за видачу ордера на квартиру; курортний збір; збір за участь на бігах на іподромі та інші.

 

36.Предмет та метод цивільного права України.

Цивільне право - одна з провідних галузей національного права України, яка регулює певну групу правових відносин за участю фізичних і юридичних осіб та держави в цілому, а також, як будь-яка інша галузь права, характеризується предметом і методом правового регулювання.

Предмет правового регулювання цивільного права: Майнові відносини, Особисті немайнові відносини: Особисті немайнові відносини, пов'язані з майновими, Особисті немайнові відносини, не пов'язані з майновими Метод правового регулювання цивільного права характеризується: юридичною рівністю сторін, диспозитивністю сторін, наявністю майнової відповідальності сторін.

Цивільне право – це система правових норм, які регулюють майнові та особисті немайнові відносини, засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, а та.кож майновій самостійності їх учасників. Система цивільного права

Загальна частина: основні положення, суб'єкти та об'єкти цивільних прав, право чини, представництво і довіреність, строки і терміни у цивільному праві, позовна давність.

Особлива частина: особисті немайнові права, право власності та інші речові права, право інтелектуальної власності, зобов'язальне право, спадкове право. Джерела цивільного права: Конституція України, Цивільний кодекс України, Житловий кодекс України, Закон України „Про захист прав споживачів”, Закон України „Про власність”, Закон України „Про заставу” та інші

 

 

37.Фізична особа як суб’єкт цивільних правовідносин. Цивільні правовідносини — це майнові або особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що виникають між автономними і рівноправними суб'єктами, наділеними суб'єктивними правами та обов'язками.Як учасник цивільних правовідносин, фізична особа повинна бути наділена низкою ознак, які її індивідуалізують, виокремлюють її з-поміж інших та персоніфікують як учасника цих правовідносин. До таких ознак належать: ім'я фізичної особи, її громадянство, вік, стать, сімейний стан, стан здоров'я тощо.Як ми вже зазначали для того, щоб брати участь у цивільних правовідносинах, фізична особа повинна бути наділена цивільною правосуб'єктністю.Цивільна правоздатність, як здатність мати цивільні права та цивільні обов'язки, визнається за всіма фізичними особами з моменту народження. Однак у випадках, що прямо передбачені в законі, охороняються інтереси зачатої, але ще не народженої дитини (ч. 2 ст. 25 ЦК). Моментом припинення правоздатності фізичної особи є момент її смерті, з якого фізична особа втрачає здатність бути носієм цивільних прав та обов'язків, тобто бути учасником цивільних правовідносин.Правоздатність є обов'язковою, загальною передумовою виникнення та здійснення суб'єктивних цивільних прав та виконання цивільних обов'язків. За своєю правовою природою цивільна правоздатність є суб'єктивним цивільним правом.

 

38. Правоздатність та дієздатність фізичної особи. Цивільні правовідносини — це майнові або особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що виникають між автономними і рівноправними суб'єктами, наділеними суб'єктивними правами та обов'язками. Елементи цивільних правовідносин: Суб’єкт Об’єкт ЗмістСуб'єкти цивільних правовідносин: Фізичні особи, Юридичні особи, Держава Україна, Автономна Республіка Крим, Територіальні громади, Іноземні держави, Інші суб'єкти публічного права Цивільна правосуб'єктність фізичної особи:1. Цивільна правоздатність - це спроможність особи мати цивільні права й обов'язки. Правоздатність громадянина виникає в момент його народження і припиняється з його смертю2. Цивільна дієздатність - це здатність особи своїми діями набувати для себе цивільні права і створювати цивільні обов'язки – Повна (з 18 років), Неповна (від 14 до 18 років), Часткова (до 14 років), за рішенням суду: Обмежена, Визнання недієздатним.

 

 

39. Юридична особа як суб’єкт цивільних правовідносин. Цивільні правовідносини — це майнові або особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права, що виникають між автономними і рівноправними суб'єктами, наділеними суб'єктивними правами та обов'язками. Елементи цивільних правовідносин: Суб’єкт Об’єкт ЗмістСуб'єкти цивільних правовідносин: Фізичні особи, Юридичні особи, Держава Україна, Автономна Республіка Крим, Територіальні громади, Іноземні держави, Інші суб'єкти публічного права У цивільні правовідносини можуть вступати різні організації, які за наявності певних ознак нази­ваються юридичними особами. Ознаки юридичних осіб: юридичні особи організовуються в особливому порядку для виконання певної мети; юридичні особи мають власні майнові фонди, тобто грошові кошти та інше майно, за допомо­гою якого виконуються ті завдання, для рішення яких створена дана юридична особа; юридичні особи мають спеціальну правосуб'єктність, їх правоздатність і дієздатність виника­
ють у момент створення юридичної особи; юридичні особи виступають від власного імені. Юридичні особи - це організації, що мають відокремлене майно, можуть від власного імені набувати різні майнові і немайнові права і виконувати обов'язки, бути позива­чем і відповідачем у суді, господарському суді або в третейському суді. Цивільна правоздатність та цивільна дієздатність юридичної особи виникають одночасно та існують нерозривно. Правові ознаки юридичної особи: Організаційна єдність, Можливість виступати в цивільному обороті від свого імені, Здатність бути позивачем (відповідачем) в суді, Наявність відокремленого майна, Здатність нести самостійну майнову відповідальність.

