Хроніка заводного птаха № 8

(або Друга невміла розправа)

Ветеринар прокинувся вранці ще перед шостою, умився холодною водою і приготував сніданок. Улітку розвиднювалося рано, і більшість звірів у зоопарку вже проснулися. З відчиненого вікна, як завжди, долинали їхні голоси, а вітер доносив запахи. Цього було досить, щоб ветеринар, не визираючи надвір, міг точно визначити, яка сьогодні погода. Передусім прислухатися, вдихнути повітря – це стало звичкою, приготуванням до нового дня.

Та сьогодні – не такий день, як досі. Звісно, він не може не бути іншим. Адже стільки голосів замовкло, стільки запахів розвіялося. Тигри, леопарди, вовки, ведмеді – їх учора пополудні знищили солдати. Тепер, після того як ветеринар переспав ніч, учорашня подія здавалася частиною побаченого дуже давно виснажливого кошмарного сну. Та все це сталося насправді. У вухах усе ще відбивалися легким болем постріли гвинтівок. Ні, це не був сон. Зараз серпень 1945 року, він у Сіньцзіні, з години на годину сюди нагрянуть радянські танки, що прорвалися через кордон. Це така ж реальність, як умивальник або зубна щітка перед його очима.

Коли затрубив слон, ветеринар полегшено зітхнув. Так, це правда – слони вціліли. «На щастя, командир загону, молодий лейтенант, виявився нормальною людиною – на свій розсуд викреслив їх зі списку на знищення», – думав він, умиваючись. За час перебування у Маньчжурії він зустрічав немало твердолобих фанатичних молодих офіцерів, що завжди його приголомшували й лякали. Здебільшого вони були селянського походження, виростали у 30‑ті роки, час депресії, серед жахливих злиднів заражені манією великодержавництва, утовкмаченою в їхні голови. Готові виконувати, ні в чому не сумніваючись, будь‑який наказ начальства. Досить від імені імператора звеліти таким парубкам прокопати діру до Бразилії, як вони відразу схоплять лопати й візьмуться до роботи. «Свята простота», – казав дехто, але ветеринар, якби міг, назвав би це іншими словами. А застрелити двох слонів набагато простіше, ніж копати діру до Бразилії. Він, син лікаря, що виховувався в місті й дістав освіту у відносно ліберальні 20‑ті роки, їх зовсім не розумів. Однак лейтенант, що командував загоном, незважаючи на провінційний акцент в його мові, був людиною набагато нормальнішою, освіченішою і розумнішою, ніж інші молоді офіцери. Ветеринар збагнув це з того, як той говорив і поводився.

«Принаймні слонів не повбивали – уже за це треба їм подякувати», – переконував себе ветеринар. І солдатам, певне, на душі полегшало. А робітники‑китайці, можливо, й пошкодували, бо стільки м’яса й слонової кості дістали б, якби слонів усе‑таки застрелили.

Ветеринар скип’ятив воду в чайнику, розпарив обличчя гарячим рушником і поголився. Потім на самоті поснідав: випив чаю і з’їв тост з маслом. Хоча не можна сказати, що з постачанням продуктів у Маньчжурії труднощів не було, їх поки що більш‑менш вистачало – на щастя, для ветеринара та його тварин у зоопарку. Скорочення раціону тваринам не подобалося, але порівняно із зоопарками в самій Японії, де продовольство вже вичерпувалося, їхнє становище тут було набагато кращим. Що станеться далі – ніхто не знав, та принаймні зараз ні тварини, ні люди від голоду ще не страждали.

«Що ж зараз роблять дружина й дочка?» – подумав він. Якщо все пішло за планом, то їхній поїзд уже мав прибути до Пусана. Там жив його двоюрідний брат, що працював на залізниці, тож вони побудуть у нього, поки не пересядуть у транспортне судно, яке перевезе їх до Японії. Прокинувшись уранці й не побачивши їх поряд, ветеринар засумував. Не стало бадьорих голосів на кухні, коли, як завжди, вони готували сніданок. Дім стояв пусткою. Був уже не тим, який він любив і якому належав. Та водночас він мимоволі відчував якусь дивну радість, що залишився сам‑один у службовій квартирі. Тепер він гостро відчував на собі непереборну силу того, що називається долею.

