Маніфест

З летовища телефоную батькам, — кажу, що ненадовго відлучуся. Коли мама чує щось про Америку, відразу зауважує, що звучить дуже принадно. "Щасливої дороги," — каже.

Тато копає глибше. Каже, якщо я дам йому бодай годину часу, то він подужає зліпити коротенький ма ніфест, — я розвісив би там кілька копій на вулицях Нью- Йорку.

Це був би маніфест, викривав би усю підлість американської душі, їхню тупість, їхні хворі думки, їхню зовнішню політику і культурний імперіялізм. Стис ло — так, на А4. Він переживає, що бідаки-американці інакше й надалі не матимуть жодного

уявлення про те, що він та багато інших европейців-інтелектуалів думають про усю цю Америку.

Татові просто хочеться змусити їх задуматися. Такий собі матеріал для роздумів перед сном.

Відказую, що мій літак уже за чверть години. Прихоплю маніфест якось іншим разом.

N

Ось уже й у літаку. Дорогою у світ.

Показують фільм, — таке гівно, що я мимохіть сповнююся злістю до всіх тих, хто

видається більш-менш зацікавленим у перебігові подій; потім якось ненароком переношу свої думки на того, хто у них тут доби рає фільми.

Чекайте, може, він дуже нещаслива людина. А може, просто рагуль. А от дівчина у нього є чи ні?

Ліворуч від мене, на місці під вікном, сидить якась стара німкеня. Вона весь час віддає мені свої пакетики з соком, якого сама не хоче пити.

Я щось, мабуть, перепив. Якщо вона ще раз за пропонує мені сік — слово чести, відмовлюся.

Далі читаю Полову книжку.

Тепер починаю входити у смак, — це після того, як я написав йому листа. Відчуваю, що ми з ним у тісних стосунках. Ми довіряємо одне одному.

Пол мені, а я йому.

Він, мабуть, саме пише мені відповідь.

Може, якраз там порадить, аби я не переймався дурницями і що все буде добре. Пише, ніби Земля вільно собі обертається у космосі.

Рухається навколо своєї осі й також навколо Сон ця. Дуже швидко. Щоб визначити, як часто Земля прокручується навколо своєї осі, треба Сонця. Хтось собі вигадав, що саме опівдні мусить бути 12 година — і тепер це всюди так у світі. От тепер у всіх час мусить бути іншим, ніж у Норвегії.

Земля розділена на 24 часові зони. Ось ми і вдаємо ніби час у межах кожної з цих зон однаковий. Якщо б ми не пішли на це, — доводилося б, скажімо, перекручувати годинника на 4 хвилини наперед — що разу, коли б ми вибиралися в гості на 10 миль на схід.

Це означає, що у моїх батьків годинник завжди показував би час на 4 хвилини далі, ніж у місті...

Читаю ті рядки, аж тут мене осяює думка: у Нью-Йорку час точно-таки не той, що в Норвегії.

Його там на б годин менше.

Отак, ні сіло ні впало заробив я собі на поїздці до Нью-Йорку халявних 6 годин. Ой, приємно ж як! Спробую використати цей час на щось добре!

З іншого боку, я ж безповоротно втрачаю приблизно З мільярдних частки секунди кожної години мого перебування на висоті 10 000 метрів. Летіти нам 8 годин. Отож пропадає 24 мільярдних частини секунди. Це не дуже багато.

Можна собі ще час від часу таке дозволити.

Прошу дуже, - та німкеня знову запитує, вже не знаю вкотре, чи не хочу я пакетика соку...

Кажу, мовляв, ні, спасибі, й красномовно хапаюся за живіт, - буцім, ані їсти мені не давайте, ані пити.

Та ставить пакетик на підлогу — собі під ноги -й натягає собі на очі таку якусь маску

- щоб було темно. Буде спати.

Підводжуся - до туалету. У черзі переді мною один італієць. Я ще й раніше якось звернув на нього увагу. Він разом із двома друзями. Вони всі в парадних костюмах і сновигають весь час туди-сюди.

Серцем чую: у тому мішечку в них не просто мука. Та й до мене вони не надто доброзичливі...

