Про віддання на Божу волю

Той, хто покаявся, віддає себе на служіння Богові, й відразу по­чинає служити Йому виконанням Його заповідей і Його волі. По­чинається самовіддана праця. Заповіді - не важкі, однак, хто їх виконує, зустрічає багато перепон, особливо у своїх внутрішніх нахилах і звичках. Невтомний подвижник з Божою поміччю врешті все перемагає.

Подвижник робить усе сам, хоч з Божою допомогою. Але з пер­ших днів досвід дає йому зрозуміти, що, які б він не докладав зусилля, звершується тільки те добре діло, на яке сходить сила з висоти. Що далі, тим більше росте переконання в цьому. Зі встановленням миру внутрі, воно набирає сили і стає домінуючим, і врешті пере­ростає в абсолютну відданість на Божу волю, в повне віддання себе Божій дії. Божа дія в подвижниках за спасіння починається з пер­ших хвилин навернення до Бога, і це навернення вона сама й тво­рить. Однак воно зростає мірою того, як подвижник, відвертаючись від себе, приступає до Бога й, упевнившись у своєму безсиллі, утверджується в надії на Божу силу. Коли нарешті він усього себе віддасть Богові, то Бог діє в ньому, вказуючи на належне діло і виконуючи його. Це - вершина християнської досконалости, «бо то Бог викликає у вас і хотіння і діяння за своїм уподобанням» (Флп. 2,13). Зерно такого стану, як говорилося в нас на початку, вбачається в тому, щоб надіятися не на себе, а на Бога; а тут воно показується як таке, що вже дозріло. У чому суть абсолютної відданости на Божу волю, взнається тоді, коли вона виявиться в своїй силі. Вона приходить сама по собі, й немає жодних особливих правил для її здобуття, щоб можна було сказати: роби те й те, і отримаєш. Вона росте непомітно, коли не надіємось на себе й надіємось на Бога. Я згадав про неї тому, що потрібно було де-небудь згадати, а згадування в кінці попередньої глави про принесення себе в жертву Богові подало причину згадати про неї тепер. Віддання себе повністю на волю Божу - це і є від­дання себе Богові на цілопалення.

Засвідчується цей стан умертвленням себе - своїх розумінь, бажань і почуттів або смаків, щоб жити Божим розумом, в Божій волі. В цьому ділі нас випередив Господь Спаситель. Він усього себе віддав Богові й Отцю і в собі — нас, бо «ми — члени тіла Його» (Еф. 5,30). Отже, поспішімо вслід за Ним, бо Він за нас дав слово Богу Отцю (Йо. 17,19), очікуючи, що ми справді будемо такими й так зробимо. Чому таке жертвоприношення відбувається в кінці, а не на початку? Тому, що жертва Богові повинна бути досконалою, без­доганною. Досконалість на початку є предметом, який шукається, а не наявним. Коли ж отримують його, тоді й в жертву треба при­нести себе. На цю жертву чоловік спочатку тільки посвячує себе, а в кінці приносить себе в жертву. До досягнення досконалости не можна себе принести в жертву цілопалення. Інші жертви можна принести: жертву умилостивленім, жертву очищення, жертву подя­ки, однак не жертву цілопалення. Поставити собі це за мету можна, можна говорити про це, але це буде слово, а не діло. Воно творить­ся без слів. Знай, що якщо ще маєш прив'язання до чого-небудь земного, якщо спираєшся на що-небудь в тобі або поза тобою, крім Бога, якщо знаходиш смак в чому-будь сотвореному й насолоджу­єшся тим, - то ти ще не здатний до цілопалення.

Потрудись спочатку відвернутися від всього, зроби, щоб в тобі завмерло все життя і залишилось одне життя в Бозі, аби вже не ти жив, а жив у тобі Бог Отець і Христос Господь і Дух Святий, і тоді віддай себе Богові, або тоді ти будеш відданий Богові. А до цього май для Бога жертвою дух сокрушенний і серце сокрушенне і сми­ренне, й задовольняйся цим до певного часу, але не завжди. Бо все-таки ти повинен нарешті дійти до того, щоб себе принести Богові в цілопалення.

ГЛАВА 7

Дата добавления: 2015-09-06