Покірність

Покірним називаємо того, хто усвідомлює свою власну нікчемність і марноту усіх тимчасових речей і відповід­ним чином поводиться.

Чималу покірність виявив сотник з Капернауму, сказавши до Христа: "Господи, я недостойний, щоб ти ввійшов під мою покрівлю, але скажи лише слово і слуга мій видужає" (Мат. 8, 8). Так невисоко себе оцінював, хоча займав почесний пост, володів великим маєтком і зробив багато добра (збудував євреям синагогу). Отже, покірність є двох видів. Перший стосується розуму (людина чітко усвідомлює свою марноту), другий стосується волі (людина чинить згідно з цим усвідомленням) (Скар.). Фальшивою була б покірність, якби ми проявляли її лише назовні (тобто не відчували б її серцем). Покір­ність — це добровільне приниження самого себе внаслідок усвідомлення свого безсилля (св. Бонав.).

Покірною стає людина тоді, коли усвідомлює велич Бога і марноту земних речей.

Убогий найкраще усвідомлює своє убозтво, коли порівнює себе з багатим. Св. Августин волає до Бога: "Коли б я пізнав Тебе, то пізнав би й себе". Найкраще усвідомлюємо велич Бога, пізнаючи створені речі (Пс. 19, 2). Люди­на повинна враховувати і те, що Бог створив її душу і тіло з нічого. Все земне проминає, як тінь, і не має перед Богом жодної вартості. "Гріб — це школа, котра навчає покірності" (св. Золот.).

Людина не повинна пишатися тим, що вона багата, бо може втратити своє багатство за одну ніч (як цар Крез), а втратить остаточно при смерті. Не слід людині пишатися і своїм здоровим і гарним тілом, бо будь-яка хвороба може споганити його. Не повинна людина пишатися і своїми знаннями, бо багатьох речей зовсім не знаємо і не будемо знати. Видатний астроном Ньютон, котрий так багато зробив для прогресу людства, одного разу сказав так: "Мені здається, що я мала дитина, котра бавиться на березі моря і час від часу знаходить гладкий камічик або гарну мушлю, а, тим часом, великий океан лежить перед нею недослідженим". "Якщо часом знаєш багато, пам'ятай, що існує далеко більше речей, яких зовсім не знаєш" (Тома з Кемп.)- Зрештою, наше знання порівняно із знанням Бога є незнанням (св. Авг.). Людину не повинна робити пихатою земна слава; натовп найчастіше сьогодні кричить "хвала", а завтра — розпни його!" Як багато земних правителів раптово втратили свою силу і значення (напр., Наполеон).

Навіть Божою ласкою не повинна пишатися людина, бо, по-перше, вона може втратити її кожної хвилини, по-друге, вона (ласка) також є чимось незначним порівняно з тим, що може дати Бог; зрештою, чим більше ласк, тим більша відповідальність. Врешті, людина не повинна пишатися і своїми добрими справами, бо Бог не потребує їх (Пс. 16, 2). Ми завжди є невигідними слугами (Лука 17, 10). Чим би людина не володіла, вона не володіє власне, нічим, або дуже малим. Саме тому покірність ніколи не є лукавством, лише належним пізнанням самого себе.

Покірна людина ніколи не вважає себе кращою від інших, не віддається цілковито земним благам, уповає лише на Бога і не боїться людей.

Покірний любить приниження; ніколи без причини не звертає на себе уваги інших; не чваниться своєю покірністю. Свою покірність така людина завжди носить у серці, не виявляючи її назовні з метою привернути увагу, в разі потреби, проявляє її просто і з цілковитою свободою. Така людина ніколи не називає себе найбільшим грішником, остерігається засуджувати саму себе. Засудження самого себе є найчастіше ознакою гордості.

