Етапи розвитку української писемності.

Свідчення матер- і дух- к-ри говорять про те, що писемність у сх.. слов'ян існувала задовго до прийняття християнства. У Чорноризця Храбра "Про письмена" є те, що слов'яни кор. фігурним письмом, Костянтин Філософ згадує руське фонетичне письмо. Літописи - про укладання договорів з Візантією в X ст. двома мовами, в т.ч. й руською. Знайдені арх. Д.Авдусіним слов'янські письмена на глиняному посуді належать до першої половини X століття і нагадують кирилицю.На Русі 2 ранньослов. алфавіти — кирилиця і глаголиця. У 863 р. Костянт. і Мефодій впорядкували слов'янський алфавіт. Але який із них, кирилицю чи глаголицю, щодо цього є багато гіпотез:

1) Найдавн. є глаголиця, створ. Кирилом і вдоскон Климентом Охридським — учнем. 2) Кирило створ. глаголицю, а кирилиця є видозміненим грець. письмом, існувала у домрист. період і витіснила глаголицю як простішу. 3) Глаголиця була у слов'ян домрист. період У-УІ століть, і на її основі створена кирилиця. 4) Глаголиця виникла на основі кирилиці як тайнопис під час переслідування німецько-католицьким духовенством книг, писаних кирилицею. 5) Кирилиця і глаголиця існували у слов'ян, в тому числі й східних, ще до прийняття ними християнства як місцеві різновиди письма.

Глаголиця зникає у XII ст. у більш. слов'ян, які переходять на латиницю (чехи, поляки) і на кирилицю (сх. слов'яни). Три етапи р-ку графіки писемн. сх. слов'ян — устав, півустав, скоропис. Стародавнє руське письмо було осн. протягом IX — XIV століть. Устав – це повільне і урочисте письмо: букви майже прямокутні, однотипні, старанно виведені, одна від одної на однаковій віддалі, між собою не з'єднані. Устав характеризує епоху, коли писемність мала переважно церковний характер. Саме цим і пояснюються його зовнішні риси: чіткий архітектурний характер ліній і незначна кількість скорочень.Устав старіших давньоруських рукописних пам'яток не є копіюванням старослов'янського письма. Уставом писали приблизно до кінця XIV ст. Уста́в — ранній тип письма кириличних рукописів. Кирилиця, утворена за болгарського царя Симеона (893–927), є точне графічне відтворення (з новими літерами для специфічно слов'янських звуків) тогочасного візантійського грецького алфавіту унціального письма (лат. litterae unciales, від uncia в сенсі «цаль»: 2,46 см, тобто «літери заввишки в цаль»), що вживалось для богослужбових книг і збереглось у грецьких відписах Нового Заповіту від IV ст. До України устав прийшов із Святим Письмом, і перші датовані рукописи було виконано в Україні в 11 ст.: «Ізборник Святослава» (1073) та «Ізборник Святослава» (1076). Уставом написано також Остромирове Євангеліє (1056–1057 рр.). Типові риси уставу:літери розміщаються точно між двома рівнобіжними лініями, за межі яких виходять лише д, з, р, у, х, ц, щ;літери прямовисні, геометричні, з правильними прямими лініями та заокругленнями;їхня середня ширина наближається до висоти (таким чином вони майже вписуються в квадрат);відстані між літерами великі;поділу на слова немає;окрім небагатьох титл, надрядкових знаків майже немає;відступи між літерами менші, деякі літери нахиляються вправо, і з'являються «акценти» Заміна пергаменту папером, збільшення попиту на книжки та потреби ділового письма призвели від XIII ст. до прискорення темпу писання, що виявилося у втраті ретельної геометричности, викривленні та нахилі прямих частин літер і спрощенні деяких літер: так виник переходовий тип письма, так званий, великий півустав, літери якого далі зменшувалися й звужувалися, і, таким чином, у XV — на початку XVI стст. уже переважав півустав, а в XVI–XVII стст. прийшов скоропис. Однак, устав ще трапляється в богослужбових книгах, наприклад, у Пересопницькім євангелії (1556–1561), хоча надрядкові літери й акценти типові для півуставу, великий півустав Крехівського апостола (1563–1572) близький до уставу.