 

 

40. Право власності: в об'єктивному сенсі - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, котре належить певному суб'єкту; в суб'єктивному сенсі - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб Зміст права власності: Право володіння – це фактична належність особі майна Право користування – це право на вилучення з речі її корисних властивостей Право розпоряджання – це право власника визначати фактичну та юридичну долю речіФорми власності відповідно до Конституції України та Цивільного кодексу України: приватна, державна, комунальна. Форми власності відповідно до Закону України „Про власність”: приватна, державна, колективна.Суб'єктами права приватної власності в Україні є громадяни України, іноземні громадяни й осо­би без громадянства. Об'єктами права приватної власності є житлові будинки, квартири, предмети особистого користування. Об'єктами права власності громадян є твори науки, літератури і мистецтва. Право колективної власності: суб'єктами права колективної власності є трудові колективи державних підприємств, колективи орендарів, колективні підприємства, кооперативи; об'єктами права колективної власності можуть бути будівлі, споруди, продукція, що вироблена, отримані прибутки, а також інше майно, придбане на підставах, не заборонених законом. Право державної власності: Суб'єктом права загальнодержавної, є держава в особі Верховної Ради України і Верховної Ради Республіки Крим. Суб'єктами права комунальної власності є адміністративно-територіальні одиниці в особі облас­них, селищних, сільських рад народних депутатів. Об'єкти права загальнодержавної власності: земля; майно, що забезпечує діяльність Верховної Ради України; майно Збройних Сил, органів
державної безпеки, прикордонних і внутрішніх військ, оборонних об'єктів; Об’єкти права комунальної власноті: кошти місцевих бюджетів.

 

41.Підстави набуття та припинення права власності.

Право власності - в об'єктивному сенсі - це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, котре належить певному суб'єкту. в суб'єктивному сенсі - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб. Зміст права власності: Право володіння – це фактична належність особі майна. Право користування – це право на вилучення з речі її корисних властивостей. Право розпоряджання – це право власника визначати фактичну та юридичну долю речі. Способи набуття права власності: первісні та похідні. Первісні – право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника:виробництво або переробка речей;відділення плодів;заволодіння;конфіскація;реквізиція;знахідка; скарб. Похідні – набуття права власності даної особи засновується на праві попереднього власника: односторонні правочини;договори. Спосби припинення права власності: Віндикаційний позов – це позов власника про витребування майна з чужого незаконного володіння. Право власності припиняється на підставі певних юридичних фактів (відчуження власником свого майна, відмова власника від свого майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, знищення майна, реквізиція, конфіскація, ліквідація юридичної особи чи смерть власника, викуп пам'яток історії та культури або викуп майна з метою суспільної необхідності). Право власності може припинятися також фізичною чи юридичною загибеллю речі або майна. Фізична загибель речі настає при споживанні (продуктів харчування, сировини, матеріалу), викиданні. Юридична загибель має місце тоді, коли річ вилучається з цивільного обіг. Захист права власності — це застосування судовими органами в разі порушення прав власника сукупності відповідних правових засобів, передбачених у цивільному законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника. Негаторний позов – це позадоговірна вимога власника, не позбавленого володіння майном, до третьої особи про усунення перешкод у здійсненні правомочностей щодо володіння, користування та розпорядження майном

 

 

42.Захист права власності у цивільному праві. Право власності -це сукупність правових норм, які регулюють відносини власності і є юридичною підставою існування і реалізації права власності, котре належить певному суб'єкту. Також - це право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб Зміст права власності: Право володіння – це фактична належність особі майна Право користування – це право на вилучення з речі її корисних властивостей Право розпоряджання – це право власника визначати фактичну та юридичну долю речі. Способи набуття права власності Первісн і – право власності на річ виникає вперше або незалежно від волі попереднього власника (виробництво або переробка речей; відділення плодів; заволодіння; конфіскація; реквізиція; знахідка; скарб) Похідні – набуття права власності даної особи засновується на праві попереднього власника (односторонні правочини; договори).Право власності припиняється на підставі певних юридичних фактів (відчуження власником свого майна, відмова власника від свого майна, звернення стягнення на майно за зобов'язаннями власника, знищення майна, реквізиція, конфіскація, ліквідація юридичної особи чи смерть власника, викуп пам'яток історії та культури або викуп майна з метою суспільної необхідності). Право власності може припинятися також фізичною чи юридичною загибеллю речі або майна. Фізична загибель речі настає при споживанні (продуктів харчування, сировини, матеріалу), викиданні. Юридична загибель має місце тоді, коли річ вилучається з цивільного обіг. Захист права власності — це застосування судовими органами в разі порушення прав власника сукупності відповідних правових засобів, передбачених у цивільному законодавстві і спрямованих на відновлення прав власника. Засади цивільно-правового захисту права власності визначені ст.386 ЦК, яка на розвиток положень ст.13 Конституції встановлює, що держава забезпечує рівний захист прав усіх суб'єктів права власності. Отже, характерними рисами цивільно-правового захисту права власності є: 1) його гарантованість державою; 2) його загальність (можливість отримати такий захист існує для усіх суб'єктів права власності; 3) його рівність для усіх суб'єктів; 4) повнота захисту (власник, права якого порушені, має не тільки право вимагати відновлення стану, який існував до порушення, та припинення порушення, а й право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди на підставах). Цивільно-правові засоби захисту права власності можуть бути поділені на легітимовані (публічні) і самоврядні (приватні). Легітимовані (публічні) — ті, що здійснюються на підставі припису закону за допомогою суду та інших державних органів, а самоврядні (приватні) - - ті, що здійснюються власниками самостійно, без звернення до суду та Інших державних органів (самозахист; захист на підставі норм, встановлених договором, тощо).

