Відомості про слов’ян в античних авторів: готські джерела.

У VI ст. придворний готський літописець Йордан докладно описав героїчний похід готів до Північного Над- чорномор'я (III—IV ст.), а також розподіл цих територій між різними слов'янськими племенами в V—VI ст. Цьому він присвятив основну свою працю — «Про походження і дії гетів» (551), яку ще називають «Гетикою». Опис подій III—IV ст. подано за працею Кассіодора. Що ж до характе­ристик територіального й соціального устроїв слов'ян у V — середині VI ст., то вона подається за власними спосте­реженнями вченого, які є докладними й точними, оскіль­ки він як виходець з Нижнього Дунаю міг безпосередньо зустрічатися зі слов'янами, а певне возвеличення своїх земляків не вплинуло на об'єктивність висвітлення подій.

Бездоганна точність у визначенні Йорданом племінних розмежувань слов'ян, їхнього територіального окреслен­ня, хронології подій підтверджується всіма істориками, у зв'язку з чим свідчення готського літописця прирівнюють до документальних фактів.

«...Починаючи від місця народження річки Вістули, на безмежних просторах розташувалося багатолюдне плем'я венетів. Хоча їхні найменування тепер міняються відпо­відно до різних родів та місцевостей, усе-таки переважно вони називаються склавинами й антами».

«Ці венети, як ми вже розповідали на початку нашого викладу при переліку племен, походячи від одного кореня, нині відомі під трьома іменами — венетів, антів і склави- нів. Хоч тепер через гріхи наші вони лютують повсюдно, але тоді вони підкорялися владі Германаріха».

«Склавини живуть від міста Новієтуна й озера, звано­го Мурманським, до Данастра, а на північ — до Віскли; замість міст у них болота й ліси. Анти ж — найсильніші з обох (племен) — розташовуються від Данастра до Данапра, там, де Понтійське море утворює вигин; ці річки віддалені одна від одної на відстань багатьох переходів...».

Названі в цих уривках топоніми як орієнтири терито­ріальної осілості слов'ян розшифровуються переважно без ускладнень; Вістула, Віскла — латинські варіанти слов'янського гідроніма Вісла зі вставним звуком -к- або •ту-; Данастр — Дністер, Данапр — Дніпро, Понтійське море — Чорне море. Щодо Новієтун, то, на думку більшо­сті, це провінційне місто Римської імперії в дельті Дунаю (нині це с. Ісачча в Румунії). Локалізація Мурсіанського озера донині незрозуміла: з кількох відомих версій лінгві­стично найаргументованішою видається та, яка пов'язує назву озера з назвою м. Мурса при усті річки Драва.

Як і попередні античні дослідники, Йордан використо­вує етнонім венети стосовно всіх слов'ян, у зв'язку з чим описані ним склавини й анти сприймаються як ті самі венети, лише з іншими самоназвами. Він засвідчує, що в першій половині VI ст. названі угруповання ще зберігали багато спільних ознак, властивих первіснообщинному сус­пільству. Водночас у межах окреслених географічних об'єктів уперше чітко виділено й локалізовано як відносно самостійні три основні слов'янські племена: венети (вене­ди), склавини й анти. Венети заселяли територію на пів­ніч від витоків Вісли до узбережжя Балтійського моря, склавини жили південніше, займаючи територію від Надві- еляння й Правобережної Наддністрянщини до гирла Драви й Дунайсько-Дністрянського межиріччя, а анти займали землі на схід від склавинів у Дніпро-Дністрянсь- кому межиріччі (ареал пеньківської культури). Отже, в середині І тис. н. е. Йордан засвідчує функціонування трьох угруповань пізньопраслов'янських племен, які зго­дом розвинулися в окремі групи слов'янських народів: західну, східну й південну.

