Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Моделі організації й роботи законодавчої влади в розвинених демократіях

Читайте также:
  1. II. Вимоги щодо організації та забезпечення безпеки на робочих місцях
  2. Акти судової влади як одна з форм трудового права
  3. Алла Викторовна пила чай, сидя на кухне. Вчера вечером, когда Алиса заснула, звонил Владимир Николаевич. Они снова поссорились.
  4. Анализ результатов полевого исследования рынка кондитерских изделий г. Владивостока
  5. Анна, жена киевского князя Владимира Святого
  6. Белый лебедь от Оксаны_Владимировны из stranamasterov
  7. Боги Владимира

У сучасних ліберально-демократичних державах існують дві основні мо­делі побудови законодавчого органу та організації його стосунків з виконав­чою владою. Перша модель властива кабінетно-парламентській системі, що вперше склалась у Великій Британії. її іменують «вестмінстерською» - за назвою Вестмінстерського палацу, в якому засідає парламент. Друга модель пов'язана з президентською формою правління, що склалася наприкінці XVIII ст. у Сполучених Штатах Америки. Існують також системи, що поєд­нують особливості двох головних моделей. Такою є «змішана», або парла­ментсько-президентська, модель у Франції. Визначальною відмінністю між двома основними моделями є стосунки між законодавчою та виконавчою «гілками» влади, а також місце глави держави в системі влади.

Кабінетно-парламентська модель. Згідно з цією моделлю глава держави не зосереджує в своїх руках ніякої ефективної влади, не причетний до розв'язання повсякденних проблем життя нації. Він має символічнолептимізуючі обов'язки — підписує закони, затверджує на посаді міністрів, висту­пає від імені нації. Безпосереднім керівником виконавчої влади тут є глава уряду (прем'єр-міністр). Всі члени кабінету міністрів, включно з прем'єром, є депутатами парламенту і входять до фракції більшості. Вони представля­ють «правлячу партію» («партію при владі»). Прем'єр-міністр і кабінет мі­ністрів (скорочено — кабінет) отримують право управляти державою саме завдяки підтримці більшості в законодавчому органі.

Понад те, уряд перебуває в становищі відповідальної залежності від зако­нодавчого органу. Є два види парламентської відповідальності уряду: колек­тивна відповідальність міністрів як членів кабінету за своє врядування в ці­лому, і особиста відповідальність кожного міністра за роботу свого міністер­ства. За цим принципом, уряд і окремі міністри залишаються на посаді до­ти, доки законодавчий орган висловлює їм свою підтримку і довіру.

Термін повноважень законодавчого органу в цій системі становить, як правило, чотири-п'ять років. Однак вестмінстерська система передбачає можливість дострокового розпуску парламенту і проведення позачергових виборів.

 

Отже, в державах з кабінетно-парламентською системою роль законодав­чого органу у визначенні і здійсненні політики до певної міри обмежена. Звичайно, парламент може відкинути («забалотувати») якесь законодавче подання виконавчої влади, але це означає висловлення недовіри урядові, го­товність відправити його у відставку або погодитись на достроковий розпуск парламенту. Дієва впливовість законодавчого органу в кабінетно-парламен­тській системі проявляється в його здатності стимулювати обговорення різ­них підходів до здійснення урядової політики, висувати доповнення і уточ­нення до запропонованих урядом законопроектів. Законодавча влада тут виступає своєрідною ареною боротьби, конкуренції між урядом (а фактич­но, партією більшості) та офіційними партіями опозиції*53, які виявляються своєрідними альтернативними урядами і висувають свої пропозиції щодо державного курсу.

Роль опозиції в кабінетно-парламентській системі значна. Офіційно призначений «лідер опозиції» має статус «другого після прем'єр-міністра» у проведенні засідань законодавчої асамблеї. Всі партії, що мають депутатів у парламенті, можуть брати участь у дебатах з кожного питання, запропонова­ного кабінетом. На кожному засіданні законодавчого органу відводиться час для обговорення вихідних положень урядових пропозицій, запропоновано­го кабінетом аналізу виконання річного бюджету та здійснення поточних справ. Спеціальний час відводиться для обговорення питань і програм дій, внесених до порядку денного опозиційними партіями.

Теоретично принцип парламентської відповідальності уряду надає зако­нодавчому органу в кабінетно-парламентській системі можливість безпосе­редньо контролювати діяльність виконавчої влади. На практиці ж цей прин­цип спрацьовує лише тоді, коли уряд не має підтримки стабільної більшості в парламенті. Натомість за умов, коли правляча партія має переважну біль­шість у парламенті, партійна дисципліна дозволяє урядам уникати загрози відставки.