Півустав. У зв'язку з широким вживанням письма в побутових потребах з другої половини XIV ст. застосовується півуставне письмо. У півуставі букви менші проти уставних, лінії букв менш точні, не завжди прямі, часто похилені вправо, вужчі, витягнені, нерідко деякі букви виносяться над рядок.Півустав характеризує епоху, коли писемність стала надбанням широких мас населення. Зі зростанням попиту на книги півуставом користувалися як переписувачі, так і перші друкарі. У півуставі поєднується зручність письма і виразність висловлювання.Одночасно з півуставом розвивався і скоропис. Скорописне письмо було розраховане на швидкість написання, а не на збереження і правильності букв. У скорописному письмі букви дрібніші, іноді прикрашаються різними додатковими лініями, закрутками, хвостиками.

Скоропис характеризує епоху, коли письмо вже стало надбанням широких мас народу і почало використовуватися не лише для потреб вищої культури, а й для потреб у міжнародних і правових стосунках, у державному управлінні і для особистих потреб у приватному листуванні.. Скоро́пис, форма кириличного письма, виникла з напівуставу в другій пол. 14 ст., вживана зокрема в канцеляріях і приватному діловодстві, з якої у 19 ст. постало новочасне ручне письмо. Порівняно з півуставом С. притаманні: скорочування слів, виноси літер над рядоком (з випусканням етимологічних -ъ, -ь, як і загалом зі спрощуванням правопису: без великого юса Ѫ, грец. літер, без діякритичних надрядкових значків придиху й наголосу), варіації форми тих самих літер, залежно від їх сусідства, пов'язування літер у слові та закарлючкуваті розмахи пера. Форми літер С. змінювалися відповідно до канцелярських шкіл та місц. традицій, зокрема в 16 — 17 ст. У 17 ст. український скоропис відрізнявся від білор. та рос. як більшою пов'язаністю літер у слові, так і формою окремих літер (наприклад, б, в, ж, ї, ѣ, я).

Кирилиця в трьох стилях (устав, півустав, скоропис) проіснувала без особливих змін до початку XVIII ст. Лише деякі букви у зв'язку зі змінами у звуковій системі української мови стали позначати інші звуки. Наприклад моментальне г передавалось то буквосполученням кг (кгрунт), то латинським g, a з 1591 року — буквою г.На початку XVIII ст. Петром І була здійснена реформа письма. Кириличне письмо замінено новим типом письма – гражданкою (гражданським алфавітом). Гражданка являє собою новий шрифт, в якому буквам надано простішого, округлішого накреслення, близького до латиниці. Деяких змін зазнав і алфавіт. З алфавіту (півуставу) було вилучено діакритичні (надрядкові) знаки (титло, єрики, оксії, наголос тощо), було знято вісім рідко вживаних букв: юси великий і малий, зело, кси, пси, і з крапкою, омега, іжиця і введено нову букву – Є. Цією спрощеною азбукою почали друкувати книги цивільного змісту, тому вона і дістала назву гражданської азбуки. А кирилиця залишалася тільки в церковному вжитку.

На початку XVIII ст. з'явилися книги, надруковані гражданською азбукою, і нове гражданське письмо стало загальновживаним у Росії. У XIX ст. гражданку перейняли болгари і серби.У процесі історичного розвитку в кожній із східнослов'янських мов з'явилися нові відмінності у морфологічній структурі і фонетичній системі. Тож виникли і певні відмінності у правописі російської, української і білоруської мов.1818-го року вийшла перша у XIX ст. українська граматика, автор Олександр Павловський. Він перший звернув увагу на багатство української мови. Правопис О. Павловського відіграв позитивну роль, хоч і приживався досить повільно в силу міцних традицій попередніх віків.

В українському письмі також використовуються так звані неалфавітні знаки (ідеографічні засоби – хімічні формули, математичні умовні знаки, арифметичні тощо). Важливе місце займають цифрові знаки: арабські і рідше – римські. Вони переважно вживаються у науково-технічній мові.Найбільш досконалою системою цифр є арабська (була створена в Індії близько V ст., в Європу занесли араби, тому й має таку назву). Цією системою цифр ми слугуємося і тепер.

