Читайте также:
|
Тема1. Предмет педагогіки
План
Література:
1. Концепція стратегії розвитку України у XXI столітті: К.: МАУП, 2003.
2. Галузинський В.Ш., Євтух М.Б. Педагогіка: теорія і історія. К., - 1995.
3. Євдокимов В.І., Агапова Т.П. Педагогічний експеримент Х.: ОВЦ, - 2001.
4. Лозова В.І., Торцько Г.В. Теоретичні основи виховання і навчання. Х: ОВС, 2002.
5. Краевський В.В. Соотношение педагогической науки и педагогической практики. М., 1997.
6. Соловей М.І., Спіцин Є.С. Основи професійно-педагогічної підготовки майбутнього вчителя.: К., 2002.
1. Поняття про педагогіку, виникнення і розвиток педагогіки.
Термін “педагогіка” отримав свою назву від грецьких слів “paidos” – дитина і “ago” – вести. У дослівному перекладі “paidagogos” – це “поводир дітей”. Педагогами у Стародавній Греції називали рабів, які водили дітей до школи. Поступово термін “педагогіка” став вживатись більш загально: для визначення мистецтва вести дитину протягом життя. Тобто виховувати, навчати, давати освіту. Так педагогіка стала наукою про виховання і навчання дітей.
З середини XX століття були внесені корективи до розуміння терміну “педагогіка”, оскільки стало очевидним, що кваліфікованого педагогічного керівництва потребують не лише діти, а й дорослі. У зв’язку з цим поряд з терміном “педагогіка” стали вживати терміни “андрагогіка” та “антропогогіка” (від грецького “antropos” – людина і “ago” - вести). Педагогіка розширила свої межі і охопила виховання людини в цілому.
Сучасна педагогіка – це наука про виховання, освіту та навчання підростаючого покоління та дорослих. Вона досліджує спеціально організований вплив на світогляд і поведінку дітей, аналізує і досліджує об’єктивні закономірності виховного процесу, досліджує істотні зв’язки, причинно наслідкові залежності в ньому. В даному випадку виховання розуміється у його найбільш широкому значенні.
Виховання є загальною і вічною категорією. Воно виникло одночасно з появою людського суспільства. Ще в доісторичні часи в період антропогенезу в результаті пізнання об’єктивного світу люди нагромадили найпростіші раціональні знання про живу і неживу природу, які дозволили передбачити результати діяльності і накопичувати соціальний досвід. Об’єктивна потреба передачі соціально цінного досвіду від старших поколінь молодшим, спонукала до формування шляхів та засобів передачі життєвої мудрості з покоління в покоління.
До моменту виникнення мови передача досвіду відбувалась через знаково-символічні системи (танці, ритуали, настінні малюнки). Виховання дітей здійснювалось шляхом наслідування дій дорослих, поступового включення підлітків до всіх сторін життя сім’ї, роду – залучення до участі в обрядах, полюванні, праці. Виникають перші педагогічні методи і прийоми – показ, приклад, наслідування. З виникненням мови відбувалося формування словесних методів впливу на свідомість – розповіді, пояснення тощо. Педагогічні знання систематизувались у вигляді висновків, порад, рекомендацій і закріпилися в народних звичаях, обрядах, традиціях, народній творчості.
Розвиток і ускладнення виробництва, накопичення наукових знань про оточуючий світ вимагали від людини спеціальної, досить тривалої підготовки. Залежно від того, як було поставлене виховання дітей і молоді, суспільство прогресувало швидше чи повільніше. Освіта і виховання стали найважливішою передумовою його розвитку. Виникла потреба в педагогічних знаннях, які базувалися б не на емпіричних, суб’єктивних уявленнях людей, а на узагальненні типового, характерного, тобто знаннях об’єктивних, наукових.
Колискою європейських систем виховання стала давньогрецька філософія. Теоретиками педагогіки були видатні грецькі мислителі: Демокрит (460-370 рр. до н.е.), Сократ (469-399 рр. до н.е.), Платон (427-347 рр. до н.е.), Арістотель (384-322 рр. до н.е.), у працях яких існувало немало важливих думок з питань виховання людини, формування її особистості. У Стародавній Греції розвивається “дидахе” – вчення про педагогічний вплив, яке трактує навчання і виховання як зміну сутності людини, набуття нею нових ознак, удосконалення її натури, а не просте викладання готових знань, тобто виховання готових знань, тобто виховання вже розглядалося як розвиток особистості.
У середні віки педагогічна теорія розвивається у руслі педагогічних ідей філософів-богословів, які мали релігійний характер і були пронизані церковною догматикою. Педагогічні ідеї філософів-богословів мали релігійне забарвлення і були пронизані церковною догматикою.
В епоху Відродження (XIV-XVI ст.), коли відбувався розпад феодалізму і почався розвиток буржуазного суспільства, з’явився цілий ряд яскравих мислителів, педагогів-гуманістів, серед яких італієць Віттоліно де Фельтре (1378-1446), голландець Еразм Роттердамський (1466-1536), французи Франсуа Рабле (1494-1553), Мішель Монтень (1533-1592).
На початку XVII ст. педагогіка продовжувала залишатися частиною філософії. Відокремлення її від філософії в наукову систему пов’язане з іменем великого чеського педагога Яна Амоса Коменського (1592-1670), який розробив основи теорії організації навчально-виховного процесу у творі “Велика дидактика” (1632р.). Коменський вперше піднявся до усвідомлення наявності об’єктивних закономірностей та принципів навчання та виховання. Педагогічні концепції А.Я.Коменського висвітлені у працях “Материнська школа”, “Всезагальна порада”, “Про культуру природних дарувань”, “Лабіринт світла і рай серця”, “Вихід із шкільних лабіринтів”, “Світ чуттєвих речей у картинках”.
Певний вклад у розвиток педагогічної науки внесли також Джон Лок (1632-1704), Жан-Жак Руссо (1712-1778), Іоганн Герберт (1776-1841), Адольф Дістерверг (1790-1866), Іоганн Генріх Песталоцці (1746-1827), Г.С.Сковорода (1722-1794).
Джон Локк розробляв теорію виховання джентльмена – людини впевненої в собі, що поєднує широку освіченість з діловими якостями, вишуканість манер з міцністю моральних переконань.
Жан-Жак Руссо автор ідеї природної досконалості дітей, теорії вільного виховання, за якою виховання повинно проводитися за інтересами та бажаннями дітей, що сприятиме їхньому розвитку.
І.Г.Песталоцці розробив прогресивну теорію морального виховання учнів, розвивав ідеї гуманістичного виховання.
