Студопедия
Случайная страница | ТОМ-1 | ТОМ-2 | ТОМ-3
АвтомобилиАстрономияБиологияГеографияДом и садДругие языкиДругоеИнформатика
ИсторияКультураЛитератураЛогикаМатематикаМедицинаМеталлургияМеханика
ОбразованиеОхрана трудаПедагогикаПолитикаПравоПсихологияРелигияРиторика
СоциологияСпортСтроительствоТехнологияТуризмФизикаФилософияФинансы
ХимияЧерчениеЭкологияЭкономикаЭлектроника

Хроніка заводного птаха № 17

Читайте также:
  1. Хроніка аднаго года.
  2. Хроніка заводного птаха № 8
  3. ХРОНІКА ЛИТОВСЬКА Й ЖМОЙТСЬКА

(Лист Куміко)

 

«Мені багато чого треба тобі розповісти. Та це, мабуть, забрало б чимало часу. Можливо, навіть кілька років. Мені вже давно слід було відкритися перед тобою, але, на жаль, не вистачало сміливості. Марно сподівалася, що, може, до такого жаху не дійде. І от наслідок: настав кошмар для нас обох. Це я у всьому винна. Пояснювати вже запізно. Часу нема. Тому зараз я хочу сказати найважливіше.

Я маю вбити свого брата, Нобору Ватая.

Зайду в палату, де він спить, і висмикну з розетки штепсель системи підтримки його життєдіяльності. Як сестра я зможу почергувати вночі біля постелі брата замість медсестри. Вони не відразу помітять, що я її виключила. Учора лікар пояснив мені, як ця система функціонує. Почекаю, поки він умре, а потім одразу здамся поліції, зізнаюся, що зробила це навмисне. Нічого не пояснюватиму. Скажу тільки, що вважаю свій вчинок правильним. Мене, звичайно, тут же арештують, звинувативши в убивстві, й віддадуть під суд. Збіжаться журналісти, підуть різні розмови – гідна це смерть чи ні. Але я мовчатиму. Нічого не пояснюватиму, не виправдовуватимусь. Я просто хотіла вкоротити життя одній людині – Нобору Ватая. От уся правда. Можливо, мене ув’язнять. Не страшно. Бо найстрашніше для мене вже позаду.

 

Якби не ти, то я давно збожеволіла б. Віддалася б кому‑небудь чужому й упала б так низько, звідки вже неможливо вибратися. Мій брат, Нобору Ватая, багато років тому те саме зробив із сестрою, і вона вкоротила собі життя. Він збезчестив нас обох. Ні, не фізично, а ще гірше.

Позбавлена свободи будь‑що робити, я безвилазно сиділа сама в темній кімнаті. Ланцюгом ніхто мене не прикував, вартового не поставив, але втекти звідти я не могла. Брат мав міцніші ланцюги і суворішу варту – мене саму. Я була і ланцюгом, що сковував мої ноги, і суворою, недремною вартовою. Десь у душі, звичайно, жила надія на порятунок, але водночас існувала ще одна я – легкодушна, спустошена особа, що зреклася мрії про втечу, – і те я, що хотіло втікати, не могло перебороти того, другого я. Бо душа й тіло моє вже були збезчещені. Я втратила право повернутися до тебе. І не лише тому, що мене збезчестив брат. Ще до того я сама зганьбила себе назавжди.

Я тобі писала, що спала з іншим, але це не вся правда. Зараз мушу зізнатися, що спала не з одним, а з багатьма – їх не злічити. Не знаю, що спонукало мене це робити. Згадую зараз і думаю: може, це вплив брата? Він самовільно відкрив у мені якусь шухляду і витягнув з неї щось таке незрозуміле, що змушувало мене без кінця віддаватися іншим чоловікам. Брат на це спроможний, і я хоч‑не‑хоч мушу визнати, що ми пов'язані з ним десь там, у темряві.

Так чи інакше, коли брат прийшов, я вже вивалялася в грязюці так, що не могла відмитися. Дійшла до того, що заразилася венеричною хворобою. І все ж, як я тобі писала, я чомусь не відчувала, що завдаю тобі зла. Мої вчинки тоді здавалися мені цілком природними. Хоча, напевне, тоді я не була собою. А що ж мені залишається думати? Та чи це правда? Невже все так просто? Хто ж тоді справжня я? І де гарантія, що цього листа пише „справжня я“? Я не впевнена, що я – це я.

 

Ти мені часто снишся. Сон дуже виразний, усе в ньому пов’язане одне з одним. Уві сні ти мене завжди відчайдушно шукаєш. Ми в якомусь лабіринті, і ти зовсім поряд зі мною. „Ну, ще трошки! Я тут!“ – пробую голосно кричати. Якби ти помітив мене і притиснув до себе, кошмару настав би кінець і все було б, як раніше. Та я ніяк не можу крикнути, хоч як стараюся. У темряві ти мене не помічаєш, проходиш повз і десь пропадаєш. Сон завжди однаковий, але він мене підтримує, підбадьорює. Принаймні я не втратила здатності бачити сни. Брат не зміг позбавити мене цього. Я відчувала, як ти щосили намагаєшся наблизитись до мене, сподівалася, що зумієш відшукати мене, міцно обіймеш, струсиш з мене налиплу грязь і назавжди визволиш мене з цього полону. Думала, що ти знімеш з мене закляття і поставиш пломбу, щоб справжня я нікуди не пішла. А тому я могла підтримувати в холодному, безвихідному мороку вогник надії, зберегти свій ледве чутний голос.

 

Сьогодні пополудні я отримала пароль доступу до цього комп’ютера. Хтось прислав його експрес‑поштою. Використавши його, я посилаю тобі повідомлення з комп’ютера в братовому офісі. Сподіваюсь, воно дійде до тебе.

 

Часу обмаль. Таксі чекає надворі. Я їду до лікарні, щоб убити свого брата й зазнати покарання. Як не дивно, не відчуваю до нього ненависті. Просто спокійно думаю про те, що його життя мусить зникнути з цього світу. Я маю це зробити – і заради нього самого. Зробити за всяку ціну, щоб моє життя набуло сенсу.

Доглядай кота. Я так рада, що він повернувся! Макрель! Яке гарне ім’я! Адже він – знак того доброго, що було між нами. Не треба було втрачати його тоді.

 

Більше писати не можу. До побачення».

 


Дата добавления: 2015-07-26; просмотров: 63 | Нарушение авторских прав


Читайте в этой же книге: Пропала бита | Я пройшов крізь стіну. | Двері відчинені. | Нехай інші фантазують | Люди перед телевізором | А може, насправді це я зробив? | Світ, де вранці дзвенять будильники | Давнє пророцтво | Вода прибувала. | Тінь і сльози |
<== предыдущая страница | следующая страница ==>
Що пропало безслідно| До побачення

mybiblioteka.su - 2015-2024 год. (0.007 сек.)