Правове положення православної церкви в Польсько-Литовській державі до кінця XVI ст.

ЗМІСТ

Вступ.. 3

УПЦ в Польсько-Литовській державі до підпорядкування її (Київської Митрополії) Московській Патріархії. 4

Правове положення православної церкви в Польсько-Литовській державі до кінця XVI ст. 4

Релігійна свобода Сигізмунді II Августі. Акт Люблінської унії 1569 року. 5

Проголошення Люблінської унії та її вплив на стан православної церкви. 6

Брестська церковна унія та посилення національно-релігійного гніту. Боротьба українського народу проти унії. 8

Національно-релігійний гніт в Україні. 8

Реформаційні течії в Україні. 9

Братства та їх роль у боротьбі проти польсько-шляхетського наступу й католицизму 10

Брестська церковна унія 1596 р. 10

Боротьба проти унії. 12

Висновок.. 13

ГЛОССАРИЙ.. 14

Календарь дат.. 15

ПЕРСОНАЛИЙ.. 17

Література.. 18

Вступ

Історично Українська Православна Церква від Хрещення Русі-України була Митрополією Константинопольського Патріархату.

У 1448 році від Київської Митрополії відокремилася Московська ерархія, яка була самоназвана Московською Патріархією. Лише через 141 рік (у 1589 р.) вона отримала визнання Константинопольського Патріархату.

Як свідчать грецькі історики, у 1684 році (за часів лівобережного гетьмана I.Самойловича) Московська Патріархія звернулася до Константинопольського патріарха Якова з проханням підпорядкувати їй Українську Митрополію (тобто отримати право рукоположіння Київських митрополитів), але отримала відмову. Це не заважало таємно висвятити у Москві у сан Київського митрополита єпископа Гедеона Святополк-Четвертинського.

У 1686 року Константинопольський Патріарх Діонісій погодився на підпорядкування Московській Патріархії Української Церкви, але через рік (1687) його саме за це було засуджено на Царгородському патріаршому соборі та позбавлено сану, а підпорядкування визнано актом хабарництва та скасовано.

У 1689 р. була встановлена заборона Києво-Печерській лаврі друкувати будь-які книжки без дозволу Московського патріарха. У наступному 1690 р. Московський собор надав «анафеми» на «киевские новые книги», тобто книжки П.Могили, К.Ставровецького, І.Галятовського, Я.Барановича, А.Радивиловського, І.Славинецького та інших, писані тодішньою українською літературною мовою. У 1693 р. була впроваджена нова заборона Московського патріарха на ввезення до Москви українських книжок.

Зважаючи на історичний хід подій та становище України у ті часи, Українська Православна Церква не змогла набути адміністративної самостійності від Російської Православної Церкви.

УПЦ в Польсько-Литовській державі до підпорядкування її (Київської Митрополії) Московській Патріархії

Правове положення православної церкви в Польсько-Литовській державі до кінця XVI ст.

Польський король Казимир IV Ягайлович, в правління якого наступив остаточний поділ Київської митрополії на Київську й Московську, толеранційного свого відношення до Православної Церкви і православних в Польсько-Литовській державі не змінював до кінця свого довгого правління (помер 1492 р.). Ряд причин політичного характеру в житті Польщі й Литви, ліберальний дух часу в зв'язку з реформаційними течіями з Заходу, почасти й персональні риси характеру деяких королів, — сприяли продовженню толеранційної, оцінюючи загально, політики державної влади до Православної Церкви впродовж цілого майже XVI століття, до Берестейської унії 1596 р., не вважаючи на стремління польсько-католицької ієрархії і в ці часи до пониження й нищення в Польщі й на Литві-Русі „схизми".

При синах Казимира IV Яні Альбрехті, який був королем польським (1492-1501), і Олександрі, що від 1492 р. був великим князем литовським, а потім і королем польським (1501-1506), Польсько-Литовська держава була в тяжких обставинах, коли з півдня тиснули на Польщу турки й татари, а з північного сходу на Литву Москва.

Особливо зміцнюється правний стан Православної Церкви і православних в законодавчих актах при слідуючих двох польських королях — Сигізмунді І, прозваному Старим (1506-1548), і сині його Сигізмунді II Августі (1548-1572), часи правління яких вважаються взагалі за кращі для Української Православної Церкви в її положенні під католицькою державною владою в давній Польщі.

Королеві Сигізмунду І Старому доводилось не раз воювати з Москвою (рр. — 1507-08; 1512-22; 1534-37), відбивати напади хижацьких татарських орд, вести війну з молдавським господарем, з прусаками, — все це вимагало напруження сил держави і казало державному проводові поважно рахуватися з настроями, бажаннями української православної людності, щоб прив'язувати її до себе, в першу ж чергу провідні шляхетські верстви, які домагались, разом з литовською шляхтою, від королів поширення своїх прав і більшого впливу на державні справи. З актів Сигізмунда І, виданих спеціально для православних, заслуговує на увагу найперше його стверджуючий привілей 1511 року на сеймі Великого князівства литовського в Бересті. Привілей було видано на просьбу Київського митрополита Йосифа Солтана з вищим духовенством, аби король підтвердив усі ті духовні права, які від часу прийняття християнства українським народом при князі Володимирі представлені були, на підставі номоканона Греко-Східньої Церкви, Київському митрополиту і єпископам, а саме: „право судити, управляти й діяти по правилах соборної і східної Церкви", щоб ніхто з світських осіб не смів судити „діл духовних". Митрополит представив при цьому королеві привілеї, видані Православній Церкві Вітовтом, Казимиром Ягайловичем і Олександром Казимировичем. Просьбу ієрархії підтримали гетьман найвищий князь Константан Іванович Острозький і другі „князі і пани грецького закону", присутні на тому сеймі[4, c. 185-186].

Сигізмунд І в привілеї 1511 року надавав митрополитові управління всіма церквами грецького закону, призначення єпископів, архімандритів, ігуменів, священиків, дияконів, всього священицького чину грецького закону, суд над духовними і світськими особами, згідно з правилами соборної східної Церкви. Єпископам підтверджувалось їх право „судити, рядити і справувати" всі духовні діла в їх єпархіях по давньому звичаю. А особам римської віри, духовним і світським, заборонялось вмішуватись в церковні діла й суди Православної Церкви і чинити кривди митрополиту і єпископам.

Сигізмунд І так само немало видав статутових грамот окремим областям, містам, єпископам в підтвердження чи надання прав церковних і цивільних (на землі, села, маєтки). В містах Великого князівства литовського, де заведене було Магдебурзьке право, православні міщани, за жалуваними грамотами Сигізмунда І, мали права нарівні з католиками: половина радних, яких вибирали міщани, мала бути з католиків, половина з православних; один бурґомістер — католик, другий — православний (грамоти Полоцьку, Мінську, Новогородку, Берестю і інш.)[2, c. 204].

Дата добавления: 2015-08-03