Лісові ресурси України: сучасний стан, екологічні проблеми лісів. Відтворення, раціональне використання та охорона лісових ресурсів України

Лісові ресурси — це сукупність матеріальних благ лісу, які можна використовувати без шкоди навколишньому середовищу з найбільшою господарською ефективністю. Усі компоненти лісових ресурсів залежно від їх призначення й особливостей застосування об'єднують в такі групи:

— сировинні ресурси деревного походження (деревина, деревна зелень, кора);

— ресурси недеревного походження (гриби, ягоди, плоди, горіхи, лікарські ресурси, кормові й технічні ресурси недеревної рослинності тощо);

— ресурси тваринного походження (корисна та шкідлива лісова фауна, яйця, мед, роги диких копитних та ін.);

— багатоаспектні корисні функції лісу та його позитивний вплив на природне середовище.

Вплив антропогенних факторів на ліси виявляється як прямо (знищення під час вирубки, будівництва, створення водосховищ, відкритих розробок корисних копалин, пожеж тощо), так і опосередковано, тобто внаслідок зміни екологічних умов (у процесі зрошення, осушення, засолення ґрунтів, забруднення середовища шкідливими хімічними речовинами тощо). У господарсько-освоєних лісах порушуються природні лісорослинні умови, відбувається зміна всіх компонентів та зв'язків ландшафтів. Змінюється температурний режим, зменшується на 5—10 % відносна вологість, збільшується швидкість вітру.

Україна належить до малолісних і лісодефіцитних країн. За даними державного обліку лісів станом на 2000 p., площа земель лісового фонду України становила 10,8 млн га, із них укритих лісовою рослинністю — 9,4 млн га. Лише з 1880 до 1924 р. в Україні було розкорчовано 2 млн га лісів, її лісистість зменшилася за цей час на 5 %. Нині частка вкритих лісовою рослинністю земель у загальній площі території країни становить 15,6 % за оптимальної 25—30 %, а в більшості степових районів не перевищує 1,9—4,8 %. Це значно менше, ніж лісистість більшості розвинених країн світу (Угорщина - 18%, Франція — 27,8, Румунія — 28,1, Польща — 28,7, Німеччина — 29, США — 32,7, Болгарія — 34,4 %). Оптимальною вважається така лісистість, коли ліси, як найскладніше і найпотужніше рослинне угруповання, найбільш позитивно впливають на клімат, ґрунти, ерозійні процеси, а також дають господарству необхідну кількість деревини. За сучасними оцінками, з метою досягнення оптимальних показників лісистості потрібно збільшити розміри площі лісів в Україні щонайменше на 2—2,5 млн. га^*143.

*143: {Національна доповідь України про гармонізацію життєдіяльності суспільства у навколишньому природному середовищі. — К., 2003. — С. 37.}

Запаси деревини в Україні становлять майже 1,3 млрд. м³. За приблизними розрахунками, ліси України здатні створювати близько 100 млн т органічних речовин на рік, вилучати з атмосфери понад 180 млн т вуглекислого газу та виділяти 130 млн т кисню. Зменшення площі лісових насаджень різко відобразилося на їх біопродуктивності як вирішального фактора регулювання біомаси в ландшафтах. Скорочення площі лісів, спалювання деревини, осушення боліт, мінералізація гною, опаду, руйнування гумусу ґрунту спричинило зменшення біомаси і пов'язаних з нею відтворюваних енергетичних ресурсів на 25—30%.

Ліси в Україні розміщені дуже нерівномірно. Наприклад, у межах Українських Карпат вони займають 40,5 % від їх площі, в Кримських горах — 32 %, на Поліссі — 26,1 %. У лісостеповій зоні цей показник дорівнює в середньому 12,2 %, а в степовій — лише 3,8 %. До найбільш лісистих областей належать: Закарпатська, Івано-Франківська, Рівненська, Житомирська, Волинська та Чернівецька.

Сучасний екологічний стан лісів України зменшений як рівнем та інтенсивністю антропогенного впливу, так і техногенним навантаженням, яке зростає, унаслідок чого порушуються природна стійкість і середовищетвірні функції лісових екосистем. Лише за останнє десятиріччя в Україні загинуло від промислових викидів 2,5 тис. га лісових насаджень, радіаційного забруднення у зв'язку з аварією на Чорнобильській АБС зазнали 3,5 млн га лісів, що потребує обмеження лісокористування, удосконалення системи протипожежної безпеки лісів. У середньому щороку спостерігається 3,5 тис. лісових пожеж на площі 4 тис. га. Порушення природної стійкості лісів зумовлює збільшення вразливості насаджень, зростання загальної площі місць виникнення шкідників і розповсюдження хвороб лісу.