Про венетів (венедів) готський літописець подав відому з античних джерел інформацію. Він підтвердив переважно думку про неслов'янське походження етноніма (ймовірно, початкова форма и>епі, и>еп4 розвинулася у венет, венед у давньогрецькій і римській літературах під впливом адрі- атичних венетів, що легко сприйняв Йордан, який писав свої праці латинською мовою). Натомість безсумнівною є автохтонність самоназви склавини, яка, з урахуванням характерного для латинської мови вставного •квідпові­дає сучасному слов'яни. Походження цього етноніма пояснювали в науковій літературі по-різному у зв'язку з поняттями слава, слово, раб, останнє з яких в давньогрець­кій мові виражається основою сг^Аа/Зод, тощо, однак усе більше вчених схиляється до думки, що суфікс -еп-/іап- у самоназві склавини/слов'яни міг приєднатися лише до основи твірного слова, яке називало місцевість (пор. етноніми типу бужани, полаб'яни, вісляни, поляни, лужи­чани). Тривалий час така основа залишалася невідомою, тому етимологія деривата слов'яни була дискусійною. Однак зусиллями сучасних ономастів й етимологів на території старожитніх слов'янських земель від басейну Дніпра до басейну Дунаю виявлені гідроніми з основою Слов-/Слав-, похідною від праслов'янського *$Іоі>- «розли­ватися, текти і т. ін.» (пор. гідроніми правобережного басейну Дніпра Славута, Славинка, Словечна; Дністра — Славська, Слов'янко; Дунаю — Славка, Славець, Славець- Великий, Слов'янець й оспівану в народній творчості назву Дніпра Славута чи його епітет Славутич). Саме на посе­лення праслов'ян у басейні річки чи річок з основою Слов-/ Слав- у назві (можливо, в басейні Славути, Словути) і; вказує їхня самоназва слов'яни. Час виникнення етноніма; слов'яни встановити важко, бо через початкову віддале-; ність праслов'ян від кордонів високорозвинутих античних; держав він довго залишався невідомим давньогрецьким і; римським історикам. І лише з істотним розширенням пра­слов'янських територій до середини і тис. н. є., коли від; нащадків черняхівської і новозарубинецької культур поча-і ли відокремлюватися й пересуватися на південний захід! слов'яни, вони потрапили в поле зору західноєвропейських! учених. На думку Л. Нідерле, назва слов'яни, словене, скла-І вини вперше фіксується в історичних джерелах початку VI ст. в Псевдо-Цезаря Назіанського, згодом близько 550 р.

неодноразово в Прокопія та Йордана, після чого вона стала практично загальновідомою. Водночас чеський археолог та історик припускає, що вже на початку II ст. цей етнонім з якогось джерела міг почути й неточно передати Птоле- мей у формі давньогрецького Іоио(5г)\хя як найменування одного з перелічуваних ним племен Сарматії. Це припу­щення не позбавлене логіки і з тих міркувань, що саме у творах Птолемея вчені знаходять згадувану самоназву слов'ян ставани, яка в латиномовних записах помилково могла передаватися як *зіаV(і)апі замість графічно близь­кого *§^(і)апі. На противагу етнонім венети, який з часом звузив свою семантику від слов'яни до західні слов'я­ни, самоназва слов'яни розширила своє значення від «жите­лі басейну річки з праслов'янською основою, а пізніше «південно-західні племена праслов'янського маси­ву» до позначення всіх слов'ян. Наслідки подібних семан­тичних зрушень спостерігаються і в сучасних слов'янсь­ких мовах: пор., наприклад, слов'яни, словенці, словінці, словаки.

Наймогутнішими в праслов'янському племінному союзі, який у середині І тис. н. е. вже розпадався, Йордан визначив антів. Саме в той час вони почали створювати одну з найсильніших у Європі Антську державу, суспіль­ним ладом якої була військова демократія, а економічним підґрунтям — землеробство. В боротьбі за розширення своїх земель анти воювали переважно з південними наро­дами: спочатку із сарматами, готами й гунами, а потім з візантійцями й аварами. Очевидно, саме в середовищі пів­денних сусідів зародилася назва анти, яку вважають іранською за походженням і розшифровують як «погра­ничні жителі» (пор. споріднене д.-інд. апіаН «кінець, край», апіуаН «той, що перебуває на краю»). Як вважають дослідники, до складу антського союзу після розпаду праслов'янської єдності входило як основа майбутньої давньоруської народності східнослов'янське плем'я росів (русів). Антська держава, яка припинила своє існування в VII ст., і територіально, і суспільно-політично, й еконо­мічно передувала Київській Русі. Однак з цього приводу у готського літописця немає ніяких свідчень, що підтвер­джує пізніше формування русів у складі антського союзу чи вже після його розпаду.

В інших працях Йордана є лише окремі репліки про слов'ян чи інші племена на їхніх територіях. Так, він пові­домляє про смерть гунського вождя Аттіли й виконані на його похоронах ритуальні церемонії, згадує про натиск булгар, антів і склавинів на Римську державу, яка у другій половині V ст. почала розпадатися, поступаючись впливом своїй східній правонаступниці Візантії. Тому не дивно, що після V ст. саме візантійським авторам належить найбіль­ше згадок про слов'ян, які переживали складні процеси розширення своїх територій й одночасного розпаду пра­слов'янської етномовної спільноти.

Дата добавления: 2015-07-24