В Україні паралельно відбувалися процеси народження педагогіки в надрах народної педагогічної мудрості. З прийняттям християнства поступово сформувався християнський підхід до вирішення проблем організації навчання та виховання, який передбачає перш за все духовне осмислення життєвих явищ. З часів Київської Русі до наших днів дійшли мудрі настанови з виховання, висвітлені у збірнику законів “Руська правда” Ярослава Мудрого, “Повчання Володимира Мономаха”, Житіє Євдокії Полоцької”, “Повчання дітям ченця Ксенофонта”, низка уривків з часописів та листів, де висвітлені описи народних традицій виховання дітей у сім’ях, становлення батьків до своїх дітей.
Вершиною вітчизняної педагогіки стала педагогічна спадщина Костянтина Дмитровича Ушинського (1824-1870), автора стрункої і оригінальної педагогічної системи, що охоплює основні проблеми навчання і виховання. Основною ідеєю системи виховання за Ушинським є народність, обумовлена історичним розвитком, соціальними умовами життя, географічними особливостями. Ушинський обґрунтував необхідність створення національної системи освіти і виховання на основі наукових психолого-педагогічних досліджень: “Педагогічна практика без теорії – те саме, що і знахарство в медицині”. Ґрунтовні праці Ушинського: “Про народність у громадському вихованні”, “Педагогічна антропологія”, “Про камеральну освіту”, “Три елементи школи” та ін.
У другій половині XIX – на початку XX ст. в Україні на питаннях освіти і виховання зосереджували свої зусилля Т.Г.Шевченко (1814-1861), П.А.Грабовський (1864-1902), Л.Українка (1871-1913). Закарпатський педагог О.В.Духнович (1803-1865) зробив вагомий внесок у теорію і практику початкової освіти; Х.Алчевська (1841-1920) досліджувала проблеми навчання дорослих і відтворила їх у посібниках “Що читати народові?”, “Книга для дорослих”.
У першій половині XX ст. відбувалася розробка ідей виховання людини-колективіста нового суспільства у педагогічних працях П.П.Блонського (1884-1941), С.Т.Шацького (1878-1934), А.С.Макаренка (1888-1939), В.О.Сухомлинський (1918-1970).
А.С.Макаренко перевірив на практиці принципи створення дитячого колективу, розробив методику трудового виховання, вивчав проблеми формування свідомої дисципліни і виховання дітей у сім’ї.
В.О.Сухомлинський досліджував проблеми розумового, морального, естетичного та фізичного виховання учнів, питання політехнічної освіти, теорії навчання та виховання дітей у сім’ї, самовиховання і самоосвіти, професійної майстерності вчителя.
Отже, історичний шлях становлення педагогіки як науки свідчить про те, що її виникнення і розвиток визначались об’єктивними соціально-економічними проблемами суспільства у підготовці підростаючих поколінь до життя.
2. Предмет і завдання педагогіки.
Для визначення педагогіки як науки, необхідно розмежовувати насамперед поняття її об’єкта і предмета.
Об’єкт науки – це те, що існує як реальність поза самим вивченим.
Об’єктом вивчення педагогіки є процес виховання людини. Це об’єкт дослідження також соціології, фізіології, медицини, теорії управління, загальної соціальної, вікової, педагогічної психології.
Предмет педагогіки – це ті процеси і явища, які кожна наука вивчає в об’єкті.
Предмет педагогіки:
1) дослідження законів і закономірностей педагогічних явищ і процесів;
2) теоретичне обґрунтування змісту, принципів, методів, і форм навчання і виховання;
3) вивчення передового педагогічного досвіду і створення на цій основі педагогічної теорії;
4) розробка педагогічної техніки;
5) дослідження сутності цілеспрямованого розвитку і формування особистості в умовах соціально організованого навчання та виховання.
Загальним завданням педагогіки є вияв, вивчення і обґрунтування закономірностей і законів розвитку та формування особистості, розробка на цій основі теорії та методики навчання та виховання як спеціально організованого педагогічного процесу.
Завдання педагогіки на сучасному етапі:
1) вдосконалення змісту освіти;
2) розробка принципово нових засобів навчання, навчального обладнання; підготовка підручників відповідно до вдосконалення змісту освіти; комп’ютеризація учительської праці; розробка нових і модернізація наявних форм і методів навчання;
3) виявлення шляхів посилення виховної ролі уроку;
4) вдосконалення політехнічної підготовки учнів, їх професійної орієнтації і підготовки до праці;
5) розробка шляхів демократизації та гуманізації життя і діяльності школи.
3. Основні категорії педагогіки.
До основних категорій педагогіки відносяться поняття “виховання”, “навчання” та “освіта”.
У педагогіці поняття “виховання” вживають у широкому педагогічному, у вузькому педагогічному, у гранично вузькому педагогічному значеннях.
Виховання в широкому соціальному значенні – процес формування особистості під впливом навколишнього середовища, умов, обставин, суспільного ладу. Оскільки діяльність нерідко буває суперечливою і конфліктною, особистість може не лише формуватись під впливом середовища, а й деформуватись під впливом антисоціальних явищ або, навпаки загартовуватись у боротьбі з труднощами, виховувати в собі несприятливість до цих явищ.
Виховання в широкому педагогічному значенні – формування особистості дитини під впливом діяльності педагогічного колективу, закладу освіти, яка базується на педагогічній теорії, передовому педагогічному досвіді.
Виховання у вузькому педагогічному значенні – цілеспрямована виховна діяльність педагога, спрямована на досягнення конкретної мети в колективі учнів.
Виховання у гранично вузькому значенні – спеціально організований процес, що передбачає формування певних якостей особистості, що відбувається через взаємодію вихователя і вихованця.
Справжнє виховання є глибоко національним за своєю суттю, змістом і характером.
Національне виховання – це виховання дітей на культурно-історичному досвіді свого народу, його традиціях, звичаях і обрядах, багатовіковій мудрості, духовності. Воно є конкретно-історичним виявом загальнолюдського гуманістичного і демократичного виховання.
На кожному етапі свого розвитку українське національне виховання інтегровано вбирало в себе кращі здобутки світової культури, які акумулюються у народних традиціях і звичаях, що стверджують добро, любов, красу, справедливість у всіх сферах життя.
Навчання – це цілеспрямований педагогічний процес організації і стимулювання активної навчально-пізнавальної діяльності учнів по оволодінню науковими знаннями, уміннями та навичками, розвитку творчих здібностей, формування світогляду, морально-естетичних поглядів і переконань, в ході якого здійснюється освіта людини.
Освіта – це процес і результат оволодіння учнями системою наукових знань, умінь та навичок, формування на їх основі світогляду, моральних якостей особистості, розвитку її творчих сил та здібностей.
4. Система педагогічних наук. Зв’язок педагогіки з іншими науками.
Система педагогічних наук – це зв’язки та відношення, що склалися у процесі історичного розвитку різних галузей педагогічних знань.