Я, взагалі-то, не боюся літати. Ну, в кожному разі, зовсім не технічного боку тієї процедури. Я боюся людей. Вони завжди так підло винахідливі...

Щось у мене підозра стосовно тих італійців. Боюся, що вони планують захопити літак. Посміхаються один одному досить-таки гидотно. Видається, що їх усіх збра

тала якась підступна таємниця. Мені розповідали, що вигадати вже таку вибухівку, яку не вдається виявити детекторами металу в аеропорті. У них же всі кишені можуть бути напхані такими вибухівками! І вони, на певно, що придумали вже собі якусь дебільну вимогу!

І я чомусь повністю переконанний, що коли їм заманеться покалічити якогось пасажира, аби всіх залякали, то оберуть, вони не кого-небудь, а саме мене, — як пити дати!

Це ж типово.

От викинуть мене зараз прямісінько в Атлантичний океан. І що робити?

Мені страшенно захотілося, аби стюардеса заспівала мені пісеньку, але ніяк не наважуся її про це попросити. - Затнувся, встигнувши замовити лише джину з тоніком.

Тепер Пол каже, нібито Земля — явище аномальне для всесвіту. Решта

таких "явищ" перебувають у без просвітному вакуумі або ж задимлені всілякими газа ми. Та й з температурами у них переважно доходить до абсурду. Там ми ніколи б не вижили.

Може бути, що ми не вижили б і в інших часових вимірах, — це ІІол так пише. Ой, тут вже важкувато щось далі розмірковувати. Спробую розібратися.

Зараз на світі живе приблизно десять відсотків усіх тих, хто взагалі будь-коли ходив по цій Землі. Це знають всі.

Якщо розраховувати на те, що людство ще якийсь час існуватиме, ну, хоча б іще кілька тисяч чи мільйонів років — то виходить, що ми, котрі живемо зараз, -

особливі. Бо живемо ми ніби якось рано. А ті, що житимуть після нас, будуть ніби типовими особливими, бо ж жити у той час буде більш звикло, ніж жити тепер.

Та з яких причин маємо вірити у те, що ми, котрі живемо сьогодні, особливі? А якщо ж ми звичайні собі такі, типові, то чи не наближається людство до кінця свого існування?

Тут Пол помістив інтелектуальний експеримент.

Захопливий навіть, але мене від нього кидає в піт. Просить уявити собі дві скриньки з папірцями. На папірцях імена. У першій скриньці 10 папірців, у другій 1000.

Моє ім'я на одному і тільки на одному папірці. В котрій скриньці папі рець із моїм іменем? Знати це напевно, звичайно, що не можна. Можна, власне кажучи, тільки вгадати. Але ж із чистого погляду теорії ймовірности - шан сів на те, що папірець із моїм іменем у скриньці з 1000 папірців, у 50 разів більше, Павло в цьому переконаний.

От виймаю тепер папірці з обох скриньок, і на третьому по порядку з тієї скриньки, де їх всього десять, - моє ім'я.

І ймовірність того, що моє ім'я можна витягнути раніше зі скриньки з 10 папірцями, значно більша, ніж із тієї з 1000 папірців. І якщо це все перенести на всіх людей, які будь-коли житимуть на Землі, то -Пол уже все там підрахував — імовірність того, що наш список завершується, дорівнює 2/3, і ми наближаємося до кінця.

Павло повністю визнає, що це всього-на-всього звичайні математичні розрахунки, та у мені однаково визріває непоборна потреба погупати.

Моя дощинка-гупанка лежить на полиці наді мною. Вона так близько! Але всі мої побратими за польотом ніби позасинали. Якось не пасує.

Ті італійці теж дрімають. А може, тільки вдають, що дрімають?

Тепер стає ще гірше. Пол починає наводити аргументи зі сфери біології. А це вже й

справді несила терпіти!

Каже, що людина існує тільки тому, що під час еволюції сталося страшенно багато неймовірних випадковостей. І що більше їх виникає надалі, то ближче ми до кінця. Коли їх одна або дві, тоді загальний термін людського існування цілком і повністю відповідатиме часу існування Сонця. Та якщо їх трохи більше — а так гадає більшість біологів, — то нам на Землі залишилися лічені роки.

