Удар був - чесно сказати - фантастичний. Годі було там чимось дорікнути. І я би вчинив так само. Без зайвих вагань.

Мене приголомшило інше - власна реакція.

Моя стратегія була простою і, мушу визнати, до сить, підлою. Прилягти собі посеред садка й удавати, ніби тебе взагалі цілий світ не обходить. А тоді скрокетувати його кулю на неймовірно величезну відстань. Якщо б я

пробив мимо не мав би ніякої гризоти, він же ж і так не обійшов ще й першого кола. Коли б мені вдалося поцілити в ту його кулю - я водив би її довгими годинами, вдаривши наприкінці нею об фінішний кілок*, а потім оформив усе тріумфальним "ні" — це на його пропозицію зіграти ще раз.

Але тепер про все це можна тільки забути.

Я ніяк не міг поцілити. Мій брат став "розбійником", а моя червона куля лежить зараз у якихось заростях.

Проте я не поступався. Мене опанував дикий азарт помсти. А надумав я ось що: загатити його кулю під авто. Це бажання керувало всіма моїми діями. Зав дати йому болю. О, я це вже бачу: жовтесенька кулька помалу закочується під авто, і ось він повзе на чотирьох або ні - плазує на череві, - ага! - щоб аж

весь вимастився в болоті й почав злісно лаятися.

Та перед тим треба ж було іще вибити свою кулю з-під того куща. Я розгріб листя й попригинав декілька гілок. Присвітив ліхтариком — туди-сюди

по цілому тому кублі. Розгледів-таки свою кулю. Кольору не можна було розпізнати. Та це вона, жодного сумніву. Мій брат, тупо й безтурботно регочучи, звісно що, стояв собі збоку.

*Гра припиняється якщо куля вдаряється об фінішний кілок, навіть, якщо гранці ще не обійшли кола двічі попід кожен місток.

Я затиснув ліхтарика зубами і поповз углиб куща. Земля була гидко мокра, а надворі — звичайно ж — усього декілька жалюгідних позначок вище від нуля. (Я ще довго ненавидів той кущ усім своїм серцем - тобто аж поки мені

та вся оказія не забулася). Ну, зараз як вгачу! Приміряюся. Отак мало б бути ніби нічого. Я був чомусь несамовито впевнений у тому, що до моєї перемоги лише якісь лічені секунди.

Я покажу йому, тому своєму братові, сволота така!

Та від того куща я зміг відійти тільки за три удари. І в той час коли я згрібав

із себе гниле листя й брили болота, — все ще стискаючи в зубах ліхтарик, —

мій брат знову відбив мою кульку в той кущ.

Це одна з причин, чому я гадаю, що в душі він напевно-таки трохи менш людяний, аніж я. Мені б ніколи не спало на думку загнати його двічі в отой кущ. Один раз — то так. Але двічі — навряд чи.

Я вдруге засвітив ліхтарика й знову витягнув із куща свою кулю. Коли моєму братові заманулося втретє за бити мою кулю в той клятий кущ, він не вцілив, — тож настала моя черга. Тепер мушу забити його під авто! Але я щось не розрахував, і удар вийшов фатально не вдалий. Я, вочевидь, перенервувався...

І тоді він блискавично довів гру до кінця — скрокетував мою кулю об фінішний кілок, — та й було по всьому.

Якусь хвилю я ще не міг рушити з місця — бризкаючи слиною, сперечався через той останній удар. Звинуватив брата в махлюванні. Ми знову почитали правила, знову посперечалися і поперекрикували один одного. Я ще до того

сказав кілька речей, які не вписувалися в жодні рамки.

Врешті мій брат спитав, чи бува чого не сталося. Що з тобою? - отак і спитав. Тільки-но я зібрався йому відповісти, що начебто, нічого, що все нормально,

— як враз відчув, як у мені щось шалено росте і, переповнюючи мої нутрощі, починає безжалісно тиснути, прагнучи вирватися назовні. Це "щось" було таке потужне, що ніяк у мені не вміщалося, — було справді гидко. Мені ще ніколи не доводилося такого відчувати. Я не спромігся ви мовити й слова.