Антропогенний вплив на ліси виявляється в таких основних процесах: 1) вплив на насадження атмосферних забруднювачів; 2) зміна гідрологічного режиму територій; 3) рекреація; 4) пожежі; 5) господарська діяльність тощо. Як наслідок відбувається процес знеліснення.

Термін знеліснення (у результаті вирубки лісів) виник лише в останні десятиріччя, але нині вживається так само широко, як "спустелювання" або "деградація ґрунтів". За визначенням ЮНЕП, знеліснення — повне знищення лісової рослинності та переведення земель в інший тип господарського використання. Серед екологічних наслідків знелісення головними вважаються такі:

— безпосереднє зменшення кількості органічної речовини, зміни кругообігів енергії, води, глобальних біохімічних циклів головних біогенних елементів, тобто зміни хімічного складу атмосфери;

— помітні зміни кліматичних умов на локальному, регіональному та глобальному рівнях;

— зміни біологічного різноманіття рослинного і тваринного світів. Саме біорізноманіття є найважливішим природним ресурсом, глобальним надбанням усього людства та національним надбанням кожної держави. Збереження біорізноманіття, головними формами якого є генетичне, видове та екосистем-не, має ґрунтуватися на сталому (збалансованому) використанні та відновленні біологічних ресурсів.

21 січня 1994 р. в Україні уведено в дію Лісовий кодекс, завдання якого полягають у регулюванні правових відносин з метою забезпечення підвищення продуктивності, охорони та відтворення лісів, посиленні їх корисних властивостей, задоволенні потреб суспільства у лісових ресурсах на основі їх раціонального використання. Згідно з цим документом, ліс — сукупність землі, рослинності (в якій переважають дерева і чагарники), тварин, мікроорганізмів та інших природних компонентів, що взаємопов'язані в розвитку, впливають один на одного і на навколишнє середовище. Ліси України за призначенням і місце-розташуванням виконують такі функції: екологічні (водоохоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні); естетичні, виховні та ін. Вони мають обмежене експлуатаційне значення, підлягають державному облікові й охороні.

3.Рекреаційні ресурси України. Господарське використання та охорона рекреаційних ресурсів.
Рекреаційні ресурси поділяються на три групи:

Природні рекреаційні ресурси (клімат, земельні і водні ресурси, рельєф, печери, рослинний і тваринний світ, парки та заповідники, мальовничі пейзажі, унікальні природні об’єкти та ін.).

Культурно-історичні рекреаційні ресурси (культурні, історич­ні, археологічні, архітектурні пам’ятки, етнографічні особливості території, фольклор, центри прикладного мистецтва тощо).

Соціально-економічні рекреаційні ресурси (економіко-геогра­фічне положення, транспортна доступність території, рівень її економічного розвитку, сучасна та перспективна територіальна організація господарства, рівень обслуговування населення, струк­тура населення, трудові ресурси, особливості розселення, рівень розвитку транспортної мережі та ін.).

За виконуваними функціями рекреаційні ресурси поділяються на ресурси місцевого значення, обласного, республіканського та міжнародного.

Характерно, що для організації рекреації використовуються ті природні умови та ресурси, які не завжди можуть бути використані іншими галузями світового господарства, а саме: інсоляція, морські пляжі, природна краса, історичні пам’ятки тощо.

Площа рівнинних рекреаційних ландшафтів України становить 7 млн га, гірських та передгірних ландшафтів — понад 2 млн га. Особливе місце серед ландшафтних ресурсів займають морські пляжі, загальна довжина яких становить 1160 км, або 47 % берегової смуги. На морських пляжах України можна організувати відпочинок одночасно 4,1 млн чоловік, а ландшафтні рекреаційні ресурси усіх видів дозволяють одночасно оздоровлювати близько 47 млн чоловік, тобто майже все населення України.

Ресурси туристсько-екскурсійної діяльності розміщені по всій території України. Концентруються вони переважно в містах і селищах з багатим історичним минулим та в межах рекреаційних ландшафтів.

В Україні найбільше значення мають рекреаційні ресурси Криму, Карпат, приморські території Одеської, Миколаївської, Донецької областей. Для кожної рекреаційної території важливою є її рекреаційна місткість, обумовлена природно-ресурсним потенціалом регіону. Вона розраховується за кількістю відвідувань на рік, добу.

Кліматичні умови України дозволяють організувати масовий літній відпочинок протягом 140—145 днів у північно-західних регіонах, 180—190 днів — у степовій зоні морського узбережжя, 220 днів — у південній частині Криму.

Для зимових видів відпочинку територія України менш сприят­лива, крім району Карпат, де кліматичні умови забезпечують пов­ноцінний відпочинок протягом 90—120 днів.

