Брестська церковна унія 1596 р.

Польський уряд, польські феодали, Ватикан, все католицьке духівництво намагалися повністю підкорити собі, окатоличити український народ. Та окатоличувалася лише частина українських феодалів. Тоді, щоб досягти поставленої мети, єзуїти висунули ідею унії — об'єднання православної церкви з католицькою під зверхністю римського папи.

Ідея унії знайшла підтримку серед найбагатших українських магнатів і шляхтичів, які шляхом введення унії намагалися зрівнятися в своєму політичному становищі з польськими феодалами.

Унію підтримували деякі православні єпископи (львівський, луцький, володимирський, холмський і туровський), а також митрополит київський Михайло Рогоза. Вони були незадоволені втручанням у церковні справи міщанства, об'єднаного в братства, прагнули вийти з-під влади православних патріархів, які підтримували братства, зберегти свої земельні володіння і зрівнятися в політичних правах з католицькими єпископами, що мали титули «князів церкви», засідали в сенаті і залежали тільки від папи римського і частково від польського короля.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. король Сигізмунд III і митрополит Михайло Рогоза за дорученням папи скликали в м. Бресті церковний собор. Та оскільки з'їхалися як прихильники, так і противники унії, собор з самого початку розколовся на два-окремі собори: православний і уніатський. Уніатський собор проголосив унію, і єпископи-відступники 18 жовтня 1596 р. підписали акт про унію. За цим актом замість православної церкви в Україні й у Білорусі створилась уніатська (греко-католицька) церква, яка була підпорядкована римському папі. Уніатський собор визнав основні догмати католицької церкви, але церковні обряди залишалися православними, а богослужіння велося церковнослов’янською мовою. Уніатське духівництво нарівні з католицьким звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта, як і католицька, дістала право обіймати державні посади, а уніати-міщани зрівнювалися в правах з католицьким міщанством. Уніатським єпископам були обіцяні місця в сенаті, але ця обіцянка ніколи не була виконана.

Православний собор не прийняв унії, виступивши проти дій митрополита Рогози та його прибічників. Польський уряд, визнавши уніатську церкву обов'язковою для всього православного населення України, поставив православ'я поза законом і насаджував унію силою. Усі церкви і церковні маєтності мали бути передані уніатам. Православні залишилися без вищої церковної ієрархії, але народні маси, частина православних шляхтичів і навіть окремі магнати лишилися вірні православ'ю.

Але й становище української греко-католицької церкви після Брестської унії було складним і суперечливим. Православні вважали уніатів відступниками, зрадниками, а римо-католики не визнавали їх за повноцінних громадян, і більшість обіцянок, даних їм на Брестському соборі, не здійснювалась, польське духівництво їх всіляко принижувало.

Оскільки в питанні про церковну унію, крім чисто релігійних проблем, велике місце посідали національні та політичні моменти, й оцінку в історичній літературі вона дістала далеко не однозначну. Більшість російських і значна частина українських істориків (М. Коялович, М. Іванишев, М. Макарій, О. Левицький, М. Петров та ін.), виходячи з позицій правовірного православ'я, оцінювали Брестську унію негативно. Такого ж погляду дотримувалися й радянські історики. Так, автор одного з останніх досліджень на цю тему С. М. Плохій у своїй книзі «Папство и Украина. Политика Римской курии на украинских землях в XVI—XVII ст.» писав, що «унія стала вираженням устремлінь папської курії на Схід... Очевидно, що Рим переслідував в Україні свої корисні цілі і аж ніяк не турбувався про «збереження самобутності українського народу», «прилученні його до європейської цивілізації», як це твердять уніатські історики.

Історики, які стояли на позиціях греко-католицької, уніатської конфесії (А. Добрянський, К. Студинський, О. Сушко, М. Чубатий та ін.), вважають Брестську унію видатною подією в житті українського народу, а греко-католицьку церкву — головним захисником української народності проти полонізації й покатоличення. З такими позитивними оцінками Брестської унії стали з'являтися праці і в Україні. Так, повністю апологетичною щодо унії і греко-католицької церкви є брошура В. Волошина «Українська церква і процес національного відродження», видана у 1990 р. у Дрогобичі. Підкреслюючи прямо рятівну роль греко-католицької церкви для українського народу, автор пише: «...Ще раз підкреслимо: сила ідеї унії 1596 року в тому, що вона виникла не з вузько-релігійних інтересів, а з необхідності національного захисту. Відстоювати національні інтереси народу, запобігати його полонізації українській церкві допомагав східний обряд, від русифікації її захищало прилучення до вселенської церкви — католицизм. Тому вся історія української греко-католицької церкви — це боротьба за національну самобутність і національне відродження народу».

Очевидно, що питання про місце і роль Брестської унії та греко-католицької церкви в історії України не можна розглядати прямолінійно і однозначно. Слід, мабуть, і до унії, і до уніатської церкви підходити історично, аналізувати й оцінювати їх діяльність у кожний період, у кожну конкретну епоху. Необхідні, крім того, всебічне вивчення і об'єктивна характеристика даної проблеми без всяких упереджень і політичних уподобань[5, c. 264-266].

Дата добавления: 2015-08-03