Доля була для ветеринара хворобою, яку спричинила його карма. Ще в дитинстві він на диво виразно відчував, що врешті‑решт його життя визначається якоюсь невідомою зовнішньою силою. Можливо, виною цьому яскрава синя пляма на його правій щоці. Він змалку люто ненавидів це тавро, що відрізняло його від інших людей. Щоразу, коли друзі з нього насміхалися, а незнайомі люди витріщалися на пляму, йому хотілося вмерти. «От було б добре, якби я міг вирізати її ножем!» – думав він. Та з часом, стаючи дорослішим, він поволі навчився ставитися до неї спокійно – як до своєї частини, якої не можна позбутися. Можливо, зокрема, з цього і сформувалася його покірність долі.

Зазвичай доля була тихою, одноманітною, як неперервна басова нота, забарвлювала собою лише краї його життя і рідко нагадувала про своє існування. Та щоразу, коли за невідомим збігом обставин (яких саме – він не знав, бо майже не знаходив у них якоїсь закономірності) ця сила наростала й доводила його до глибокої смиренності, схожої на параліч. У таку хвилину нічого іншого не залишалось, як усе кинути й віддатися на волю течії. Бо з досвіду він знав: хоч би що робив, хоч би що думав – ніщо змінити не вдасться. Доля будь‑що вимагала своєї частки й не заспокоювалася, поки її не отримувала. Він твердо цьому вірив.

Однак це не означає, що він був пасивним і позбавленим життєвих сил. Скоріше навпаки – рішучим, наполегливим у досягненні поставленої мети, високопрофесійним ветеринаром, старанним учителем. Хоча йому бракувало творчої іскри, у дитинстві він учився відмінно, вважався у класі лідером. І на роботі посідав перші ролі, молодь його поважала. Не був так званим «фаталістом», але від самого народження ні разу не мав певності, що сам щось вирішив. Завжди відчував, що доля змусила його те чи інше робити. Як тільки подумав, що сам на щось зважився, то невдовзі спадала думка, що насправді за нього все заздалегідь вирішила якась стороння сила, спритно замаскована під його «власну волю», – звичайнісінька принада, підкинута для того, щоб приручити його й зробити слухняним. Самостійно він вирішував дрібниці, які насправді ніякого вирішення не потребували. Він ніби почувався номінальним королем, який лише ставить на документах державну печатку за вказівкою регента, що тримає у своїх руках реальну владу в королівстві. Чимось схожим на імператора Маньчжоу‑Го.

Ветеринар щиро любив дружину й дочку. Вважав їх найкращим скарбом, який досі подарувало йому життя. Особливо дочка припадала йому до душі. За них він готовий був віддати життя. Ветеринар багато разів уявляв собі, як жертвуватиме собою. Якою солодкою здавалася йому така смерть! І водночас, повернувшись з роботи й побачивши дружину та дочку, він іноді думав, що врешті‑решт вони – окремі люди, ніяк з ним не пов’язані. Вони існували десь далеко від нього і залишалися чимось справді невідомим. І, мовляв, вибирав їх не він. Та всупереч таким думкам, ветеринар любив їх, безумовно й беззастережно. У цьому полягав для нього великий парадокс, нерозв’язна (так йому здавалося) внутрішня суперечність, велетенська пастка, яку поставило йому життя.

Тепер, коли він залишився сам‑один у службовій квартирі зоопарку, світ, до якого він належав, став набагато простішим і зрозумілішим. Він мав турбуватися лише доглядом тварин. Дружина й дочка поїхали, тож про них наразі не треба було думати. Тепер ніхто не заважав ветеринару побути наодинці зі своєю долею.

У серпні 1945‑го місто Сіньцзін опинилося під владою долі, її велетенської сили. Саме доля, а не Квантунська чи Радянська армії, не комуністи і не Гоміндан, відігравала головну роль. Кожен бачив, що окрема особа майже не має жодного значення. Саме доля поховала напередодні тигрів, леопардів, вовків й оберегла слонів. Кого вона ще поховає, кого обереже? Ніхто не міг цього передбачити.

Ветеринар вийшов з дому, щоб приготувати тваринам ранкового корму. Він думав, що на роботу вже ніхто не вийде, але помилився – у конторі його чекали двоє незнайомих китайських хлопчаків років тринадцяти‑чотирнадцяти, смаглявих, худих, з витріщеними, як у тварин, очима. «Нам сказали прийти й допомогти вам», – заявили хлопчаки. Ветеринар кивнув і спитав, як їх звати, але відповіді не почув. Вираз їхніх облич анітрохи не змінився – здавалось, вони глухі. Було ясно, що їх послали китайці, що працювали тут до вчорашнього дня. Заглядаючи в майбутнє, вони порвали всі зв’язки з японцями, але, видно, вважали, що дітям за це нічого не буде. З їхнього боку це був прояв дружнього ставлення до ветеринара. Робітники знали, що йому самому доглянути всіх тварин не вдасться.