Можемо навіть вивести формулу, - засновану на теорії ймовірності!, - аби підрахувати, скільки нам ще відведено боротися за виживання.

Припустимо, що n — це кількість рівнів, ймовірність яких дорівнює нулю, котрі відображають еволюцію сучасного homo sapiens, а загальний час існування сон ця — 8 млрд. років, то формула матиме такий вигляд: 8 млрд. поділити на (n +1).

Якщо n=1 мільйон, то нас буде стерто з лиця Землі — тим чи тим способом — саме за 8000 років.

Сподіваюся, що брат таки зустріне мене в аеропорті. Жодного бажання залишатися там наодинці з собою.

МІСТО

Куди не глянеш — всюди той Empire State Building. Він привиджувався мені сьогодні цілий день.

Але брат каже, що справжнього Empire State Building ми ще взагалі на очі не бачили.

А он іще один, ну слово чести!

Це Нью-Йорк.

Впускаю все навколо всередину. Нехай воно мене переповнює!

Так дивно тут бути. Я багато чув про це місто, стільки фільмів про нього надивився і тепер аж упер ше відчув, що воно дійсно існує. Всі сюди їдуть. І норвежці теж.

Бідаки. Зі своїми мріями. Тут можна досягнути успіху. Кожен може. Навіть тепер. Може, і мені вдасться? Підзаробити собі трохи, га?

Американці, вочевидь, живуть за тією простою теорією, що два завжди краще, аніж один, а три — то краще, ніж два, ну і так далі. Вони, скажімо, вірять, що 200 доларів це ліпше, ніж 100 доларів.

Цікава така теорія.

І знову таке відчуття, що оце-от нарешті вже той Empire State Building. Брат похитує головою.

Броджу собі вулицями — і всмоктую в себе неймовірно багато вражень. Цікаво, а скільки вражень я здатен увібрати в себе за день?

Чуттєві імпульси просто вистроюються в чергу! Деякі, звичайно, пролітають мимо,

— до сусідів. Мій мозок не встигає за очима. Ні за вухами. Ані за носом. Та деякі враження я ношу в серці як абсолютно цінні й важливіші за інші. Гадки не маю, як воно все в голові сортується. Але якось таки сортується, що не кажіть.

Вирішую занотовувати найсуттєвіше. Те, що за лишається після відфільтрування. Те, про що я згадую пізно ввечері крізь сон.

Помітив, що більше звертаю увагу або на дуже великі, або на дуже дрібні речі, ніж на те, що поміж ними.

Це помічає кожен уже за кілька годин бродіння по Нью-Йорку.

Тут майже все страшенно велике.

От, скажімо, будівлі. Хмародери самі. Вони ж по всюди!

І вони дійсно гігантські. У мене виникає підозра, що тут передусім йдеться про питання престижу. Вибудував собі, мабуть, якийсь чолов'яга досить ви соченький дім, тоді один його приятель просто змушений був будувати собі вищого. Ну, й усі інші по думали собі так: а що ж, дідько його забирай, коли вже будувати — то тільки вищого! Яка різниця, що там буде всередині, головне, аби він був вищий! Будуйте вище!

Можна з певністю сказати, що в положеннях теорії про те, що два краще ніж один, також зазначено, нібито велике ліпше, ніж мале, а високе — ніж низьке.

Трясця, ото намудрували!

Майже за жодною з тих будівель зовні не вгадаєш, що там всередині. А там може бути все, що завгодно.

Як пити дати. Сьогодні у мене кілька разів виникало відчуття, буцімто ті будинки взагалі ні для чого не використовують. Стоять собі просто так, аби стояти

Брат вичитав у своїй брошурі для туристів, ніби то в цьому районі міста розміщено 1 млн. офісів. Він каже, що всі вони — у тих будинках, які, як мені здається, стоять собі просто так.

Кажу, що це не обов'язково правда — порозписують тобі в тих брошурах, а ти й віри ймеш, наївний

Автомобілі величезні.

Вантажівки просто гігантські. Вигляд у них та кий, ніби їх виготовлено для масового вбивства.