До системи педагогічних наук належать:
Загальна педагогіка – вивчає головні теоретичні і практичні питання виховання, навчання і освіти, досліджує загальні проблеми навчально-виховного процесу.
Вікова педагогіка (дошкільна, шкільна, педагогіка дорослих) – досліджує закони та закономірності навчання, виховання та освіти, організаційні форми і методи навчально-виховного процесу стосовно різних вікових груп.
Колекційна педагогіка вивчає і розробляє питання виховання, навчання та освіти дітей з різними вадами:
- с урдопедагогіка – вивчає особливості навчання і виховання глухих і глухонімих дітей;
- тифлопедагогіка – вивчає особливості навчання і виховання сліпих дітей;
- олігофренопедагогіка – особливості навчання і виховання розумово відсталих дітей із затримками розумового розвитку;
- логопедія – особливості навчання і виховання дітей з порушеннями мовлення.
Галузі педагогіки – військова, спортивна, вищої школи, профтехосвіти.
Історія педагогіки вивчає розвиток педагогічних ідей і практику освіти у різні історичні епохи.
Окрема група педагогічних наук – часткові, або предметні, методики, предметом дослідження яких є закономірності викладання і вивчення конкретних навчальних дисциплін у закладах освіти всіх типів.
Соціальна педагогіка вивчає закономірності та модернізм становлення та розвитку особистості у процесі здобуття освіти та виховання у різних соціальних інститутах, а також соціально орієнтовану діяльність освітніх, наукових, культурних та інших закладів, установ та соціальних служб, які сприяють формуванню соціальної активності дітей та молоді у процесі розв’язання суспільних, політичних, економічних та інших проблем суспільства.
Науково-теоретична структура соціальної педагогіки:
- агогіка – наука про вивчення проблеми запобігання відхилення у поведінці дітей та підлітків;
- герогіка – наука про соціально-педагогічні проблеми людей похилого віку;
- андрагогіка – наука про освіту та виховання людини протягом усього життя;
- віктимологія – наука про різні категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціальної організації та насильства.
5. Методологія та методи науково-педагогічного дослідження.
Методологія – наукове знання про шляхи, способи, методи наукового пізнання, дослідження. Методологічною основою дослідження сутності явищ і процесів педагогічної діяльності є теорія пізнання, яка досліджує вихідні умови і основи будь-якого пізнання, які б уможливлювали гарантію його об’єктивності.
Методологічна основа – це науковий фундамент, з позиції якого додається пояснення основних педагогічних явищ і розкриваються їх закономірності. Розрізняють такі її рівні:
- вищий рівень – філософська методологія, яка відображає світоглядну інтеграцію результатів наукової діяльності, форм і методів наукового мислення у відображенні картини світу;
- другий рівень – опора на загальнонаукові принципи, форми, підходи до відображення дійсності (систематичний підхід, моделювання, статистична картина світу);
- третій рівень – конкретна наукова методологія (сукупність методів, форм, принципів дослідження у конкретній світу);
- четвертий рівень – дисциплінарна методологія, що стосується частини науки;
- п’ятий рівень – методологія міждисциплінарних досліджень.
В основу філософської методології покладено ідеї української народної філософії:
- безкінечність світу;
- вічна змінюваність життя;
- людина у центрі світобудови;
- культ дитини, людини і природи.
Наукове дослідження – це особлива форма процесу пізнання, систематичне, цілеспрямоване, вивчення об’єктів, в якому використовуються засоби і методи науки і яке завершується формуванням знання про досліджуваний об’єкт.
Метод науково-педагогічного дослідження – це шлях вивчення складних психолого-педагогічних процесів формування особистості, встановлення об’єктивних закономірностей навчання і виховання.
Групи методів:
1. Традиційно-педагогічні методи:
1. педагогічне спостереження;
2. дослідницька бесіда;
3. вивчення і узагальнення передового педагогічного досвіду;
4. вивчення шкільної документації та продуктів діяльності учнів.
2. Педагогічний експеримент – дослідження явищ навчання і виховання у спеціально організованих і строго контрольованих умовах.
В залежності від поставленої мети розрізняють:
- констатуючий експеримент, що проводиться на початку дослідження і своїм завданням має вияснення стану справ у шкільній практиці з тієї чи іншої проблеми;
- формуючий – це впровадження в цілісний педагогічний процес певних експериментальних факторів з метою підвищення ефективності навчально-виховного процесу;
- контрольний, суть якого полягає у застосуванні апробованої методики в роботі інших педагогів і шкіл.
Методи науково-педагогічних досліджень поділяються на емпіричні та теоретичні.
До теоретичних методів належать:
- аналіз і узагальнення літератури;
- побудова програми дослідження (визначення об’єкту. Предмету, гіпотези та завдань дослідження);
- моделювання;
- прогнозування;
- синтез результатів дослідження.
До кількісних методів належать:
1 група – методи обробки результатів спостережень і експериментів:
- статистичний метод – кількісні підрахунки наявних чи відсутніх якісних даних у певній послідовності;
- шкалування – присвоєння балів чи інших цифрових показників характеристикам, що досліджуються.
2 група – з метою моделювання, діагностики прогнозування комп’ютеризації навчально-виховного процесу:
- метод моделювання – це створення і дослідження моделей.
Наприклад, моделювання застосовується для поліпшення планування навчального процесу, управління пізнавальною діяльністю, управління навчально-виховним процесом.
Тема 2. Особистість. Загальні закономірності розвитку і формування особистості.
План
Література:
1. Бех І. Особистісно-зорієнтоване виховання: шляхи реалізації // Рідна школа, - 2000. - №1. – с.10-14.
2. Киян О. Життєвий шлях особистості: теоретичні засади та особливості практичної спрямованості // Рідна школа. – 2000 - №2 – с.33-35.
3. Липова Л., Морозова Л., Ренський С. Концепція обдарованості та її види // Рідна школа – 2003. - №4 – с.10-13.
4. Особистість і трансформаційні процеси у суспільстві. Психолого-педагогічні проблеми сучасної освіти. Х., - 1999.
5. Социальная активность личности старшеклассника. К., - 1999.
6. Царик О. Взаємозв’язок психологічної структури особистості і здібностей // Рідна школа, - 2000. №9. – с.32-35.
На сучасному етапі розвитку людства головною тенденцією соціального прогресу є посилення ролі людського фактору у соціально-історичному процесі. Іншими словами, в еволюції людства зростає роль і відповідальність кожної людини за свої вчинки, рівень розвитку (інтелектуальний, духовний, фізичний) за рівень моральної вихованості.
Тому завдання вивчення особистостей і можливостей людини, умов та шляхів цілеспрямованого впливу на розвиток її творчої активності стали центром наукового аналізу багатьох галузей знань – філософії, соціології, права і особливо – психології та педагогіки.