Стійкість природної системи відносно рекреаційного впливу визначається щільністю відпочивальників на ділянках рекреаційних зон. На базі рекреаційних ресурсів України функціонують санаторії, пансіонати і будинки, бази відпочинку із загальною кількістю 434, 4 тис. місць, дитячі табори — 467,7 тис. місць, установи туризму — 91 тис. місць. Крім того, в приміських зонах функ­ціонує 330 установ одноденного відпочинку на 17,6 тис. місць. Рекреаційні установи України забезпечують відпочинок 17 млн чо­ловік на рік.

Нині потенціал рекреаційних ресурсів України використовується недостатньо. З 9 млн га потенційно придатних ландшафтних ресурсів використовується для всіх видів відпочинку 1,7 млн га, або 18,95 %. Це забезпечує відпочинок тільки кожного п’ятого жителя України, який віддає перевагу відпочинкові влітку.

Рекреаційний потенціал України після аварії на Чорнобильській АЕС значно зменшився. Радіоактивного забруднення зазнали ландшафти і біологічні рекреаційні ресурси на площі 1,4 млн га.

Для успішного розвитку рекреації необхідний комплекс певних умов. Виходячи з того, що рекреація поєднує оздоровчі та пізнавальні цілі, райони рекреації повинні мати сприятливі для оздоровлення людей природні умови (сприятливий клімат, різноманітний рельєф з мальовничими ландшафтами, наявність вод­них джерел тощо). Іншими словами, повинна бути деяка комфорт­ність природних умов. Бажано, щоб останні поєднувалися з культурно-історичними місцями. При цьому створюється комплекс сприятливих умов для ознайомлення рекреантів з особливостями природи, життя і побуту населення, культурно-історичними цінностями того чи іншого району, де відбувається курс оздоровлення рекреанта.

У рекреаційних регіонах недопустиме розміщення екологічно небезпечних виробництв, оскільки їхні відходи позначаються на якості рекреаційних ресурсів.

З переходом України до ринкових відносин індустрія відпочинку на базі використання рекреаційних ресурсів має стати важливою статтею доходів державного і місцевого бюджетів. Нині, за розрахунками Інституту економіки НАН України, надходження від туристського обслуговування становлять 0,9—1,1 % експортних доходів від зовнішньої торгівлі України.

Важливими напрямами подальшого використання рекреаційних ресурсів країни є:

розвиток санаторно-курортних закладів, де лікування і оздоровлення населення поєднується з активним відпочинком, віднов­люванням фізичних і духовних сил людей;

зміцнення матеріально-технічної бази туризму і відпочинку за рахунок як збільшення кількості місць у рекреаційних закладах, так і якісного оновлення діючих установ відпочинку з метою підвищення комфорту проживання та розширення сфери обслуговування;

створення кількох вільних рекреаційних економічних зон із широким залученням коштів і технологій зарубіжних країн як експериментальних лабораторій для поетапного входження рекреаційного потенціалу України до світового ринку туристських послуг;

розширення в Україні мережі національних природних парків та ландшафтних регіональних парків, що забезпечить раціональне й екологічно безпечне використання рекреаційних ресурсів.

Рекреаційні ресурси світу

Нині багаті рекреаційні ресурси світу використовуються поки що недостатньо. Проблема ускладнюється тим, що найбільший рекреаційний попит має місце саме в густонаселених урбанізованих районах, особливо навколо найбільших міських агломерацій. Загальновідомо, що в цих районах територія досить інтенсивно експлуатується іншими галузями господарства й використання її з оздоровчою метою дуже ускладнюється. Тому так важлива порівняльна оцінка економіко-екологічної ефективності використання територіальних природних комплексів різними галузями світового господарства. Рекреаційні ресурси світу у розрізі регіонів характеризуються так:

Європа. Завдяки сприятливим рекреаційним ресурсам Європа стала провідним регіоном світу в галузі санаторно-курортного лікування, відпочинку та туризму.

На розвиток рекреаційного господарства країн Європи позитивно впливають такі економіко-географічні чинники:

вигідне економіко-географічне положення (близьке розташування однієї європейської країни до іншої, а також до Азіатського континенту);

високий рівень розвитку більшості країн Європи та порівняно високий середній рівень життя у більшості європейських країн;

густа мережа шляхів сполучення на території Європи та її зручні транспортні зв’язки з іншими регіонами світу; наявність великої кількості транспортних засобів та відносно низька вартість проїзду з однієї країни до іншої, відсутність прикордонних та митних обмежень;

розвинута рекреаційна структура, насамперед високий рівень розвитку фонду розміщення рекреантів та значний досвід організації рекреації майже в усіх країнах Європи;

висока доцільно-економічна ефективність рекреаційного господарства.