Багато людей теж дуже великі. Товсті. Кросівки їхні аж повикручувалися й порозбивалися від тієї немило сердної ваги, яку їм доводиться витримувати. Ось що мені видається тут великим, довгим або високим:

— Будинки.

— Автомобілі.

— Вантажівки.

— Товсті люди.

— Шматки піци.

— Вулиці.

— Риба на вітринах рибних крамниць.

— Плоди авокада.

— Світлова реклама.

— Парки.

— Деякі собаки.

— Горнята, з яких мій брат п'є каву у кав'ярнях.

— Деякі крамниці.

— Поштові скриньки.

А ось що, як на мене, тут дуже маленьке:

— Місця для паркування

— Деякі собачки

— Деякі банани.

— Шоколадки.

— Пластикові ложечки до морозива у кошичках.

Я втомлений, але спати не хочеться.

Всі свої 6 годин витрачаю на бродіння вулицями разом з братом. Це важко. Я

перевтомлений, а кожної хвилини все одно щось відбувається. Це як у лихоманці. Усі звуки чую спотвореними.

Ми з братом сперечаємося про те, що таке стрес.

Спочатку все було спокійно. Він зустрів мене у аеропорті, і ми впали один одному в обійми.

Ми затягли мій багаж у квартиру й сіли балакати. Брат спитав, як мені ведеться.

Я розповів йому про свої думки й страхи. Про своє скромне буття вдома, поки його не було.

Єдине, про що йому сподобалося слухати, так це про Лісе.

Все решту він назвав фігнею. Сказав ще, що не має вже сили слухати про часові зони чи про будь-які інтервали часу, менші, ніж секунди, або більші, ніж світловий рік.

І ні слова більше про всесвіт.

Можу взагалі думати собі все, що завгодно, але тримати це при собі. Він надто суворий зі мною.

Каже, що, мовляв, здогадувався, які у мене там снують думки. І вся та афера з Нью-Йорком була затіяна тільки для того, щоб скерувати мої думки в інше русло.

— Будемо розважатися, — каже.

Не маю сумніву, що наміри його винятково благородні, але він, мабуть, зайшов надто далеко.

От, наприклад, про дощинку-гупанку він і слухати не хоче. Це не влазить у жодні рамки.

Розтрощить її, якщо хоч ще раз застане мене за гепаниною. Гм.

Я змушений гепати там, де ніхто не бачить і не чує. Ну що це таке! Я ж як не як доросла людина. А дорослі не повинні приховувати свого гепання. Я ж намагаюся відкрито виступати назустріч своїм проблемам, а мій брат перешкоджає мені у цьому всіма правдами й неправдами.

Мені здається, що й у нього такі самі проблеми з часом, він просто ще цього так близько не відчув. Одного дня він таки наштовхнеться на ту стіну. І тоді я великодушно дозволю йому гепати стільки, скільки буде треба. Його ще мордуватиме сумління за те, що він мене так гнобить!

І знову я на сто відсотків переконаний, що переді мною нарешті Empire State Building.

ПЕС

Ми мешкаємо в будинку з ліфтером та з черговим при дверях. І квартирка така нічогенька.

Але тут пес.

У квартирі, маю на увазі.

Один тип на ім'я Дейвид має прийти і забрати того пса. Точніше, мав прийти ще вчора.

Про псів мені нічого не відомо. А мій брат взагалі їх боїться. Нас обох той пес вимучує.

Чорнявий такий.

Я давав уже йому трохи якихось харчів, води по хлебтати, але хто його зна, скільки йому того треба і як часто. А десь найближчим часом його треба буде вигуляти.

Він ще зі вчора не був на вулиці. Власники ж тієї квартири поїхали вчора до Нового

Орлеану слухати джаз, чи що там ще у них слухають.

По ньому аж видно, що він хоче на двір. Не відходить від вхідних дверей. Брат каже, що вигулювати його буду я. Він про сто не зможе себе примусити. А я навіть не знаю, як того пса звати.

Прищеплюю ремінець до нашийника й виходжу з тим чорним псом на вулицю. Дорогою додому запитую ліфтера, чи він часом не розуміється на собаках. Але той похитує головою, а потім додає, що там немає особливо в чому розумітися. Собака й сам чудово знає, куди йому треба.