До початку XIX ст. існувала слов'янсько-кирилична система цифр, що слугувала нашим предкам. Вона запозичена з грецького письма. У ній 27 літер кириличного алфавіту, які мали ще й цифрове значення. Кожна літера вживалася у цифровому значенні і над нею ставився знак титло (~), що слугував також на позначення скорочених слів.

До окремого виду письма належать: стенографія – система знаків швидкісного запису; ноти – система графічних знаків для запису музики.Сучасна українська абетка (алфавіт, азбука) створена на основі старослов'янської кирилиці. Вона має 33 літери. На письмі вживається апостроф ('), ставиться знак наголосу (′), а також – м'який знак (ь).

В українську абетку повернуто літеру (ґ), що була вилучена раніше з мовного вжитку. Вона зустрічається у небагатьох власне українських і давньозапозичених словах. Наприклад: ґрунт, обґрунтувати, ґанок, ґлей, ґноття, ґерлиґа, ґешефт, ґалаґан, ґава, ґав'ячий, ґречний, ґердан, ґестка, ґаблі, ґедзь, ґазда, ґляґанка, ґелґіт.

№ 68.Реформи "освіченого абсолютизму"

Австрійські правителі, як і їх попередники, бачили у західноукраїнських землях насамперед джерело для поповнення державної казни та армії. Але водночас вони змушені були подбати про забезпечення там хоча б елементарної соціальної справедливості та порядку. Тим більше, що австрійська імператриця Марія-Тереза (1740—1780) та її син Йосиф II (1780—1790)проводили "модну" тоді серед європейських монархів політику просвітництва, що була, за словами сучасного історика Я.Грицака, сумішшю гуманістичних побуджень із суто прагматичними розрахунками. Вона мала на меті покращити матеріальне становище жителів імперії, дати їм освіту, урівняти їх (наскільки це можливо) у правах, щоб зробити свідомими громадянами та надійними платниками податків. Суспільство таких громадян, згідно з засадами Просвітництва, мало служити гарантією могутності імперії. Одним із головних об'єктів реформаторської політики стала Галичина, де правляча польська шляхта довела місцеве населення до крайнього зубожіння та морального занепаду і яка була потенційним джерелом державних смут і заворушень. Перетворення зачепили насамперед аграрні відносини, церкву й освіту.

Найжаданішою для галицького населення була аграрна реформа. Тому Йосиф II проголосив своїми патентами низку змів у цій сфері, які передбачали: 1) звільнення селян з особистої залежності від поміщиків; 2) передання права здійснення суду над селянами від пана до спеціально призначеного державного чиновника; 3) заборону збільшувати поміщицькі землеволодіння за рахунок "прирізки" селянських земель; 4) обмеження панщини, розмір якої залежав від майнового стану селянина, але не міг перевищувати 3 днів на тиждень (наприклад, панщина для халупників і комірників не могла перевищувати 12 днів на рік); б) заборону проживати у селі лихварям (як правило, євреям), які відмовлялися займатися сільським господарством.

Важливою для західноукраїнських земель була церковна реформа, яка здійснювалася протягом 1770 — поч. 1780-х років. На момент входження Галичини до складу Австрійської монархії греко-католицька церква перебувала в глибокому занепаді. Місцева католицька ієрархія трактувала її як другосортну, спонукаючи греко-католиків, всупереч заборонам Ватикану, переходити зі свого обряду на латинський. До 1777 р. греко-католицькі священики навіть змушені були відробляти панщину. Із запровадженням реформ ситуація корінним чином змінюється на краще. Вони передбачали: 1) зрівняння прав католицької, протестантських і греко-католицької церков та забезпечення віруючим цих віросповідань однакових можливостей вступу до університетів та на державну службу, купівлі-продажу землі тощо; 2) підпорядкування церкви державі та надання священикам статусу державних службовців з відповідною платнею; 3) заборону місцевій верхівці римо-католицької церкви перетягувати греко-католиків на латинський обряд та вживати термін "уніат", що мав образливий підтекст.