Європа виділяється цілим комплексом сприятливих різноманітних рекреаційних ресурсів. Тут зосереджені цілющі мінеральні води, прекрасні пляжі, гірські території для організації зимового спорту, туризму, альпінізму. Переважна частина цього регіону має сприятливі кліматичні умови для відпочинку та санаторно-курортного лікування. До країн з найсприятливішими рекреаційними ресурсами належать передусім приморські, з найбільшою кількістю сонячних днів (Італія, Франція, Хорватія, Монако та ін.), країни з мальовничими гірськими ландшафтами та чистим повітрям (Швейцарія, Австрія).

Територія Європи насичена цінними у пізнавальному сенсі історичними та архітектурними пам’ятками. На відносно невеликій території регіону спостерігається велика строкатість національного складу населення. Мільйони жителів Північної та Центральної Європи, а також численних рекреантів з інших регіонів планети приваблює сонячне узбережжя Середземного моря. Надзвичайно сприятливі природні рекреаційні ресурси Середземномор’я вдало доповнюються його вигідним економіко-географіч­ним положенням, зручними шляхами сполучення, численними археологічними, історичними та архітектурними пам’ятками.

Північна Америка. До цього рекреаційного регіону належать дві країни — США та Канада. Розвитку рекреації тут сприяють природні та соціально-економічні чинники, зокрема вигідне економіко-географічне положення. Територія омивається трьома океанами (Атлантичним, Тихим та Північним Льодовитим) і знаходиться на перетині важливих морських комунікацій і повітряних трас. Регіон має потужний природний і соціально-економіч­ний потенціали, людські ресурси, високий рівень економічного розвитку та інфраструктури, включаючи всі види транспортних комунікацій і велике насичення транспортними засобами.

Латинська Америка. Цей регіон охоплює всі країни латинської Америки на південь від США. На міжнародному рекреаційному ринку він займає скромне місце, незважаючи на швидке зростання туризму і відпочинку у Мексиці та країнах Карибського моря.

Це пояснюється насамперед такими причинами:

віддаленістю регіону від інших густонаселених регіонів, де формуються значні рекреаційні потоки (Європа, Азія);

слабким розвитком транспортних комунікацій і низьким рів­нем насичення транспортними засобами;

недостатнім розвитком у більшості країн Латинської Америки рекреаційної інфраструктури;

низьким економічним рівнем розвитку більшості країн регіону та важким матеріальним становищем їх населення;

відсутністю у багатьох латиноамериканських країнах політичної стабільності.

Азія. За останні роки цей регіон відзначається швидким розвит­ком рекреаційного комплексу.

У перспективі подальшому розвитку рекреації в Азії сприятимуть такі чинники:

сусідство з великим рекреаційним ринком Європи;

наймісткіша серед інших територія світу;

територія омивається трьома океанами, багатьма морями та затоками, де проходять важливі морські комунікації;

надзвичайно різноманітні та багаті природні та культурно-історичні рекреаційні ресурси;

розміщення у межах території регіону важливих центрів паломництва;

надзвичайно велика етнічна строкатість населення Азії.

У той же час Азія має і деякі негативні для розвитку рекреації чинники. Це, по-перше, несприятливі природні рекреаційні умови для організації масового відпочинку на величезній її території (пустелі, високогірні області, важкодоступні райони з джунглями та заболоченими ділянками тощо); по-друге, невисокий рівень економіч­ного розвитку більшості країн та їх непідготовленість до прийому рекреантів; слабкий розвиток транспортних комунікацій та нестабільне внутрішньополітичне становище в багатьох азіатських країнах.

У майбутньому Азія зможе успішно розвивати рекреаційну галузь, коли в цьому регіоні підвищиться матеріальний добробут і культурний рівень життя її численного населення. А це можливо лише за умови міцного миру в даному регіоні.

Африка. На сьогодні Африка перетворюється на важливий рекреаційний регіон світу.

Найсприятливішими чинниками розвитку рекреації є близькість її до експортних ринків — Європи та Азії і наявність цінних в оздоровчому та пізнавальному відношенні ресурсів.

До країн Африки потенційних рекреантів приваблюють: теплий клімат і щедрість сонця впродовж всього року; чудові пляжі, що простягаються на багато кілометрів; екзотична флора та фауна, що збереглися в заповідниках і національних парках; унікальні історичні та культурні пам’ятки.

Багато африканських заповідників і національних парків мають світову славу, їх щорічно відвідують сотні тисяч туристів з усіх кінців планети. Загальна площа територій, що охороняються, досягає 1 млн км2, що становить 1/30 її території.

Ускладнюють розвиток рекреації такі несприятливі чинники, як:

слабо розвинена рекреаційна інфраструктура (транспортні комунікації, засоби транспорту, об’єкти розміщення рекреантів);

несприятливі природні явища в деяких районах Африки (нестерпна спека, суховії або, навпаки, випадання надмірних опадів);

низький економічний рівень та недостатня стабільність внутрішнього становища у більшості африканських країн.