Що може людина? Як інтенсифікувати, оптимізувати і активізувати її діяльність по вдосконаленню самої себе та існуючих суспільних відносин? Щоб відповісти на це запитання необхідно дослідити процес розвитку особистості, закономірності її становлення і механізми формування, особливості дії методів педагогічного впливу на формування особистості.
Насамперед необхідно розібратись у основних поняттях “індивід”, “людина”, “особистість”.
Індивід – це окремий представник людського роду Homo Sapiens:
- специфікою індивіда виступає як тілесна окремість, так і певна сукупність духовно-психологічних рис, які становлять самобутній зміст його власного “я”;
- у психології поняття індивіда використовується для позначення певного рівня у вивченні структури людської психіки, в характеристику індивіда включають темперамент і природні задатки.
В педагогіці суб’єктом виховання є людина.
Людина – це складний феномен: з одної сторони – це біологічна істота, що характеризується свідомістю, володіє мовою, має здатність трудитись, пізнавати навколишній світ і активно змінювати, перетворювати його; з другої сторони – це суспільна істота, яка вступає в соціальні відносини з іншими людьми, і має здатність змінюватись під впливом цих відносин.
Відмінність між поняттями “людина” та “особистість”.
Загальний розвиток людини відбувається по двох взаємопов’язаних лініях:
- біологічний;
- соціальний.
Розвиток біологічних задатків та властивостей людини характеризує процес її функціонального дозрівання і закладає основи для успішного психічного розвитку.
- Процес біологічного дозрівання проявляється у вікових етапах фізичного розвитку та поведінки людини і поєднується з набуттям значної кількості соціальних властивостей і якостей. Отже поняття “людина” синтезує як біологічні, так і соціальні властивості і якості індивіда.
- Поняття “особистість” розглядається у широкому загальному і вузькому розумінні. Особистість (у широкому розумінн і) – це людина, яка розглядається тільки як суспільна, соціальна істота без врахування її біологічної природи.
- Поняття “особистість” означає суспільну сутність людини і включає сукупність вироблених нею у процесі життя соціальних властивостей і якостей.
- Лише в соціальному середовищі виробляються у людини мова, навички поведінки, способи трудової діяльності, соціальні властивості і якості.
- Поняття “особистість” застосовується також у вузькому розумінні. Якщо людина достигає такого рівня розвитку, який дозволяє вважати її носієм свідомості і самосвідомості, здатним на самостійну перетворювальну діяльність, таку людину називають особистістю.
Основні ознаки особистості (у вузькому розумінні):
| за Тугаріновим В.П.: | Л.С.Рубінштейн: |
| - розумність | - свідоме управління власною поведінкою і діяльністю (сила волі) |
| - відповідальність | |
| - свобода | |
| - власна гідність | |
| - індивідуальність | |
| а також: | |
| - суспільна активність | |
| - міцність поглядів і переконань | |
| - творчість. |
Особистість – людина, соціальний індивід, що поєднує в собі риси загальнолюдського, суспільно значущого та індивідуального, неповторного.
Найважливіша характеристика особистості – індивідуальність.
Індивідуальність – сукупність характерних, відмінних рис, за якими одна людина відрізняється від іншої, що надає їй неповторності.
Особистість є результатом складного процесу соціального розвитку людини. Таке розуміння особистості визначає головний принцип у вирішенні проблем її становлення – принцип розвитку.
Виступаючи як вищий тип руху, розвиток є не простим ростом, збільшенням, а якісним перетворенням, що відрізняється рядом певних закономірностей:
1- процес розвитку має поступальний характер, при якому вищі ступені повторюють властивості нижчих ступенів розвитку на більш високому рівні;
2- розвиток характеризується необоротністю;
3- розвиток являє собою єдність боротьби протилежностей, що є внутрішньою рушійною силою процесу розвитку.
Перша тенденція передбачає, що розвиток особистості – це єдиний цілісній процес безперервного дорослішання.
Друга тенденція полягає у неповторності, особливості окремих вікових періодів, що вносять свій специфічний вклад у загальній процес формування особистості.
Третя тенденція передбачає наявність у процесі формування і розвитку особистості певних суперечностей, які є рушійними силами розвитку особистості.
Таким чином, розвиток особистості – це взаємопов’язаний процес неперервних кількісних та перервних якісних змін, що відбуваються в удосконаленні нервової системи і техніки у розвитку пізнавальної і творчої діяльності, формуванні світогляду, моральних властивостей і якостей.
Поняття “розвиток особистості” пов’язане з поняттям “формування особистості”.
Формування – означає надати форму, стійкість, закінченість, сформувати певний тип.
Формування особистості – це результат її тривалого розвитку, який передбачає становлення, набуття сукупності стійких властивостей і якостей.
Особистість формується з народження у спеціально організованій дорослими діяльності.
Рушійними силами розвитку особистості є такі внутрішні і зовнішні суперечності:
- збудження і гальмування;
- суперечності емоційної сфери – задоволення і невдоволення, радість і горе;
- спадкові дані і потреби виховання;
- рівень розвитку особистості і її ідеал;
- потреби особистості і моральний обов’язок;
- домагання особистості і її можливості.
Закономірності розвитку особистості:
- розвиток особистості має наслідувальний характер;
- особистість людини розвивається внаслідок впливу на всі сторони її психіки;
- зміна особистості вимагає зміни ставлення до неї
- особистість розвивається в діяльності;
- особистість розвивається під впливом середовища та виховання.
Фактор – це умова або чинник, що спричиняє ті чи інші явища.
На розвиток і формування особистості впливають природні і соціальні фактори.
Спадковість – сукупність певних задатків, яка отримується від обох батьків і здатна передаватися від покоління до покоління.
Носіями спадковості є гени. Біологічна спадковість визначає ті риси людини, що відрізняють її від тваринного світу, тобто, спільні характеристики людського роду, а також визначає зовнішні і внутрішні відмінності однієї людини від іншої.
Людина успадковує передусім задатки типу нервової системи, на базі яких формуються тип темпераменту, деякі безумовні рефлекси, констатацію тіла, зовнішні ознаки (колір волосся, очей, шкіри), група крові, резус фактор. Можуть передаватися нащадкам недоліки нервової діяльності батьків, в тому числі і патологічні, що викликають психічні розлади. Спадковий характер мають певні хвороби. Негативно впливають на нащадків алкоголізм і наркоманія батьків. Генетика виявила більше 1500 спадкових аномалій людини.
Педагогічний аспект досліджень закономірностей людського розвитку охоплює в основному вивчення трьох основних проблем – успадкування спеціальних інтелектуальних задатків і здібностей, моральних якостей.
Здібності – такі властивості особистості, які є однією з найважливіших умов успішного виконання людиною певних видів діяльності.