Він дав хлопчакам по два печива й разом з ними взявся годувати звірів. Використовуючи запряжений мулом візок, вони пересувалися від клітки до клітки, давали кожній тварині свій корм і свіжу воду. До очищення кліток руки не доходили. Вони могли тільки змити екскременти водою зі шланга. Зрештою, зоопарк було закрито, і на сморід ніхто не скаржився.

Як з’ясувалося, через відсутність тигрів, леопардів, ведмедів і вовків робота стала набагато легшою. Доглядати великих хижаків було дуже важко і, до того ж, небезпечно. Проходячи повз спорожнілі клітки, засмучений ветеринар у глибині душі водночас мимоволі відчував полегшення.

Робота почалась о восьмій і скінчилася по десятій. Ветеринар почувався страшно втомленим нею. Хлопчаки відразу зникли, не сказавши ні слова, а він пішов назад у контору – доповідати директорові зоопарку про закінчення вранішньої роботи.

Незадовго до полудня в зоопарк повернувся вчорашній лейтенант з вісьмома солдатами. Вони прийшли в повному обладунку – ще здалека було чути, як бряжчить метал. Їхні мундири потьмяніли від поту. На навколишніх деревах, як і вчора, несамовито тріскотіли цикади. Цього разу вони не прийшли вбивати. Лейтенант віддав честь директору і спитав:

– Скажіть, в якому стані ваші вози й тяглова сила?

Директор відповів, що залишилися тільки мул і візок.

– Два тижні тому ми здали нашу вантажівку і двох коней, – сказав він.

Лейтенант кивнув і заявив, що негайно за наказом командування Квантунської армії реквізує мула і візок.

– Почекайте! – поспішив уставити своє слово ветеринар. – Мул і візок потрібні нам для того, щоб двічі на день розвозити тваринам корм. Усі місцеві робітники зникли. Без мула і візка тварини з голоду поздихають. Бо й так нам важко.

– Зараз усім важко, – сказав лейтенант. Його очі почервоніли, обличчя заросло щетиною. – Найголовніше – захистити столицю. Тварин можете випустити, якщо треба. Небезпечних хижаків ми вже прибрали, а решта нічого нікому не зробить, навіть якщо опиниться на волі. Це військовий наказ. Далі ви маєте діяти відповідно до обставин.

Більше не давши ветеринару й рота розтулити, лейтенант і солдати забрали мула і візок. Коли вони пішли, ветеринар і директор перезирнулися. Директор сьорбнув чаю, похитав головою, але нічого не сказав.

Через чотири години солдати повернулися з мулом, запряженим у візок. На візку лежав якийсь вантаж, прикритий брудним армійським брезентом. Від спеки і вантажу мул задихався, обливаючись потом. Вісім солдатів вели під багнетами чотирьох китайців – молодих, років двадцяти, одягнених у бейсбольну фор‑му, з руками, пов’язаними за спиною. Їхні обличчя були в синяках – видно, їх жорстоко били. В одного праве око так опухло, що його не було видно, в іншого кров з розбитих губ зачервонила форму. Жодних написів на грудях, залишилися тільки сліди від одірваних шматків з іменами. У кожного на спині видніла одна цифра: один, чотири, сім і дев’ять. Ветеринар не міг збагнути, чому в такий критичний час китайці наділи бейсбольну форму й чому солдати так жорстоко побили їх і привели до зоопарку. Така картина, здавалось, не існувала в цьому світі, а була витвором уяви душевнохворого художника.

Лейтенант попросив у директора зоопарку позичити кирки й лопати. Він здавався ще блідішим і змордованішим, ніж минулого разу Ветеринар відвів солдатів у склад за конторою. Лейтенант вибрав дві лопати й дві кирки для свого загону. Потім сказав ветеринару йти за ним і, залишивши своїх людей, попрямував до чагарнику осторонь дороги. Ветеринар послухався і пішов за ним. З‑під ніг лейтенанта з шурхотом вистрибували здоровенні коники‑стрибунці. Повітря навколо пахло літніми травами. Раз у раз до оглушливого сюрчання цикад домішувався здалека різкий трубний рев слонів, що ніби когось попереджав.