Якуже зазначалося, поряд з відповідальністю кабінету у багатьох системах діє принцип індивідуальної відповідальності його членів (міністрів), що є


ефективним засобом контролю парламенту за діями урядових осіб. Міністри бувають змушені подавати у відставку внаслідок критики опозицією їхніх рі­шень, дій та вчинків.

Чи не найефективнішим способом контролю законодавчою владою уряду в кабінетно-парламентській системі є здійснення парламентом наглядових функцій. Опозиційні партії володіють для цього потужними засобами. Чле­ни кабінету повинні бути присутні на щоденному «раунді запитань», коли їм можуть поставити питання стосовно способів виконання ними своїх обов'язків і програм. Критика можлива і в тих випадках, коли міністри до­повідають законодавцям про свою роботу чи подають на затвердження рі­шення стосовно витрат, пов'язаних з діяльністю їхніх підрозділів. Крім того, існує інститут незалежних від уряду офіційних осіб, котрі доповідають зако­нодавчому органові про витрати бюджету та виконання урядом його обов'язків. Зазвичай це аудиторська комісія, яка має повноваження переві­ряти витрати виконавчого органу й доповідати парламентові про те, нас­кільки ефективно витрачалися кошти і чи відповідають витрати затвердже­ному державному бюджету.

Президентсько-парламентська модель. її частіше іменують президен­тською, але враховуючи притаманний їй чіткий поділ влади та врівноваже­ність функцій виконавчої і законодавчої гілок влади, правильніше буде наз­вати її президентсько-парламентською. Творцями цієї моделі були «батьки-засновники» США, що ухвалили американську конституцію у 1787 р. Вони вважали, що найкращий спосіб захистити громадян від свавілля державної влади — це не допустити концентрації повноважень в якійсь одній з гілок влади. Тому вони створили систему, де виконавча (президентська) й зако­нодавча (парламентська) гілки влади відокремлені, а їхні функції та повно­важення чітко визначені. Президента й членів законодавчого органу — кон­гресу обирають на окремих виборах, а сенатори та конгресмени (члени пар­ламенту США) не мають права обіймати місця в уряді. їх самих обирають у різних виборчих округах, у різні строки, а їхні повноваження мають різну тривалість. Сенаторів обирають на загальних виборах у кожному штаті (по дві особи від штату незалежно від кількості населення) на шестирічний тер­мін. Графік проведення виборів складений таким чином, що кожні два ро­ки переобирають третину членів сенату. Членів палати представників оби­рають на два роки у виборчих округах, які мають приблизно однакову кіль­кість виборців.

Звичайно, і за президентсько-парламентської системи гілки влади не є повністю незалежними одна від одної. Творці цієї системи розуміли, що ефективне управління вимагає співробітництва виконавчого та законодав­чого органів. Крім того, уникнення узурпації влади робить необхідним їх взаємний контроль, що досягається через систему «стримувань і противаг».

Наприклад, керівників урядових підрозділів у США призначає президент і вони підзвітні лише йому, однак їх призначення потребує затвердження се­натом. На практиці сенат не часто відкидає запропоновану кандидатуру, на­віть якщо президент і більшість в сенаті належать до різних політичних пар­тій. Однак, формальне право сенату на затвердження справляє стримуючий вплив, оскільки президент не ризикне виставити кандидатуру, призначення якої може не відбутися.

Конгресові США належить значна роль у здійсненні державної політики. Він розробляє власну програму, і пропозиції президента можуть бути роз­глянуті лише в тому випадку, якщо їх представлятиме один із членів конгре­су. Навіть законодавчі пропозиції стосовно річного бюджету, що надходять від президента, повинні бути представлені членом конгресу. Конгресмени можуть висувати пропозиції щодо формування політики, не консультую­чись з виконавчою владою. Внаслідок цього конгрес здатний формулювати політику, яку виконавча влада зобов'язана здійснювати, навіть якщо прези­дент не є її прибічником.

Одним з важелів збалансування повноважень конгресу в здійсненні дер­жавної політики є необхідність отримувати підпис президента для того, щоб рішення законодавчого органу стало законом. Ця вимога дає президенту право накласти вето на законопроект. Конгрес, проте, може подолати пре­зидентське вето, проголосувавши за рішення двома третинами свого складу. Вплив «стримувань і противаг» полягає у створенні методів здійснення політики, заснованих на переговорах і домовленостях. Переговори ведуться як між представниками виконавчої влади (таким представником часто є сам президент) та членами конгресу, так і в межах конгресу між окремими його членами. Це пов'язано з відсутністю прямої партійної дисципліни, яка діє у вестмінстерській системі, де здатність урядовців зберігати свої крісла зале­жить від позиції членів партії більшості в законодавчому органі. В результа­ті практично кожне питання за президентської системи голосують без ура­хування партійних директив.