Задатки – потенційні можливості для розвитку здібностей;
- спеціальні задатки – задатки до певного виду діяльності (музичні, художні, математичні, лінгвістичні, спортивні);
- гострі дискусії серед вчених викликає питання про успадкування здібностей до інтелектуальної (навчальної, пізнавальної) діяльності.
Вчені-матеріалісти стверджують, що всі здорові люди мають практичну здатність до необмеженого духовного розвитку. Відмінності, які виявляються у типах вищої нервової діяльності змінюють лише протікання мислених процесів, не визначаючи якості та рівня самої інтелектуальної діяльності (М.П.Дубінін). Тому матеріалістична педагогіка робить акцент не на виявленні відмінностей, а на створенні рівних умов для розвитку у кожної людини задатків і здібностей у процесі навчання.
Необмеженість можливостей мозку покладено в основу концепції розвиваючого навчання.
Вчені-ідеалісти вважають доведеним факт наявності інтелектуальної нерівності людей і першопричиною її визначають біологічну спадковість. Зарубіжні педагоги вважають, що навчання лише допомагає визріванню того, що закладено природою і тому повинно йти за розвитком.
Надзвичайно важливим і водночас спірним є питання про успадкування моральних якостей і психіки.
Упродовж десятиліть у вітчизняній педагогіці провідним було положення про те, що всі психічні якості особистості не успадковуються, а набувають у процесі взаємодії організму і зовнішнього середовища, насамперед соціального. Процес соціального розвитку для кожної людини починається з “нуля”. Якою стане людина, цілком залежить від середовища і виховання.
Водночас український психолог Г.С.Костюк вважав, що “дитина народжується з певними передумовами для подальшого психічного розвитку”.
На сучасному етапі свого розвитку генетика виявила вплив поведінки та свідомості людини на генетичний код наступних поколінь. На сьогодні є дані генетики про існування кореляційної залежності між тими чи іншими успадкованими дефектами і відхиленнями у психіці, поведінці, ставленні до норм моралі.
У західній педагогіці домінує помилкове твердження про те, що моральні якості людини біологічно зумовлені (М.Монтессорі, К.Лоренц, Е.Фромм, А.Мічерлін). На користь успадкованої зумовленості моральності людини та її соціальної поведінки відкрито висловлюються академіки М.М.Амосов, П.К.Анохін.
Середовище – комплекс зовнішніх явищ, які стихійно діють на людину і значною мірою впливають на її розвиток. Середовище, що оточує особистість можна умовно поділити на природне (географічне), соціальне і родинне (сімейне).
Природне середовище (клімат, різноманітні природні умови і ресурси) впливає на спосіб життя людини та характер її трудової діяльності.
Соціальне середовище як сукупність суспільних і психологічних умов, у яких людина живе і з якими постійно стикається, позначається на її розвитку найбільшою мірою. Тому потенційні можливості навколишнього середовища слід уміло використовувати у процесі виховання.
У середовищі особистість соціалізується.
Соціалізація – процес двобічний: з одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, цінності, норми, установки, властиві суспільству й соціальним групам, до яких він належить, а з іншого – активно залучається до системи соціальних зв’язків і набуває соціального досвіду.
Серед чинників середовища можна виділити три групи:
1) макрочинники (суспільство, держава, планета, світ і космос);
2) мезочинники (етнокультурні умови і тип поселення);
3) мікрочинники (сім’я, дитсадок, школа, позашкільні заклади, релігійні організації, засоби масової інформації).
Виховання – суттєвий фактор розвитку і формування особистості.
Під впливом виховання і самовиховання:
- відбувається корекція успадкованих внутрішніх особливостей людини (зміни у перебігу нервових процесів);
- формування моральних якостей особистості.
Функції виховання у розвитку і формуванні особистості:
1) організація діяльності, в якій розвивається і формується особистість;
2) підбір змісту для розвитку і формування особистості;
3) корекція впливів, які можуть негативно позначитись на розвитку і формуванні особистості;
4) ізоляція особистості від несприятливих для її розвитку і формування умов.
Сила виховного впливу полягає у цілеспрямованості, систематичності, кваліфікованому керівництві.
Важливість виховання у тому, що воно базується на свідомості людини і вимагає вияву її власної волі, натомість середовище діє несвідомо і підсвідомо.
Отже, виховання коректує вплив спадковості і середовища.
Суттєвий вплив на розвиток особистості здійснює власна активність особистості, яка і є важливим внутрішнім фактором розвитку і формування особистості.
Тема 3. Вікові особливості розвитку і формування особистості
План
Література:
1. Періодизація вікового розвитку особистості.
Вік – конкретна, відносно обмежена в часі ступінь фізичного і психічного розвитку людини.
В сучасній педагогіці поняття віку, вікових кордонів і вікових особливостей має не абсолютне, а відносне значення. У сучасний період переглядаються традиційні уявлення про вікові можливості дітей, але психологічні особливості віку існують як найбільш типові, характерні, що вказують на загальний напрямок розвитку.
Вікова періодизація – поділ цілісного життєвого циклу людини на вікові періоди, що вимірюються роками:
- вперше вікову періодизацію запропонував Платон. У ній розкривається зміст виховання та діяльності особистості на кожному етапі;
- чітку для свого часу вікову періодизацію розробив А.Я.Каменський (дитинство 1-6р., отроцтво 6-12р., юність 12-18р., змужнілість 18-24р.);
- сучасна вікова періодизація:
-
| 1-10 днів – період новонародженості |
| до 1 року – немовлячий (грудний) період |
| 1-3 роки – переддошкільний, раннє дитинство, ясельний період |
| 3-6(7)р. – дошкільний період |
| 6(7)-11-12р. – молодший шкільний |
| 11-12-15р. – середній шкільний (підлітковий) |
| 1 стадія 10-11р. – молодший підліток |
| 2 стадія 12-13р. - |
| 3 стадія 14-15р. – старший підліток |
| 16-20-21р. – юнацький |
| 15(16)-17(18)р. – старший шкільний |
| ранній юнацький: юнаки – 17-21р., дівчата – 16-20р. |
Вікові зміни (фізіологічні, психічні) відбуваються поступово і плавно або різко і критично.
У першому випадку зміни накопичуються повільно, потім відбувається якісний стрибок і виявляється вікове психологічне новоутворення. Результати змін у розвитку особистості чітко фіксуються при порівнянні особливостей дитини на початку і в кінці вікового періоду.
2. Поняття про кризи вікового розвитку.
Перехідні періоди від одного етапу вікового розвитку до іншого, що супроводжуються різкими змінами називаються кризами вікового розвитку.
Кризи вікового розвитку характеризуються тим, що протягом відносно короткого часу відбуваються помітні зміни у розвитку особистості дитини. Розвиток набуває бурхливого характеру. Основні особливості цих періодів:
1) нечіткість початку і кінця кризи;
2) поява труднощів у вихованні дітей.