Не промовляючи ні слова, лейтенант якийсь час ішов між деревами, аж поки не вийшов на галявину. Колись тут планували закласти майданчик, де діти могли б гратися з маленькими звірятами. Та оскільки становище на фронті погіршувалося, будівельних матеріалів забракло й цей план довелося відкласти на невизначений строк. І от зараз лише цей кружок голої землі, очищений від дерев, сонце освічувало так, ніби прожектори сцену. Стоячи в його центрі, лейтенант оглянувся навколо й копирснув землю каблуком армійського черевика.

– Ми трохи побудемо в зоопарку, – проказав він, нахилившись, щоб узяти жменю землі.

Ветеринар мовчки кивнув. «Чого вони тут побудуть?» – дивувався він, але утримався від запитання. Військових краще не запитувати. Цього правила він навчився тут, у Сіньцзіні, на власному досвіді. Здебільшого запитання їх тільки сердить, а нормальної відповіді від них ніколи не дочекаєшся.

– Спочатку викопаємо велику яму, – сказав лейтенант ніби сам до себе. Випроставшись, добув з нагрудної кишені пачку сигарет, взяв одну, а іншу запропонував ветеринарові. Вони прикурили від одного сірника і якийсь час курили, щоб заповнити тишу, яка настала. Лейтенант знову копирснув черевиком землю, накреслив каблуком якусь фігуру й стер.

– Звідкіля ви родом? – нарешті запитав він ветеринара.

– Із префектури Канаґава. Місто Офуна, неподалік моря.

Лейтенант кивнув.

– А ви де народилися? – поцікавився ветеринар.

Лейтенант не відповідав, а, примруживши очі, тільки стежив за сигаретним димом, що піднімався з‑під пальців. «Даремна справа – ставити запитання військовим», – знову подумав ветеринар. Самі вони часто запитують, а відповідати не люблять. Навіть якщо запитаєш, котра година, і то, напевне, не скажуть.

– Там є кіностудія, – сказав лейтенант.

Ветеринар не одразу здогадався, що йдеться про Офуна.

– Так, це правда. Велика кіностудія.[51]Та я там ні разу не бував.

Лейтенант кинув недокурок на землю й роздушив черевиком.

– От було б добре повернутися додому. Та для цього довелося б море перепливти. А може, ми всі тут і загинемо? – сказав він, усе ще опустивши очі вниз. – А ви, доктор, боїтеся смерті?

– Напевне, це залежить від того, як умирати, – трохи подумавши, відповів ветеринар.

Підвівши голову, лейтенант зацікавлено подивився на співрозмовника. Видно, сподівався іншої відповіді.

– Таки так, усе залежить, як умирати.

Вони знову замовкли. Здавалось, лейтенант засинав стоячи від перевтоми. Здоровенний коник‑стрибунець перепурхнув над ними, як пташка, і з голосним шелестом зник далеко в густій траві. Лейтенант зиркнув на годинник.

– Ну що ж, пора починати, – проказав він, ніби звертаючись до когось, а потім, обернувшись до ветеринара, додав: – Попрошу вас побути трохи зі мною. Може, матиму до вас ще якесь прохання.

Ветеринар кивнув.

Солдати привели китайців на галявину, розв’язали їм руки. Капрал бейсбольною битою (ветеринарові здавалося загадкою, навіщо вона солдатам) накреслив велике коло й по‑японському наказав копати яму такого діаметра. Четверо китайців у бейсбольній формі, узявши в руки лопати й кирки, мовчки почали роботу. Одна половина загону тим часом стерегла їх, а друга розляглася в повному обладунку в затінку дерев. Видно, страшно не виспалися, бо як тільки лягли на траву, відразу захропіли. Вартові, розташувавшись неподалік з багнетами гвинтівок напоготові, стежили за роботою китайців. Лейтенант і капрал також почергово дрімали під деревами.

Не минуло й години, як яма була готова: метрів чотири в діаметрі, глибиною – китайцям по шию. Один з китайців по‑японському попросив води. Лейтенант кивком дозволив, і солдат приніс відро води. Китайці жадібно пили, передаючи з рук у руки черпак. Випили майже ціле відро. Форма на них почорніла від крові, поту й грязюки. Після того лейтенант наказав двом солдатам прикотити візок. Капрал зняв з нього брезент, під яким лежало чотири трупи в такій же бейсбольній формі, на вигляд – теж китайці. Видно, їх застрелили, уся їхня форма почорніла від крові, а навколо почали роїтися великі мухи. Судячи з того, як засохла кров, смерть настала приблизно добу тому.