Тісно була пов'язана з церковною освітня реформа, яка, серед іншого, передбачала: 1) ліквідацію ордену єзуїтів (1773) і його багатолітнього домінування у навчальних закладах та відкриття у Львові на місці єзуїтської колегії університету (1784) (при ньому з 1787по 1809р. діяв Руський інститут — Studium rutеnum, де на філософському і богословському факультетах навчалися русини-українці); 2) відкриття греко-католицьких семінарій для навчання українського духовенства, зокрема у Відні, Львові, Ужгороді; 3) запровадження системи початкових і середніх шкіл (1777), причому на рівні початкової школи навчання для дітей мало проводитися рідною мовою.

Реформаторська діяльність Марії-Терези та Йосифа ІІ була на той час прогресивним явищем, особливо, коли врахувати, що паралельно з ліквідацією найогидніших виявів кріпацтва на західноукраїнських землях — у Східній Україні воно запроваджувалося повторно. Реформи викликали в західноукраїнському суспільстві почуття глибокої вдячності та відданості Габсбурзькій династії. Однак вже незабаром прогресивні нововведення було зведено нанівець наступними австрійськими правителями — Леопольдом II (1790-1792) та Францом (1792—1835). Єдиною інституцією, яка зберегла всі свої надбання і навіть зміцнила їх після відкриття у 1808 р. Галицької митрополії, була греко-католицька церква.

У другій половині XVIII століття абсолютизм, що затвердився в Європі і дав необмежену владу монархів, вже хилився до занепаду. В Англії смертельний удар абсолютизму було завдано революцією (1640-1660). Там король був уже не «милістю Божою», а милістю парламенту. У Франції, де зміцніла, що володіла розвиненою самосвідомістю буржуазія не бажала задовольнятися полууступками феодальної аристократії, справа йшла до кривавої розв'язки. У більшості ж європейських країн, де можливості абсолютизму ще не були вичерпані, складалася особлива політика, спрямована на зміцнення панування дворян в умовах становлення капіталізму. У другій половині XVIII століття вона проводилася в Австрії, Пруссії, Росії, Данії, Швеції, Іспанії, Італії, Португалії.

Освічений абсолютизм - політика абсолютизму в ряді європейських країн у 2-ій половині 18 ст., Виражалася у знищенні зверху і в перетворенні найбільш застарілих феодальних інститутів (скасування деяких станових привілеїв, підпорядкування церкви державі, проведення реформ - селянських, судових, шкільного навчання, пом'якшення цензури та ін.) Представники освіченого абсолютизму в Західній Європі: Марія-Терезія (1740-1780) і Йосип II в Австрії (1780-1790), Фрідріх II в Пруссії (1740-1786), Густав III в Швеції (1771-1792) і Катерина II в Росії (1762-1796). Що їх об'єднувало?

По-перше, розуміння того, що для збереження базових засад «старого порядку» суспільству потрібні певні зміни. Всіх перерахованих вище монархів можна назвати консервативними реформаторами. Набір здійснених в цей період перетворень був приблизно однаковий у всіх країнах: заохочення торгівлі, розвиток освіти, обмеження сфери діяльності цехових структур, спроба оптимізації фінансів і державного управління і, нарешті, дуже обережні кроки, спрямовані на модернізацію аграрних відносин.

По-друге, зміна поглядів еліти на світ, саме суспільство, держава. Трансформувалася вся ієрархія цінностей, якими керувалися освічені монархи і їх оточення. Раніше в основі світогляду і верхів й низів суспільства лежали церковні догмати. Відштовхуючись від них, визначали норми повсякденного життя, взаємин між різними соціальними групами, обгрунтовували принципи державного устрою, виводили завдання держави на міжнародній арені. Тепер прагнули знайти раціональне пояснення і обгрунтування всіх сторін життєдіяльності суспільства. Опіка науки і мистецтва стало ознакою хорошого тону.

Нарешті, відхід від теологічних імперативів готував грунт для поступового переходу до громадянського суспільства. Звичайно, його створення ніхто не планував. Але об'єктивно всі ті реформи, про які йшла мова вище, все зрушення в менталітеті еліти, потужний вибух гуманітарних знань зумовлювали поглиблення кризи старого суспільства. У результаті зовні пишний розквіт абсолютизму лише камуфлював його численний внутрішні вади.