Виготський Л.С.: “всяка дитина у цьому віці стає відносно важковиховуваною порівняно з самою собою у стабільному періоді”. Для дітей у ці періоди характерна роздратованість, вони часто вступають у конфлікти з іншими людьми (дорослими та дітьми), у них виникає негативне ставлення до вимог батьків і педагогів, апатія, негативізм.
Можна виділити кілька причин криз:
1) не задовольняються або активно подавляються нові внутрішні потреби, що з’являються в кінці кожного періоду розвитку особистості;
2) зміна системи педагогічного впливу не встигає за швидкими змінами у формуванні особистості.
3) виникають внутрішні протиріччя між новими потребами дитини та рівнем її наявних можливостей.
3. Вікові особливості розвитку і виховання особистості підлітка.
Підлітковий вік – це один з найважливіших етапів життя людини, охоплює період від 10-11 до 14-15 років і становить середню вікову групу.
Це перехідний період від дитинства до юності, для якого характерні важливі і різні зміни, суперечливі тенденції у фізичному і психічному розвитку.
Особливості фізичного розвитку:
- збільшення зросту, ваги, фізичної сили, формування фізичної конституції тіла, диспропорції у розвитку серцево-судинної системи, істотні зміни в центральній нервовій системі, подальший розвиток головного мозку, початок статевого дозрівання;
- непропорційність у фізичному розвитку, суперечності фізичного і психічного розвитку підлітка характеризуються швидкою і немотивованою зміною настроїв (веселість, активність змінюється байдужістю і апатією); гострою реакцією на неприємності вдома, у школі, серед ровесників.
-
Особливості психічного розвитку:
- розвиток інтелектуального потенціалу підлітка та його досягнення у навчальній діяльності вказують на рівень розвитку теоретичного мислення:
- контрольно-образне мислення поєднується з розвитком абстрактного мислення:
- зростання свідомості, якісні зміни у пізнавальній діяльності, що виявляються у формуванні нових уявлень і понять;
- уміння глибше аналізувати і узагальнювати явища, застосовувати набуті знання на практиці;
- емоційно-вольова сфера нестійка; активність, радісність, рухливість, надлишок енергії поєднується з в’ялістю, пасивністю, апатією.
-
Особливості особистісного розвитку:
- інтенсивний розвиток внутрішнього духовного світу, прагнення більш поглиблено розібратися в собі, оцінити себе;
- прагнення проявити власну індивідуальність, самовизначитися;
- провідного значення набуває спілкування з ровесниками;
- зростає самостійність, відносини з іншими дітьми і дорослими стають більш різноманітні і змістовні, розширюється сфера діяльності, формується свідоме ставлення до себе як до рівноправного члена колективу;
- поведінка підлітка регулюється його самооцінкою, яка формується в ході спілкування з ровесниками;
- найважливіша особливість самооцінки – поступовий перехід підлітка від прямого копіювання оцінок дорослих до самооцінки; формування власних внутрішніх критеріїв самооцінки у процесі пізнання;
- основна форма самопізнання – порівняння себе з іншими людьми;
- у сучасного підлітка спостерігаються кризи самооцінки, 30 відсотків підлітків мають негативну самооцінку; спостерігаються ігнорування підлітками оцінок дорослих незалежно від їх правоти;
- у внутрішній позиції підлітка провідним є “почуття дорослості”, якщо підліток не може реалізувати цю потребу у серйозній діяльності, виникає прагнення до “зовнішньої дорослості” (мода, косметика, шкідливі звички);
- першорядного значення у формуванні особистості набуває колектив ровесників (прагнення до самоствердження в колективі, бажання мати вірного близького друга; прагнення біти таким, як і всі; або прагнення виділитись, завоювати авторитет товаришів).
Суперечності підліткового віку (за В.О.Сухомлинським):
1) прагнення до дорослості і неможливість адекватно його реалізувати;
2) бажання самоутвердитися і невміння це зробити;
3) непримиренність до зла, кривди, готовність стати до боротьби за справедливість і невміння розібратися у складних життєвих явищах;
4) заперечення авторитетів, захоплення ідеальним та сумнів у тому, що ідеальне може існувати у нашому буденному житті;
5) велика необхідність звернутися за порадою і допомогою до дорослих і відсутність бажання звернутися до старших.
Загальна характеристика розвитку особистості у підлітковому віці дає змогу вважати цей період у житті людини найскладнішим у педагогічному плані. Навіть тоді, коли в учня не виникають стійкі негативні новоутворення в поведінці і він розвивається благополучно, стосунки підлітка з навколишніми людьми відзначаються певним психологічним напруженням, сила якого залежить від індивідуальності дитини.
Проблеми сучасного підлітка.
Вакуум духовності, який виник у сучасному суспільстві і часто заповнюється прагматичними життєвими цінностями спричинив виникнення проблем у формуванні особистості підлітків, зокрема:
- відбулась інтенсивна примітивізація свідомості підлітків;
- гострий внутрішній конфлікт і штучна затримка особистісного розвитку в результаті відсутності в суспільстві умов для реальної, серйозної, соціально цінної діяльності підлітків;
- деформація мотиваційно-потребної сфери особистості;
- неадекватна самооцінка, не сприйняття оцінки дорослих;
- втрата підлітками почуття відповідальності, інфантилізм, егоїзм, духовна спустошеність;
- відмічається ріст грубощів, жорстокості, агресивності, цинізму, за якими криються внутрішні глибинні переживання підлітків (невпевненість, тривожність, страх, одинокість).
Особливості фізичного розвитку:
- зменшення протиріч і диспропорцій у розвитку органів та систем організму;
- підвищується фізична працездатність;
- урівноважуються нервові процеси, прискорюється розвиток головного мозку;
- старший шкільний вік – початкова стадія фізичної зрілості та одночасно стадія завершення статевого розвитку;
- зростання ваги тіла стає більшим відносно збільшення зросту;
- інтенсивний ріст мускулатури;
- серед старшокласників розрізняються три головні типи побудови тіла:
1) екдоморфний (з надлишком ваги);
2) мезоформний (стрункий, мускулистий);
3) ентоморфний (худий, кістлявий);
- ставлення серед ровесників до представників різних типів неоднакове.
Старшокласники ендоморфного типу часто не мають симпатії серед ровесників, що ускладнює їхнє входження в малу групу; юнаки і дівчата з мезоморфним типом знаходяться завжди у центрі уваги.
