Сіра амбра

Ця сіра амбра – речовина дуже цікава; вона є таким важливим об'єктом торгівлі, що 1791 року до англійської палати общин спеціально викликали капітана Коффіна з Нентакету, щоб він дав пояснення з цього приводу. За тих часів, та ще й донедавна, походження амбри лишалося таємницею – як і сама амбра взагалі. Незважаючи на таку назву (від французького слова ambergris, тобто «сірий бурштин»), на бурштин вона аж ніяк не схожа. Бурштин, щоправда, часом знаходять на березі моря, але ж він трапляється і в глибині материка; а сіру амбру можна добути лише в морі. До того ж бурштин – тверда, прозора, крихка речовина без будь‑якого запаху, з якої виробляють мундштуки для люльок; а сіра амбра м'яка, наче віск, і така запашна, така духмяна, що її повсюди використовують у парфумерії, кладуть у кадильниці, підмішують до ароматичних свічок, до пудри для перук і помади. Турки вживають її як їстівну приправу, а також носять її до Мекки з тією ж метою, з якою носять ладан у римський собор Святого Петра. Деякі винороби кладуть її по крихті в червоне вино, щоб поліпшити букет.

Хто б міг уявити, що всі шляхетні леді та джентльмени будуть користуватися речовиною, знайденою в гидкому череві хворого кита! І все ж це так. Дехто вважає сіру амбру причиною, а дехто – наслідком шлункового розладу в кита. Вилікувати цей розлад – справа марудна: хіба що прописати киту три вельботи брандретових пігулок, а коли він їх проковтне, втекти на безпечну відстань, як це роблять гірники під час вибухових робіт.

Я забув сказати, що в сірій амбрі знайшли якісь тверді кістяні кружальця, які Стабб спершу прийняв за ґудзики від матроських штанів; та потім виявилося, що це просто уламки дзьобів дрібних восьминогів, що запливли амброю.

Та якщо запашну амбру в її первинному вигляді можна знайти лише посеред мерзотного тління, хіба ж у цьому немає певного сенсу? Згадайте, що каже святий Павло у своєму Посланні коринфянам про те, що сіється в тлінні і встає у нетлінні, про те, що сіється в безчесті, а постає у славі. Згадайте ще й відоме твердження Парацельса[312]про те, з чого утворюється дорогоцінний мускус. І ще не забудьте ту дивну обставину, що з усіх смердючих речей найгірше тхне одеколон на початкових стадіях виробництва.

Я б залюбки скінчив цей розділ наведеним вище зверненням до читачів, проте, на жаль, не можу цього зробити, бо неодмінно мушу спростувати одне звинувачення, яке часто висувають проти китобоїв і яке для упередженої людини підтверджується історією з французом та двома його китами. Ще раніше в цій книзі було спростовано обмовницьке твердження, наче китобійне ремесло – справа нечиста і неблагородна; тепер слід спростувати ще одну хибну думку. Дехто поширює чутки, що кити взагалі мають поганий запах. Звідки береться така маячня?

Я вважаю, що ці маячні уявлення зародилися ще два століття тому, коли до Лондона припливли з гренландського промислу перші китобійці. Річ у тім, що ці китобійці тоді, як і тепер, не витоплювали китовий лій просто в морі, як це робиться на кораблях у південних рейсах, але, розрубуючи сало на дрібні шматки, напихали ним, витягши чіп, величезні діжки і в такому вигляді привозили додому, оскільки короткий сезон полювання в льодовитих морях та люті шторми не дають їм змоги чинити інакше. А в результаті, коли в порту відкривають трюм і починають розвантажувати цю китову трупарню, там стоїть приблизно такий самий запах, як там, де перекопують старий цвинтар, щоб збудувати на його місці пологовий будинок.

До того ж, як можна здогадатися, цей злочинний наклеп на китобоїв спричинило те, що у давнину на берегах Гренландії існувало голландське селище Шмеренбург чи Смеренберг (в останньому варіанті ця назва є у вченого Фого фон Сланка на сторінках його славнозвісного трактату «Про запахи», надійного довідника з цього питання). Як випливає з самої назви (смер – сало, берг – зберігати), це селище заснували для того, щоб голландці витоплювали у ньому китовий лій, добутий їхніми флотиліями, і не возили його до себе в Голландію. Селище являло собою нагромадження печей, саловарних казанів та маслосховищ. І, звичайно, коли все це варилося та чаділо, там стояв не дуже приємний аромат. Але на китобійному кораблі в Південних морях усе відбувається зовсім інакше; за чотири роки плавання він набиває повні трюми лою, загалом не витративши на витоплювання і п'ятдесяти днів; а лій, розлитий у діжки, майже не пахне. Насправді кита – байдуже, живого чи мертвого – аж ніяк не можна назвати смердючим створінням; а китобоя в товаристві не пізнаєш за запахом, як у Середні віки пізнавали єврея. Утім, який може бути запах у кита, крім приємного, якщо він не скаржиться на здоров'я? Адже він не лежить лежнем, а полюбляє фізичні вправи, хоча, звичайно, і не на відкритому повітрі. Запевняю вас, помах китового хвоста над морем поширює довкола аромат, подібний до того, що лишає по собі напахчена мускусом леді, що протягла шлейф своєї сукні по затишній вітальні. То з чим мені порівняти запашного кашалота при його велетенському розмірі? Може, з тим славетним слоном, чиї бивні були прикрашені величезними самоцвітами, а боки напахчені миром, якого вивели через браму індійського міста, щоб ушанувати Олександра Великого?

Дата добавления: 2015-10-21