Покірний ніколи не хизується своїми позитивними якостями, бо знає: що людина відкриває, те Бог приховує, а що людина затаює, те Бог виявляє (св. Авг.). Св. Антоній з Падви довго приховував свою ученість, аж виявив її Бог. Покірний ніколи не вважає себе кращим від інших, а, навпаки, оцінює інших вище, ніж себе (Филип. 2, 3); покірний ніколи не говорить про чужі недоліки; ніколи не прагне бути на першому місці (Лук. 14, 10); радіє навіть тоді, коли не зважають на нього, відсувають його на другий план і упокорюють. Він добре знає, що за це піднесе його Бог (Лук. 14, 11). Таку покірність виявив митар, котрий молився у храмі (Лук. 18, 13). Покірний піклується лише про вічні блага, а не віддається цілковито проминаючим речам. Земні блага (багатство, шана, утіхи, людська слава) не приваблюють його і не спокушають; він знає, що ці речі не зроблять його кращим перед Богом, а легко можуть стати причиною втрати вічного щастя. "Якщо б ми хотіли покірного відзначити, то він би щиро засмутився" (св. Григ. В.). Тимчасові прикрощі (глузування, приниження, дорікання, переслідування) не зможуть розчарувати покірного; навпаки, вони його втішать, тому що, завдячуючи їм, заслужить щастя на небі. Він нехтує зневагою, бо вона не може йому завдати шкоди. Тому говорить св. Павло: "Для мене то найменша річ, щоб ви мене судили чи якийсь суд людський; та й сам себе я не суджу... Хто мене судить — це Господь" (І Кор. 4, 3) — Покірний уповає лише на Бога; він усвідомлює своє безсилля, тому при здійсненні добрих справ не покладається ні на власні сили, як Петро під час Тайної Вечері, ані на свою силу, як Голіаф, а тільки на Божу ласку. Так учинили Йосифа, коли мав намір розпо­вісти свій сон (Буття 41, 16), і Давид перед поєдинком із Голіафом. Покірний не приписує самому собі набутих доброчесностей і добрих справ, а лише Богу; він знає, що це Бог чинив через нього. Покірний належно оцінює Божі добродійства і приписує їх Богові, як Мати Божа, коли сказала: "Велике бо вчинив мені Всемогутній" (Лук. 1, 49). Саме це усвідомлення збільшує в ньому любов до Бога. Без такого усвідомлення буде неможливим прогрес на шляху до досконалості. "Нічого значного не зробить для Бога той, хто не знає, що значні речі отримав від Бога" (св. Тер.). А оскільки покірний усвідом­лює свою нікчемність, отримані ним Божі дари роблять його ще більш покір­ним. Покірний не боїться людей тому, що не звертає уваги на зневаги, які може від них зазнати. Він також знає, що Бог опікується ним і не дозволить скривдити його, бо: "тим, які люблять Бога... усе співдіє на добро" (Рим. 8, 28). Покірний згоджується з усім, що Бог вважає добрим. Боягузтво і брак відваги ніколи не були ознаками покірності. "Боязлива покірність — фальшива покірність" (св. Франц Сал.). Якщо б Апостоли не були покірними, вони б ніколи не відважилися боротися з іновірцями.

Найкращий приклад покірності дав нам Спаситель. Син Божий став слугою, добровільно жив у приниженні, був надзвичайно ввічливим у стосунках з оточуючими і врешті, знеславлений, добровільно помер на хресті.

Христос принизився, прийнявши образ слуги, тобто людську природу (Филип. 2,7). Коли б царський син добровільно на усе життя пішов у неволю, щоб врятувати своїх підданих, то світ дивувався б його добровільному прини­женню. Значно більше принизився христос через Утілення; ще більше — у Пресвятій Євхаристії адже тут приймає Христос образ страви. А при хрещенні Ісуса Христа Св. Дух уподібнився голубу. Устами пророків наказує Христос називати Його "Агнцем Божим". Отже, бачимо, що сам Бог є надзвичайно покірним. На землі Христос жив у постійному приниженні. Місцем народжен­ня обрав Собі не царську палату, а стаєнку і ясла; не цариця, а убога дівиця була Його Матір'ю, убогий тесля — опікуном; Апостолами обрав простих рибалок, а не якихось філософів і т.п. У спілкуванні з людьми Христос був надзвичайно ввічливим; охоче розмовляв із дітьми; приятелював навіть із найбільшими грішниками (про це свідчить розмова з самарянкою біля крини­ці; приязна зустріч Марії Магдалини, котра прийшла з повинною; захист чужоложниці, яку фарисеї хотіли укаменувати). Під час Тайної Вечері Христос без вагань умив Апостолам ноги; на прохання сотника з Капернаум спішить оздоровити його слугу (Мат. 8, 7). Врешті, Христос добровільно обирає Собі смерть на хресті, котра вважалася в той час найганебнішим покаранням (Ціцерон). Отже, власним прикладом Христос переконує нас у тому, що покірність — це царська дорога, яка веде до Бога (св. Григ. В.).