Особливості психічного розвитку:
У ранньому юнацькому віці відбуваються якісні зміни всіх сторін психічної діяльності, які є основою становлення особистості:
- складний навчальний матеріал вимагає від старшокласників досконалішої репродуктивної уваги і водночас у них розвивається і творча уява, що виявляється у різноманітних видах творчої діяльності;
- пам’ять характеризується подальшим зростанням довільності та продуктивності логічного запам’ятовування;
- відбувається спеціалізація пам’яті, пов’язана з провідними інтересами старшокласників та їх намірами щодо вибору майбутньої професії;
- формуються стійкі пізнавальні інтереси;
- розвиток емоційно-почуттєвої сфери особистості; почуття стають більш глибокими, змістовними;
- провідне значення у пізнавальній діяльності займає абстрактне мислення, прагнення пізнати суть і причинно-наслідкові зв’язки явищ об’єктивного світу;
- важливим аспектом психічного розвитку в юнацькому періоді є інтенсивне інтелектуальне дозрівання;
- суттєвими ознаками цієї фази розвитку інтелекту є нестандартний підхід до все відомих проблем, перехід до вищих рівнів абстрактного та узагальнюючого мислення;
- критичне ставлення до засвоюваних знань, до думок дорослих, схильність до постановки проблем, до диспутів і філософствування;
- розвиток творчих здібностей;
- розумовий розвиток старшокласників заключається не стільки у розумінні окремих властивостей інтелекту, скільки у формуванні індивідуального стилю розумової діяльності;
- стиль мислення старшокласника залежить від типу його нервової системи, який впливає і на успішність.
Старшокласник з інертною нервовою системою в умовах перевантаження учбовими завданнями вчаться гірше, ніж учні з рухливим типом нервової системи. Ці недоліки компенсуються стараннішим плануванням та контролем своєї діяльності. Індивідуальний стиль розумової діяльності старшокласника вимагає від учителя індивідуалізації навчання та надання своєчасної допомоги у формуванні особистості.
Особливості особистісного розвитку.
- перехід самосвідомості на якісно новий рівень;
- збільшення значимості власних цінностей відкриття свого внутрішнього світу (внутрішнього “я”);
- переростання самооцінки окремих якостей особистості у цілісне ставлення до самого себе;
- усвідомлення своєї унікальності, неповторності спричиняє інколи виникнення почуття одинокості, неможливість виразити у спілкуванні всю повноту почуттів, вибірковість дружби;
- потреба у неформальному, довірливому спілкуванні із дорослими;
- формування почуттів дорослості не взагалі, а чоловічої чи жіночої дорослості;
- зміни в мотивації, зокрема в потребах, інтересах;
- спілкування з однолітками найповніше реалізує потребу в коханні, тому що спілкування з друзями стає інтимно-особистісними, виникає почуття дружби, кохання;
- юнаки та дівчата знаходяться у постійному очікуванні спілкування з однолітками, яке відрізняється від особливою довірою, інтенсивністю, сповідальністю, невдачі у спілкуванні переживаються дуже важко;
- виникає особливий інтерес до спілкування з дорослими, батьками, сім’я стає тією малою соціальною групою, де вони відчувають себе спокійно та впевнено;
- при досягненні ідеального союзу у старшокласників з’являється потяг до самовиховання, що перетворює самопізнання у свідоме формування нових, бажаних елементів поведінки;
- відбувається становлення моральної самосвідомості.
Тема 4. Цілісний педагогічний процес.
План
Література:
“Процес” – це сукупність послідовних дій з метою досягнення певного результату. В ході педагогічного процесу педагог ставить завдання виховати і прагне їх реалізувати. Вихованець, сприймаючи виховний вплив, проявляє власну активність, впливає на педагога і на самого себе. Взаємна активність вихователів і вихованців позначається термінами “педагогічна взаємодія”, “педагогічне співробітництво”, “педагогічне партнерство”.
Взаємодія – це взаємини між людьми, які, вирішуючи спільні завдання, взаємо впливають, взаємодоповнюють один одного і досягають успіху у розв’язанні поставлених завдань.
Педагогічний процес – це динамічна взаємодія вихователів і вихованців, спрямована на досягнення поставленої виховної мети.
Поняття “педагогічний процес” та “навчально-виховний процес” в цілому тотожні, але більш вдалим є поняття “педагогічний процес” оскільки воно відображає єдність навчання, виховання та розвитку на основі цілісності та спільності.
Рушійні сили педагогічного процесу.
Педагогічний процес не є розривним ланцюгом розвиваючих взаємодій вихователів і вихованців. Не завжди така взаємодія протікає гладко. В одному випадку у формуванні взаємин виявляється позитивна тенденція, в іншому – виникають перешкоди, конфлікти. Так само суперечливо і нерівномірно відбувається розвиток вихованця. Він може добре опанувати необхідний обсяг наукових знань, але не зробити належних світоглядних і моральних висновків. Часто виникає суперечність між прагненням поводити себе відповідно до вимог моральної норми та відсутністю сили волі та відповідних навичок поведінки.
Суперечності, протиріччя є необхідною умовою педагогічного процесу, вони є рушійною силою педагогічного процесу.
Педагог повинен уміти виявити причини суперечностей, знаходити компроміс, поєднувати інтереси, будувати партнерство з вихованцем.
Сучасна педагогічна теорія розглядає педагогічний процес як динамічну систему. Термін “система” означає єдність закономірно розташованих і взаємопов’язаних частин.
Основні ознаки системи:
1) до складу системи входять компоненти, які можна розглядати у відносній ізольованості, поза зв’язками з іншими процесами і явищами;
2) між цими компонентами існують внутрішні зв’язки;
3) наявність певного рівня цілісності; ознакою якої є те, що система завдяки взаємодії компонентів одержує інтегральний результат;
4) наявність у структурі системоутворюючих зв’язків, які об’єднують компоненти, як блоки, частини в єдину систему;
5) взаємозв’язок з іншими системами.
Системне бачення педагогічного процесу дозволяє чітко виділяти складові компоненти, проаналізувати всю різноманітність зв’язків і відносин між ними, кваліфіковано управляти педагогічним процесом.
Педагогічний процес як система протікає в інших системах: народній освіті, школі, класі, уроці.
Кожна з таких систем функціонує у певних зовнішніх (природно-географічних, суспільних. Виробничих, культурних) та внутрішніх умовах (матеріально-технічні, морально-психологічні, манітарно-гігієнічні). Компонентами системи, у якій протікає педагогічний процес, є педагоги, вихованці та умови.
У навчально-виховній роботі педагог ставить перед собою мету виховання. Для того, щоб її досягти, він конкретизує свої дії, тобто визначає завдання. Для реалізації завдань застосовує відповідні педагогічні засоби. До педагогічних засобів у широкому розумінні належіть: зміст, що підлягає засвоєнню; методи і організаційні форми виховання, за допомогою яких вихователь викликає активну діяльність вихованців, встановлює взаємозв’язки, організовує процес. Якщо при цьому достатньо враховуються закономірні зв’язки і умови, то між педагогом і вихованцями встановлюється співробітництво, педагог викликає і організує активну діяльність учнів, спрямовану на засвоєння соціально цінного досвіду, домагається певного прогресу в індивідуальному розвитку особистості.