По-третє, зміна поглядів на сутність держави, його природу спричинило за собою прискорення що почався ще в середині 17 століття процесу формування концепції державних інтересів провідних країн Європи. Це сприяло зміцненню системних почав у міжнародних відносинах, згуртовувало окремі європейські країни в єдиний комплекс, що живе за своїми, загальним для нього нормам, зміцнювало правові засади. Іншими словами, освічений абсолютизм дав імпульс формування такого явища, як європейська цивілізація.

Для освіченого абсолютизму характерні активна діяльність самодержавного держави, спрямована на законодавче закріплення кріпацтва, посилення привілеїв дворянства, розширення кордонів держави, заступництво розвитку промисловості і торгівлі, жорстоке придушення народних хвилювань, а також різке протиріччя між ліберальною офіційною ідеологією і реакційної феодально-кріпосницької політикою.

Суть політики освіченого абсолютизму Європі (на прикладі Пруссії, Австрії, Іспанії):

Пруссії: 1. Упорядкування діяльності фінансових і судових органів 2. Розширення початкової освіти 3. Підвищення терпимості до іновірців 4. Заборона згону поміщиками селян з наділів 5.Проведение політики меркантилізму (захист національного тооваропроізводітля, заохочення торгівлі шляхом активного будівництва дорого і каналів) 6. Скасування тортур 7. Введення рівного для всіх суду. Разом з тим такі пережитки абсолютної монархії, як цензура, заборона на виїзд з країни, кріпосне право на приватновласницьких землях збережені

АВСТРІЯ: 1. Обмеження свавілля сеньйора по відношенню до селянина в суді, «Іосіфскій законник»; обмеження застосування смертної кари 2. Введення світського нижчої і середньої освіти 3. Обмеження привілеїв Католицької Церкви 4. Скасування внутрішніх мит і введення високих зовнішніх (політика меркантилізму) 5. Скасування кріпосного права, наділення селян землею Разом з тим, рекрутський набір посилився, відбувається централізація влади в імперії Габсбургів (контроль над автономіями  Галичиною, Угорщиною  постійно посилюється) і т. д.

ШВЕЦІЯ: 1. Закон про свободу друку 2. Свобода віросповідання 3. Скасування станових обмежень на заняття державних посад

Разом з тим в останні роки правління посилюється централізація влади, зокрема парламент (рігсдаг) скликався з волі короля, скасовувався дорадчий орган при ньому  Державна рада.

Висновок: Отже, до кінця 18 століття можливості абсолютизму для підтримки підвалин «старого порядку» помітно звузилися. Жити по-старому, нічого не змінюючи, ставало все складніше. Щоб тримати ситуацію під контролем, доводилося утримувати величезний державний апарат, за допомогою пільг купувати лояльність аристократії, збільшувати витрати на армію як головний гарант безпеки країни. Але все це вимагало все більших і більших грошей. Забезпечити їх приплив могла тільки динамічно розвивається економіка. Однак «старий порядок» з його жорстокою, дріб'язкової регламентацією всіх сторін господарської діяльності, численними обмеженнями, сковували всю соціально-економічну сферу, перешкоджав формуванню ринкової економіки, яка тільки й здатна забезпечити якісний стрибок у розвитку суспільства.

Спроби представників освіченого абсолютизму знайти розв'язку проблем, що накопичилися за рахунок проведення окремих реформ також не приносили бажаного результату. Жорстокі канони, на яких грунтувалося середньовічне суспільство, погано піддавалося реформування: у ньому все було гранично взаємопов'язане і взаємообумовлене, і будь-яка спроба якось видозмінити якусь з несучих конструкцій відразу ж помітно підривала стійкість всієї системи. У силу цього, реформи освічених монархів, знімаючи найбільш жорсткі і застарілі обмеження, кілька розширюючи можливості для суспільного прогресу, одночасно розхитував основи того світопорядку, в який вони намагалися вдихнути нове життя. Таким чином, і цей варіант розвитку нехай і не настільки очевидно, як відверто-охоронний, але теж багато в чому вичерпав свої можливості.

Дата добавления: 2015-08-21