До покірності закликав Христос також у своїх повчаннях. Він говорив: "Найбільший з вас буде вам слугою. Хто себе вивищить, той буде принижений, а хто себе принизить, той буде вивищений" (Мат. 23, 11, 12); в іншому місці говорить: "Як зробите все, що звелено вам, кажіть: Ми слуги непотрібні, виконали те, що повинні були зробити" (Лука 17, 10).

Приклад покірності показує нам Христос і в притчі про митаря та фарисея, котрі молилися у храмі (Лук. 18, 13). А одного разу звернув увагу на малу дитину і сказав присутнім: "Хто стане малим, як ця дитина, той буде найбіль­ший у Небеснім Царстві" (Мат. 18, 4). Врешті, усе життя Христа є взірцем покірності; Ісус сам говорить: "Візьміть ярмо моє на себе й навчіться від мене, бо я лагідний і сумирний серцем, то знайдете полегшу душам вашим" (Мат. 11, 29). Покірним обіцяє Христос возвеличення (Лук. 14, 11) і вічне щастя (Мат. 5, 3).

Покірність приводить до досконалості, возвеличення І вічного щастя. Завдяки покірності досягаємо просвітлення розуму, справжнього спокою душі, відпущення гріхів, вислу­хання молитов, а також легко -перемагаємо будь-які спокуси.

Бог завжди разом із покірними. "Той, хто мало про себе думає і ставить себе нижче від інших, без сумніву, має в собі Св. Духа" (Скар.). Саме тому покірний легко досягає досконалості (усвідомлює своє безсилля і намагається бути щораз кращим). Досконала людина є, одночасно, і покірною, і смиренною, а та, котра небагато вартує, є гордою. "Хто думає, що вартує багато, не вартий нічого; а хто переконаний, що вартує мало, той вартує багато" (св. Тер.). Чим більша святість, тим більша покірність. Покірність веде до возвеличення. Після Великого Посту приходить Великдень. Покірність — це щабель до возвеличення (св. Авг.). Ісус Христос говорить: "Кожний, хто виноситься, буде принижений, а хто принижується, буде вивищений" (Лук. 14, 11). "Сми­ріться перед Господом, і він вас підійме" (Як. 4,10). Матір Божа отримані від Бога великі милості приписує своїй покірності: "бо він зглянувся на покору слугині своєї, ось бо віднині ублажатимуть мене всі роди" (Лук. 1, 48). Покір­ність веде до вічного щастя, бо Христос говорить: "Блаженні вбогі духом, бо їхнє Царство Небесне" (Мат. 5, 3), тобто блаженні ті, котрі усвідомлюють, що, незважаючи на усі земні блага, вони таки є убогими перед Богом. "Вузь­кими є ворота до неба, і лише малі або покірні можуть через них увійти" (св. Берн.). Покірні досягають просвітлення розуму через Св. Духа; лише вони в силі глибоко пізнати духа науки Христа. З цією думкою молиться Христос до Бога: "Я прославляю тебе, Отче, Господи неба й землі, що ти затаїв це від мудрих та розумних і що відкрив це немовлятам" (Мат. 11, 25). "Бог гордим противиться, а покірливим дає благодать" (І Петро 5, 5). З довірливими і щиросердними Бог розмовляє, тобто научає їх. Не раз наївні і простодушні люди краще розуміють науку Христа, ніж освічені люди. Пастирі знали про народження Ісуса Христа на відміну від законовчителів і фарисеїв. Той, хто хоче черпати з криниці милостей Божих, повинен схилитися. Покірний досягає справжнього спокою душі. Бог втішає покірних (П Кор. 7, 6). Покірний не буде зарозумілим у щасті і легкодушним у біді. "Якою б великою не була покірність, вона ніколи не зробить нас неспокійними" (св. Тер.). Покірний здобуває прощення гріхів. Митар у храмі лише бився в груди і говорив: "Боже, будь милостивий до мене грішного...", і, вже зовсім прощений пішов додому (Лук. 18, 13). Віз, повний гріхів, але запряжений у покірність, їде на небо; і, навпаки, віз, повний добрих справ, але запряжений у гордість, веде до пекла (св. Верн.). Молитви покірного вислуховуються відразу. Поганського сотника з Капернауму завдяки його покірності Бог вислухав відразу (Мат. 8). Молитва покірної людини пробиває хмари (Сир. 35, 21). Покірний легко перемагає будь-які спокуси. Найкращою зброєю проти диявола є покірність (св. Фр. П.). Нічого так не боїться диявол, як покірної людини (св. Ант. Пуст.). Покір­ність — це єдина доброчесність, якої диявол не може наслідувати.

Дата добавления: 2015-08-21