Лейтенант наказав китайцям, які закінчили копати яму, опустити в неї трупи. Китайці мовчки, з пустим виразом обличчя, спустили вбитих з візка і зіпхнули в яму. Трупи один за одним гупали об дно. Ветеринар запам’ятав номери на їхніх спинах: два, п’ять, шість, вісім. Після того як китайці поскидали в яму мертвих, солдати міцно прив’язали їх до найближчих дерев.

Лейтенант підняв руку і з суворим виразом обличчя поглянув на годинник. Потім, ніби чогось шукаючи, перевів погляд на шматок неба над головою. Він скидався на начальника станції, що стоїть на платформі й очікує безнадійно запізнілий поїзд. Та насправді лейтенант нічого не виглядав. А просто зволікав. Нарешті він обернувся до капрала й віддав короткий наказ: заколоти багнетами трьох полонених – з номерами один, сім, дев’ять. Три солдати, вибрані для розправи, стали перед своїми жертвами. Їхні обличчя були блідішими, ніж у китайців, настільки замучених, що вже ні на що не сподівалися. Капрал запропонував їм закурити, але вони відмовилися, тож він заховав сигарети в нагрудну кишеню.

Лейтенант разом з ветеринаром стояли осторонь солдатів.

– Варто й вам це побачити, – сказав він. – Бо й така смерть буває.

Ветеринар мовчки кивнув. «Він не мені, а собі говорить», – майнуло в його голові.

Лейтенант спокійно пояснив:

– Найлегший і найпростіший спосіб убити – це розстріляти, але нам наказано берегти патрони. Берегти для росіян, а не витрачати марно на китайців. Однак багнетом заколоти – не так просто, як сказати. До речі, вас в армії вчили, як орудувати багнетом?

Ветеринар відповів, що служив ветеринаром в кавалерії і не вчився рукопашного бою.

– Щоб убити людину напевно, треба колоти от сюди, під ребра. – Лейтенант тицьнув себе пальцем над животом. – Устромляєте багнет глибоко й прокручуєте його в кишках. Потім штовхаєте багнет угору, щоб утрапити в саме серце. Просто кольнути – замало. Солдатам постійно втовкмачують це в голову. Рукопашний бій з використанням багнетів, поряд з нічними вилазками, – це гордість імператорської армії. До того ж, обходиться дешевше, ніж танки, літаки, гармати. Та хоч би скільки тебе тренували, солом’яне опудало не жива людина – кров з нього не тече, зойків не чути, кишки не вилазять. Моїм солдатам ще не доводилося нікого вбивати. І мені також.

Лейтенант поглянув на капрала й кивнув. Капрал скомандував, солдати завмерли на місці, потім, відступивши на півкроку назад, виставили вперед багнети, націлившись на полонених. Один китаєць (№ 7) пробурмотів щось по‑своєму – напевне, прокляття – і сплюнув. Але плювок не долетів до землі, а безсило повис на грудях.

Пролунала друга команда, й солдати рішуче встромили багнети китайцям під ребра. Потім, як казав лейтенант, багнети в їхніх руках, прокрутившись у нутрощах, смикнулися догори. Китайці закричали, але неголосно. Не зойкали, а скоріше схлипували – здавалось, крізь невидимі щілини з них виходив останній подих. Солдати вийняли багнети, відступили крок назад. Ще раз пролунала команда капрала, і вони точно повторили все знову – удар, поворот багнета, ривок догори, багнет до себе. Ветеринар байдуже дивився на цю картину з таким відчуттям, ніби в нього роздвоєння особистості. Він устромляв багнет у людину й водночас зазнавав сам удару багнетом. Одночасно відчував, як багнет входить у жертву і як болять його розірвані кишки.

Китайці вмирали довше, ніж він сподівався. Їхні пошматовані тіла, з розпоротими нутрощами, стікаючи величезною кількістю крові, ще кілька хвилин здригалися в конвульсії. Капрал перерізав своїм багнетом мотузки, якими китайців прив’язали до дерев, і разом із солдатами, що не брали участі в розправі, відволік мертві тіла по землі до ями і штовхнув їх униз. Знову почулися глухі удари об дно ями, але, як здалося ветеринару, не зовсім такі, коли туди скидали перші трупи. «Бо, може, вони ще живі», – подумав він.