Ось я й розгулюю вулицями Нью-Йорку разом із собакою.

Він тягне мене за собою у парк - кілька кварталів на схід. Йому конче треба все обнюхати й обпісяти. А поливає він усе підряд.

От цього мені якраз ніколи не зрозуміти. Люди говорять, нібито собаки такі дуже розумні. Ніби в них є інтуїція і вони відчувають, коли й що має статися. Землетруси і всілякі інші нещастя. Може бути, що це й правда.

Але цей пес, напевно, з тупих порід. Принаймні досі він ще нічого не передбачив.

У тому парку пса як підмінили. Він як побачив інших собак, як почав вистрибувати в різні боки -мені захотілося провалитися крізь землю. Все було дико, відразу скажу. Я трохи не схожий на інших власників собак. Гадки не маю, чого той пес від мене чекає. Мені здається, що всі на мене дивляться. Он і якась дама йде назустріч.

У неї також собачка. Розказує, що наші пси найкращі друзі. Я кажу, що сам не місцевий, приїхав здалека, і взагалі, вперше в житті вигулюю пса. Жаліюся також, що навіть не знаю, як того пса звати.

Пані радо мене заспокоює: собаку мого звуть Обі, а мені неодмінно все вдасться.

— Easy, Обі, — кажу.

Розпитую, скільки разів на день його годувати й поїти і що робити, якщо він почне все обгиджувати. Пані дає мені мішечок. Дивується, що зі мною не провели інструктажу, — я виправдовуюся: той тип, якого звуть Дейвид, десь от-от має приїхати й забрати свого пса. З дня на день.

З Обі я говорю англійською.

- Come on, — кажу. — Good dog.

Тепер Обі собі розсівся і, мабуть, буде гидити. На газон! Бридота! Ті всі бігуни в парку й діточки з мамами — усі пильно стежать за тим, як я наповнюю той мішечок...

Ось я і стою з мішечком, повним собачого гівна. Маразм.

Це ж зовсім інше життя. Якесь не моє.

Люди навколо вірять у те, що я порядний мешканець Нью-Йорку, господар

оцього пса. Що я взагалі з корінного населення і маю тут власну квартиру зі всіма умовами, ще й із собакою. І що збираю я отакі-от гівна щодня, до і після роботи. Мені аж запаморочується в голові від тієї думки!

Але ж якщо я не є насправді тим, ким здаюся, то значить і всі інші — зовсім не ті, за кого вони себе видають.

Це означає, що всюди суцільна фальш.

Ох вже ці люди!

Вони ж повсюди. На вулицях, у парках, у крамницях, у хмарочосах. Що вони всі роблять?

По них же неможливо визначити, що вони за птахи.

Припускаю, що всі вони просто намагаються змусити речі циркулювати по колу, функціювати. Так само, як і ми в Норвегії. Як і ви собі десь там, хоч де це не є. Хочемо, щоб все функціювало. Я бачу, як ті люди тиняються з одного місця до іншого, теж вирваного із загального контексту, — того, де все якось пов'язано. Вони йдуть до іншого місця, аби й там все працювало. Речі мусять всюди функціювати, за всіма планами. Все має працювати в особистому житті, в сім'ї, на роботі, з друзями, на місцевому рівні і, звісно що на глобальному.

І багато чого таки спрацьовує.

Стою я отут із собакою, в якомусь окрузі на східному березі Мангеттену, і думаю, чи все це хоч якось спрацює і у мене.

Чи вдасться мені дати собі зі всім цим раду?

Я не вірю, що я не такий, як інші. У мене такі самі мрії. Мені хочеться мати сім'ю. Свою хатину. Авто. А чому б мені не хотіти цього? Всі ж хочуть.

І коли я це все матиму бажано, щоб воно працювало якнайліпше.

Відчуваю, що люблю усіх цих людей. Я їх розумію. Звісно, що вони мусять ходити тут вулицями, їм же треба перейти на інше місце. Все мусить працю вати. І то всюди.

Нам всім, гадаю, хочеться одного. Тримаймося. Все буде добре.

Дата добавления: 2015-09-07