Однак, партійний поділ тут існує, і важлива роль у законодавчій діяльнос­ті належить лідерам партійних фракцій, яких обирають однопартійні в кож­ній палаті. Впливовість цієї посади випливає з того, що лідери партії біль­шості (лідер більшості в сенаті та спікер у палаті представників) визначають порядок денний законодавчого органу.

Відмінною у вестмінстерській та американській моделях є роль спікера, що головує на засіданнях палати громад парламенту та палати представни­ків конгресу. В американській системі спікер, окрім визначення кола пи­тань парламентських дебатів, контролює низку інших потужних засобів, що дають йому змогу домагатися підтримки членів законодавчого органу. Таким засобом є призначення голів комітетів, що справляє значний вплив на висування законодавчих ініціатив, а також на подальшу кар'єру членів кон­гресу. За вестмінстерською ж системою спікер є нейтральною офіційною фі­гурою, зобов'язаною безсторонньо головувати в законодавчому органі, на­даючи можливість висловити всі позиції з обговорюваних питань та виявля­ючи суперечності в підходах правлячої партії та опозиції.

Поділ владних повноважень у президентській системі, безперечно, ус­кладнює контроль законодавчих органів за виконавчими. Так, у США кон­грес не має жодних засобів для того, щоб відправити членів виконавчої вла­ди у відставку, за винятком надзвичайних обставин, коли може бути засто­сована процедура імпічменту. Законопроект про імпічмент може бути вне­сений до палати представників на підставі «звинувачень у державній зраді, хабарництві та інших державних злочинах і негідній поведінці». В такому випадку палата повинна провести розслідування, щоб виявити, чи є достат­ньо доказів на підтримку звинувачення. Якщо більшість палати вирішить, що звинувачення має підстави, то процедуру імпічменту здійснює сенат. Рі­шення про відставку вимагає двох третин голосів сенаторів54.

Конгрес усе ж володіє засобами, що дозволяють йому піддавати ефектив­ному публічному контролю дії виконавчої влади- Комітети конгресу, органі­зовані за сферами державної політики, мають повноваження проводити роз­слідування, які вони використовують для перевірки діяльності виконавчої влади. Ці комітети мають певні фінансові ресурси для проведення власних розслідувань і встановлене законом право заслуховувати на засіданнях комі­тету членів виконавчої влади. Свої повноваження комітети застосовують до будь-якого члена виконавчої влади, за винятком президента.

Обидві системи — вестмінстерська та президентсько-парламентська — ма­ють своїх прихильників та противників. Захисники вестмінстерської систе­ми стверджують, що вона ефективніша у здійсненні узгодженої політики, дозволяє чітко встановити підзвітність виконавчої влади, що здійснення по­літики в Сполучених Штатах часто супроводжується конфліктами між зако­нодавчою та виконавчою владою. Часом можна спостерігати, як президент, не змігши виконати передвиборчих обіцянок, звинувачує у своїй поразці конгрес.

Захисники американської системи зазначають, що вона дає змогу прово­дити державну політику, яка відображає широке коло суспільних інтересів, оскільки її виробляють шляхом переговорів і пошуку компромісів. Вони на­голошують, що здатність виконавчої влади домінувати над законодавчою,

властива вестмінстерській системі, навпаки, часто призводить до здійснен­ня політики, яка має обмежене суспільне значення. Ведуться суперечки й з приводу того, що надає більшої ефективності суспільному контролю за ді­яльністю виконавчої влади — конкуренція між урядом та опозицією в парла­менті чи слідчі дії комітетів американського конгресу.

Обидві моделі мають свої сильні та слабкі сторони, і вибір того, яка з них працює краще, залежить від умов утвердження демократії в тій чи іншій країні.

Політичній теорії та практиці відома й «змішана» модель організації ді­яльності законодавчої влади, яка була вперше випробувана у Франції після конституційної реформи 1958 р. («П'ята республіка»).. Вона поєднує ознаки президентсько-парламентської та вестмінстерської моделей і дає змогу ор­ганічно поєднати силу, оперативність і динамізм влади глави держави, обра­ного шляхом загального голосування (президентська модель), з відповідаль­ністю уряду перед представницьким органом, можливістю останнього ініці­ювати зміни у складі й напрямах діяльності кабінету міністрів (вестмінстер-ська модель) - при урівноваженні цієї можливості правом президента роз­пускати парламент. «Змішана» модель дає, по суті, змогу змінювати модель урядування в залежності від політичної ситуації і відповідно до волі вибор­ців, без конституційних змін чи державних переворотів.


Дата добавления: 2015-10-13; просмотров: 317 | Нарушение авторских прав


<== предыдущая страница | следующая страница ==>
ЗАКОНОДАВЧА ВЛАДА| Законодавча влада в Україні

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.007 сек.)