Залишився останній китаєць з номером чотири на спині. Троє блідих солдатів зривали під ногами жмутки трави і витирали ними закривавлені багнети. До їхніх лез прилипла ще якась рідина незвичного кольору і шматки м’яса, тож довелося використати немало трави, щоб їх очистити до блиску.

«Чого вони залишили живим полоненого з номером чотири?» – дивувався ветеринар, але вирішив більше ні про що не розпитувати. Лейтенант добув ще сигарети, закурив і запропонував ветеринару. Той мовчки взяв її, запхав у рот і запалив свого сірника. Руки не тремтіли, а наче затерпнули. Здавалось, ніби він чиркає сірника в грубих рукавицях.

– Оці типи були курсантами офіцерського училища армії Маньчжоу‑Го. Відмовилися обороняти Сіньцзін, учора вночі вбили двох японських інструкторів і спробували втекти. Ми їх виявили під час нічного патрулювання, чотирьох застрелили на місці, а інших чотирьох спіймали. Тільки двоє під покровом ночі вшилися. – Лейтенант погладив долонею зарослу щоку. – Намагались дати драла у бейсбольній формі. Напевне, думали, що у військовій їх спіймають як дезертирів. А може, побоювалися потрапити в руки комуністів у формі армії Маньчжоу‑Го. В усякому разі, у казармах училища, крім бейсбольної форми, не було у що переодягтися. Тож вони її одягли, таблички з іменами поодривали – і пустилися навтікача. А ви знаєте, у них була досить сильна бейсбольна команда. Їздили на товариські змагання на Тайвань і в Корею. А оцей, – лейтенант показав пальцем на китайця, прив’язаного до дерева, – капітан команди, відбивач. Здається, він і був вожак, організатор утечі. Забив битою на смерть двох інструкторів. Вони знали, що в казармах неспокійно, і вирішили не давати курсантам зброї до останньої хвилини. А про бейсбольні бити не подумали. От він і розчерепив їм голови так, що вони, напевне, умить опинилися на тому світі. Добре вмів відбивати м’яча! Ось вона, ця бита.

Лейтенант звелів капралу принести биту і передав її ветеринару. Той взяв її двома руками й підняв навпроти очей, ніби готувався ударити. Звичайна бита, нічого особливого, грубої роботи. Але важка, часто вживана. З почорнілою від поту рукояткою. Не вірилося, що зовсім недавно нею вбито двох людей. Відчувши в руках її вагу, ветеринар віддав її лейтенанту. Той звичним рухом кілька разів розмахнувся.

– Ви граєте в бейсбол? – спитав лейтенант ветеринара.

– У дитячі роки грав.

– А в дорослому віці?

– Ні, не граю. – Ветеринар мало не спитав: «А ви, лейтенанте?» – та похопився і промовчав.

– Мені наказали порішити його цією ж битою, – сухо проказав лейтенант, постукуючи нею по землі під ногами. – Око за око, зуб за зуб. Між нами кажучи, такий наказ з душі верне. Навіть якщо ми зараз їх усіх повбиваємо, що ж далі? Літаків нема, кораблів також, найкращі війська полягли. Хіросіма в мить зникла від вибуху якоїсь спеціальної нової бомби. З дня на день нас виженуть з Маньчжурії або перестріляють, і Китай знову стане китайським. Ми стільки китайців перебили, що додатково кілька трупів нічого не змінять. Але наказ є наказ. Як солдат я повинен виконувати його. Сьогодні доведеться чинити розправу над оцими типами, як раніше над тиграми та леопардами. Дивіться добре. От як ще можна вмирати. Ви – лікар, і, напевне, для вас не дивина скальпель, кров, кишки. Та навряд чи ви коли‑небудь бачили, як убивають людину бейсбольною битою.

Він наказав капралові підвести номер 4, відбивача, до краю ями. Йому знову зв’язали руки за спиною, зав’язали очі й поставили на коліна. Китаєць був високий і кремезний, з товстими руками – як стегна звичайної людини. Лейтенант покликав молодого солдата й передав йому биту зі словами:

– Убий його цим.

Солдат виструнчився перед лейтенантом, віддав честь і взяв биту, але застиг з нею в руках, наче сам не свій. Видно, не розумів, що це таке – убити китайця битою.

– Ти коли‑небудь грав у бейсбол? – запитав лейтенант солдата (того самого, якого потім радянський наглядач приб’є лопатою на шахті поблизу Іркутська).