Проте Африка перспективна для розвитку рекреаційної сфери в майбутньому. З поліпшенням економічного становища, зростанням їх політичної незалежності та культури населення можливості для розвитку відпочинку, оздоровлення та туризму будуть зростати. Завдяки своєму географічному положенню Африка має великі можливості для розвитку рекреації впродовж всього року. Це буде сприяти вирішенню проблеми сезонності рекреаційної діяльності, особливо в Європі та Північній Америці.

Австралія та Океанія. Цей регіон приваблює рекреантів сприятливими природними ресурсами для відпочинку біля моря і в горах, унікальністю та екзотичністю природи. Сприяє цьому також досить розвинене рекреаційне господарство, добре налаштований сервіс.

Дуже привабливі такі рекреаційні ресурси Австралії та Океанії, як чудові морські пляжі. Організація катання на яхтах і водних лижах, підводного полювання робить відпочинок ще більш привабливим. В Австралійських Альпах розміщено гірськокліматичні курорти та добре обладнані центри зимових видів спорту.

Найбільше число туристів відвідують Австралію та Океанію в зимові місяці, що є для Європи та Північної Америки періодом спаду рекреаційної активності. Це, по-перше, сприяє пом’якшен­ню сезонних коливань у відпочинку і, по-друге, відкриває перед Австралією та Океанією широкі можливості для подальшого розвитку рекреаційної галузі.

Розвиток рекреації та проблеми охорони
рекреаційних ресурсів

В умовах масового стихійного відпочинку та оздоровлення населення відбувається так звана рекреаційна дигресія (перевантаження природного комплексу внаслідок надмірного впливу на нього відпочивальників).

При територіальній організації та плануванні рекреаційного господарства необхідно обов’язково враховувати стійкість природно-територіального комплексу до рекреаційного навантаження. Необхідно планувати та прогнозувати максимальну чисельність рекреантів у межах певного природно-територіального ком­плексу з тим, щоб перевантаження не завдало йому шкоди і він не втратив комфортності наступних періодів.

Проблеми навантаження на природно-територіальні комплекси та їх стійкості набувають особливої гостроти в районах масових рекреаційних потоків (Середземномор’я, Кавказу, Криму, Карпат та ін.).

Під стійкістю природно-територіальних комплексів до рекреаційних навантажень розуміють здатність зберігати впродовж тривалого часу рівновагу природних компонентів.

Швидкий розвиток рекреації, зростання туристичних потоків викликає потребу посиленої уваги до охорони природи та пошуку нових територіальних форм організації рекреаційної діяльності. Останнім часом у зв’язку зі зростанням потреб у рекреаційних територіях в нашій країні все більша увага приділяється природоохоронним заходам.

У здійсненні заходів щодо охорони природи особливе значення надається збереженню та охороні природного середовища приміських зон туризму та відпочинку. Охороні підлягають насамперед об’єкти природи та цінні в культурному, лікувально-оздоровчому та естетичному відношеннях місця.

Велике значення при визначенні оптимальних рівнів рекреаційного навантаження має науково обґрунтований розподіл по території рекреаційних потоків. Передбачається прокладання доріг і туристських стежок до цікавих місць, що найчастіше відвідуються туристами, продумане розміщення місць для привалів, автостоянок, бівуаків тощо. Ці та інші заходи сприятимуть охороні природи від небажаних наслідків і погіршення її рекреаційних якостей.

Викликають занепокоєння спроби перепрофілювати рекреаційне господарство країни з лікувального, оздоровчого, санаторно-курортного напряму, який є одним з пріоритетів вітчизняної рекреації, на розважально-ігровий, в якому замість екологічного і соціального критеріїв пануватиме критерій зиску. Безумовно, поряд з лікувальними, оздоровчими заходами необхідно розвивати усі інші види рекреації, особливо туризм, але не ціною витіснення санаторно-курортного господарства.

Актуальним є питання створення в Україні природних парків як особливої форми заповідних територій. Рекреаційне функціонування їх спрямоване на оздоровлення людей, тобто надання людям найсприятливіших умов для відпочинку і туризму серед природи, що охороняється. Життя показало, що організація природних парків — це одна з раціональних форм охорони довкілля.

Природний парк являє собою або унікальне явище природи, або територію з привабливими та найбільш характерними рисами того району, в якому він розташований. Із господарського використання території природних парків виключаються. Вони широко використовуються для розвитку масової рекреації, у їх межах створюється відповідна матеріальна база та транспортна мережа для обслуговування рекреантів. Із зростанням рекреації природні парки стали популярними місцями відпочинку та туризму.

У зв’язку з необхідністю раціонального використання та охорони природи в районах масового відпочинку України створення природних парків є першочерговим завданням. До найпопулярніших серед українських та іноземних рекреантів належать такі діючі парки: Карпатський, Вижницький, Синевірський, Шацький та ін.