Отже, педагогічний процес характеризують: ціль, завдання, зміст, методи, форми взаємодії педагогів і вихованців, досягнуті при цьому результати. Їм відповідають цільовий, змістовний, діяльнісний, результативний компоненти, що утворюють систему.
Цільовий компонент включає усю різноманітність цілей і завдань педагогічної діяльності: від загальної мети – всебічного і гармонійного розвитку особистості – до конкретних завдань формування певних якостей чи їх елементів.
Змістовий компонент відображає зміст, який необхідно засвоїти відповідно поставленої мети.
Діяльнісний компонент передбачає взаємодію педагогів і вихованців, їх співробітництво; організацію і управління педагогічним процесом.
Результативний компонент педагогічного процесу характеризує досягнуті зрушення відносно поставленої мети.
У такій складній динамічній системі, якою є педагогічний процес, проявляються численні різноманітні зв’язки і залежності.
Виховання є складовою частиною суспільних процесів розвитку. Зв’язки педагогічного процесу з суспільними процесами вважаються найбільш широкими і закономірними зв’язками.
Наступним рівнем закономірних зв’язків є взаємодія вихователів і вихованців.
У самому виховному процесі існує взаємозв’язок між його метою, завданнями, засобами і результатами.
До цілісного педагогічного процесу входять і окремі процеси. На розвиток і виховання школярів впливають численні свідомі і випадкові, незаплановані виховні впливи.
Відповідне до функцій, які виконує педагог, визначається мета, обирається зміст, організаційні форми і методи, які щоразу враховують закономірності різного рівня. Досягти успіху у педагогічній діяльності педагог може лише тоді, коли враховуватиме найважливіші закономірності.
Загальні закономірності педагогічного процесу.
1) Закономірність зумовленості педагогічного процесу потребами суспільства і особистості, можливостями (матеріально-технічними, економічними) суспільства, умовами протікання педагогічного процесу (морально-психологічними, санітарно-гігієнічними, естетичними).
2) Закономірність розвитку особистості в педагогічному процесі. Темпи і досягнутий рівень розвитку особистості залежить від спадковості, виховного і навчального середовища, залучення до навчально-виховної діяльності, засобів і способів педагогічного впливу.
3) Закономірність управління педагогічним процесом. Ефективність педагогічного впливу залежить від інтенсивності зворотних зв’язків між вихованцем і педагогом, обґрунтованості і характеру керуючих впливів на вихованців.
4) Закономірності стимулювання. Результативність педагогічного процесу залежать від дії внутрішніх стимулів і мотивів навчально-виховної діяльності; доцільності, своєчасності і інтенсивності зовнішніх (суспільних, педагогічних, моральних, матеріальних) стимулів.
5) Закономірність єдності чуттєвого, логічного і практики у педагогічному процесі. Ефективність навчально-виховного процесу залежіть від інтенсивності та якості чуттєвого сприймання, логічного осмислення сприйнятого, практичного застосування осмисленого.
6) Закономірність єдності зовнішньої (педагогічної) і внутрішньої (пізнавальної) діяльності. Ефективність педагогічного процесу зумовлюється якостями педагогічної діяльності та власної навчально-пізнавальної діяльності вихованців.
7) Закономірність єдності завдання, змісту, організованих форм, методів, результатів виховання. Правильно визначене завдання. Пов’язане із загальною метою виховання, зрозуміла і сприйнята всіма учасниками педагогічного процесу, значно впливає на вибір педагогічних засобів; аналіз результатів виховання допомагає встановити доцільність обраного варіанта організації педагогічного процесу.
8) Закономірність динаміки педагогічного процесу. Педагогічний процес як розвиваюча взаємодія між педагогами і вихованцями має поступовий, етапний характер; чим вищі проміжні досягнення, тим вагоміші кінцеві результати. Величина всіх наступних змін зумовлюється величиною попередніх.
9) Закономірність інтегрального (єдиного) педагогічного результату педагогічного процесу. Кінцевий результат педагогічного процесу є наслідком взаємозв’язків результатів усіх етапів процесу.
Визначені закономірності не розкривають усіх зв’язків, які діють у педагогічному процесі.
Організація педагогічного процесу включає 3 головні етапи:
Підготовчий етап. На цьому етапі створюються належні умови для протікання процесу в заданому напрямку. З цією метою вирішуються такі важливі завдання: визначення мети, прогнозування, проектування та планування розвитку педагогічного процесу, зокрема, необхідно:
- трансформувати загальну педагогічну мету, яка стоїть перед школою у конкретні завдання, які можливо реалізувати на даному етапі педагогічного процесу в наявних конкретних умовах;
- здійснити педагогічну діагностику. Педагогічна діагностика – це дослідницька процедура, спрямована на вияснення умов і обставин, у яких протікатиме педагогічний процес з метою отримання чіткого уявлення про ті причини, які будуть сприяти чи перешкоджати досягненню накреслених результатів. Діагностика забезпечує усією необхідною інформацією про реальні можливості педагогів і учнів, рівень їх попередньої підготовки, умови протікання педагогічного процесу, тощо;
- сутність прогнозування в тому, що завчасно, до початку процесу оцінити його можливу результативність в даних умовах. Це потрібно для того, щоб своєчасно втрутитися у проектування та хід педагогічного процесу, не допускати небажаних наслідків.
Завершується цей етап спроектованим на основі результатів діагностики і прогнозування проектом організації процесу, який після остаточного опрацювання перетворюється в план.
План – це документ, у якому точно визначено, кому, коли і що потрібно робити.
Основний етап – етап здійснення педагогічного процесу.
Він передбачає:
- постановку і роз’яснення мети та завдань діяльності, які необхідно виконати;
- взаємодію педагогів і виконавців;
- використання визначених методів, засобів і форм педагогічного процесу;
- створення сприятливих умов;
- стимулювання діяльності школярів;
- забезпечення зв’язку педагогічного процесу з іншими процесами.
На цьому етапі організації педагогічного процесу важливе значення мають зворотні зв’язки, які дають змогу знайти раціональне співвідношення педагогічного управління і самоуправління власною діяльністю з боку вихованців. Оперативні зворотні зв’язки дозволяють своєчасно здійснити корекцію, надати педагогічній взаємодії необхідного спрямування.
Завершальний етап організації педагогічного процесу – етап аналізу досягнутих результатів.
Він необхідний для того, щоб проаналізувати хід і результати педагогічного процесу, зрозуміти причини їх відхилення від плану, визначити, де, як і чому допущені помилки.
Дата добавления: 2015-07-20; просмотров: 114 | Нарушение авторских прав
| <== предыдущая страница | | | следующая страница ==> |
| Тема 1. Основи школознавства. | | | Поняття про дидактику. |