– Ні, не грав, – голосно відповів солдат. І в його рідному селі на Хоккайдо, де він народився, і в Маньчжурії, на поселенні, де виріс, панували такі злидні, що ні одна родина не могла купити дітям м’яча або биту для бейсболу. Змалку він гасав полями, бився палкою, ніби мечем, з іншими хлопчаками, ловив бабок. У бейсбол тоді ніхто не грав, тож він ні разу не бачив цієї гри і биту, звісно, тримав у руках уперше в житті.

Лейтенант навчив його, як треба її тримати і як розмахуватися. І кілька разів сам показав, як це робиться.

– Так‑от, найголовніше – поворот попереку, – процідив він крізь зуби. – Коли замахуєшся, відводиш корпус назад. Повертаєш таз, і кінець бити, природно, йде за ним. Розумієш? Про те, що замахуєшся битою, не думай, бо інакше удар вийде слабким. Працюй корпусом, а не руками.

Здавалось, солдат не зрозумів інструкцій лейтенанта, але все‑таки зняв свій важкий обладунок і почав вправлятися в розмахуванні битою. Усі стежили за ним, а лейтенант поправляв, коли треба, своїми руками. Він виявився досить умілим учителем. І хоча солдат рухався незграбно, бита в його руках невдовзі вже зі свистом розтинала повітря. Він з дитинства загартувався щоденною роботою на фермі, а тому мав міцні руки.

– Ну гаразд, годиться, – сказав лейтенант, витираючи головним убором піт з чола. – Постарайся відразу, одним ударом. Щоб не мучився.

Йому кортіло сказати: «І я не хочу вбивати людини бейсбольною битою. Хто до такої дурниці додумався?» Але ж не міг офіцер у цьому признатися підлеглому.

Солдат став позаду зв’язаного китайця, що стояв на колінах, і підняв над ним биту. Яскраве надвечірнє сонце кинуло на землю продовгасту тінь від бити. «Химерне видовище! – подумав ветеринар. – Правду казав лейтенант: я ніколи не бачив, як людину вбивають бейсбольною битою». Солдат довго тримав биту в повітрі. Ветеринар помітив, як вона тремтить в його руках.

Лейтенант кивком подав команду солдатові. Той розмахнувся, глибоко вдихнув і щосили вперіщив китайця по голові. Удар виявився на диво точним – солдат різко розвернувся і вдарив позаду вуха тим місцем бити, де стояв фабричний знак. Почувся тупий хруст розбитого черепа. Китаєць навіть не зойкнув. На мить завмер у якійсь дивній позі і потім важко повалився вперед. З вуха ринула кров. Китаєць, припавши щокою до землі, не рухався. Лейтенант глянув на годинник. Молодий солдат, затиснувши в руках биту, з роззявленим ротом дивився в простір перед собою.

Лейтенант був обережною людиною. Почекавши хвилину й пересвідчившись, що китаєць не ворушиться, сказав ветеринару:

– Вибачте, ви не могли б перевірити, мертвий він чи ні?

Ветеринар кивнув, підійшов до китайця і, нахилившись, зняв пов’язку з його очей. Вони були широко розплющені, чорні зіниці дивилися вгору, з вуха витікала яскраво‑червона кров. У напіврозтуленому роті виднів запалий вглиб язик. Від удару шия неприродно скрутилася, згустки крові, що котилися з ніздрів, спадали на суху землю й розпливалися чорними плямами. Велика завбачлива муха вже залізла в ніс – мабуть, збиралася відкласти там яйця. На всякий випадок ветеринар взяв руку китайця і великим пальцем помацав пульс. Його не було – принаймні там, де мав би бути, зовсім не прослуховувався. Один удар бити (перший у житті молодого солдата) – і дужий китаєць спустив дух. Глянувши на лейтенанта, ветеринар кивнув – мовляв, можете бути спокійні, помер – і вже вставав, коли раптом відчув, що сонце за плечима ще більше припекло.