На території природних парків забороняється діяльність, що тягне за собою зміну історично сформованого природного ландшафту, зниження або знищення екологічних, естетичних і рекреаційних якостей, порушення режиму утримання пам’яток історії і культури

геологія
1. Геологічні процеси та їх роль у формуванні земної кори. Екзогенні процеси.

Вся історія Землі пов'язана з двома глобальними процесами: внутрішніми (ендогенними), що відбуваються за рахунок внутрішньої енергії Землі, яка виділяється в результаті розвитку матерії в глибинних надрах, і зовнішніми (екзогенними), які діють за рахунок тісної взаємодії атмосфери, гідросфери, біосфери і літосфери із сонячною енергією і полягають в обміні речовини та енергії.

Сферична куля, у межах якої взаємно проникають і взаємодіють чотири названі геосфери, характеризується наступними особливостями: наявністю речовини в трьох агрегатних станах; проникненням в неї сонячної радіації; впливом на неї людського суспільства, для якого вона є життєвим середовищем.

До внутрішніх процесів відносяться: рух земної кори (тектонічні рухи), що включає її підняття й опускання, утворення в ній розломів, зминання гірських порід у складки й ін.; підняття розплавлених глибинних мас (магматизм); зміна осадових порід під впливом високих температур і тисків (метаморфізм).

До зовнішніх процесів належать: вивітрювання – фізичне і хімічне розкладання гірських порід під впливом коливань температур, дії повітря, води, хіміко-біологічних процесів; перенос пухкого чи розчиненого матеріалу, який утворився, з височин у знижені місця проточною водою, хвилями, вітром, льодовиками; відкладення і нагромадження в западинах (переважно зайнятих морськими й озерними басейнами) принесених продуктів, руйнування з наступним утворенням нових осадових порід. Інша частина осадових порід утворилася з матеріалу, що безпосередньо випадав на дно водоймищ у вигляді раковин і кістяків різних організмів.

В осадових породах зосереджені поклади вугілля, нафти, газу й інших викопних джерел енергії. Їх походження пов'язано з нагромадженням і перетворенням у надрах Землі органічних речовин.

Внутрішні і зовнішні процеси, знаходячись у постійній взаємодії, визначають формування земної кори, зміни рельєфу її поверхні. У порівнянні з цими процесами існування людства видається миттю в історії Землі. Судити про ці процеси можна за їх результатами, що виявляються, наприклад, в утворенні різних порід, геологічних структур, різних типів рельєфу та ін.

До екзогенних геологічних процесів відносять вивітрювання, геологічну діяльність вітру і геологічну діяльність води.

Вивітрювання – процес руйнування гірських порід під впливом зовнішніх факторів.

Розрізняють фізичне і хімічне вивітрювання.

Фізичне вивітрювання – це руйнування гірських порід без зміни мінерального складу. Фактори фізичного вивітрювання – це вода, температура, кисень, вуглекислий газ, живі організми. Наприклад – вода замерзає у тріщинах гірських порід і вони тріскаються.

Хімічне вивітрювання – це хімічна взаємодія мінералів з іншими мінералами, водою, розчинами, повітрям, газами, а також з виділеннями і рештками живих організмів.

Фізичне вивітрювання проявляється на глибині декількох метрів, глибше відбувається хімічне вивітрювання.

Етапи вивітрювання:

1) фізичне вивітрювання - подрібнення гірських порід, утворення уламкових і піщаних гірських порід;

2) хімічне вивітрювання - утворення глинистих гірських порід.

Під впливом живих організмів відбувається біологічне вивітрювання.

Геологічна діяльність вітру. Процеси зумовлені діяльністю вітру називаються еолові. Найбільш інтенсивно ці процеси проявляються в пустелях і на морських узбережжях.

Види діяльності вітру:

1) видування – дрібні частинки, продукти вивітрювання видуваються з тріщин гірських порід. Різновидність видування – вітрова ерозія ґрунту. Іноді видування набуває вигляду пилових бур;

2) коразія – це обточування, шліфування гірських порід піском і частинками алевриту. Внаслідок коразії утворюються печери;

3) перенесення продуктів розпаду. Відстань і швидкість перенесення залежить від сили вітру. Разом з перенесенням відбувається акумуляція і утворюються специфічні еолові форми рельєфу. До таких форм належать:

- бархани - піщані горби серпоподібної форми, які мають висоту від 2 до 30 метрів;

- дюни, утворюються на узбережжях;

- горбисті піски - піщані горби неправильної форми з рослинністю;

- грядові піски - довгі паралельні піщані насипи.

Значення діяльності вітру полягає у перенесенні продуктів розпаду, утворення нових форм рельєфу, засипання полів, каналів, вітровій ерозії ґрунту.

Геологічна діяльність води поділяється на діяльність поверхневих вод, льодовиків, морів, вод у замкнених водоймах і підземних вод.