Я гепнувся на траву й почав термосити головою. Мій брат підійшов і сів поруч. Поклав руку мені на плече. Так ми ще ніколи в житті не сиділи. Я заплакав. Уперше за багато років. Це, напевно, прибило мого брата. Він почав перепрошувати, що був такою свинею під час гри.

Для мене все раптом втратило сенс. Зовсім несподівано.

Моє власне життя, існування інших людей, звірів і рослин — увесь світ. Усе перестало якось триматися купи.

Я розповів це своєму братові. Йому було важко допетрати, про що б то я. Він підвівся, сказав, мовляв, та що ти, shit happens, все владнається. Він спробував схопити мене за коліна, гаратнути по-братньому в живіт, трохи покричав. Мій брат грав колись у бенді*(хокей з м'ячем). В нього те покрикування і справді файно ви ходить. Я попросив його заспокоїтися. Додав, що все серйозно. Він присів і заспокоївся.

Ми побалакали. Я плів несусвітні речі, які зовсім не трималися купи. Жоден з нас так і не втямив, що я власне мав на увазі. Але брат серйозно поставився до моєї маячні. Треба віддати належне: видно було, що йому не байдуже. Він ще не бачив мене таким.

Сказав, що на світі тисячі людей щодня наштовхуються на стіни. І

більшості якийсь час важко, але потім усе знову йде своїм трибом. Мій брат невиправний оптиміст. Він дійсно хотів мене розрадити.

Я сидів і думав: це, може, була саме та остання краплина. Побоювався, що вже по горло наситився тими днями, і мені ніколи не повернути того колишнього запалу до життя.

Тоді брат сказав, ніби йому треба зараз кудись по їхати. На два місяці. Він запропонував мені на той час свою кімнату. Я подякував, і ми сиділи отак, нічого не говорячи, аж доки мій брат глипнув на годинник і виявив, що вже

давно почалися спортові новини. Спитав, чи я не маю бажання зайти у дім.

Хоч там як, але то був мій день народження, і треба було знову їсти торт.

Прокинувшись наступного ранку, я відчув: життя не може бути таким, як колись. Я лежав і думав.

Крокет тут ні до чого. Щодо цього я не сумнівався.

Крокет — то лише так собі, дрібниця, а це божевілля аж ніяк не назвати дрібницею.

Невдовзі в голові блиснула здогадка: це все, мабуть, безпосередньо пов'язане з моїм двадцятип'ятиріччям — мені справді важкувато дати собі з цим раду.

У мене факт старіння завжди викликав почуття якогось внутрішнього неспокою...

Простір мені взагалі до одного місця. А от із часом у мене серйозні проблеми.

Одягаючись, я дедалі більше утверджувався в переконанні: нинішній день жодним чином не має бути схожий на всі попередні.

Дні мусять змінитися. І ночі також.

Я трохи постояв, визираючи у вікно. І зробив вибір.

Сів на велосипед і поїхав до університету. Сказав там, що не відчуваю в собі сил його закінчити. Секретарка спитала, чи, бува, чого не сталося і чи може вона чимось зарадити, її стурбованість трохи мене розчулила, але не було жодного бажання говорити. Я коротко подякував за турботу і відповів "так" на перше запитання і "ні" — на друге.

Потім подався своїм велосипедом назад до міста — розривати решту ниток, які пов'язували мене з минулим існуванням. Я обійшов усі часописи, куди час від часу приносив якісь статті, і сказав, що не писатиму нічого деякий час,

а може, й взагалі вже ніколи. Передзвонив фру Сорільсен і сказав, що не буду більше винаймати тієї її халупи. Анулював номер телефону й розірвав передплату на всі газети. Продав свої книжки і старий телевізор.

Решта моїх нажитків вмістилась у наплечнику і двох картонних коробках, їх

я залишив у своїх батьків на горищі, а наплечник закинув на спину й подався до братового лігва.

Там довгенько сидів на канапі, відхекуючись, весь спітнілий. Нарешті я вчинив щось реальне.

І це вам не просто якийсь там дешево-дебільний популізм. Це вам не ТV2*.

*ТV2 - норвезький відповідник українського УТ-1.

М'ЯЧ

Дата добавления: 2015-09-07