І саме тоді китаєць з номером 4, ніби прокинувшись зі сну, зненацька підвівся і без жодних вагань – так здалося всім – схопив ветеринара за руку. Усе це сталося за одну мить. Ветеринар нічого не розумів. Адже цей чоловік був мертвий, без жодних сумнівів. А проте китаєць, зібравши останні краплини життєвих сил, ніби сталевими лещатами стиснув ветеринарові зап’ястя й, вип’явши очі із звернутими догори зіницями, звалився в яму, тягнучи за собою ветеринара. Той упав на китайця і почув, як під ним затріщали ребра. Однак і після того китаєць не відпускав його руки. Усе відбувалося на очах солдатів, але від приголомшення вони навіть не ворухнулися. Першим отямився лейтенант. Стрибнув у яму, вихопив з кобури пістолет і, приставивши його до голови китайця, двічі натиснув на гашетку. Вистріли, злившись водно, розійшлися навколо луною, а в скроні китайця утворилася велика чорна діра. Тепер життя остаточно покинуло його, але руки ветеринара він не відпустив. Лейтенант нахилився і, не випускаючи з руки пістолета, взявся один за одним розгинати пальці вбитого. А тим часом ветеринар сидів на дні ями, оточений трупами чотирьох китайців у бейсбольній формі. Наверху сюрчали цикади, але в ямі їхній спів звучав по‑іншому.

Як тільки ветеринар нарешті звільнився з рук мертвого, солдати витягли його та лейтенанта з могили. Ветеринар присів на траву, кілька разів глибоко вдихнув і подивився на свою руку. На зап’ясті видніло п’ять яскраво‑червоних плям, залишених пальцями вбитого. Того спекотного серпневого пополудня ветеринар відчув, ніби промерз до самих кісток. «Тепер я вже ніколи не зможу позбутися цього холоду, – подумав він. – А цей китаєць справді хотів потягти мене із собою».

Лейтенант поставив пістолет на запобіжник й обережно сунув у кобуру. Сьогодні вперше він застрелив людину. Але спробував про це не думати. Адже війна все одно триватиме, люди і далі вмиратимуть. Краще потім про це подумати. Він витер спітнілу праву долоню об штани й наказав солдатам, які не брали участі в розправі, засипати яму з убитими. Над нею вже повновладно кружляли рої мух.

А молодий солдат стояв як зачарований, усе ще не здатний випустити биту з рук. Ні лейтенант, ні капрал не звертали на нього уваги. Перед його невидющими очима постала знову картина того, як мертвий китаєць хапає ветеринара за руку, як вони разом падають у яму, як лейтенант стрибає туди за ними, щоб пристрелити китайця, як потім його товариші беруть лопати й закидають яму землею. Але він нічого не бачив, а тільки чув голос заводного птаха. Як і вчора пополудні, звідкись з дерев долинав його крик: крі‑і‑і… крі‑і‑і… крі‑і‑і… Так наче хтось накручував пружину. Він підвів голову, оглянувся навколо й прислухався, намагаючись визначити, звідки ці звуки, але птаха ніде не побачив. Його злегка в глибині горла занудило, правда, не так сильно, як учора.

Поки солдат слухав, як накручують пружину, перед ним миготіли уривчасті картини. З’являлись і зникали… Він бачив їхнього молодого командира‑лейтенанта, якого після роззброєння японської армії радянськими військами передадуть китайцям і ті його повісять за сьогоднішню розправу. Капрал помре в сибірському таборі від чуми. Його кинуть умирати в окремий барак, хоча насправді він не захворіє на чуму, а просто звалиться від недоїдання. Ветеринар з родимкою загине через рік. Його, цивільного, радянська влада арештує за співпрацю з військовими, відправить до Сибіру, в табір, на примусову роботу на шахті. Там у глибокий штрек прорветься вода, й він разом з іншими солдатами втопиться. А він сам… ні, власного майбутнього молодий солдат не бачив. І не тільки майбутнього. Чомусь він не бачив навіть того, що відбувалося перед ним. Заплющивши очі, він слухав заводного птаха.

Раптом він подумав про океан – океан, який він бачив з палуби корабля, пливучи з Японії в Маньчжурію. Бачив уперше і востаннє. Це було вісім років тому. Він і досі пам’ятає, як пахне просолене морське повітря. Нічого чарівнішого у своєму житті він не бачив. Океан такий просторий і глибокий – в усьому незмірний. Завжди різний – і кольором, і виглядом, і характером. Залежно від часу, погоди й місця. Океан навіював на душу смуток і водночас лікував. «Чи зможу я його ще раз побачити?» – думав солдат. І тоді з його рук вислизнула бита, зі стуком ударившись об землю. Випустивши биту, солдат знову відчув, що його нудить, цього разу трохи сильніше.

А заводний птах не вгавав, хоча ніхто інший не чув його голосу.

Так закінчувалася «Хроніка заводного птаха № 8».

Дата добавления: 2015-07-26