Поверхневі води розмивають гірські породи, переносять і накопичують продукти вивітрювання. Розмивання гірських порід водними потоками називається водна ерозія ґрунту.

Виділяють такі види діяльності поверхневих вод:

1) робота атмосферних опадів. Опади, стікаючи потоками, розмивають ґрунти і приносять значної шкоди сільському господарству. Особливо руйнівними зливи. Водна ерозія зумовлює утворення ярів. Для боротьби з водною ерозією ґрунту здійснюють агротехнічні та гідротехнічні заходи;

2) робота річок. Річки спричиняють ерозію ґрунту. Гірські річки, які мають велику швидкість потоку, зумовлюють утворення ярів. Річки переносять продукти вивітрювання і розмивання гірських порід. При накопиченні продуктів перенесення річок утворюються відклади – алювій. Алювій заповнює річкові долини, утворює тераси, коси, відмілини. Алювій, якій не відклавсь в річкових долинах. Відноситься в гирло річки і утворює дельту. Площа деяких дельт така: Хуанхе 445 тис км², Міссісіпі 150 тис км², Лени 45 тис км², Волги 17 тис км². Дельти утворені, в основному, дрібним піском, а також супіском, суглинком, глиною.

Річки утворюють річкові тераси. Річкова тераса – це берегові схили річкової долини. Вони утворюються при зміні рівня води у річці. Тераси мають близьку до горизонтальної поверхню і розташовуються паралельно до русла річки. Чим вища тераса, тим давніша вона.

Є два види терас:

1) ерозійні, утворюються на материнських породах, відклади алювію незначні. Такі тераси зустрічаються в гірських районах;

2) ерозійно-акумулятивні, утворюються внаслідок заповнення річкової долини алювієм і наступному його розмиванні.

Значення діяльності річок – затоплення сільськогосподарських угідь, ерозія ґрунтів.

3) робота сельових потоків. Сельові потоки – це потоки, які виникають в гірських районах після випадання опадів і швидко стікають по руслах річок. Сельові потоки містять воду, ґрунт, каміння. Відклади, які утворюються при сельових потоках, називається пролювій. До складу пролювію входить пісок, галька, щебінь, валуни.

Пролювій утворює специфічні форми рельєфу – конуси виносу і пролювіальні рівнини.

Значення діяльності сельових потоків полягає в утворенні специфічних форм рельєфу, змиванні ґрунту, руйнуванні населених пунктів.

Діяльність льодовиків. Льодовики – це скупчення льоду. Є три види льодовиків:

1) материкові – вкривають цілі острови (Гренландія) і континенти (Антарктида);

2) гірські – вкривають гірські вершини;

3) перехідні – вкривають полярні плоскогір’я і долини у підніжжя гір.

Під час руху льодовик відриває і переносить за собою частину гірських порід на яких він розташований. Цей уламковий матеріал називається морена.

Морени бувають двох видів:

1) рухливі – рухаються разом з льодовиком. В залежності від розташування в льодовика вони поділяються на поверхневі, внутрішні і донні;

2) відкладені – відкладаються при таненні льодовика.

До складу морен входять глинисті породи, уламкові породи, дрібний пісок.

В результаті танення льодовиків виникають потоки води, які розмивають морени і переносять продукти розмивання. Відклади, які виникають при цьому називають флювіогляціальні. До складу цих відкладів входять пісок галька, гравій, рідше глинисті і суглинисті породи.

Діяльність льодовиків зумовлює утворення специфічних форм рельєфу таких як:

- друмліни – горби, витягнуті вздовж руху льодовика;

- зандри – горбисті рівнини;

- ками – горби;

- ози – вузькі гряди, витягнуті вздовж руху льодовика.

Геологічну діяльність також здійснює мерзлота. Мерзлота буває двох видів:

1) сезонна мерзлота – це промерзання верхньої частини земної кори в холодну пору року. Глибина такого промерзання до 3 м. Сезонна мерзлота залежить від кліматичних умов, складу і властивостей гірських порід, снігового і рослинного покриву. Сезонна мерзлота зумовлює виникнення горбистого рельєфу.

2) багаторічна мерзлота – це багаторічне зберігання породою мінусової температури. Вона поширена в північних районах і в Антарктиді. Глибина промерзання до 200 м. Верхня частина земної кори в районах багаторічної мерзлоти під час теплої пори року відтаює. Ця частина називається діяльний шар.

В результаті замерзання і розмерзання діяльного шару відбуваються такі явища:

- провалювання верхніх шарів землі – термокарст;

- розрідження і запливання поверхневих шарів глинистих порід і утворення натічних і терасоподібних форм рельєфу;

- підняття верхніх шарів гірських порід і утворення горбів.