 

43.Поняття, та види правочинів у цивільному праві. Правочини – це дії осіб, спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов'язків. Ознаки правочинів: правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату; правочини завжди є діями суб'єкта цивільних відносин; правочини завжди є правомірними діями, що тягнуть виникнення або видозміни регулятивних цивільних правовідносин; воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення тощо цивільних прав і обов'язків; правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб'єктами цивільного права. Класифікація правочинів: 1) Залежно від кількості сторін - односторонні; двосторонні;багатосторонні. 2) Залежно від необхідності однієї сторони здійснити оплату іншій – оплатні,безоплатні. 3) Залежно від моменту, з яким пов'язується виникнення правочинів – консенсуальні, реальні. 4) Залежно від визначення моменту припинення правочинів – строкові; безстрокові.

 

 

44.Поняття зобов’язання та підстави його виконання.

Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку.Підстави виникнення зобов’язання: договір та інші правочини; відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів літератури та мистецтва, інші результати інтелектуальної, творчої діяльності; заподіяння шкоди; придбання однією особою майна за рахунок іншої особи без достатніх для цього підстав тощо.Виконання зобов'язань — це здійснення сторонами покладених на них прав і обов'язків, що складають його зміст, належним чином відповідно до умов договору чи закону, а за відсутності таких умов та вимог — відповідно до звичаїв ділового обороту чи вимог, що звичайно ставляться. Способи забезпечення виконання зобов'язання: порука, гарантія, неустойка (штраф, пеня), завдаток, застава, при тримання.Цивільно-правовий договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов'язківЗміст договору складають умови: істотні, звичайні, випадкові.Стадії укладення договору: 1. пропозиція укласти договір – оферта 2. прийняття пропозиції – акцепт.

 

 

45. Засоби забезпечення виконання зобов'язань.

Зобов’язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов’язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов'язку Вико-нання зобов'язань — це здійснення сторонами покладених на них прав і обов'язків, що складають його зміст, належним чином відповідно до умов договору чи закону, а за відсутності таких умов та вимог — від-повідно до звичаїв ділового обороту чи вимог, що звичайно ставляться. Способи забезпечення виконання зобов'язання: порука, гарантія, неустойка (штраф, пеня), завдаток, застава, при тримання. Цивільно-правовий договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припи-нення цивільних прав та обов'язківЗміст договору складають умови: істотні, звичайні, випадкові.Стадії укладення договору: 1. пропозиція укласти договір – оферта 2. прийняття пропозиції – акцепт.

 

 

46. Спадкування за законом та за заповітом.

Спадкування - це перехід манна після смерті ного власника (спадкодавця) до інших осіб (спадкоємній). Спадкування виникає у випадку смерті громадянина або визнання його померлій: у судовому порядку. Ци-вільне право встановлює дві підстави спадкування: за законом і за заповітом. Спадкування за законом має місце, коли спадкодавець не висловив своєї солі щодо спадщини і її перехід до тих осіб, що зазначені в за-коні. Спадкування з., заповітом має місце, коли спадкодавець за життя розпорядився своїм майном таким чином, що після смерті воно переходить до тих осіб, яких він зазначив у немшвому заповіті. Спадкодав-цями за законом і за заповітом можуть бути тільки громадяни, але не юридичні особи.

Спадкоємцями можуть бути: громадяни, юридичні особи, держава.Відповідно Цивільного кодексу України, при спадкуванні за законом спадкоємцями першої черги є в рівних частках діти (у тому числі усиновлені), супруг і батьки (усиновителі) померлого, а також дитина померлого, народжена після ного смерті. Онуки і правнуки спадкодавця є спадкоємцями за законом, якщо на час відкриття спадщини немає в живих того з батьків, хто був би спадкоємцем. конституція встановлює другу чергу спадкоємців за законом: при відсутності спадкоємців першої черги або при неприйнятті ними спадщини, а також у випадку, коли всі спадкоємці першої черги не закликаються до спадкування, успадковують у рівних частках брати і сестри померлого, а також дід і бабка померлого як по батьківській, так і по материнській лінії. До числа спадкоємців за законом належать непрацездатні особи, що були на утриманні помер


Дата добавления: 2015-11-14; просмотров: 55 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Джерела права.| Юридичне поняття шлюбу

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.05 сек.)