Діяльність моря. Океани і моря займають 71% всієї поверхні Землі. Вони взаємодіють з прилеглою до них сушею, руйнують береги і дно, накопичують принесений з суші матеріал у вигляді донних відкладів. В морях і океанах утворюються осадові породи (продукти руйнування дна і берегів, продукти життєдіяльності рослин і тварин.)

Геологічна діяльність моря проявляється в двох напрямках:

1) руйнування (абразія), пов’язана з рухом морської води, особливо з хвилями. Хвилі зумовлені рухом вітру. Найбільш інтенсивні вони на поверхні води, з глибиною вони зменшуються і зникають. Найбільшу руйнівну силу має прибій. Він виникає, коли хвилі підходять до берега, зменшують швидкість і збільшують висоту.

В процесі абразії діє три фактори:

- гідравлічні удари хвиль;

- удари і тертя уламків гірських порід, що захоплені водою;

- хімічна дія води, як розчинника.

Наслідки абразивної дії Світового океану проявляються в утворенні ніш у підніжжі берегових схилів, абразивних терас при обвалах берегових гірських порід, печер.

Для зменшення інтенсивності абразії будують хвилерізи.

2) утворення осадових морських порід. Осадові морські породи поділяють на такі види:

- уламкові – пісок, мул, глина, гравій галька;

- органогенні – вапняк, крейда, мул;

- хімічні – вапняк, вапняковий мул.

Утворення морських осадових порід включає два етапи:

1) накопичення осаду;

2) скам’яніння осаду – діагенез;

3) вилуговування з осаду нестійких мінералів;

4) утворення нових мінералів, перекристалізація і цементування.

Морські осади подібні на прісноводні, але мають більшу механічну стійкість і більш однорідні на великих площах.

Діяльність води в замкнених водоймах. До замкнених водойм відносяться озера, болота і водосховища.

Озера бувають проточні (мають підземний чи поверхневий стік) і безстічні (не мають стоку).

За походженням озера поділяють на такі види:

- тектонічні – утворюються при тектонічних дислокаціях (Байкал);

- ерозійні – утворюються при екзогенному руйнуванні земної кори;

- дамбові – утворюються в долинах, які обмежені природними чи штучними дамбами.

Геологічна діяльність озер подібна до діяльності моря. Озера руйнують береги і накопичують осадові відклади. Відмінності роботи озер полягає в тому, що вона має менші масштаби.

Осадові відклади озер поділяються на:

- уламкові: алеврит, мул, глина, пісок, каміння, валуни;

- хімічні: гіпс, галіт, сода, калійна сіль, вапнякові туфи, кременисті сполуки.

Болота – це дуже зволожені території, вкриті шаром торфу, який має потужність не менше 30 см.

Болота поділяють на три види:

1) верхові – живляться атмосферними опадами;

2) низові – живляться підземними водами;

3) перехідні – утворюються, коли заростає низове болото і утруднюється живлення підземними водами.

Біля джерел утворюються джерельні болота.

Основні болотні утворення торф і сапропель.

Торф – це механічна суміш частково розкладених рослин і гумусу. Торф має велику вологоємність і низьку механічну стійкість.

Сапропель складається з решток рослин і тварин, які повільно розкладаються через недостатню кількість кисню. Сапропель має желеподібну консистенцію і велику механічну стійкість. Древні відклади типу сапропелю стали матеріалом для утворення нафти, горючих сланців і кам’яного вугілля.

Геологічні процеси, пов’язані з будівництвом водосховищ подібні до процесів, які відбуваються при діяльності озер. Відрізняються вони лише такими особливостями:

- відбуваються порівняно швидко;

- водний режим більш мінливий;

- вплив на берег залежить від способу експлуатації.

Діяльність підземних вод. Підземні води знаходяться в порах і тріщинах гірських порід. Підземні води здійснюють два види геологічної діяльності:

1) руйнівна робота. До таких явищ відноситься карст. Карст – це процес розчинення гірських порід підземними і поверхневими водами. В результаті карсту утворюються печери і пустоти.

Виділяють такі види карсту:

- соляний;

- гіпсовий;

- карбонатний.

В результаті карсту утворюються особливі форми рельєфу - карстові лунки, печери і пустоти. У карстових печерах утворюються натічні мінерали - сталактити і сталагміти.

До руйнівної роботи підземних вод, також, належить суфозія. Суфозія – механічне винесення дрібних частинок і збільшення пористості гірських порід. Такі процеси відбуваються у лесах і лесованих суглинках.

2) накопичувальна робота полягає у відкладанні різних сполук, які заповнюють тріщини в гірських породах.

Проявом діяльності ґрунтових вод є засолення ґрунтів в посушливих районах.

Отже, рельєф земної поверхні, значною мірою, зумовлений екзогенними геологічними процесами. До них відносять вивітрювання, геологічну діяльність вітру і геологічну діяльність води.

Дата добавления: 2015-08-21